Жанр роману виховання у творчостi Ч. Диккенса

Життя Николаса Никльби Пригоди Оливера Твiсту (1837). Назва — це данина традицiï, так називали своï книги письменники 18 столiття. Навколо головного персонажа киплять страстi. Однак головний герой не стає суб'єктом дiï, вiн об'єкт. Оливер твiст — идеал. персонаж, у цьому змiстi вiн статичний, нас захоплюють перипетiï його долi, але не вiн сам, як особистiсть. В основi сюжету iсторiя таємнича й заплутана. У работном будинку вмирає молода жiнка, залишається ïï дитина — Оливер.
Пiсля ряду випробувань вiн попадає в будинок доброго мiстера Браунлоу — це типовий персонаж для англiйськоï лiтератури 17 столiття, у його будинку висить портрет молодоï жiнки, помiтна подiбнiсть Оливера з нею. Але Оливер викрадений, попадає в зграю Фейгина. З визнань умираючоï баби стає вiдомо, що в матерi Оливера були медальйон i кiльце, вони попадають до служительки работного будинку — Бамблов. Якась людина Монкс купує в Бамблов медальйон i кiльце й викидає у воду, вiн так само вступає в змову з Фейгином з метою погубити Оливера. Оливер вибирається зi зграï й попадає в будинок доброï миссис Троянд Мейли, що виявляється його тiткою. Браунлоу веде розслiдування, знаходить слiд лиховiсного Монкса, змушує його дати показання. Монкс i Оливер — зведенi брати, заповiт складений на користь Оливера, за умови, що вiн виросте джентльменом
Оливера всиновляє Браунлоу, вiн виявляється другом батька Оливера. Дуже важливо в романi зображення середовища перебування, увага зосереджена на трьох сферах: работний будинок, з там нелюдськими порядками, що панують, обивательське середовище (в учнях) i злодiйська зграя. Фiгура Фейгина дуже колоритна, вiн фiлософ злочинного миру, i полководець, вiн i вiдразливий, i притягальний, а пiд кiнець викликає жалiсть. Диккенс — письменник-моралiст, вiн намагається знайти пояснення порокам i чеснотам в уроджених якостях, у вихованнi. Д. переконує в тiм, що злочин соцiально детермiнований
Убогiсть — причина злочину. Д. обвинувачує закони Англiï. 2 основнi теми: теми работного будинку, тема позашлюбних дiтей. Винувате суспiльство. Диккенс розробив образ позитивного героя. I цей герой нiколи не бедт зломлений обставинами, вiн завжди позитивний. (Оливер твiст попадає до багатих родичiв, усе в нього добре.) Рiзко дiлить персонажiв на отрицат. i.покладе.: брат Оливера — багатiй Монкс, хлопчики злодiï Чарли, Спритний шахрай, бандит Сайкс вони вступили на шлях пороку й злочинiв лише тому що слклонни були до цього по своïй природi Негативнi персонажi роману — це носiï зла, запеклi життям, аморальнi й цинiчнi. Хижаки по природi, що завжди наживаються за рахунок iнших, вони огиднi, занадто гротескни й карикатурнi, щоб бути правдоподiбними, хоча й не викликають у читача сумнiвiв у тiм, що вони не правдивi. Так, глава злодiйськоï зграï Фейгин любить насолоджуватися видом украдених золотих речей. Вiн може бути жорстоким i нещадним, якщо йому не коряться або завдають шкоди його справi. Фiгура його спiльника Сайкса намальована бiльш детально, нiж всi iншi спiльники Фейгина. Диккенс сполучить у його портретi гротеск, карикатуру й повчальний гумор. Це суб'єкт мiцного додавання, здоровань рокiв тридцяти п'яти, у чорному вельветовому сюртуку, досить брудних коротких темних штанах, черевиках на шнурiвцi й сiрих паперових панчохах, якi обтягали товстi ноги з опуклими iкрами,- такi ноги при такому костюмi завжди роблять враження чогось незакiнченого, якщо ïх не прикрашають кайдани. Цей симпатичний суб'єкт тримає для розправи з дiтьми цуцика по кличцi Лiхтарик, i йому не страшний навiть сам Фейгин.
В Пригодах Оливера Твiсту критичнi iнтонацiï зв'язанi в основному з характерами персонажiв, що охороняють порядок i законнiсть у державi. Позитивнi ж героï, такi, як мiстер Браунлоу, Троянд Мейли, Гарри Мейли, Оливер, намальованi в традицiях просвiтительськоï лiтератури, тобто в них пiдкресленi природна доброта, поряднiсть, чеснiсть
Диккенс-гуманист винагороджує своïх позитивних персонажiв — Браунлоу всиновляє Оливера, Троянд щаслива Сгарри.
Позитивнi героï Диккенса, порвавши з жорстокими й байдужими людьми, не просто розстаються зi злом, але й знаходять собi союзникiв i заступникiв. У раннiх романах Диккенса гумор пiдтримує позитивних персонажiв у ïхнiй боротьбi з тяготами життя, вiн також допомагає читачевi повiрити в що вiдбувається, якими б темними фарбами воно не було намальовано. Очевидно також прагнення письменника бiльш глибоко проникнути в життя своïх героïв, у ïï темнi й свiтлi куточки, хоча невичерпний оптимiзм i життєлюбство роблять произвместе з розширенням соцiального кругозору письменника, звертанням до рiзних суспiльних систем, у мiру вдосконалювання його майстерностi, романи Диккенса стають усе бiльше багатолюдними.
У цьому романi простежуються долi двох сiмей — Пекснифов i Чезлвитов, але в ньому величезна кiлькiсть другорядних персонажiв, серед яких Марко Тэпли, миссис Тэмп, полковник Дайер i iн. Однак вони не є в романi статистами — ïм вiдведенi рiзнi ролi, вони створюють тло й атмосферу дiï. Повнiстю викритий i принижений лише Пексниф, iншi негативнi персонажi, зараженi отрутою егоïзму, викриваються й засуджуються одним з носiïв цього фамiльного пороку ведення раннього етапу творчостi Диккенса в цiлому радiсними й свiтлими