Оповiдання Бориса Грiнченко Олеся

Оповiдання Олеся починається з оповiдання про далекi часи. Невелике украïнське село розташоване серед болiт Волинi. Татари й турки, якi робили набiги на нашу землю, часто не знаходили це поселення, тому що воно ховалося мiж лiсiв. В однiй з хат проживав старий козак Данило. Колись вiн хоробро воював проти всiляких ворогiв, був гарним запорiзьким козаком, але довелося йому випробувати й неволю. Потрапив Данило в турецький полон, багато рокiв довелося там пробути, поки не звiльнили його з рабства козаки . Повернувшись у рiдне село, став розводити бджiл, звiстки господарство
Дружина його давно вмерла, i вiн прийняв до себе двох сирiт: дiвчинку Олесевi й хлопчика Михайлика. Олеся була старшенькоï, ïй було вже рокiв шiстнадцять. Жили вони в дружбi й згодi. Дiд Данило часто розповiдав про турецьку неволю, дiти уважно його слухали. Часто тi оповiдання закiнчувалися спогадом про те, як Данило знайшов дiтей пiсля нападу татар на село: Прийшов ранок. Пiшов я мiж трупами й знайшов тебе, Михайлик. Ти лежав i плакав бiля мертвоï матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою… i твоï тут батько й мати були, Олеся, мертвi… А тебе вже я потiм знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди…. Велике враження на дiтей робили не тiльки спогаду, а й дiдовi слова, якi глибоко запали в серце Олесi: Кожний чоловiк повинен захищати вiд усякого ворога рiдний край, не жалуючи свого життя. Якось у недiлю дiти зiбралися по ягоди. Дiд попереджав, щоб вони тiльки не йшли далеко. Довго старий дивився дiтям вслiд, немов почував щось негарне. Коли дiти вiдiйшли вiд села верст на п'ять, те Михайлик побачив у степу чужих людей на конях — це були татари. Олеся ïх довiдалися: Татари! Вони приïхали на Украïну палити села, убивати або забирати в неволю людей. От-от вони побачать ïх i заберуть. Олеся схопила Михайлика за руку й мовчачи потягла в кущi. Дiвчинка догадувалася, що татари шукають село. I як тiльки побачать його, то спалять будинку, людей ограбують, старих поубивают, а молодих заберуть у полон. Необхiдно було якось попередити людей, i Олеся вирiшує послати Михайлика в село. Братик! Бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що йдуть татари. Чуєш?.. Бiжи, а то дiдуся вб'ють, i Михайлик щодуху побiг. А Олеся вирiшила, поки Михайлик добiжить, якось затримати татар. Вона вийшла через кущ i пiшла пiд лiсом у протилежну сторону вiд села. Вороги, помiтивши дiвчинку, кинулися до неï, наказали показати дорогу. Олеся погодилася й повела ïх за собою. Довго кружляли вони мiж болотами, а потiм дiвчинка зупинилася й сказала: Я не поведу вас далi, навiть якщо ви й уб'єте мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете звiдси. Татарин ударив Олесевi ножем у груди, вона впала, ïï голiвонька схилилася, i чиста душа покинула тiло. Тим часом Михайлик попередив односiльчан i тi швидко втекли в лiс, просидiли там цiлий день. Коли закiнчилося продовольство, вони повернулися додому, i дiд Данило вмовив усiх пошукати Олесевi. У лiсi, серед болота, люди побачили коней. Татар там не було (вони, напевно, потонули в брудi). Дiд натрапив, на тiло Олеси — дiвчинка лежала з арканом на шиï. Люди зрозумiли, що вона своєю смертю врятувала ïх усiх. Зробили носилки з галузей i понесли дороге тiло додому. На iнший день всiм селом ховали Олесевi. Над ïï могилою дiд Данило сказав: Кожний повинен захищати свiй рiдний край, не жалуючи життя. Дай, Бог, усякому такоï смертi! Цi слова повинен запам'ятати кожний, хто хоче прожити життя як вiрний син рiдноï землi.
Оповiдання Олеся невеликий, його можна повнiстю прочитати на уроцi. Вiн може зробити велике враження, коли вчитель прочитає цей добуток сам, — виразно, емоцiйно, iз глибоким почуттям