Еволюцiя Шевченка вiд романтизму до реалiзму

До специфiчних нацiональних особливостей украïнського реалiзму слiд
вiднести й успадкованi вiд попередникiв та розвинутi далi наполегливi
пошуки iдеалу з опертям на морально-етичнi цiнностi, нацiональнi
традицiï, своєрiдно закумульованi у фольклорi.
Симбiоз романтичного нацiонального месiанiзму та прагматичного
морального максималiзму (виразно представлених i в програмах кирило-
мефодiïвцiв) були причиною й наслiдком iсторично зумовлених
полiфункцiональних характеру й пiзнавального призначення
украïнськоï лiтератури як всiосяжного дзеркала й
учительноï школи життя.
З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змiстово-тематичних i
формальних особливостей украïнськоï лiтератури, зокрема
ïï реалiстичних течiй, не можна оминути величезноï ролi
М. Гоголя, тiєï ролi, яку, безумовно, слiд, вирiзнити з
усього комплексу традицiйних взаємозв'язкiв украïнськоï
лiтератури з лiтературами iнших народiв.
Украïнське походження Гоголя вiдчутно позначалося не лише на
тематицi його творiв, а й на всiй системi художнього мислення та
образотворення письменника.
Вже сама поява перших творiв Шевченка об'єктивно знаменувала собою
початок новоï доби в iсторiï украïнськоï культури.
Увiбравши в себе найкращi традицiï багатовiковоï народноï
творчостi й писемноï лiтератури, вирiсши на грунтi визвольних
прагнень уярмлених мас, творчiсть Шевченка справила значний вплив на
духовний розвиток народу, на характер i спрямування нацiональноï
культури наступних поколiнь.
В iндивiдуальному творчому методi Шевченка романтичний струмiнь не
зникав, а своєрiдно синтезувався з реалiстичним. Вiдомо, що й в
останнiй перiод творчостi Шевченко писав романтичнi твори (здебiльшого
на iсторичнi теми ), використовував засоби романтичноï образностi,
звертався до манери просвiтницького реалiзму. Це розмаïття стилiв,
принципiв i типiв образотворення ялвяло собою не естетичну
суперечливiсть, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в
iм'я адекватно повного зображення свiту, людини. Еволюцiя Шевченка вiд
романтизму до реалiзму проходила шляхом розширення тематики його творiв,
поглиблення розумiння народностi й нацiональноï специфiки
характерiв у ïхнiй конкретно-iсторичнiй, соцiальнiй i психологiчнiй
зумовленостi. В поезiях i повiстях Шевченка реалiзм утверджується
як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тодi найбiльш
адекватне вiдображення типових сторiн самодержавно-крiпосницькоï
дiйсностi. Соцiальний гуманiстичний i естетичний iдеал виявлявся в
яскравому вiдтвореннi найкращих рис народу, його визвольноï
боротьби й поривань до кращого майбутнього.
Принципово важливим було звернення Шевченка до тем iз життя iнших
народiв, оригiнальне трактування багатьох вiчних проблем свiтовоï
культури, що випливало з його демократичноï концепцiï
єднання народiв як запоруки не лише соцiального визволення, а й
створення загальнолюдськоï гуманiстичноï культури.
У рiчищi шевченкiвських традицiй виступили в 50-60-х роках авторка
новаторських Народних оповiдань Марко Вовчок , тонкий лiрик i майстерний
байкар Л. Глiбов , творець оригiнальних спiвомовок С. Руданський, автор
першого в украïнськiй лiтературi соцiально-психологiчного роману
Люборацькi А. Свидницький , визначний буковинський поет i прозаïк
О. Федькович.
Своєрiдне мiсце в украïнськiй лiтературi посiдає
неординарна, суперечлива, а почасти й трагiчна постать П. Кулiша
рiзнобiчно обдарованоï, активноï й вольовоï та
працьовитоï людини, поета, романiста, публiциста, критика,
iсторика, перекладача, видавца й органiзатора.
Основне своє завдання та й iсторичну мiсiю Кулiш вбачав у тому,
щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цiлеспрямовано й
систематично демонструвати потенцiï самобутнього украïнського
слова, утверджувати його в усiх сферах життя. Кулiшевi належать
починання в розширеннi проблематики (нацiонально-iсторичноï,
соцiальноï, морально-фiлософськоï), формуваннi нових жанрiв
(зокрема, романтичнiй спробi на базi фольклору збудувати жанр
iсторичного роману в Чорнiй радi), збагаченнi стильово-зображувальних i
ритмо-iнтонацiйних засобiв украïнськоï поезiï,
нормалiзацiï лiтературноï мови (багато в чому вiн був не лише
iнiцiатором, а й справжнiм генаратором плiдних художнiх iдей).
На шляху постiйних i невгамовних шукань суспiльного iдеалу та
ïхнього адекватного художнього чи наукового втiлення Кулiш знав не
лише перемоги, а й поразки, часом трагiчнi зриви й помилки, що приводили
й до болiсного протистояння рiзними угрупованнями полiтичного й
культурного спрямування. Але не можна не вiддати належне Кулiшевi-
художнику й ученому в прагненнi по-новому осмислити ряд явищ i процесiв
iсторiï Украïни, своєрiднiсть iсторичноï долi
украïнського народу з його соцiальними суперечностями й
конфлiктами, збагнути й прославити морально-етичну цiннiсть
украïнського природного типу людини, не звiвельованоï
цивiлiзацiєю.
Процес утвердження реалiстичного напряму в украïнськiй, як i в
iнших лiтературах, зокрема росiйськiй, був позначений посиленою й
закономiрною для своïх часiв увагою до етнографiчного побутописання
i формувався насамперед у жанрi соцiально-побутовоï прози (Марко
Вовчок, Свидницький). Ця тенденцiя в украïнськiй лiтературi
посилювалась i теоретично постулювалася та змiцнювалася вiдомими
Кулiшевими настановами етнографiчноï iстини. Хоч у своïй
катетгоричностi й практичному застосуваннi до оцiнки художнiх творiв
(зокрема, ранньоï прози М. Гоголя з украïнськоï тематики)
ця теорiя хибувала певною нормативною вузькiстю та надмiрною
категоричнiстю, що не враховувала iндивiдуальних стильових особливостей
письменникiв, але загалом вона сприяла й тiснiшому зв'язку лiтератури з
реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу
етнографiчноï iстини як нiбито однiєï з неодмiнних i
найхарактернiших спецiфiчних рис украïнськоï лiтератури
стримувало як розширення проблемно-тематичних обрiïв лiтератури в
напрямi поглибленоï уваги до внутрiшнього свiту людини, так i
обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобiв.