Польський перiод життя Олександра Кондратьєва
У статтi розглядається польський перiод життя класикаросiйськоï лiтератури Срiбного вiку Олександра Кондратьєва.
Аналiзується перший у росiйськiй лiтературi демонологiчний роман
На берегах Яринi.
Олександр Олексiйович Кондратьєв (18761967) — видатний
письменник, представник Срiбного вiку росiйськоï лiтератури,
двадцять рокiв прожив на Рiвненщинi, що в той час уходила разом з iншими
захiдноукраïнськими землями до Польщi. Таким чином, з
адмiнiстративного погляду це був польський перiод життя письменника, а з
територiального й етнiчного украïнський.
Корiнний петербуржець, учень I. Анненського, однокурсник О. Блока,
котрий стрiмко ввiйшов до лiтератури на початку ХХ ст., О.
Кондратьєв був постаттю досить визначною в iсторiï
росiйськоï лiтератури. Його перша поетична збiрка Вiршi А. К.
зявилася 1905 року. Далi вийшов мiфологiчний роман Сатиресса (1907), двi
збiрки мiфологiчних оповiдань: Бiлий цап (1908), Посмiшка Ашери (1911),
книжка вiршiв Чорна Венера (1909). 1917 року надруковано книжку
Єлена. Драматичний епiзод з часiв Троянськоï вiйни. Слiд
зазначити, що в 1912 роцi О. Кондратьєв спробував своï сили
на нивi лiтературознавства, у результатi зявилося дослiдження Олександра
Кондратьєва Граф О. К. Толстой. Матерiали до iсторiï життя та
творчостi . Батько письменника Олексiй Кондратьєв був вiдомим
столичним книготорговцем, депутатом Державноï Думи в Росiï.
Жовтневу революцiю письменник не прийняв. З iдеологiчних причин вiн
покинув росiйську столицю й перебрався до Криму, а звiдти 1919 року
переïхав до с. Дорогобуж на Рiвненщинi, де був маєток його
тещi Катерини Красовськоï. Тут минуло 20 рокiв його творчоï
дiяльностi.
Пiсля встановлення Радянськоï влади в Захiднiй Украïнi
письменник живе певний час у Варшавi, де померла його дружина, а згодом
роки поневiрянь у Нiмеччинi, Югославiï та Швейцарiï.
Останнє десятилiття життя О. Кондратьєва пройшло в
Сполучених Штатах Америки, куди його запросила донька.
Пiд час перебування на Рiвненщинi Олександр Кондратьєв
спiвпрацював у мiсцевiй пресi. Зокрема, у Волынском слове в 1923 роцi
зявилися його рецензiя на збiрку Г. Iванова Сади, некролог Лiтературнi
втрати, присвячений памятi трьох видатних росiйських
Поетiв О. Блока, М. Гумiльова та В. Брюсова, проблемна стаття
(Переоцiнка цiнностей), у якiй порушено питання про шляхи розвитку
новоï лiтератури.
Роблячи огляд доробку росiйських письменникiв, що проживали в
емiграцiï на територiï Польщi, М. Волковитський згадував i про
О. Кондратьєва: Зараз вiн живе у глушинi, в маєтку, зрiдка
друкуючи вiршi, повнiстю вiддавшись вивченню старовини, у якiй вiн
знаходить вiдзвук своïм мiстичним настроям, своïм пошукам [1,
318].
О. Кондратьєв займався також благодiйною дiяльнiстю. Як свiдчить
I. В. Кулiш-Лукашевич, Олександр Олексiйович навчав за своï кошти
товариша й однокласника свого сина Олексiя, родина якого не мала змоги
оплачувати навчання. Лiтнi канiкули цей юнак проводив у маєтку
Кондратьєвих [1, 321].
Письменник брав активну участь у роботi лiтературного гуртка в Рiвному,
куди входили письменники Рiвненщини, приïздили поети з Вiльно,
Варшави та Києва. Його вiршi друкувались у Варшавi. Нерадiсна доля
емiгранта визначала ïхнiй дещо песимiстичний характер, адже автор
вiдчував, що назавжди втратив надiю повернутися на рiднi йому береги
Неви, де вiн прожив першi 42 роки. В одному з таких творiв лiричний
герой О. Кондратьєва заявляв: Наше я Преходяще и тленно.
Неизменен и вечен Ты. Наши жизни тщеславно-пусты, Пред Тобою
Проходят мгновенно. Память дней Наших так коротка!
Всё времен унесет Потоком. Никакая Скрижаль
не Крепка Перед Их пожирающим Током.
Всё как сон Мимолетный иль дым Перед ликом
Спокойным Твоим [1, 366].
I все ж найбiльшим лiтературним досягненням в емiгрантський перiод життяросiйського письменника був роман На берегах Яринi, виданий у Берлiнi
1930 року. Здається, що це перший демонологiчний роман в
iсторiï росiйськоï лiтератури. Його прямими предтечами можна
вважати поезiï О. Пушкiна, низку повiстей М. Гоголя, твори О.
Сомова, А. Ремiзова, а якщо врахувати той факт, що писався роман На
берегах Яринi на украïнськiй землi, то, мабуть, слiд згадати й
Лiсову пiсню Лесi Украïнки , сюжет якоï будується на
волинських переказах i легендах i, можливо, твори Г. Квiтки-Основяненка,
зокрема вiдому його повiсть Конотопська вiдьма .
Назва жанрового рiзновиду роману демонологiчний роман походить вiд слова
демон. Демон (гр. demon) 1. У давньогрецькiй мiфологiï нижче
божество, що сприяє чи перешкоджає людинi в здiйсненнi
ïï намiрiв. 2. У християнствi злий дух, диявол [2, 158].
Мiфологiя рiзних народiв зберегла найменування багатьох демонiв, злих
духiв, дияволiв, що нiбито живуть поруч iз людьми, приносячи ïм зло
та нещастя.
Якщо петербурзькi мiфологiчнi твори О. Кондратьєва базувалися на
античнiй мiфологiï, то На берегах Яринi це вже добре вивчений
словянський фольклор, майстерно iнтерпретований у романi. Можна навiть
стверджувати украïнський фольклор, хоча сам автор нацiональну
приналежнiсть мiфiв, легенд i переказiв, що лягли в основу його твору,
оминає, очевидно, вважаючи ïх частиною росiйськоï
культури. I хоча подiï роману вiдбуваються на украïнських
просторах, про що свiдчить прозоро змiнена назва рiчки, на берегах
якоï живуть та дiють його героï Яринь i Горинь,
украïнське рiдко де проглядається в текстi, хiба там, де
згадується, що село має два кутки, на одному живуть росiяни,
на iншому украïнцi, а одна з головних героïнь Аксюта зрiдка
називалася в мовi селян на мiсцевий лад Оксаною: Перехрестись,
Оксаня! Заспокойся! Та скажи, що таке трапилося з тобою?! говорила
знахарка, марно намагаючись домогтися вiд дiвчинки вiдповiдi [1,
218]. Або в iншому мiсцi: На хохлацькому кiнцi села землянi долiвки
посипанi були жовтим пiсочком, поверх якого накиданий був очерет.
Ретельно вимитi були разом зi столами й лавками деревянi пiдлоги
кацапського кiнця [1, 34-35].
Роман На берегах Яринi О. Кондратьєва, як i личить цьому жанру,
має декiлька сюжетних лiнiй, переважна бiльшiсть iз яких
замикається на iсторiях iз життя рiзноï нечистi, що
населяє Яринь та ïï околицi. Одним iз ключових образiв
є Водяний, що згiдно з народними повiрями мав людський вигляд, але
жабячi лапи. У творi росiйського письменника вiн був досить старим, але
впевненим у собi господарем рiки, якому належали русалки, що колись були
звичайними дiвчатами, але, втопившись, перетворилися на мешканцiв
пiдводного царства Водяного. Кожна утоплениця обовязково ставала
Тимчасовою дружиною свого повелителя: Кожна нова молода русалка, що
покiрно ставала його дружиною, вносила на певний час розмаïття в
дещо нудне життя старого [1, 10]. Щоправда, згодом русалки з року
в рiк ставали тонкiшими, легшими i, на кiнець, зовсiм кудись зникали з
дна глибокоï Яринi [1, 10].
Водяний мав товариша давнього словянського iдола, якого вважав
своïм найкращим порадником. Саме з ним володар рiчкового дна любив
поговорити про давнi й новi часи [1, 9]. Багато рокiв скинутий
iдол лежав, заплутавшись у корiння, бiля берега, аж поки хвилi не
докотили його до володiнь Водяного. Память дубового iдола зберегла часи,
коли люди, очолюванi служителем ворожоï йому вiри, увiрвалися в
заборонену огорожу iз сокирами, пiдрубали йому мiцнi ноги, що стояли на
вкопаному в землю товстому дубовому стволi, звалили на землю, зняли з
шиï дорогоцiнну гривню, вирвали золотi вуси та вiдiрвали срiбну
довгу бороду, тонкi нитi якоï знаменували дощовi небеснi краплi, що
падали на землю [1, 13]. Знайомлячи читачiв iз цим героєм, О.
Кондратьєв, по сутi, через збережену на генетичному рiвнi память
говорить про лiквiдацiю язичницькоï вiри в Киïвськiй Русi й
запровадження вогнем i мечем християнства.
Помiчником Водяного був чорнобородий утопленик, якого колись звали Петро
Анкудинович, або просто Петра . Вiн жив на кращiй територiï i мав
таємне доручення доповiдати про всi вчинки пiдлеглих. Виконуючи
чергове доручення господаря, Чорнобородий потрапив до володiнь господаря
лiсу Зеленого Козла, який керував бiсами та iншою лiсовою нечистю. О.
Кондратьєв докладно знайомить читачiв iз демонологiчним життям
мешканцiв лiсу, вiдбиваючи уявлення про нього жителiв полiського краю.
Нову русалку, що повинна стати за дружину Водяному, звали Горпиною.
Гуляючи ночами, вона разом з iншими русалками одного разу потрапила у
володiння iншоï нечистi, Польовика. Вiн нагадував Лешого, проте
його територiя обмежувалася полями. Письменник не забуває докладно
передати уявлення мiсцевих мешканцiв про демонiв ланiв. При цьому, окрiм
прямих авторських описiв, автор широко користується непрямими
характеристиками. Так, iз розмови русалок мiж собою Горпина дiзналася,
що Польовик має свиту, яка, нiби озимина з вiвса, то зеленню,
то срiблом переливається. Волосся дибом, як шапка стирчить, теж
зелене. А обличчя як пiсок… [1, 18].
Болотна нечисть мала свого царка Болотника, чия дружина, товстобедра
Мариська несподiвано для всiх народила замiсть чортеня людського,
жiночоï статi, малюка [1, 59], що стане одним iз ключових
образiв роману. Аксюта, Ксанька, так назвуть у селi дiвчинку, згодом
пройде науку в сiльських вiдьом i спробує повернутися в ту стихiю,
звiдки вона прийшла в людський свiт, бо серед людей ïй було тiсно.
Вона покiнчить життя самогубством, кинувшись вниз головою в Яринь
[1, 220], де знайде вiчний спокiй в обiймах матерi Мариськи.
Вiдтворюючи повiря та звичаï схiдних словян, О. Кондратьєв
згадує iмена десяткiв ïхнiх богiв: Давно вже знятi були хлiби
i, виконуючи давнiй обряд, вiдкаталися баби серед зжатого поля,
випрямляючи спину й приспiвуючи: Жнивка, Жнивка, вiддай менi
Силку, Нiби бажаючи отримати силу назад, якщо не вiд
зниклоï в невiдому далину богинi Жниви, то вiд уцiлiлоï ще у
вiруваннях народних давньоï Матерi Землi. Вiдтанцювали голi дiвчата
нiчний таємний танок на честь увiнчаноï необлiтаючим вiнком
Маковеï… З Успеньєвого дня уже засинає Червоне
Сонечко, царствена небесна богиня, яку росiяни звуть Червоне лiто, а
давнi греки називали прекрасною Лето, мати Дажбога i Мiсячноï
богинi, покровительки наречених i полювання Лiтницi-Дзевани-Дiани
[1, 29]. Автор умiло оперує iменами словянських богiв: Цар
Грiм, Добра богиня Стригальниця або Овечниця, Мара-Марена, Ляд, що в
казках зберiг iмя Мороза [1, 31], демонiв завiрюхи: Куряви, Кручi,
Завiрюхи, Пурги, Бурану i Метелицi.
Цiкавим є образ Гуменика, iстоти, схожоï на домовика, але
такоï, що проживає в повiтцi чи клунi [1, 36]. Сiльськi
дiвчата, в романi О. Кондратьєва — це Матрунька та Зiнка,
часто бiгали до нього, щоб дiзнатися про майбутнє: Дiдусь
Гуменик повинен був поглаДити ïм тiло, у випадку щасливого
замiжжя мякою пушистою долонею i жорсткою якщо замiжжя дiвчини буде
нещасливим [1, 36]. Розмова дiвчат про Гуменика викликала спогади
дiвчат i парубкiв про гуменних бiсiв. Ïхнi розповiдi налякали
молодь так, що багато з них стали боятися виходити з дому в сутiнках.
Добрим, але лiнивим демоном постає в романi Домовик, котрий жив у
родинi мужика Iпата Савельєва. Його лiнощами користувалася вiдьма
Анiска, яка пробиралася часом до хлiва й видоювала корiв [1, 42].
У дусi народних переказiв автор вiдтворює взаємини Домовика
та вiдьми, ïхню постiйну боротьбу за територiю, марнi намагання
старого оволодiти молодою вiдьмою. Анiска зневажливо ставилася до ласок
Домовика, ïй набагато бiльше подобався Вогняний Змiй, нечисть
набагато могутнiша за доброго демона.
Однiєю з головних героïнь роману поряд з iншою нечистю
постає русалка Горпина, утоплениця iз села Зарiцького, чия iсторiя
становить окрему, найбiльш психологiчно умотивовану сюжетну лiнiю
роману. Пiсля смертi вона часто вiдвiдує втрачену домiвку,
спостерiгає за обрядом вiдпущення власноï душi: На
четвертий ранок народження божича, ще засвiтла, вимели господинi начисто
пiдлогу i винесли смiття на середину двору. Там лежала вже заготовлена
ранiше купа соломи, яку стара, мати господинi, або, взагалi, старша
жiнка в домi, повинна запалити гарячою трiскою. Вогонь, що пiднiсся
догори, вiдiгрiває душi померлих, що вiдлiтають назад до темних
могил. Разом за iншими помчала, вiднесена вiтром, i знову опустилася на
дно Яринi незрима смутна тiнь потонулоï Горпини [1, 35-36].
Навiть ставши русалкою, Горпина не забуває свого коханого Максима,
через якого позбавилася радощiв життя, того, з ким дiлила колись
першу пристрасть, того, хто познайомив ïï з мукою вiдчаю
[1, 55]. О. Кондратьєв, виписуючи цю сюжетну лiнiю, прагне
показати, що Максиму не до вподоби вiдвiдування русалки. Вiн шукає
захисту в знахарки Праскухи, однак та не спiшить йому допомагати, i тодi
парубок знаходить пiдтримку у вiдьми Анiски: Чорнобрива молода вiдьма
поставилася до Максима з великою увагою [1, 56]. Вiн став проводити
ночi з вiдьмою: Погана слава Анiски як вiдьми чомусь не страшила
Максима, i вiн навiть просив кiлька разiв свою нову подругу не
приховувати вiд нього свого мистецтва [1, 91].
Демонологiчний роман О. Кондратьєва виразно поетичний. Автор
надзвичайно образно в народному дусi вiдтворює картини природи
полiського краю, яка постає одухотвореною, сповненою краси й
життя: Пiд спiв жайворонкiв нечутними кроками йшла по ще вологому
лону землi царiвна Весна. Пiд легкими ногами ïï пробивалася
соковита зелена травиця i виростали першi квiти. Радiючи ïм,
посмiхалася богиня, i вiд щасливоï посмiшки ïï
розпускалися бiлим квiтом вишнi з черешнями, сильнiше пахли темнi i
свiтлi фiалки.
Спочатку боязко, потiм все смiливiше й голоснiше заспiвав спiвець
Весни Соловей, що став колись заради прекрасноï богинi
сiренькою пташкою. Зашумiли першим листям, шепочучись помiж собою,
дерева. Всi дрiбнi тварини, мурашки, мухи, жуки, що спали довгу зиму
в темних дуплах i пiд корою дерев, пробуджувалися пiсля довгоï
сплячки й виповзали поклонитися богинi [1, 49].
Демонологiя О. Кондратьєва сповнена iронiï, гумору. Вiн
докладно зупиняється на описi побуту своïх героïв як
тих, що складають реальний свiт мешканцiв Полiсся (це передусiм виразнi
селянськi типи), так i фантастичних iстот, що населяють паралельний до
людського простiр. I хоча, на перший погляд, здається, що роман На
берегах Яринi далекий вiд реалiстичностi в зображеннi дiйсностi,
насправдi вiн достатньо реалiстичний, оскiльки передає уявлення
про свiт людей полiського краю, яких мало зачепили розвиток
людськоï цивiлiзацiï, урбанiзацiя, технiчний прогрес. Усi вони
постають наïвними дiтьми природи. Очевидно, автору iмпонували
погляди французького просвiтника Жана-Жака Руссо про природну людину, не
зiпсовану суспiльством, як iдеал, до якого повинно прагнути людство.
Рiвненський перiод життя О. Кондратьєва ознаменований також
збiркою поезiй Словянськi боги (1936), кожен iз вiршiв якоï був
присвячений одному зi словянських богiв, що ïх донесла у ХХ
столiття генетична память пращурiв. Важливим текстом збiрки є вiрш
Сварог, присвячений верховному божеству наших прадiдiв, що
вважається прабатьком усiх iнших богiв. Сварог О.
Кондратьєва постає як гордий, несхитний повелитель свiту,
який бачить i знає все:
устах И На очах Златою, Стою в
Безмолвии. Не жди. Не удостою Я Прорицанием.
Мне ваших десятин, Елея, петухов не
Нужно. Я один Из сонмища богов даров Не
жду. Струею Курений Жреческих и Тихою мольбою
Довольствуюсь. Сварог уж Длинный Ряд
годин Не Смотрит На Грехи людские. Пусть другие
Карают Вас. А мне наскучило карать, Давать вам
Знаменья, Благословлять на рать
блажен, И Не хочу взирать, Как Корчатся тела
закланные нагие [1, 226].
Iншi поезiï, а ïх усього 69, вiдбивають уявлення схiдних
словян про рiзних богiв Волоса, Перуна, Стрибога, Трояна, Леля i Полеля
тощо. Цiкаво й те, що для всiх цих поезiй О. Кондратьєв
використовує класичну форму сонету, що надає ïм
певноï урочистостi.
Останнiм зблиском таланту О. Кондратьєва стала повiсть Сни,
написана у Сполучених Штатах Америки. Письменник закiнчив свiй земний
шлях 26 травня 1967 року в штатi Нью-Йорк. Дослiдження ж його творчостi
лише розпочинається.
Олександр Галич
Лiтература
1. Кондратьев А. А. На берегах Ярыни. Рiвне: Волин. обереги, 2006. 368
с., iл.
2. Словник iншомовних слiв / Укл.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. К.:
Наук. думка, 2000. 680 с.
Нову русалку, що повинна стати за дружину Водяному, звали Горпиною.
Гуляючи ночами, вона разом з iншими русалками одного разу потрапила у
володiння iншоï нечистi, Польовика. Вiн нагадував Лешого, проте
його територiя обмежувалася полями. Письменник не забуває докладно
передати уявлення мiсцевих мешканцiв про демонiв ланiв. При цьому, окрiм
прямих авторських описiв, автор широко користується непрямими
характеристиками. Так, iз розмови русалок мiж собою Горпина дiзналася,
що Польовик має свиту, яка, нiби озимина з вiвса, то зеленню,
то срiблом переливається. Волосся дибом, як шапка стирчить, теж
зелене. А обличчя як пiсок… [1, 18].
Болотна нечисть мала свого царка Болотника, чия дружина, товстобедра
Мариська несподiвано для всiх народила замiсть чортеня людського,
жiночоï статi, малюка [1, 59], що стане одним iз ключових
образiв роману. Аксюта, Ксанька, так назвуть у селi дiвчинку, згодом
пройде науку в сiльських вiдьом i спробує повернутися в ту стихiю,
звiдки вона прийшла в людський свiт, бо серед людей ïй було тiсно.
Вона покiнчить життя самогубством, кинувшись вниз головою в Яринь
[1, 220], де знайде вiчний спокiй в обiймах матерi Мариськи.
Вiдтворюючи повiря та звичаï схiдних словян, О. Кондратьєв
згадує iмена десяткiв ïхнiх богiв: Давно вже знятi були хлiби
i, виконуючи давнiй обряд, вiдкаталися баби серед зжатого поля,
випрямляючи спину й приспiвуючи: Жнивка, Жнивка, вiддай менi
Силку, Нiби бажаючи отримати силу назад, якщо не вiд
зниклоï в невiдому далину богинi Жниви, то вiд уцiлiлоï ще у
вiруваннях народних давньоï Матерi Землi. Вiдтанцювали голi дiвчата
нiчний таємний танок на честь увiнчаноï необлiтаючим вiнком
Маковеï… З Успеньєвого дня уже засинає Червоне
Сонечко, царствена небесна богиня, яку росiяни звуть Червоне лiто, а
давнi греки називали прекрасною Лето, мати Дажбога i Мiсячноï
богинi, покровительки наречених i полювання Лiтницi-Дзевани-Дiани
[1, 29]. Автор умiло оперує iменами словянських богiв: Цар
Грiм, Добра богиня Стригальниця або Овечниця, Мара-Марена, Ляд, що в
казках зберiг iмя Мороза [1, 31], демонiв завiрюхи: Куряви, Кручi,
Завiрюхи, Пурги, Бурану i Метелицi.
Цiкавим є образ Гуменика, iстоти, схожоï на домовика, але
такоï, що проживає в повiтцi чи клунi [1, 36]. Сiльськi
дiвчата, в романi О. Кондратьєва — це Матрунька та Зiнка,
часто бiгали до нього, щоб дiзнатися про майбутнє: Дiдусь
Гуменик повинен був поглаДити ïм тiло, у випадку щасливого
замiжжя мякою пушистою долонею i жорсткою якщо замiжжя дiвчини буде
нещасливим [1, 36]. Розмова дiвчат про Гуменика викликала спогади
дiвчат i парубкiв про гуменних бiсiв. Ïхнi розповiдi налякали
молодь так, що багато з них стали боятися виходити з дому в сутiнках.
Добрим, але лiнивим демоном постає в романi Домовик, котрий жив у
родинi мужика Iпата Савельєва. Його лiнощами користувалася вiдьма
Анiска, яка пробиралася часом до хлiва й видоювала корiв [1, 42].
У дусi народних переказiв автор вiдтворює взаємини Домовика
та вiдьми, ïхню постiйну боротьбу за територiю, марнi намагання
старого оволодiти молодою вiдьмою. Анiска зневажливо ставилася до ласок
Домовика, ïй набагато бiльше подобався Вогняний Змiй, нечисть
набагато могутнiша за доброго демона.
Однiєю з головних героïнь роману поряд з iншою нечистю
постає русалка Горпина, утоплениця iз села Зарiцького, чия iсторiя
становить окрему, найбiльш психологiчно умотивовану сюжетну лiнiю
роману. Пiсля смертi вона часто вiдвiдує втрачену домiвку,
спостерiгає за обрядом вiдпущення власноï душi: На
четвертий ранок народження божича, ще засвiтла, вимели господинi начисто
пiдлогу i винесли смiття на середину двору. Там лежала вже заготовлена
ранiше купа соломи, яку стара, мати господинi, або, взагалi, старша
жiнка в домi, повинна запалити гарячою трiскою. Вогонь, що пiднiсся
догори, вiдiгрiває душi померлих, що вiдлiтають назад до темних
могил. Разом за iншими помчала, вiднесена вiтром, i знову опустилася на
дно Яринi незрима смутна тiнь потонулоï Горпини [1, 35-36].
Навiть ставши русалкою, Горпина не забуває свого коханого Максима,
через якого позбавилася радощiв життя, того, з ким дiлила колись
першу пристрасть, того, хто познайомив ïï з мукою вiдчаю
[1, 55]. О. Кондратьєв, виписуючи цю сюжетну лiнiю, прагне
показати, що Максиму не до вподоби вiдвiдування русалки. Вiн шукає
захисту в знахарки Праскухи, однак та не спiшить йому допомагати, i тодi
парубок знаходить пiдтримку у вiдьми Анiски: Чорнобрива молода вiдьма
поставилася до Максима з великою увагою [1, 56]. Вiн став проводити
ночi з вiдьмою: Погана слава Анiски як вiдьми чомусь не страшила
Максима, i вiн навiть просив кiлька разiв свою нову подругу не
приховувати вiд нього свого мистецтва [1, 91].
Демонологiчний роман О. Кондратьєва виразно поетичний. Автор
надзвичайно образно в народному дусi вiдтворює картини природи
полiського краю, яка постає одухотвореною, сповненою краси й
життя: Пiд спiв жайворонкiв нечутними кроками йшла по ще вологому
лону землi царiвна Весна. Пiд легкими ногами ïï пробивалася
соковита зелена травиця i виростали першi квiти. Радiючи ïм,
посмiхалася богиня, i вiд щасливоï посмiшки ïï
розпускалися бiлим квiтом вишнi з черешнями, сильнiше пахли темнi i
свiтлi фiалки.
Спочатку боязко, потiм все смiливiше й голоснiше заспiвав спiвець
Весни Соловей, що став колись заради прекрасноï богинi
сiренькою пташкою. Зашумiли першим листям, шепочучись помiж собою,
дерева. Всi дрiбнi тварини, мурашки, мухи, жуки, що спали довгу зиму
в темних дуплах i пiд корою дерев, пробуджувалися пiсля довгоï
сплячки й виповзали поклонитися богинi [1, 49].
Демонологiя О. Кондратьєва сповнена iронiï, гумору. Вiн
докладно зупиняється на описi побуту своïх героïв як
тих, що складають реальний свiт мешканцiв Полiсся (це передусiм виразнi
селянськi типи), так i фантастичних iстот, що населяють паралельний до
людського простiр. I хоча, на перший погляд, здається, що роман На
берегах Яринi далекий вiд реалiстичностi в зображеннi дiйсностi,
насправдi вiн достатньо реалiстичний, оскiльки передає уявлення
про свiт людей полiського краю, яких мало зачепили розвиток
людськоï цивiлiзацiï, урбанiзацiя, технiчний прогрес. Усi вони
постають наïвними дiтьми природи. Очевидно, автору iмпонували
погляди французького просвiтника Жана-Жака Руссо про природну людину, не
зiпсовану суспiльством, як iдеал, до якого повинно прагнути людство.
Рiвненський перiод життя О. Кондратьєва ознаменований також
збiркою поезiй Словянськi боги (1936), кожен iз вiршiв якоï був
присвячений одному зi словянських богiв, що ïх донесла у ХХ
столiття генетична память пращурiв. Важливим текстом збiрки є вiрш
Сварог, присвячений верховному божеству наших прадiдiв, що
вважається прабатьком усiх iнших богiв. Сварог О.
Кондратьєва постає як гордий, несхитний повелитель свiту,
який бачить i знає все:
устах И На очах Златою, Стою в
Безмолвии. Не жди. Не удостою Я Прорицанием.
Мне ваших десятин, Елея, петухов не
Нужно. Я один Из сонмища богов даров Не
жду. Струею Курений Жреческих и Тихою мольбою
Довольствуюсь. Сварог уж Длинный Ряд
годин Не Смотрит На Грехи людские. Пусть другие
Карают Вас. А мне наскучило карать, Давать вам
Знаменья, Благословлять на рать
блажен, И Не хочу взирать, Как Корчатся тела
закланные нагие [1, 226].
Iншi поезiï, а ïх усього 69, вiдбивають уявлення схiдних
словян про рiзних богiв Волоса, Перуна, Стрибога, Трояна, Леля i Полеля
тощо. Цiкаво й те, що для всiх цих поезiй О. Кондратьєв
використовує класичну форму сонету, що надає ïм
певноï урочистостi.
Останнiм зблиском таланту О. Кондратьєва стала повiсть Сни,
написана у Сполучених Штатах Америки. Письменник закiнчив свiй земний
шлях 26 травня 1967 року в штатi Нью-Йорк. Дослiдження ж його творчостi
лише розпочинається.
Олександр Галич
Лiтература
1. Кондратьев А. А. На берегах Ярыни. Рiвне: Волин. обереги, 2006. 368
с., iл.
2. Словник iншомовних слiв / Укл.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. К.:
Наук. думка, 2000. 680 с.
