Взаємозв'язок усього сущого на землi (за новелою В. Стефаника Камiнний хрест)

На межi ХIХ-ХХ столiть у лiтературi та мистецтвi в цiлому
утверджується новий стиль — експресiонiзм (фр.- вираження).
В украïнськiй лiтературi його започаткував В. Стефаник ,
традицiï якого пiдтримали Тодось Осьмачка, М. Кулiш, О. Довженко, у
сценiчному мистецтвi — Лесь Курбас. Представники експресiонiзму
прагнули знайти спiльну основу в людинi, тваринi та рослинi, тобто в
тому, що створив Бог. Основнi мотиви ïхнiх творiв багатограннi:
увага до простоï людини-трударя, пошук коренiв людського зла,
впевненiсть у тимчасовiй вiдсутностi добра; сене страждання i смертi
людини; паралельне iснування прекрасного i потворного; готовнiсть
допомогти ближньому; взаємозв'язок усього сущого на Землi.
Проблеми вирiшувалися на сторiнках творiв як малих, так i великих
епiчних жанрiв. Експресiонiсти мали на метi вiдродити давню iстину:
…не можна навiть зiрвати квiтку, щоб при цьому не стривожити зорi,
бо весь Космос є нерозривною цiлiснiстю.
Кращим зразком творiв, написаних у стилi експресiонiзму, можна назвати
новелу В. Стефаника Камiнний хрест, написану на основi подiй 1890-
1910рр., коли безпросвiтнi злиднi гнали галицьких селян в емiграцiю до
Америки. Проводи на чужину нагадують письменнику, вихiдцю iз
Захiдноï Украïни, похорони з масовим голосiнням. Паралельно з
проблемою емiграцiï, яку автор засуджує, В. Стефаник як
майстер психологiчноï новели, наслiдуючи модернiстськi
тенденцiï, сотворив собi свiй свiт i на сторiнках новел зобразив
життя галичан, порушив фiлософську проблему про зв'язок усього сущого на
землi. Головний герой новели — Iван Дiдух. Разом з конем i возом
вiн лишає за собою слiди колiс i копит. Це селянин-трудiвник, який
обробляє горб, що тримає його на цiй Землi. Усе життя Iван
працює, запрягши себе поряд iз конем. I хоч праця на горбу
виснажувала його сили, вона приносила йому радiсть i щастя: Iван любив
свiй горб i намагався перетворити його на родючу ниву.
Але, орючи землю, Iван Дiдух порушував довкiлля: придорожнє
зiлля й бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало
росу на тi слiди, якi знищують цiлiснiсть. Символiчний образ будяка,
який уп'явся в ногу селянина, уособлює прокляття Землi людям за
порушення гармонiï у природi. У творi йдеться про паралельне
iснування добра i зла, прекрасного i потворного. Потворне
допомагає виявити красу i колорит справжнього життя, воно
натякає на причини людських страждань. Автор не iдеалiзує
головного героя, i в той же час ставиться до нього iз симпатiєю
— тiнь Iвана на горбi порiвнюється з тiнню велетня. Але його
тiнь просувається нивами й заслоняє ïм сонце.
Здається, селянин розумiє цiлiснiсть свiту, тому й
виконує мiсiю, покладений на нього Богом. Якщо це так, го й вiн,
простий селянин, — творець Всесвiту. Iнодi постать Iвана
змальовується потворною: важка праця пригнула його до землi, вiн
виглядає так, як би два залiзнi краки стягали його тулуб до нiг.
У новелi — виразний натяк на первородний грiх перших людей, якi
на шляху до цивiлiзацiï втрачали контроль над своïми дiями,
оголошуючи себе господарями на цiй Землi. Доречно тут згадати слова
Бога, зверненi до Адама, коли останнього виганяли з Раю: Проклята земля
через тебе. Важкою працею живитимешся з неï в усi днi життя твого.
Терня i будяки буде вона тобi родити… В потi чола твого
ïстимеш хлiб, доки не вернешся в землю, що з неï тебе взято.
У цих рядках — глибокий фiлософський змiст, роздуми про
справжнє життя, де переплетене гарне i бридке, про причину
людських страждань, про людське життя, яке може бути яскравим лише за
умови єдностi з довкiллям, про єднання фiзичного i
духовного. Проблема, визначена у темi твору, ще бiльше
загострюється, коли Дiдух разом зi своєю дружиною
вирiшує поïхати до Канади. Вiд'ïзд на чужину ще бiльше
порушує зв'язок iз навколишнiм середовищем: зникає вiдчуття
єдностi з Космосом, рiдною землею, людьми. Iвановi здається,
що вiн кам'янiє. Об-раз-символ каменя тлумачиться
лiтературознавцями як омертвiння душi. Одна сльоза котилася по лицi, як
перла по скалi. Якщо Дiдуха сприймати як камiнь, то перлина, яка в
художнiй лiтературi ототожнюється з чимось чистим, кришталем,
— символ того духовного життя, яке котиться по мертвому каменi.
Драматизм переживань головного героя посилюється майстерно
пiдiбраними елементами: тужливий спiв iз старим Михайлом, танок iз
дружиною, камiнний хрест на пагорбi. Вiд цих деталей холоне серце i на
душi моторошно. Iван i його дружина добре розумiють, що всi емiгранти,
покидаючи рiднi мiсця, назавжди втрачають iдентичнiсть, а боротьба, яку
вони ведуть за межами своєï держави, безуспiшна. Це вiдчуття
викликає невимовний бiль, глибину якого автор передає
словами: цiла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом,
прiрвалася. Доречно пiдтвердити попередню думку словами О.
Кобилянськоï, за свiдченням якоï, мiж словами цiєï
новели тиснулись великi сльози, мов перли, якi спадали на обличчя
закам'янiлих селян, що втрачали зв'язок з рiдною землею.
Таким чином, В. Стефаник у новелi Камiнний хрест показав, що основна
причина людських страждань у дiях самоï людини, якщо людина
порушує космiчну цiлiснiсть, ïй нiколи не побачити раю у
своєму краï.