Жанр роману виховання у творчостi Ч. Диккенса
Життя Николаса Никльби Пригоди Оливера Твiсту (1837). Назва — це
данина традицiï, так називали своï книги письменники 18
столiття. Навколо головного персонажа киплять страстi. Однак головний
герой не стає суб'єктом дiï, вiн об'єкт. Оливер
твiст — идеал. персонаж, у цьому змiстi вiн статичний, нас
захоплюють перипетiï його долi, але не вiн сам, як особистiсть. В
основi сюжету iсторiя таємнича й заплутана. У работном будинку
вмирає молода жiнка, залишається ïï дитина —
Оливер.
Пiсля ряду випробувань вiн попадає в будинок доброго мiстера
Браунлоу — це типовий персонаж для англiйськоï лiтератури 17
столiття, у його будинку висить портрет молодоï жiнки, помiтна
подiбнiсть Оливера з нею. Але Оливер викрадений, попадає в зграю
Фейгина. З визнань умираючоï баби стає вiдомо, що в матерi
Оливера були медальйон i кiльце, вони попадають до служительки работного
будинку — Бамблов. Якась людина Монкс купує в Бамблов
медальйон i кiльце й викидає у воду, вiн так само вступає в
змову з Фейгином з метою погубити Оливера. Оливер вибирається зi
зграï й попадає в будинок доброï миссис Троянд Мейли, що
виявляється його тiткою. Браунлоу веде розслiдування, знаходить
слiд лиховiсного Монкса, змушує його дати показання. Монкс i
Оливер — зведенi брати, заповiт складений на користь Оливера, за
умови, що вiн виросте джентльменом
Оливера всиновляє Браунлоу, вiн виявляється другом батька
Оливера. Дуже важливо в романi зображення середовища перебування, увага
зосереджена на трьох сферах: работний будинок, з там нелюдськими
порядками, що панують, обивательське середовище (в учнях) i злодiйська
зграя. Фiгура Фейгина дуже колоритна, вiн фiлософ злочинного миру, i
полководець, вiн i вiдразливий, i притягальний, а пiд кiнець
викликає жалiсть. Диккенс — письменник-моралiст, вiн
намагається знайти пояснення порокам i чеснотам в уроджених
якостях, у вихованнi. Д. переконує в тiм, що злочин соцiально
детермiнований
Убогiсть — причина злочину. Д. обвинувачує закони
Англiï. 2 основнi теми: теми работного будинку, тема позашлюбних
дiтей. Винувате суспiльство. Диккенс розробив образ позитивного героя. I
цей герой нiколи не бедт зломлений обставинами, вiн завжди позитивний.
(Оливер твiст попадає до багатих родичiв, усе в нього добре.)
Рiзко дiлить персонажiв на отрицат. i.покладе.: брат Оливера —
багатiй Монкс, хлопчики злодiï Чарли, Спритний шахрай, бандит Сайкс
вони вступили на шлях пороку й злочинiв лише тому що слклонни були до
цього по своïй природi Негативнi персонажi роману — це
носiï зла, запеклi життям, аморальнi й цинiчнi. Хижаки по природi,
що завжди наживаються за рахунок iнших, вони огиднi, занадто гротескни й
карикатурнi, щоб бути правдоподiбними, хоча й не викликають у читача
сумнiвiв у тiм, що вони не правдивi. Так, глава злодiйськоï
зграï Фейгин любить насолоджуватися видом украдених золотих речей.
Вiн може бути жорстоким i нещадним, якщо йому не коряться або завдають
шкоди його справi. Фiгура його спiльника Сайкса намальована бiльш
детально, нiж всi iншi спiльники Фейгина. Диккенс сполучить у його
портретi гротеск, карикатуру й повчальний гумор. Це суб'єкт
мiцного додавання, здоровань рокiв тридцяти п'яти, у чорному
вельветовому сюртуку, досить брудних коротких темних штанах, черевиках
на шнурiвцi й сiрих паперових панчохах, якi обтягали товстi ноги з
опуклими iкрами,- такi ноги при такому костюмi завжди роблять враження
чогось незакiнченого, якщо ïх не прикрашають кайдани. Цей
симпатичний суб'єкт тримає для розправи з дiтьми цуцика по
кличцi Лiхтарик, i йому не страшний навiть сам Фейгин.
В Пригодах Оливера Твiсту критичнi iнтонацiï зв'язанi в основному з
характерами персонажiв, що охороняють порядок i законнiсть у державi.
Позитивнi ж героï, такi, як мiстер Браунлоу, Троянд Мейли, Гарри
Мейли, Оливер, намальованi в традицiях просвiтительськоï
лiтератури, тобто в них пiдкресленi природна доброта, поряднiсть,
чеснiсть
Диккенс-гуманист винагороджує своïх позитивних персонажiв
— Браунлоу всиновляє Оливера, Троянд щаслива Сгарри.
Позитивнi героï Диккенса, порвавши з жорстокими й байдужими людьми,
не просто розстаються зi злом, але й знаходять собi союзникiв i
заступникiв. У раннiх романах Диккенса гумор пiдтримує позитивних
персонажiв у ïхнiй боротьбi з тяготами життя, вiн також
допомагає читачевi повiрити в що вiдбувається, якими б
темними фарбами воно не було намальовано. Очевидно також прагнення
письменника бiльш глибоко проникнути в життя своïх героïв, у
ïï темнi й свiтлi куточки, хоча невичерпний оптимiзм i
життєлюбство роблять произвместе з розширенням соцiального
кругозору письменника, звертанням до рiзних суспiльних систем, у мiру
вдосконалювання його майстерностi, романи Диккенса стають усе бiльше
багатолюдними.
У цьому романi простежуються долi двох сiмей — Пекснифов i
Чезлвитов, але в ньому величезна кiлькiсть другорядних персонажiв, серед
яких Марко Тэпли, миссис Тэмп, полковник Дайер i iн. Однак вони не
є в романi статистами — ïм вiдведенi рiзнi ролi, вони
створюють тло й атмосферу дiï. Повнiстю викритий i принижений лише
Пексниф, iншi негативнi персонажi, зараженi отрутою егоïзму,
викриваються й засуджуються одним з носiïв цього фамiльного пороку
ведення раннього етапу творчостi Диккенса в цiлому радiсними й свiтлими
