Тартюф Мольера як висока комедiя

У серединi 1660-х рокiв Мольер створює своï кращi
комедiï, у яких критикує пороки духiвництва, дворянства й
буржуазiï. Першоï з них став Тартюф, або Ошуканець (редакцiя
1664, 1667 i 1669 р.)._П'єса повинна була бути показана пiд час
грандiозного придворного свята Звеселяння зачарованого острова, що
вiдбувся в травнi 1664 р. у Версалi. Однак п'єса розбудувала
свято. Проти Мольера виникла теперiшня змова, що очолила королева-мати
Ганна Австрiйська. Мольера обвинувачували в образi релiгiï й
церкви, вимагаючи за це кари. Подання п'єси припинилися
Мольер зробив спробу поставити п'єсу в новiй редакцiï. У
першiй редакцiï 1664 р. Тартюф був духовною особою. У багатого
паризького буржуа Оргона, у будинок якого проникає цей пройдисвiт,
що грає iз себе святого, ще немає дочки — священик
Тартюф не мiг женитися на нiй. Тартюф спритно виходить зi скрутного
стану, незважаючи на обвинувачення сина Оргона, що застав його в момент
залицяння за мачухою Эльмирой. Торжество Тартюфа недвозначно свiдчило
про небезпецi лицемiрства
У другiй редакцiï (1667 р.; як i перша, вона до нас не дiйшла)
Мольер розширив п'єсу, дописав ще два акти до наявним трьох, де
зобразив зв'язки лицемiра Тартюфа iз двором, судом i полiцiєю.
Тартюф був названий Панюльфом i перетворився у свiтську людину,
навмисноï обвiнчатися з дочкою Оргона Марiанною. Комедiя, що носила
назву Ошуканець, кiнчалася викриттям Панюльфа й прославлянням короля. В
останньоï, що дiйшла до нас, редакцiï (1669) лицемiр знову був
названий Тартюфом, а вся п'єса — Тартюф, або Ошуканець.
Король знав про п'єсу Мольера й схвалив його задум. Борючись за
Тартюфа, Мольер у першому Проханнi королевi вiдстоював комедiю, захищав
себе вiд обвинувачень у безбожництвi й говорив про суспiльну роль письменника-
сатирика. Король не зняв заборони з п'єси, але й не прислухався до
рад шалених святенникiв спалити не тiльки книгу, але i ïï
автора, демона, безбожника й розпусника, що написав диявольськоï,
повну мерзенностi п'єсу, у якiй вiн насмiхається над церквою
й релiгiєю, над священними функцiями (Найбiльший король миру,
памфлет доктора Сорбонни Пьера Рулле, 1664).
Дозвiл на постановку п'єси в ïï другiй редакцiï
було дано королем усно, поспiхом, при вiд'ïздi в армiю. Вiдразу
пiсля прем'єри комедiя була знову заборонена президентом
парламенту (вищоï судовоï установи) Ламуаньоном, а паризький
архiєпископ Перефiкс оприлюднив послання, де забороняв всiм
парафiянам i особам духовного звання представляти, читати або слухати
небезпечну п'єсу пiд страхом вiдлучення вiд церкви. Мольер
отруïв у ставку короля друге Прохання, у якому заявив, що зовсiм
припинить писати, якщо король не встане на його захист. Король обiцяв
розiбратися. Тим часом комедiю читають у приватних будинках, неï
поширюють у рукописi, виконують у закритих домашнiх спектаклях
(наприклад, у палацi принца Конде в Шантильи). В 1666 р. померла королева-
мати й це дало Людовику XIV можливiсть обiцяти Мольеру швидкий дозвiл на
постановку. Наступив 1668 рiк, рiк так званого церковного миру мiж
ортодоксальним католицизмом i янсенiзмом, що сприяло вiдомiй терпимостi
в релiгiйних питаннях. Тодi^-те й була дозволена постановка Тартюфа. 9
лютого 1669 р. подання п'єси пройшло з величезним успiхом Чим же
були викликанi настiльки лютi нападки на Тартюфа? Мольера вже давно
залучала тема лицемiрства, що вiн спостерiгав усюди в суспiльному життi.
У цiй комедiï Мольер звернувся до найпоширенiшому в тi часи виду
лицемiрства — релiгiйному — i писав ïï,
ґрунтуючись на своïх спостереженнях за дiяльнiстю
таємного релiгiйного суспiльства — Суспiльства святих
дарункiв, якому захищала Ганна Австрiйська й членами якого були й
Ламуаньон, i Перефiкс, i князi церкви, i дворяни, i буржуа. Король не
давав санкцiï на вiдкриту дiяльнiсть цiєï
розгалуженоï органiзацiï, що iснувала вже бiльше 30 рокiв,
дiяльнiсть суспiльства була оточена найбiльшою таємничiстю. Дiючи
пiд девiзом Припиняй усяке зло, сприяй усякому добру, члени суспiльства
головним своïм завданням ставили боротьбу з вiльнодумством i
безбожництвом. Маючи доступ у частки будинку, вони, по сутi, виконували
функцiï таємноï полiцiï, ведучи негласний нагляд за
пiдозрюваними ними, збираючи факти, що нiбито доводять ïхня
виннiсть, i на цiй пiдставi видаючи мнимих злочинцiв владi. Члени
суспiльства проповiдували суворiсть i аскетизм у вдачах, негативно
ставилися до всякого роду свiтським розвагам i театру, переслiдували
захоплення модами. Мольер спостерiгав, як члени Суспiльства святих
дарункiв вкрадливо й умiло втираються в чужi сiм'ï, як вони
пiдкоряють собi людей, повнiстю заволодiваючи ïхньою совiстю i
ïхньою волею. Це й пiдказало сюжет п'єси, характер же Тартюфа
зложився з типових рис, властивим членам Суспiльства святих дарункiв.
Подiбно ïм, Тартюф пов'язаний iз судом, з полiцiєю, йому
захищають при дворi. Щирий свiй вигляд вiн приховує, видаючи себе
за збiднiлого дворянина, що ится ïжi на церковнiй папертi. У
сiмейство Оргона вiн проникає тому, що в цьому будинку пiсля шлюбу
хазяïна з молодий Эльмирой замiсть колишнього благочестя панують
вiльнi вдачi, веселощi, чуються критичнi мовлення. Крiм того, друг
Оргона Аргас, полiтичний вигнанець, учасник Парламентськоï Фронди
(1649), залишив йому компрометуючi документи, якi зберiгаються в
скриньцi. Таке сiмейство цiлком могло здатися Суспiльству пiдозрiлим, за
подiбними сiм'ями й установлювалося стеження
Тартюф — не втiлення лицемiрства як загальнолюдського пороку, це
социально-обобщенний тип. Недарма в комедiï вiн зовсiм не самотнiй:
лицемiрнi i його слуга Лоран, i судовий приставши Лояль, i баба —
мати Оргона панi Пернель. Всi вони прикривають своï непривабливi
вчинки благочестивими мовленнями й невсипно стежать за поводженням
iнших. Характерний вигляд Тартюфа створюють його мнима святiсть i
смиреннiсть: Вiн у церквi щодня молився бiля мене, // У поривi набожному
колiна прехилячи. // Вiн залучав до себе загальне вниманье (I, 6).
Тартюф не позбавлений зовнiшньоï привабливостi, у нього ввiчливi,
вкрадливi манери, за яких ховаються ощадливiсть, енергiя, честолюбна
спрага панувати, здатнiсть мстити. Вiн добре влаштувався в будинку
Оргона, де хазяïн не тiльки задовольняє його найменшi примхи,
але й готовий вiддати йому в дружин свою дочку Марiанну — багату
спадкоємицю. Оргон перевiряє йому всi таємницi, у тому
числi доручає зберiгання заповiтноï скриньки з
компрометуючими документами. Тартюф домагається успiху, тому що
вiн тонкий психолог; граючи на страху довiрливого Оргона, вiн
змушує останнього вiдкривати йому будь-якi секрети. Своï
пiдступнi задуми Тартюф прикриває релiгiйними доводами. Вiн
прекрасно усвiдомлює свою силу, тому й не стримує своï
порочнi потяги. Марiанну вiн не любить, вона для нього лише вигiдна
наречена, його захопила красуня Эльмира, що Тартюф намагається
спокусити. Його казуïстичнi мiркування про те, що зрада — не
грiх, якщо про неï нiхто не знає, обурюють Эльмиру. Дамис,
син Оргона, свiдок таємного побачення, хоче викрити негiдника, але
той, прийнявши позу самобичування й покаяння в нiбито недосконалих
грiхах, знову робить Оргона своïм захисником. Коли ж, пiсля другого
побачення, Тартюф попадає в пастку й Оргон виганяє його з
будинку, вiн починає мстити, повнiстю виявивши свою порочну,
продажну й корисливу натуру
Але Мольер не тiльки викриває лицемiрство. В Тартюфi вiн
порушує важливе питання: чому Оргон дозволив себе так обдурити?
Цей уже лiтня людина, явно недурний, iз крутою вдачею й твердою волею,
пiддався розповсюдженiй модi на благочестя. Оргон увiрував у побожнiсть
i святiсть Тартюфа й бачить у ньому свого духовного наставника. Однак
вiн стає пiшаком у руках Тартюфа, що безсоромно заявляє, що
Оргон скорiше повiрить йому, чим власним очам (IV, 5). Причина цього
— вiдсталiсть свiдомостi Оргона, вихованого в пiдпорядкуваннi
авторитетам. Ця вiдсталiсть не дає йому можливостi критично
осмислити явища життя й оцiнити навколишнiх його людей. Якщо Оргон все-
таки знаходить здоровий погляд на мир пiсля викриття Тартюфа, то його
мати, баба Пернель, нерозумно благочестива прихильниця вiдсталих
патрiархальних поглядiв, так i не побачила справжньоï особи Тартюфа
Молоде поколiння, представлене в комедiï, що вiдразу розглянуло
справжню особу Тартюфа, поєднує служниця Дорiна, давно й
вiддано служить у будинку Оргона й пользующаяся тут любов'ю й повагою.
Ïï мудрiсть, здоровий глузд, проникливiсть допомагають знайти
самi пiдходящi засоби для боротьби c хитрим пройдисвiтом
Комедiя Тартюф мала велике соцiальне значення. У нiй Мольер зображував
не приватнi сiмейнi вiдносини, а вреднейший суспiльний порок —
лицемiрство. В Передмовi до Тартюфа, важливому теоретичному документi,
Мольер пояснює змiст своєï п'єси. Вiн
затверджує суспiльне призначення комедiï, заявляє, що
завдання комедiï — бичувати пороки, i виключень отут бути не
повинне. Порок лицемiрства з державноï точки зору є одним iз
самих небезпечних по своïх наслiдках. Театр же має можливiсть
протидiяти пороку. Саме лицемiрство, по визначенню Мольера, основний
державний порок Францiï його часу, i стало об'єктом його
сатири. У зухвалий смiх i страх комедiï Мольер зобразив глибоку
картину того, що вiдбувалося у Францiï. Лицемiри типу Тартюфа,
деспоти, донощики й месники, безкарно панують у краïнi, творять
справжнi лиходiйства; беззаконня й насильство — от результати
ïхньоï дiяльностi. Мольер зобразив картину, що повинна була
насторожити тих, хто керував краïною. I хоча iдеальний король
наприкiнцi п'єси надходить справедливо (що пояснювалося
наïвною вiрою Мольера в справедливого й розумного монарха),
суспiльна ситуацiя, змальована Мольером, представляється
загрозливоï Мольер-художник, створюючи Тартюфа, користувався
найрiзноманiтнiшими засобами: отут можна виявити елементи фарсу (Оргон
ховається пiд стiл), комедiï iнтриги (iсторiя скриньки з
документами), комедiï вдач (сцени в будинку богатого буржуа),
комедiï характерiв (залежнiсть розвитку дiï вiд характеру
героя). Разом з тим добуток Мольера — типово классицистская
комедiя. У нiй строго дотримуються всi правила: вона покликана не тiльки
розважати, але й наставляти глядача. В Передмовi до Тартюфа сказано:
Нiчим так не дошкулиш людей, як зображенням ïхнiх недолiкiв. Докори
вони вислухують равнодушно, а от глузування перенести не можуть. Комедiя
в приємних повчаннях дорiкає людей за ïхнi недолiки.
У роки боротьби за Тартюфа Мольер створив своï найбiльш значнi
сатиричнi й опозицiйнi комедiï