Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi И. Я. Франко Зiв'яле листя

Вiчна загадка Любовi… Саме вона породжує прекрасне й вiчне
на землi, звеличує людини, робить його щасливим або приносить
щиросердечний бiль. Скiльки iснує людство, нерозгаданоï
залишається таємниця почуттiв, якi надихають художникiв i
композиторiв, скульпторiв i поетiв.
Людина, — сказав М.М. Коцюбинський , — яким би вiн сильним
не був, не може жити самою боротьбою, самими суспiльними iнтересами.
Трагiзм особистого життя, часто вплiтається в терновий вiнок життя
народноï. У Франко є прекрасна рiч — лiрична драма
зiв'яле листя. Вiршi такi легенi, нiжнi, з такою широкою гамою почуття й
розумiння душi людськоï що, читаючи ïх, не знаєш, кому
додати перевагу: або поетовi боротьби, або поетовi-лiриковi, спiваковi
любовi.
Франко створив у збiрнику Зiв'яле листя узагальнений образ жiнки. Вiн
те пiднiмає ïï до неба, то кидає на дно. Одна,
лiлiя бiла, начебто метелик, безневинна, як дитина, друга — горда
княгиня, тиха й сумна, начебто святиня, третя — Женина або звiр,
сфiнкс, примара, з гострими пазурами. А ми бачимо одну, така сила
майстерностi Франко, що перед нами не три чоловiки, а три силуети
однiєï й тiєï жiночоï фiгури. В одному образi
безлiч вiдтiнкiв гордостi й гiркоти, непорочностi й розуму, стриманiй
одержимостi й схованiй iронiï. Поет тужить за своïм iдеалом,
якого не знаходить у життi:

• Я не люблю тебе, про нi,
• Люблю я власну мрiю,
• Що там у серденьку на днi
• Маленьку лiлiю
• Любов творить iз людиною дивнi чудеса
• Полюбивши, людина вiдчуває себе
• сильним i вiльним,
• начебто той, що вирвався з в'язницi в мир
• Таким веселим, щирим i лагiдним

Звертаючись до улюбленого, поет щасливий, начебто цар могутнiй, захоплюється ïй: Я б душу дав за тебе.

• Любов дає лiричному героєвi натхнення творча наснага?
• Я понесу тебе в душi на днi,
• Облиту чарами свiжостi й любовi,
• Твою красу я переллю в пiснi
• Вогонь очей у дзвiнкi хвилi мови,
• Корали вуст у ритми голоснi…

Трагiчний настрiй, викликаний любов'ю без взаємностi, вiдчувається в поезiï Так, ти одна моя правдива любов. Любов героя — самий жаркий порив його душi й тiла, найкращий спiв, це знаменитий подвиг його життя.

• Як загублену любов, несповнене бажання,
• Неоспiваний спiв, геройський розрив,
• Як все найвище, чим душу я годую,
• Як смерть, що забирає й вiд мучень звiльняє,
• Так, красуня, i я тебе люблю

Вся велич i всю складнiсть почуттiв висловлює поет у вiршi Ой ти, дiвчина, з горiх зерно, суть якого в строфi:

• Ой ти, дiвчина, ясна зоре!
• Ти моя радiсть, ти моє горе!

Сповiдь пораненоï наболiлоï душi Франко зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття лiричного героя поезiï?

• Чого є менi в снi?
• Чого обертаєш ти до мене
• Чудовi очi тi яснi,
• Сумнi,
• Немов колодязя дно студене?
• Чому вуста твоï нiмi?
• Який докiр, що страждання,
• Яке несповнене бажання
• На них, начебто, дерево червоне,
• Займається й знову тоне в тьмi?

чи Потрiбний аналiз таких добуткiв? Адже супутниками Франко були двi бiльшi музи — поезiя й музика , якi передають тонкий лiризм i глибокий трагiзм почутi поетом:

• Це розлука моя, неутишимая туга
• Це любов моя плаче так гiрко.
• Лiта важкого мучення,
• Пекучих болiв, слiз i божевiлля,
• Придавленого серця

Недарма Франко дав збiрнику пiдзаголовок Лiрична драма. Три частини — це три дiï, змiст яких життя й невдала любов лiричного героя конфлiкт надзвичайно напружений: адже тричi йому була любов, що примушувала страждати невимовно:

• Ненавиджу красу, i силу
• И свiтло, i пiсню, i життя,
• Одне люблю лише — забуття,
• Спокiй, безпам'ятну могилу

Як сказав О. Билецький, усе, що ,є в нашiй мовi найнiжнiше, виразне… вклав поет у цiєю хвилюючою, написаною кров'ю серця рядка. Збiрник И. Я. Франко належить до генiальних утворiв свiтовоï любовноï лiрики. В Зiв'ялих листах вiдображенi любовнi страждання стiйким, сильного духом людини. Лiричний герой — це живаючи, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як дiя, як найвищий добуток душi. Якби знав я гори, якi чiпляють хмари , Якi два серця можуть з'єднати в парi…
Це тебе б, мила, обдала ïхня сила, усе б у твоïм серце iскри
погасила, Всi думки й бажання за одним ударом, лише одна любов би
всполохнула пожежею. У цьому пожежi почуттiв, як на жертовному вогнi,
згоряє людина, але, згоряючи, переплавляється, i натура
ïï облагороджується