Що таке самоствердження, як ви йдете до своєï мети

Важко доповнювати когось — легше самому сказати щось вагом i серйозне, а може, iнодi, i помилкове. Але своє. I все-таки таки прийде. Крiм того — тема цiкав i актуальна, тому що коштуємо на шляху самоствердження, формування власного “я”. Але не по главах iнших, принижуючи ïхнє людське достоïнство, а в злагодi й спокоï з усiма. Не за рахунок когось, а опираючись на власнi знання й сили. Не на шкоду або зло iншим, а з любов'ю до миру. Не в iм'я матерiальних благ або статкiв, а заради суспiльноï користi, для розвитку батькiвського краю
Так i йду до своєï мети — упевненою, неквапливою, нешкiдливою ходою, даруючи людям посмiшку, подаючи ïм в утрудненнi руку. Так i самозатверджуюся в цьому суперечливому свiтi — не тримаю каменю за душею й не злiтаю на рожевих хмаринках мрiянь у пiднебесся нереальностi. Прагну до кращого й свiтлому, але разом з тим переживаю й розумiю людський бiль. Не вiдкладаю на потiм те, що можу зробити сьогоднi, зараз. Намагаюся прожити щодня чесно й гiдно, нi перед ким не провинитися: важко спокутувати, а за поганi вчинки доводиться червонiти
Так i живу, не створюючи собi кумирiв, але маю для себе людей авторитетних, гiдних, щоб ïх цiнували i ïх брали в приклад. У кiно — Iван Миколайчук, актор i режисер. Кожна роль — неповторна, як i сам “вавилонський фiлософ”. I життя його, що згорiло, начебто свiчка, чесне й незаплямоване. Серед естрадних виконавцiв — Назарий Яремчук, єдиною й найбiльшою провиною якого була синiвська любов до Украïни. У лiтературi — Лiна Костенко , поезiя якоï “завжди неповторнiсть, якого-небудь безсмертного дотику до душi”. I в життi поетеса жодного разу не зрадила, не вiдреклася вiд своïх принципiв. Скажете, таких художникiв небагато. Так, у ïхнiй когортi — одиницi. Але є ж… Так i з родителями моïми. Чеснi, чималi, освiченi й iнтелiгентнi люди. Намагаються й мене таким виховатися. На жаль, не завжди й не все вдається. Це вони не хочуть мене зрозумiти, то я ïх iнодi не можу осягти. От i роблю боляче час вiд часу або своïм безрозсудним словом, або непродуманим учинком. Згодом усвiдомлю свою неправоту, а тому самому стає боляче й горю вiд сорому. А так хочеться, щоб усе було гарно…
“Я визнаю лише рацио й вiдкидаю эмоцио. У наше столiття технiчного прогресу все повинне бути пiдпорядковане рацiональностi. Математика й кiбернетика — от тi два стовпи, на якi зводиться майбутнє ”. Цiкаво, цiкаво, синовi Вiктор (син художника Береговца). Десь я вже це читав. Хiба не було в нашому минулому суперечки про непотрiбнiсть поезiï в пору науково-технiчноï революцiï? I що ж? Час розставив усе на своï мiсця. Поезiя — це душу народу з ïï найтоншими рухами й прагненнями. Але вона ж не “рацио”. Вона — “эмоцио”. Це що ж виходить? Вiдмовимося вiд поезiï — обкрадемо душу, знищимо ïï, а разом з нею — власну духовнiсть i народу
Не заперечую, не вiдкидаю важливостi “рацио” у нашому життi. Як часто саме цього нам не вистачає. Замiсть того, щоб розсудливо й спокiйно прийняти закон, депутати збиваються на емоцiï, крик, у хiд iдуть кулаки. Отут “эмоцио” зайве й наносить лише шкода. I в особистому життi, зокрема в моєï, необхiдно “рацио”. Без нього — нiкуди, нi на крок. Складаються розпорядок дня, плани на день i на перспективу. А як же iнакше! Без “рацио” зiб'ємося на манiвець, втратимося в безладi, розчинимося в хаосi. “Рацио”, для мене, це стрункiсть, порядок, продуманiсть, чiткiсть. Це — кiстяк людського життя й суспiльного буття. Це — аксiома, пiдтверджена часом. Але яким “сухим”, нецiкав i безбарвним було б наше минуле, сучасне й майбутнє без живого слова, схвильованоï думки, щирого почуття й теплоï посмiшки. Без лiричноï поезiï й задушевноï музики. Адже в поетичнi рядки й нотнi знаки перелитi людськi емоцiï: радiсть i смуток, щирiсть i заздрiсть. Хiба ми мислимо себе без цього?!
Тому й не погоджуюся iз сином художника. У нашому життi повинне бути мiсце й “рацио”, i “эмоцио”. Тодi у свiтi запанують порядок i гармонiя, продуманiсть i искреннее “вибач”. Навчимося так жити — i рацiональнiсть з'єднається iз щирими почуттями