Що таке самоствердження, як ви йдете до своєï мети

Важко доповнювати когось — легше самому сказати щось вагом i
серйозне, а може, iнодi, i помилкове. Але своє. I все-таки таки
прийде. Крiм того — тема цiкав i актуальна, тому що коштуємо
на шляху самоствердження, формування власного “я”. Але не по
главах iнших, принижуючи ïхнє людське достоïнство, а в
злагодi й спокоï з усiма. Не за рахунок когось, а опираючись на
власнi знання й сили. Не на шкоду або зло iншим, а з любов'ю до миру. Не
в iм'я матерiальних благ або статкiв, а заради суспiльноï користi,
для розвитку батькiвського краю
Так i йду до своєï мети — упевненою, неквапливою,
нешкiдливою ходою, даруючи людям посмiшку, подаючи ïм в утрудненнi
руку. Так i самозатверджуюся в цьому суперечливому свiтi — не
тримаю каменю за душею й не злiтаю на рожевих хмаринках мрiянь у
пiднебесся нереальностi. Прагну до кращого й свiтлому, але разом з тим
переживаю й розумiю людський бiль. Не вiдкладаю на потiм те, що можу
зробити сьогоднi, зараз. Намагаюся прожити щодня чесно й гiдно, нi перед
ким не провинитися: важко спокутувати, а за поганi вчинки доводиться
червонiти
Так i живу, не створюючи собi кумирiв, але маю для себе людей
авторитетних, гiдних, щоб ïх цiнували i ïх брали в приклад. У
кiно — Iван Миколайчук, актор i режисер. Кожна роль —
неповторна, як i сам “вавилонський фiлософ”. I життя його,
що згорiло, начебто свiчка, чесне й незаплямоване. Серед естрадних
виконавцiв — Назарий Яремчук, єдиною й найбiльшою провиною
якого була синiвська любов до Украïни. У лiтературi — Лiна
Костенко , поезiя якоï “завжди неповторнiсть, якого-небудь
безсмертного дотику до душi”. I в життi поетеса жодного разу не
зрадила, не вiдреклася вiд своïх принципiв. Скажете, таких
художникiв небагато. Так, у ïхнiй когортi — одиницi. Але
є ж… Так i з родителями моïми. Чеснi, чималi,
освiченi й iнтелiгентнi люди. Намагаються й мене таким виховатися. На
жаль, не завжди й не все вдається. Це вони не хочуть мене
зрозумiти, то я ïх iнодi не можу осягти. От i роблю боляче час вiд
часу або своïм безрозсудним словом, або непродуманим учинком.
Згодом усвiдомлю свою неправоту, а тому самому стає боляче й горю
вiд сорому. А так хочеться, щоб усе було гарно…
“Я визнаю лише рацио й вiдкидаю эмоцио. У наше столiття
технiчного прогресу все повинне бути пiдпорядковане рацiональностi.
Математика й кiбернетика — от тi два стовпи, на якi зводиться
майбутнє ”. Цiкаво, цiкаво, синовi Вiктор (син художника
Береговца). Десь я вже це читав. Хiба не було в нашому минулому
суперечки про непотрiбнiсть поезiï в пору науково-технiчноï
революцiï? I що ж? Час розставив усе на своï мiсця. Поезiя
— це душу народу з ïï найтоншими рухами й прагненнями.
Але вона ж не “рацио”. Вона — “эмоцио”. Це
що ж виходить? Вiдмовимося вiд поезiï — обкрадемо душу,
знищимо ïï, а разом з нею — власну духовнiсть i народу
Не заперечую, не вiдкидаю важливостi “рацио” у нашому
життi. Як часто саме цього нам не вистачає. Замiсть того, щоб
розсудливо й спокiйно прийняти закон, депутати збиваються на
емоцiï, крик, у хiд iдуть кулаки. Отут “эмоцио” зайве й
наносить лише шкода. I в особистому життi, зокрема в моєï,
необхiдно “рацио”. Без нього — нiкуди, нi на крок.
Складаються розпорядок дня, плани на день i на перспективу. А як же
iнакше! Без “рацио” зiб'ємося на манiвець, втратимося
в безладi, розчинимося в хаосi. “Рацио”, для мене, це
стрункiсть, порядок, продуманiсть, чiткiсть. Це — кiстяк людського
життя й суспiльного буття. Це — аксiома, пiдтверджена часом. Але
яким “сухим”, нецiкав i безбарвним було б наше минуле,
сучасне й майбутнє без живого слова, схвильованоï думки,
щирого почуття й теплоï посмiшки. Без лiричноï поезiï й
задушевноï музики. Адже в поетичнi рядки й нотнi знаки перелитi
людськi емоцiï: радiсть i смуток, щирiсть i заздрiсть. Хiба ми
мислимо себе без цього?!
Тому й не погоджуюся iз сином художника. У нашому життi повинне бути
мiсце й “рацио”, i “эмоцио”. Тодi у свiтi
запанують порядок i гармонiя, продуманiсть i искреннее
“вибач”. Навчимося так жити — i рацiональнiсть
з'єднається iз щирими почуттями