Ядерна зброя

Вiдразу пiсля закiнчення другоï свiтовоï вiйни в Радянському Союзi приступилися створенню ядерноï зброï. Необхiдно вiдзначити, що проблемами ядерноï енергiï в СРСР займалися з початку 30-х рокiв. До початку другоï Свiтовоï вiйни про вiйськовi аспекти науково-теоретичних розробок радянських фiзикiв- ядерникiв нiхто й не помишлял. Про це свiдчить навiть такий факт, що практично всi вони пiсля початку Великоï Вiтчизняноï вiйни виявилися на фронтi в рядах дiючоï армiï. I тiльки в 1943 роцi, пiсля того як радянська агентурна розвiдка стала постiйно добувати вiдомостi про спроби захiдних краïн створити ядерну зброю, учених вирiшили вiдкликати в Москву. Однак навiть пiсля цього належного значення роботам в областi ядерноï енергiï не вiддавалося. Вiдношення до даноï проблеми змiнило повiдомлення в серпнi 1945 року, що говорило про те, що американцi в Аламогордо пiдiрвали атомний пристрiй, а наслiдку бомбардувань м. Хiросiми й м. Нагасакi просто потрясли Сталiна. I вiн наказав Л. Берии продумати питання про створення власноï ядерноï зброï. Берия у свою чергу хотiв монополiзувати керiвництво цими роботами й зосередити ïх у своєму вiдомствi. Однак , Сталiн цей план не прийняв. На його настiйну вимогу 20 серпня 1945 року був утворений спецiальний комiтет з атомнiй енергiï пiд керiвництвом Л. Берия. Його заступником призначили наркома боєприпасiв Б.Л. Ванникова. У комiтет увiйшли виднi вченi А.Ф. Иоффе, П.Л. Капица й И.В. Курчатов.
Створення атомноï промисловостi й вiдкриття родовищ урану в СРСР вiдносять до 1946 — 1948 рокiв. У районi м. Семипалатинська був побудований iспитовий полiгон. Там у серпнi 1949 року був пiдiрвано перший радянський ядерний пристрiй. Цiкаво, що буквально перед цим президентовi США Г. Трумену доповiли, що ядерну бомбу Радянський Союз створить не ранiше 1953 року. Однак завдяки американському вченому ядерного центра в Лос-Аламосе Клаус Фукс, що був комунiстом по переконаннях, i протягом 1945 -1947 рокiв чотири рази передавав вiдомостi по практичних i теоретичних питаннях створення атомноï, i водневоï бомб, цей строк значно скоротився. Можна представити, що Трумен пережив, коли 23 вересня 1949 року його повiдомили, що Сполученi Штати бiльше не мають ядерну монополiю
Пiсля появи бомби — устало питання про ïï носiй. На той час радянськi ВВС мали на озброєннi бомбардувальники Ту-4, здатнi доставляти ядерна зброя до цiлям, вилученим на вiдстань до 2500 км. Але цього було недостатньо, щоб долетiти до Америки, та й характеристики цих бомбардувальникiв не вiдповiдали вимогам дня. В ОКБ А.Н. Туполева велися роботи з бiльше доконаних лiтакiв, здатним досягти територiï США. На початку 50-х рокiв був готовий бомбардувальник Ту-85 з мiжконтинентальною дальнiстю польоту. Але вiн мав поршневi двигуни. Досвiд Корейськоï вiйни показав, що реактивнi винищувачi набагато перевершують важкi лiтаки з такими моторами, якi вже безнадiйно застарiли. А тому що стратегiчноï концепцiï розвитку радянських ядерних сил, що зароджуються, не iснував, И. Сталiн поставив перед конструкторами завдання створити реактивнi бомбардувальники, якi могли б нести ядерну зброю середньоï й мiжконтинентальноï дальностi
Ту-16 надходить першим на озброєння. Вiн здатний доставити ядерну бомбу вагою п'ять тонн на дальнiсть до 2500 км. Висока швидкiсть i потужне оборонне озброєння робили його грiзною зброєю у вмiлих руках. Цiлями можливих бомбардувань повиннi були стати стратегiчнi об'єкти в тилу ймовiрного супротивника на континентальних театрах воєнних дiй. Тому лiтак поставили на потокове виробництво й стали випускати бiльшими партiями
Потiм:
наприкiнцi 1953 року керiвництво радянських Збройних Сил ухвалило рiшення щодо можливих шляхiв розвитку стратегiчних носiïв ядерноï зброï. Пропонувалося будувати мiжконтинентальнi бомбардувальники, балiстичнi ракети середньоï й мiжконтинентальноï дальностi й створювати пiдводний ракетоносний флот. За задумом розроблювачiв цi три компоненти майбутнiх стратегiчних ядерних сил Радянського Союзу могли з успiхом доповнити один одного, компенсуючи тiєю чи iншою мiрою властивi имнедостатки. в 1955 роцi на озброєння далекоï авiацiï приймаються мiжконтинентальнi бомбардувальники Ту-95 i М-4, здатнi нести не тiльки атомнi, але й водневi бомби. Нарештi в СРСР з'явилися засоби доставки атомноï зброï, якi у випадку розв'язання свiтовоï вiйни могли нанести ядернi удари по стратегiчним цiлям на територiï США. Можливiсть ведення такоï вiйни радянська вiйськова доктрина того часу передбачала. Уважалося, що в цiй вiйнi можна досягти перемоги й до неï необхiдно готуватися
1959 рiк для СРСР можна смiло вважати етапним у розвитку стратегiчних ядерних сил. Цього року в захiдних районах краïни розгортається масове будiвництво ракетних комплексiв з балiстичними ракетами середньоï дальностi Р-12 i Р-5М, здатних наносити ядернi удари по об'єктах, вилученим до 2000 км вiд мiсця старту. Вони надiйшли на озброєння iнженерних бригад РВГК. При цьому частина лiтакiв Ту-16 перемкнули на рiшення iнших завдань. Закiнчується постановка на бойове чергування першого комплексу з мiжконтинентальними ракетами Р-7. Створюється новий вид Збройних Сил — Ракетнi вiйська стратегiчного призначення. Вiйськово- морський флот одержує перший дизельний пiдводний човен океанськоï зони проекту 629 iз трьома балiстичними ракетами Р-13 на бортi. Роком пiзнiше в бойовий склад Пiвнiчного флоту ввiйшов перший атомний пiдводний човен проекту 658 з таким же числом ракет. На початку 1960 року радянськi стратегiчнi ядернi сили розташовували 150 важкими бомбардувальниками, п'ятьома пiдводними човнами iз БРПЛ Р-13 i декiлькома МБР Р-7. Одночасно створювалося угруповання балiстичних ракет середньоï дальностi
Однак вiйськове керiвництво прекрасно усвiдомлювало, що важкi лiтаки уразливi для засобiв ПВО й, насамперед, реактивноï авiацiï, що неодмiнно зустрiла б бомбардувальники ще на пiдльотi до Америки. Тому масового будiвництва цих лiтакiв розгортати не сталi. До того ж на овний хiд iшла розробка ракетного комплексу з мiжконтинентальною ракетою. Звiдси логiчний вибiр Н. Хрущева на користь ракетноï технiцi
Незважаючи на те, що СРСР i США приступилися до розгортання мiжконтинентальних ракет i балiстичних ракет на пiдводних човнах практично одночасно, дуже незабаром перший вiдстав у цiй гонцi. Особливо це було помiтно в областi морських ядерних озброєнь. По своïм тактико-технiчним даним радянськi пiдводнi ракетоносцi проектiв 629 i 658 значно уступали американськоï ПЛАРБ типу Дж. Вашингтон. А ракети Р-13, якi вони несли на бортi, у вiдрiзни й вiд американських Поларис- А1, могли бути запущенi тiльки з надводного положення, що змушувало субмарину спливати перед пуском на поверхню. I як результат, вона втрачала скритнiсть i пiддавалася погрозi бути легко знищеноï
Ракетнi дивiзiï у РВСН почали формуватися з 1960 року й складалися з ракетних полкiв. У кожному полку на озброєннi був один ракетний комплекс. Перехiд на єдину органiзацiйно-штатну структуру значно полiпшив керування ракетними вiйськами, але не усунув ряду недолiкiв у цьому процесi. Для пiдвищення бойовоï ефективностi РВСН було потрiбно створити систему централiзованого бойового керування восками.
Керiвництво СРСР дуже швидко переконалося в тiм, що стратегiчнi ядернi сили США кiлькiсно i якiсно перевершують СЯС СРСР. Особливо чiтко це виявилося в перiод Карибськоï кризи. З огляду на географiчнi фактори, рiвень розвитку вiйськовоï технiки, уразливiсть носiïв ядерноï зброï вiд впливу супротивника, прiоритет був вiдданий РВСН. Тiльки мiжконтинентальнi ракети могли стати гарантом нанесення невiдворотного удару по Америцi
Розвиток РВСН почалося з 60-х рокiв. Розробка ракетних комплексiв з мiжконтинентальними балiстичними ракетами першого й другого поколiння велася бурхливими темпами. В 1961 роцi приймається на озброєння ракета Р-16, що стала базовоï при створеннi угруповання РВСН на перiод до 1967 року. Через два роки з'явився ïï шахтний варiант. В 1964 роцi на бойове чергування заступають першi полки iз МБР Р-9А. Iз другоï половини 60-х рокiв у бойовий склад Ракетних вiйськ стали вводитися бойовi ракетнi комплекси з ракетами УР-100 i Р-36. Вони мали пiдвищений захист вiд вражаючих факторiв ядерного вибуху. За перiод з 1965 по 1970 року на бойове чергування було поставлено понад 1000 мiжконтинентальнi ракети чотирьох типiв. Вiдбулося якiсне полiпшення озброєння РВСН, збiльшилися його бойовi можливостi. I, незважаючи на те, що в цiлому вони були на рiвнi вимог часу, уступали американськоï Мiнiтмена-2 (наприклад, по точностi стрiлянини). ДО 1965 року закiнчилося створення угруповання ядерних сил середньоï дальностi. Ïхню основу склали балiстичнi ракети Р-12 i Р-14 наземного й шахтного базування, розгорнутi на Заходi й Сходi краïни й здатнi ефективно нанести удари по стратегiчним цiлям переважно майданного характеру на всю глибину континентальних ТВД. Ту-16 i Ту-22 (бомбардувальники середнього радiуса дiï) з ядерними керованими ракетами (вони мали показники точностi стрiлянини вище, нiж БРСД) на бортi й дизельнi ракетнi пiдводнi човни доповнювали ïх.
Надзвуковий бомбардувальник Ту-22 створювався спецiально для рiшення завдань прориву систем ПВО в Європi й нанесення ударiв по добре захищених об'єктах. На жаль надiï, що покладали на нього, вiн не виправдав. Це викликало необхiднiсть модернiзацiï даного лiтака практично вiдразу ж пiсля декiлькох рокiв експлуатацiï в стройових частинах, а отже й зайвих витратах чималих фiнансових засобiв
В 1962 роцi в КБ В. Макєєва для пiдводних човнiв проектiв 629 i 658 була створена ракета Р-21 iз двигунами на рiдкому паливi й дальнiстю польоту 1300 км. Головним ïï достоïнством було те, що конструкторам удалося реалiзувати принцип пiдводного старту. Пiсля модернiзацiï й переозброєння бойовi можливостi цих субмарин зросли. I проте радянськi пiдводнi ракетоносцi уступали американським практично по всiм показникам
Iз другоï половини 60-х рокiв у керiвництва Збройними Силами й держави почалася трансформацiя поглядiв на можливий характер свiтовоï вiйни. Радянська вiйськова доктрина стала враховувати можливий початковий перiод ведення бойових дiй тiльки звичайними озброєннями. З'явилися сумнiви й у можливостi вийти переможцем у вiйнi пiсля обмiну масованими ядерними ударами. Iз цього перiоду керiвництво Радянського Союзу стало прагнути до висновку договорiв зi США про заборону або обмеження стратегiчних ядерних озброєнь
Але оскiльки прогресу в цьому питаннi на той перiод досягнуто не було, було потрiбно лiквiдувати вiдставання вiд американцiв в областi стратегiчних озброєнь, а воно було бiльш нiж значним. Так в 1965 роцi США мали на стратегiчних носiях 5550 ядерних боєзарядiв, а СРСР — тiльки 600 (у цi пiдрахунки не включенi боєголовки на ракетах середнього радiуса дiï i ядерних бомб для бомбардувальникiв з дальнiстю польоту менш 6000 км). З 1967 року до складу Пiвнiчного й Тихоокеанського флотiв стали вводитися ракетнi пiдводнi крейсери стратегiчного призначення (РПК СН) типу Навага. Вони будувалися великою серiєю до 1972 року. Кожний такий пiдводний ракетний крейсер нiс 16 балiстичних ракет Р-27 з моноблочной термоядерною головною частиною й дальнiстю польоту близько 2400 км.
Значною подiєю в розвитку радянських ракетно-ядерних сил стала постановка на чергування централiзованоï системи бойового керування вiйськами. Уведення в експлуатацiю ïï першоï модифiкацiï в 1969 роцi пiдвищив надiйнiсть доведення бойових наказiв до виконавчих ланок. В 1972 почалося впровадження модифiкованоï АСБУ, що дозволяло реалiзувати повною мiрою принцип застосування ракетно-ядерноï зброï тiльки пiсля одержання санкцiï вiд Верховного головнокомандуючого
Наприкiнцi 60-х рокiв подальший розвиток одержали бомбардувальники середнього радiуса дiï, що мали подвiйне призначення (носiй ядерноï й звичайноï зброï). В 1967 роцi почалася розробка проекту бомбардувальника Ту-22М, покликаного замiнити застарiлий Ту-16 i невдалий Ту-22. Вiн призначався для пiдвищення бойовоï стiйкостi й гнучкостi застосування угруповання ядерних сре дств порiвн едней дальностi, а також рiшення iнших завдань. З 1971 року новi ракетоносцi стали надходити в стройовоï частини До кiнця 1972 року практично завершилася постановка на бойове чергування бойових ракетних комплексiв з мiжконтинентальними ракетами другого поколiння. Радянський ВМФ одержав три десятки пiдводних ракетних крейсерiв типу Навага. Стратегiчнi бомбардувальники Ту-95 оснастили керованими ракетами Х-22, що дозволяло ïм наносити удари по цiлям, не входячи в зону дiï об'єктовоï ПВО. В 1972 роцi Радянський Союз розташовував 1300 МБР, 505 БРПЛ i 145 важкими бомбардувальниками. Практично, завдання досягнення ядерного паритету майже було виконано, але уведення в бойовий склад ядерноï трiади США ракет Мiнiтмен-3 i Посейдон, оснащених головними частинами, що роздiляються, з бойовими блоками iндивiдуального наведення, вiдсунуло його досягнення ще на трохи лет
Наприкiнцi 60-х рокiв у вiйськових НДI велися пророблення можливих шляхiв пiдвищення бойових властивостей радянських стратегiчних озброєнь на 70-е роки з урахуванням перспективи надходження на озброєння американських ракет iз РГЧ. Вiд ïхнього успiху залежала можливiсть вiдбивання зростаючоï погрози з боку стратегiчних наступальних озброєнь США, а також вибiр шляху досягнення ядерного паритету. Пiсля всебiчного аналiзу всiх факторiв прiоритет був вiдданий угрупованню мiжконтинентальних ракет, що повинна було стати головним стримуючим елементом стратегiчних ядерних сил
На ракетнi пiдводнi крейсери покладали завдання нанесення вiдповiдного удару, тому що вважалося, що вони потенцiйно мiн ïï уя звими при раптовому ядерному нападi супротивника. Однак, забезпечення цiєï невразливостi (бойовоï стiйкостi) саме по собi є складним i дорогим завданням i залежить вiд безлiчi рiзнорiдних факторiв. Важкi бомбардувальники призначалися для нарощування зусиль пiсля обмiну ядерними ударами
З таким пiдходом не було згiдно керiвництво ВМФ, головкомом якого в той час був С. Горщикiв. Посилаючись на американський досвiд, вiн проводив лiнiю на перенос головноï ролi в структурi стратегiчних сил Радянського Союзу на пiдводний ракетоносний флот. Незважаючи на те, що думка керiвникiв флоту не взяти гору, його представники ще довгi роки не вiдмовлялися вiд цiєï iдеï
Аналiз напрямкiв розвитку ракетних комплексiв РВСН показав, що основними з них повиннi бути: збiльшення числа боєголовок на ракетах угруповання, пiдвищення ïï живучостi й забезпечення можливостi подолання бойовими блоками протиракетноï оборони. Нарощувати кiлькiсть пускових установок не представлялося можливим, у тому числi й через радянсько-американськi переговори, що почалися, iз проблем обмеження СНВ. Тому було ухвалене рiшення про перехiд до виробництва ракет з головними частинами, що роздiляються
Пiсля всебiчноï оцiнки можливих умов бойового застосування ракетних комплексiв з урахуванням передбачуваного розвитку стратегiчних наступальних озброєнь США, Францiï й Великобританiï були виданi завдання на проектування МБР двох класiв: важких i легенiв, що iстотно вiдрiзнялися своєю стартовою масою. Пiдвищення живучостi БРК передбачалося досягти за рахунок збiльшення захищеностi стацiонарних пускових установок, тому що перехiд до рухливих ракетних комплексiв технiчно не був ще пiдготовлений
Не обiйшлося й без витрат. Так були розробленi й прийнятi на озброєння вiдразу два типи легких ракет iз РГЧ, що не викликалося необхiднiстю й привело до додаткових матерiальних витрат. Викликано це було в першу чергу прагненням конструкторiв-розроблювачiв озброєння й керiвництва вiдповiдних галузевих мiнiстерств одержувати новi замовлення, тим бiльше вигiднi, якщо вони стосувалися створення зразкiв на базi вже iснуючих. Таке положення було й з розробкою бойовоï технiки для ВМФ i для ВВС. Негативну роль зiграло також нерозумiння вищими керiвниками КПРС i Уряду ролi вiйськовоï науки у визначеннi шляхiв розвитку стратегiчних озброєнь
З пiдписанням главами СРСР i США Тимчасовоï угоди по СНВ на розвиток радянських СЯС стали впливати закрiпленi в ньому обмеження. Так замiсть пiдводних ракетоносцiв, що вводяться в лад, з балiстичними ракетами знiмалися з бойового чергування МБР Р-9А и Р-16. Усього з 1972 по 1985 року Радянський Союз демонтував 1007 ракет наземного базування й 233 БРПЛ. Лiквiдував 13 атомних пiдводних човнiв типу Навага.
В 70-х роках головною концепцiєю розвитку радянських стратегiчних озброєнь стає стратегiчна достатнiсть. Вона визначала кiлькiсний i якiсний склад носiïв, ïхнiй розподiл мiж РВСН, ВМФ i ВВС, з урахуванням можливого застосування в рiзних умовах обстановки. Науковим шляхом було визначено оптимальне спiввiдношення кiлькостi носiïв i ядерних боєприпасiв для них. Вона враховувала й процес, що почався, мiж Радянським Союзом i Сполученими Штатами Америки по обмеженню стратегiчних озброєнь
В 1972 роцi почали випускати пiдводнi ракетоносцi типу Мурена, якi несли по 12 балiстичних ракет Р-29 з моноблочной головною частиною. З ïхнiм розгортанням з'явилася можливiсть вибирати райони патрулювання ближче до своïх берегiв, тому що цi ракети мали дальнiсть польоту близько 8000 км. Це було надто важливо для забезпечення бойовоï стiйкостi ракетних пiдводних крейсерiв тому, що радянський надводний флот значно уступав американському й тим бiльше — об'єднаному флоту НАТО й США. Так само цього року почалися лiтнi випробування МБР третього поколiння. Iз другоï половини 1974 року розгорнулися роботи з уведення в експлуатацiю ракетних комплексiв iз цими ракетами. До кiнця 1977 року завдання досягнення ядерного паритету зi США в областi СНВ була повнiстю вирiшена. У складi стратегiчних ядерних сил Радянського Союзу було 1368 МБР шести типiв, 732 БРПЛ, 100 бомбардувальникiв Ту-95 рiзних модифiкацiй i 35 бомбардувальникiв М-4. I хоча число бойових блокiв на них було менше того, чим розташовували США, можна було говорити про зразкову рiвнiсть бойових потенцiалiв. Пiдвищення стiйкостi радянських СЯС гарантувало виконання поставлених завдань в умовах нанесення вiдповiдного удару
З появою нового поколiння ракет (1977 рiк), почалася поступова замiна застарiлих ракет в угрупованнi ядерних сил середньоï дальностi. На бойове чергування ставилися мобiльнi ракетнi комплекси Пiонер з ракетами РСД-10. До моменту початку ïхнього розгортання в європейськiй частинi СРСР було 606 ракет Р-12 i Р-14. З уведенням у бойовий склад двох нових ракет знiмалося три старi. При цьому, незважаючи на збiльшення у два рази числа боєголовок, сумарна потужнiсть ядерних боєзарядiв зменшувалася бiльш нiж на одну мегатонну. Новi РСД були розгорнутi на сходi краïни Почали поступово виводити дизельнi пiдводнi човни (на бортi несли ракети Р-21) зi складу флоту. Значне число середнiх бомбардувальникiв було нацiлено на рiшення завдань iз застосуванням звичайноï зброï. Практично все Ту-16 i Ту-22 переобладналися в спецiалiзованi допомiжнi лiтаки. В 1983 роцi були знятi з бойового чергування всi Р-14 (частина з них використовувалася в якостi ускорительних засобiв, для висновку космiчних апаратiв на навколоземнi орбiти). В 1986 роцi практично завершилося розгортання ракет РСД-10 у європейськiй частинi СРСР. Пiд кiнець року ïх налiчувалося 243 одиницi. Крiм цього було 112 ракет Р-12 i 18 Р-21 на пiдводних човнах. Однак , улiтку 1991 року був пiдписаний радянсько- американський Договiр по РСМД i всi ракети середньоï дальностi були лiквiдованi
Незважаючи на розробку ядерноï зброï, радянське керiвництво заявило, що застосує його тiльки у вiдповiдь на ядерну погрозу. 12 червня 1982 року Радянський Союз заявив про цьому офiцiйно. У цьому ж роцi Мiнiстр оборони маршал Радянського Союзу Д.Ф. Устинов заявив: Лише надзвичайнi обставини — пряма ядерна агресiя проти Радянськоï держави або його союзникiв — може змусити нас удатися до ядерного удару вiдплати, як останньому засобу самооборони. Полiтична заява знайшла вiдбиття в положеннях вiйськовоï доктрини, що позначилося й на стратегiчних озброєннях. Треба було провести модернiзацiю ракетних комплексiв, спрямовану на пiдвищення стiйкостi до вражаючих факторiв ядерного вибуху й, насамперед, до дiï нейтронного випромiнювання. Одержали подальший розвиток морськi стратегiчнi ядернi сили. Наприкiнцi 70-х рокiв на озброєння приймається ракетний пiдводний крейсер типу Кальмар з ракетами Р-29Р, оснащеними головною частиною, що роздiляється, з бойовими блоками iндивiдуального наведення. В 1982 роцi на випробування вийшов головний пiдводний човен типу Акула ракетноï системи Тайфун. Вона несла 20 твердотопливних ракет Р-39 з 10 боєголовками типу МИРВ на кожнiй i дальнiстю польоту понад 8000 км. Акула стала самим великим пiдводним човном у свiтi (по ряду параметрiв вони уступали американським ПЛАРБ типу Огайо). Усього було побудовано шiсть таких крейсерiв
ракетнi системи, ЩоЗ'явилися новiтнi, МХ, Трайдент i Першинг-2 з високими ударними характеристиками, а також крилатих ракет повiтряного й наземного базування з великою дальнiстю польоту, поставили радянськi СЯС у вкрай важке положення. Воно могло збiльшитися за умови успiшноï реалiзацiï американськоï програми стратегiчноï оборонноï iнiцiативи, положення якоï iстотно торкали Договору по системах ПРО вiд 1972 року. Перед Радянським Союзом устало питання, яким образом забезпечити можливiсть нанесення вiдповiдного удару (для нанесення вiдповiдно-зустрiчного удару просто могло не вистачити часу, тому що подлетное час Першингов до запланованих об'єктiв поразки обчислювалося 8-12 мiнутами). Мiнiстерство загального машинобудування наполягало на подальшому пiдвищеннi захищеностi шахтних пускових установок всього угруповання РВСН, однак цей шлях вiйськовими вченими був визнаний безперспективним. Вирiшено було створити мобiльнi комплекси з мiжконтинентальними ракетами на твердому паливi, живучiсть яких би досягалася за рахунок змiни свого мiсця розташування, i прийняти на озброєння ракети з пiдвищеною стiйкiстю до вражаючих факторiв ядерного вибуху. Крiм того, на випадок надзвичайних умов (початку й ведення вiйни) треба було збiльшити надiйнiсть доведення наказiв до виконавчих ланок i створити резервну систему керування. И в 1982 роцi всi частини ВМФ i ВВС, що входять у стратегiчнi ядернi сили, одержали таку систему. З 1987 року почалося розгортання мобiльного ґрунтового БРК Тополя з ракетою РС-12М. В 1988-1989 роках на озброєння приймаються МБР РС-18У и РС-22 шахтного базування, здатнi нести по 10 бойових блокiв iндивiдуального наведення, а також модифiкацiю РС-22 для бойового залiзничного комплексу. Бойовi можливостi радянських стратегiчних ядерних сил по нанесенню вiдповiдного удару з ïхнiм уведенням в угруповання РВСН помiтно зросли
В 80-х роках були прийнятi на озброєння ракетнi пiдводнi крейсери типу Дельфiн iз БРПЛ Р-29РМ, що має високi тактико-технiчнi характеристики. Далека авiацiя стала поповнюватися бомбардувальниками Ту-95МС6 — носiями крилатих ракет великоï дальностi, а потiм i Ту-95МС16 (нiс 16 КР), що iстотно збiльшувало бойовi можливостi стратегiчноï авiацiï. З 1987 року почалася експериментальна експлуатацiя ракетоносця Ту-160, по своïх бойових характеристиках переважаючого американський В-1У. Передбачалося, що всього буде розгорнуто 100 таких лiтакiв
Однак розвал СРСР. Розпад єдиного вiйськово-промислового комплексу, змiна полiтичних внутрiшнiх i зовнiшнiх орiєнтирiв, руйнування промислово-фiнансовоï системи краïни, iстотно пiдiрвали стратегiчний, насамперед, вiйськовий потенцiал нашоï Батькiвщини, знищили можливiсть реалiзацiï iдеï пiдтримки на належному рiвнi СЯС Росiï, а, отже, i з такою працею досягнутий паритет у питаннях СНВ мiж США й СССР.