Якiв Федорович Головацький (1814-1888)

Якiв Федорович Головацький який у 30-х роках навчався у Львiвськiй
духовнiй семiнарiï та унiверситетi, в духовнiй академiï в
Кошiце й унiверситетi в Пештi, був насамперед ученим-славистом
фольклористом, етнографом, лiтературознавцем, iсториком, мовознавцем,
бiблiографом. Серед його найважливiших розвiдок Подiл часу у русинiв,
Очерк старославянского банословия, или Мифологии. У своïй
збирацькiй i дослiдницькiй фольклористично-етнографiчнiй дiяльностi
особливу увагу Головацький придiляв регiону Украïнських Карпат
(Мандрiвка по Галицькiй та Угорськiй Русi, Великая Хорватия, или Галицько-
Карпатська Русь), заклавши разом iз Вагилевичем основи украïнського
етнографiчного карпатознанства.
Етнографiзм (грецьк. ethnos — плем'я, народ i grapho — пишу)
вiдображення в лiтературi i мистецтвi нацiонального традицiйного побуту
(житло, господарство, ремесла, одяг, ïжа, родинне життя тощо),
звичаïв, обрядiв. Етнографiзм органiчний складник нацiонального в
мистецтвi i як його енiчна константа має своï особливостi в
його iсторiï. Суттєвою особливiстю етнографiзму в художнiй
лiтературi є нацiональна мова, словесний фольклор (у музицi
музичний, у танцi хореографiчний) як виражальний матерiал (субстанцiя)
цього виду мистецтва. Справжнє мистецтво, а особливо художня
лiтература, не може бути позанацiональним, тому етнографiзм як
органiчний складник нацiонального розглядається в контекстi
нацiональноï культури з урахуванням специфiчних особливостей
творчоï iндивiдуальностi митця. Етнографiзм в художнiй лiтературi
набув особливоï ваги в перiод нацiонального пробудження, появи
творiв народною мовою, що поступово набрала статусу лiтературноï.
Вiн яскарво виражений у лiтературах поневолених народiв, оскiльки, крiм
естетичних функцiй, сприяв пробудженню нацiональноï свiдомостi,
зближенню i консолiдацiï вищих i нижчих станiв нацiï,
активiзацiï визвольних прагнень. В украïнськiй лiтературi
першоï половини XIX ст. етнографiзм мав ще й своï регiональнi
етапи розвитку, зумовленi тривалим розчленуванням Украïни мiж
Польщею, Росiєю та Австрiєю. Етнографiзм еволюцiонував разом
з розвитком художнього мислення письменникiв, способом художнього
вираження, естетичним уподобаннями суспiльностi. Етнографiзм у другiй
половинi XIX ст. функцiонує вже в iншiй художнiй структурi, нiж у
добу раннього нацiонального пробудження. Ще з iншим iдейно-художнiм
навантаженням вiн функцiонує у творчостi письменникiв нового типу
мислення на межi XIX XX ст. М. Коцюбинського (Тiнi забутих предкiв),
Лесi Украïнки (Лiсова пiсня, Бояриня, В. Винниченка та iн. Тут
етнографiзм служить не так предметно-реалiстичному творенню образу, як
фiлософськiй iнтерпретацiï гуманiстичноï iдеï автора.
Своï координати має етнографiзм письменникiв другоï
половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Гр. Тютюнник , Є. Гуцало,
Вал. Шевчук та iн.) Характер етнографiзму у мистецтвi залежить не тiльки
вiд своєрiдностi культурно-iсторичноï епохи, а й вiд
особливостей творчоï iндивiдуальностi митця, його свiтогляду,
естетичних уподобань. Наприклад, у седнiвськiй передмовi до Кобзаря Т.
Шевченко з позицiï свого соцiально-нацiонального радикалiзму
застерiгав тодiшнiх украïнських письменникiв вiд того, щоб
формальний, зовнiшнiй етнографiзм не шкодив нацiонально-визвольним
прагненням украïнцiв. Формальний етнографiзм, без органiчного
зв'язку з iдейно-художнiм змiстом твору, критикували I. Франко, Iван
Бiлик, М. Драгоманов , Б. Грiнченко, О. Маковей та iн. В. Самiйленко в
сатиричнiй сценi Драма без горiлки дотепно висмiяв драморобiв, якi
вульгарним етнографiзмом дискредитували украïнську драматругiю i
театр. Проблема етнографiзму в iсторiï украïнськоï
лiтератури ще чекає на окреме фундаментальне дослiдження.
У 30-40-х роках Я. Головацький написав ряд вiршiв (1861 р. вiн створив
ще одну поезiю Братовi з-за Дунаю). За винятком вiршових записiв в
альбоми I. Срезневському та В. Ганцi, вони публiкувалися в альманахах
Русалка Днiстровая, Вiнок русинам на обжинки i в газетi Слово. Типово
просвiтницький притчево-алегоричний вiрш Головацького Весна
завершується знаменним висновком-настановою: Хто працює,
оре, сiє, Той i плодiв ся надiє! Лiрико-повчальне
спрямування (Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов…)
має й iнша його фольклорно-алегорична поезiя, теж надрукована у
Вiнку — Рiчка. Серед романтичноï лiрики поета
вирiзняється Туга за родиною, пройнята любов'ю до свого народу,
рiдного краю, рiдноï мови. Неяснi, невмотивованi почуття туги й
жалю лiричного героя (Моя доля) насправдi несуть вiдбиток лиха вiку
— вiдчуття скутостi, несвободи особистостi в умовах
несправедливого суспiльства. Чи не найвдалiший вiрш Головацького —
громадсько-культурний манiфест Руський з руським повстрiчався…,
позначений щирiстю почуттiв i поетичнiстю вислову. В цьому творi, а
також у поезiï Братовi з-за Дунаю письменник закликає
надднiпрянських i надднiстрянських украïнцiв до єдностi.
Двовiрш демонструє вiру поета у велику будучнiсть слов'янських
народiв.
У творчостi Руськоï Трiйцi (найвiразнiше у Шашкевича) втiлено три
основнi типи героя: романтично-iсторична постать ватажка народних мас;
романтично-психологiчний тип непересiчноï iндивiдуальностi, яка
страждає у пошуках особистого щастя, й просвiтницько-романтичний
тип сучасноï освiченоï молодоï людини, яка прагне служити
нацiонально-культурному вiдродженню рiдного народу. Разом iз братом I.
Головацьким Я. Головацький пiдготував хронологiчно другий — пiсля
Русалки Днiстровоï — захiдноукраïнський лiтературно-
науковий альманах Вiнок русинам на обжинки, у двох книгах якого (Вiдень,
1846, 1847) вмiщено поезiï, казку Олена та переклади М. Шашкевича;
вiршi, лiтературно опрацьованi прозою народнi казки та небилицi,
переклади сербських пiсень i казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й
ентографiчнi статтi Я. Головацького; поетичнi твори I. Вагилевича, I.
Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л.
Данкевича, К. Скоморiвського; фольклорнi матерiали.
Вартий уваги, як спроба ввести в галицько-руську лiтературу народну
мову, панегiрик (вiнок iз дев'яти сонетiв) I. Головацького Пiснь
радостного голоса, присвячений росiйському царевi Миколi I з нагоди його
вiзиту до Вiдня 1845 р. (опублiковане 1848 р.).
У 1848-1849 рр., з початком буржуазно-демократичноï революцiï,
яка в Австрiйськiй iмперiï вiдразу ж привела до скасування панщини
й запровадження Конституцiï (1848), в Захiднiй Украïнi настало
нацiонально-культурне й лiтературне пожвавлення, 2 квiтня 1848 р. у
Львовi представники буржуазiï, чиновництва, iнтелiгенцiï та
духовенства заснували постiйно дiючий орган Головну руську раду, яка
вимагала вiд австрiйських властей проведення буржуазних реформ у
промисловостi, сiльському господарствi, соцiальних вiдносинах i
забезпечення умов для вiльного нацiонально-культурного розвитку
галицьких украïнцiв. У вiдозвi до украïнського народу вiд 10
травня 1848 р. Рада вперше офiцiйно проголосила галицьких русинiв
частиною украïнського народу. За свою вiдзнаку Головна руська рада
взяла герб галицьких князiв Романовичiв (ХIII ст.) золотий лев на
голубому тлi, а нацiональним визнала синьо-жовтий прапор (цi символiчнi
барви народу руського оспiвав М. Устиянович у вiршi Братки).
Пiд тиском галицько-руськоï громадськостi австрiйський уряд
дозволив викладання украïнською мовою в народних школах
Схiдноï Галичини й розпорядився ввести украïнську мову як
обов'язковий предмет у тутешнiх гiмназiях (мовою викладання в них
залишалася нiмецька). 1849 р. у Львiвському унiверситетi вiдкрито
кафедру украïнськоï мови та лiтератури, професором якоï
став Я. Головацький. На хвилi революцiйного пiднесення у Львовi
з'явилися першi украïнськi часописи. Помiтно активiзувала
лiтературний процес Зоря галицька — перша украïнська
полiтична й лiтературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада
з 15 липня 1848 р.