Украïнська поезiя. Кiнець XVI початок XVII ст

Панегiрична спадщина поетiв XVII ст. цiкава формою стилю барокко. Поети- панегiристи винаходили несподiванi тропи i вишуканi фiгури, алегорiï i символи, каламбури, запозичували образи iз античноï поганськоï мiфологiï, iсторiï й лiтератури, вдавалися до вигадливих способiв вiршоскладання, до ускладнених прийомiв композицiï.
Етикетна поезiя мала також низьке крило серед вiршiв, що дiйшли до нас од спудеïв i мандроваиих дякiв, знаходимо чимало жартiвливих орацiй, витриманих в бурлескно-травестiйному i пародiйному ключi.
Великою популярнiстю користувалася епiграматична поезiя. Термiном епiграма позначався вiрш, котрий вiдносно коротко, зрозумiло, але художньо й дотепно розповiдає про якийсь предмет, якусь особу чи подiю. Гарна епiграма повинна була дивувати i захоплювати грою слiв. Поет- епiграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або осуджувати.
З-помiж епiграматистiв першоï половини XVII ст. звертають на себе увагу Дамiан Наливайко, Памво Беринда, Лаврентiй Зизанiй, Тарасiй Земка, Кирило Транквiлiон-Ставровецький. Усi вони, прийнявши духовний сан, займалися друкарством i орнаментували епiграматичними, здебiльшого геральдичними, вiршами друкованi книги. В цих вiршах висловлювались злободеннi iдеï i настроï. Прославляючи меценатiв, поети приписували ïм тi риси, якi хотiли бачити в украïнських i бiлоруських магнатах-феодалах, висловлювали вдячнiсть за матерiальну пiдтримку культурно-просвiтнiх починань.
Лазар Баранович в епiграмах своєï книги польськомовних вiршiв Лютня Аполлонова (К, 1671) висловлює прагнення до миру, закликає до припинення мiжусобних чвар, до обєднання для боротьби проти турецько-татарських загарбникiв, нагадує про муки, що ïх доводиться терпiти християнським невiльникам в турецькому i татарському полонi. В його епiграмах трапляються виразнi замальовки гiрких проявiв лихолiття, рис побуту, суперечностей мiж бiднiстю i багатством, картин природи.
Талановитi епiграми, написанi украïнською книжною мовою в (70-тi роки, залишив пiсля себе Iван Величковський. У його вiршах фiлософськi роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Iвановi Велнчков-ському належить переклад украïнською мовою гострих латинських епiграм англiйського гуманiста Джона Овена.
Видатною памяткою украïнськоï лiтератури є збiрник сатиричних епiграм Свiт, оглянутий по частинах (Кракiв, 1697), написаний польською мовою Данилом Братковським. У ньому висмiюються свавiльнiсть, продажнiсть, пихатiсть i безвiдповiдальнiсть шляхти, ïï лiнощi, паразитизм i захланнiсть. Поет виступає на захист пригноблених, вiдстоює рiвнiсть усiх людей, вимагає, щоб кожний працював сам на себе. Iдеï цi привели волинського шляхтича Братковського до участi в селянсько-козацькому повстаннi i до страти па луцькому ринку.
На гранi XVII i XVIII ст. велику кiлькiсть цiкавих за змiстом i формою вiршiв переважно епiграматичного характеру, писаних близькою до народноï мовою, створює Климентiй Зiновiïв,2. У його поетичнiй спадщинi, крiм власне епiграм, є й елегiï, й упiмнення, i канти, i псалми, i пiснi, i молитви, i орацiï, i нищенськi вiршi тощо. Але тенденцiя до опису i характеристики, визначальна для епiграматичних жанрiв, у них домiнує.
Климентiй Зiновiïв поєднує шкiльну поетичну виучку i багатий життєвий досвiд. Цей мандрiвний iєромонах писав своï твори iз скорбi, будучи в гоненiï, блукаючи не тiльки по Украïнi, а й заходячи в далекi краï в Бiлорусiю, Литву, Польщу, Росiю. Вiн спирався на факти i явища, якi спостерiгав у повсякденному життi, черпаючи образну матерiю не лише iз святого писанiй i старовiчних книг, а й з навколишньоï дiйсностi, з поетичноï творчостi простолюду. Особливо багата його палiтра на прислiвя i приказки адже Климентiй був i поетом, i заповзятим паремiографом, зiбравши у своïй записнiй книзi, укладенiй мiж 1700 i 1709 рр., крiм власних вiршiв, близько двох тисяч народних приповiстей. Тематично вiршi Климентiя Зiновiïва охоплюють найрiзноманiтнiшi сфери побуту. Щодо цього його книга має енциклопедичний характер. Вона виразно вiдбиває соцiальнi протирiччя i класовi антагонiзми:
Що далiй на свiтi горш бiда наставає, же убогий чоловiк во всем погибає.
Хоч може бiдний в людей що i заробити, то багатий не хоче слушне нагородити.
Вiн робить багато реалiстичних замальовок сучасного життя, сатирично викриваючи сильних свiту сього, бiле i чорне духiвництво, не годних похвали козакiв, гендлярiв, лиходiйства людей памятозлобних
Урядових, рiзного роду злочинцiв, загальнолюдськi вади тощо, а водночас всiляко уславлює труждателiв ремiсникiв, бурлак-наймитiв, робiтникiв промислiв, .хлiборобiв, козакiв-воïиiв, докладно описуючи рiзноманiтнi ремесла i промисли. Як i iншi його сучасники, вiн знемагає вiд воєн них невчасiв i мрiє про времена тихомирнiï.
За всiма своïми якостями i особливо за широтою тематичного дiапазону книга вiршiв Климентiя видатне явище низового барокко.
Своєрiдним рiзновидом епiграматичного жанру були курйознi, чи фiгурнi вiршi. Естетичний смисл цих словесних грашок, так iменував ïх майстер i теоретик курйозного вiршотворства Iван Величковськии (Млско, 1691), полягав у тому, щоб збуджувати у читачiв розумову напругу, яка б допомагала ïм осягати невiдоме й незрозумiле, змусити ïх розвязувати задачi, розгадувати загадки. В цих вiршах словесна гра поєднувалася з графiчними формами i живописними (колористичними) ефектами. Як i в геральдичних вiршах, тут втiлювалася характерна для барокко тенденцiя до кооперування i синтезування рiзних типiв художньоï творчостi в даному разi поезiï й образотворчого мистецтва.
Середина i друга половина столiття породжує вiршованi твори про подiï визвольноï вiйни i наступних рокiв. Створенi в перiод суспiльного пiднесення, викликаного всенародною боротьбою, вони iнодi настiльки близькi за змiстом, мовою, стилем до народних пiсень i дум, що ïх важко вiдмежувати вiд тогочасного фольклору. В них оспiвуються переможнi битви народного вiйська, прославляється Богдан Хмельницький . У вiршi Плач росiйський вiдображенi почуття прибiчника Переяславськоï угоди 1654 р. Мала Росiя, скаржачись, що ïï всi матiрю називають, та не всi за матiр мають, докоряє тим авантюристам з-помiж козацькоï старшини, якi зробили ïï ареною мiжусобноï боротьби. Вiрш Про гордих i гнiвливих ляхiв описує спустошення Украïни внаслiдок безперервних воєн. Можливiсть утихомирення автор вбачає тiльки пiд захистом Росiйськоï держави, здатноï приборкати ярих i гнiвливих ляхiв. Вiршi-пiснi Украïнонька, матiнка моя, Ой, Украïнонько, бiдна голiвонька тепер твоя вiдображають криваве господарювання турецько-татарських орд на Правобережжi. В громадсько- полiтичнiй поезiï вiдобразились подiï Чигиринських походiв 16771678 рр. Вiршi-пiснi, укладенi на Закарпаттi, вiдгукуються на подiï австро-турець-коï вiйни 16831686 рр.
Протягом XVII ст. розвивається поезiя iндивiдуального життя, iнтимних почуттiв i переживань, повязаних не iз стосунками людини й бога (це сфера духовноï лiрики), а iз земним життям людськоï особистостi, iз стосунками мiж людьми. У цiй свiтськiй лiрицi видiляються елегiйнi вiршi громадянського змiсту, що переломлюють соцiальнi й полiтичнi проблеми крiзь призму iндивiдуальноï людськоï долi. Такi вiршi знаходимо у творчiй спадщинi Симеона Полоцького, Лазаря Барановича, Стефана Яворсько-го, Димитрiя Туптала, хоча загалом соцiальнi мотиви ïхньоï лiрики звучать в абстрактно- християнських тонах. Основний масив лiтературних памяток цього типу складають анонiмнi вiршi, якi виникли в середнiх i нижчих суспiльних верствах. У них насамперед вiдобразились соцiально-побутовi явища i процеси: несправедливий розподiл благ, антагонiзм мiж властями i людьми, мiж панами й слугами, мiж многомощними й неiмупшми, лихварство, неправедний суд, жорстокiсть у взаєминах мiж людьми, гiрка сирiтська доля, злиденне самотнє життя на чужинi. Типовими щодо цього є елегiï, якi нарiкають на життя людини мiзерноï, бездольноï, убогоï, котра не має анi щастя, анi друзiв i вбачає причину всiх бiд у майновiй нерiвностi, що панує на сьому свiтi.
Поряд iз лiрикою соцiально-полiтичною розвивається лiрика любовна, тiсно повязана з музикою й спiвом. Кiлька таких украïнських пiсень лiтературного походження дiйшло до нас у польських виданнях першоï половини XVII ст. На кiнець XVII початок XVIII ст. любовна лiрика, вiдображаючи посилення iнтересу до iнтимного свiту людськоï особистостi, наводняє рукописнi збiрники i нерозривно зростається з народною лiричною пiсеннiстю. Авторами любовних вiршiв i пiсень, ïх спiвцями, читачами i слухачами бу. iи насамперед мандрованi дяки, студенти, канцеляристи, козаки та iншi грамотiï з-помiж соцiальних низiв i середнiх верств мiщан, козакiв i частково селян, зокрема i жiнки.
У цих вiршах мотиви любовноï туги нерiдко переплiтаються iз нарiканнями на бiднiсть, сирiтство, на лихих людей, на життєвi злигоднi. У них оспiвується любов, здатна перебороти всi перешкоди; пiдноситься щирiсть почуття; висловлюються мрiï про родинне життя, побудоване на взаємнiй повазi i любовi; виливаються нарiкання на соцiальнi суперечностi, майнову нерiвнiсть, що вбивають щирiсть любовних стосункiв i гублять людськi долi. У деяких елегiях XVIIXVIII ст. зявляються елементи, характернi для сентиментального романсу. Мiж любовними вiршами i пiснями трапляється чимало творiв жартiвливо-фривольного i вiдверто еротичного змiсту. Вони характерний показник вивiльнення особистостi з-пiд контролю церковноï моралi. Вiршам XVIIXVIII ст. властива витончена версифiкацiя (в основному в межах силабiчноï системи вiршування, але з частими проявами силабо- тонiчних тенденцiй),3 i яскрава, бароккового характеру, поетика рiзноманiтнiсть ритмiв i строф, перехрещення ключових понять, концепти, очуднена метафорика, гра символами, акростихи тощо. Все це йде вiд школи i через школу. Водночас бiльшiсть елегiй i пiсень насичена народнопоетичними образами i символами. Вони багатi на пестливi морфеми i постiйнi епiтети, властивi фольклору порiвняння i паралелiзми, персонiфiкацiйнi звертання до птахiв, гiр i долин, бистрих вод, тихих скель.