Коли дiдусь мiй був маленький

Мiй дiдусь дуже мене любить, а я вiдповiдаю тим самим. Скiльки себе
пам'ятаю, дiд завжди поруч зi мною. Чи читає книжку, чи зi мною на
прогулянцi, чи розповiдає про своє дитинство. У родинi дiд
був старшим сином i як першу дитину його пестили. Дитячих iграшок було
мало, з ними поводилися дуже обережно, бiльша частина iграшок була
саморобна. Дворовi хлопцi, з якими дружив дiд, були надзвичайно швидкi й
рухливi, давали гратися своïми iграшками, не бились. I раптом
почалася Велика Вiтчизняна вiйна. Було тодi моєму дiду тiльки
шiсть рокiв. Хоча вiн i був ще маленьким, але добре запам'ятав той час.
Його батько, мiй прадiд, пiшов на фронт у першi днi вiйни 1941 року, був
два рази поранений, вiдзначений нагородами. А мати мого дiдуся за
професiєю була медсестрою, пiшла працювати у прифронтовий польовий
шпиталь i дiда зiбрала з собою. За всi роки вiйни мiй дiдусь надивився
на страждання бiйцiв, бачив ïхню смерть, голодував, був пiд
обстрiлом. Вiйна вiдiбрала дитинство не тiльки в мого дiда, але й у
багатьох дiтей. Тому дiдусь мене навчає берегти мир, дорожити ним.