Еволюцiя Шевченка вiд романтизму до реалiзму

До специфiчних нацiональних особливостей украïнського реалiзму слiд вiднести й успадкованi вiд попередникiв та розвинутi далi наполегливi пошуки iдеалу з опертям на морально-етичнi цiнностi, нацiональнi традицiï, своєрiдно закумульованi у фольклорi.
Симбiоз романтичного нацiонального месiанiзму та прагматичного морального максималiзму (виразно представлених i в програмах кирило- мефодiïвцiв) були причиною й наслiдком iсторично зумовлених полiфункцiональних характеру й пiзнавального призначення украïнськоï лiтератури як всiосяжного дзеркала й учительноï школи життя.
З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змiстово-тематичних i формальних особливостей украïнськоï лiтератури, зокрема ïï реалiстичних течiй, не можна оминути величезноï ролi М. Гоголя, тiєï ролi, яку, безумовно, слiд, вирiзнити з усього комплексу традицiйних взаємозв'язкiв украïнськоï лiтератури з лiтературами iнших народiв.
Украïнське походження Гоголя вiдчутно позначалося не лише на тематицi його творiв, а й на всiй системi художнього мислення та образотворення письменника.
Вже сама поява перших творiв Шевченка об'єктивно знаменувала собою початок новоï доби в iсторiï украïнськоï культури. Увiбравши в себе найкращi традицiï багатовiковоï народноï творчостi й писемноï лiтератури, вирiсши на грунтi визвольних прагнень уярмлених мас, творчiсть Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер i спрямування нацiональноï культури наступних поколiнь.
В iндивiдуальному творчому методi Шевченка романтичний струмiнь не зникав, а своєрiдно синтезувався з реалiстичним. Вiдомо, що й в останнiй перiод творчостi Шевченко писав романтичнi твори (здебiльшого на iсторичнi теми ), використовував засоби романтичноï образностi, звертався до манери просвiтницького реалiзму. Це розмаïття стилiв, принципiв i типiв образотворення ялвяло собою не естетичну суперечливiсть, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в iм'я адекватно повного зображення свiту, людини. Еволюцiя Шевченка вiд романтизму до реалiзму проходила шляхом розширення тематики його творiв, поглиблення розумiння народностi й нацiональноï специфiки характерiв у ïхнiй конкретно-iсторичнiй, соцiальнiй i психологiчнiй зумовленостi. В поезiях i повiстях Шевченка реалiзм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тодi найбiльш адекватне вiдображення типових сторiн самодержавно-крiпосницькоï дiйсностi. Соцiальний гуманiстичний i естетичний iдеал виявлявся в яскравому вiдтвореннi найкращих рис народу, його визвольноï боротьби й поривань до кращого майбутнього.
Принципово важливим було звернення Шевченка до тем iз життя iнших народiв, оригiнальне трактування багатьох вiчних проблем свiтовоï культури, що випливало з його демократичноï концепцiï єднання народiв як запоруки не лише соцiального визволення, а й створення загальнолюдськоï гуманiстичноï культури.
У рiчищi шевченкiвських традицiй виступили в 50-60-х роках авторка новаторських Народних оповiдань Марко Вовчок , тонкий лiрик i майстерний байкар Л. Глiбов , творець оригiнальних спiвомовок С. Руданський, автор першого в украïнськiй лiтературi соцiально-психологiчного роману Люборацькi А. Свидницький , визначний буковинський поет i прозаïк О. Федькович.
Своєрiдне мiсце в украïнськiй лiтературi посiдає неординарна, суперечлива, а почасти й трагiчна постать П. Кулiша рiзнобiчно обдарованоï, активноï й вольовоï та працьовитоï людини, поета, романiста, публiциста, критика, iсторика, перекладача, видавца й органiзатора.
Основне своє завдання та й iсторичну мiсiю Кулiш вбачав у тому, щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цiлеспрямовано й систематично демонструвати потенцiï самобутнього украïнського слова, утверджувати його в усiх сферах життя. Кулiшевi належать починання в розширеннi проблематики (нацiонально-iсторичноï, соцiальноï, морально-фiлософськоï), формуваннi нових жанрiв (зокрема, романтичнiй спробi на базi фольклору збудувати жанр iсторичного роману в Чорнiй радi), збагаченнi стильово-зображувальних i ритмо-iнтонацiйних засобiв украïнськоï поезiï, нормалiзацiï лiтературноï мови (багато в чому вiн був не лише iнiцiатором, а й справжнiм генаратором плiдних художнiх iдей).
На шляху постiйних i невгамовних шукань суспiльного iдеалу та ïхнього адекватного художнього чи наукового втiлення Кулiш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагiчнi зриви й помилки, що приводили й до болiсного протистояння рiзними угрупованнями полiтичного й культурного спрямування. Але не можна не вiддати належне Кулiшевi- художнику й ученому в прагненнi по-новому осмислити ряд явищ i процесiв iсторiï Украïни, своєрiднiсть iсторичноï долi украïнського народу з його соцiальними суперечностями й конфлiктами, збагнути й прославити морально-етичну цiннiсть украïнського природного типу людини, не звiвельованоï цивiлiзацiєю.
Процес утвердження реалiстичного напряму в украïнськiй, як i в iнших лiтературах, зокрема росiйськiй, був позначений посиленою й закономiрною для своïх часiв увагою до етнографiчного побутописання i формувався насамперед у жанрi соцiально-побутовоï прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденцiя в украïнськiй лiтературi посилювалась i теоретично постулювалася та змiцнювалася вiдомими Кулiшевими настановами етнографiчноï iстини. Хоч у своïй катетгоричностi й практичному застосуваннi до оцiнки художнiх творiв (зокрема, ранньоï прози М. Гоголя з украïнськоï тематики) ця теорiя хибувала певною нормативною вузькiстю та надмiрною категоричнiстю, що не враховувала iндивiдуальних стильових особливостей письменникiв, але загалом вона сприяла й тiснiшому зв'язку лiтератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу етнографiчноï iстини як нiбито однiєï з неодмiнних i найхарактернiших спецiфiчних рис украïнськоï лiтератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обрiïв лiтератури в напрямi поглибленоï уваги до внутрiшнього свiту людини, так i обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобiв.