Фарсовий пiдсумок повiстей Зощенко

У Лизочки не виявилося мамашиного комода, на який так розраховував
герой. От отут-те й вилазить назовнi мурло мiщанина, що до цього —
правда, не дуже мистецьки — прикривалося рiденькими пелюстками
“галантерейного” обходження. Зощенко пише чудовий фiнал, де
з'ясовується щира вартiсть того, що спочатку виглядало трепетним-
великодушним почуттям. Епiлогу, витриманому в умиротворенно-элегических
тонах, передує сцена бурхливого скандалу. У структурi стилiзовано-
сентиментальноï повiстi Зощенко, подiбно прожилкам кварцу в
гранiтi, проступають ïдко саркастичнi вкраплення
Вони надають добутку сатиричний колорит, причому, на вiдмiну вiд
оповiдань, де Зощенко вiдкрито смiється, тут письменник,
користуючись формулою Маяковського, посмiхається й
знущається. При цьому його посмiшка найчастiше сумно-сумна, а
глузування — сардонiчна. Саме так будується епiлог повести
“Про що спiвав соловей”, де автор нарештi- те
вiдповiдає на запитання, поставлений у заголовку. Як би повертаючи
читача до щасливих днiв Билинкина, письменник вiдтворить атмосферу
любовного екстазу, що коли вмлiла “вiд скрекоту комашок або спiву
солов'я” Лизочка простодушно допитивается у свого шанувальника:
— Вася, як ви думаєте, про що спiває цей соловей? На
що Вася Билинкин звичайно вiдповiдав стримано: — Жерти хоче, того
й спiває”. Своєрiднiсть “Сентиментальних
повiстей” не тiльки в бiльше вбогому введеннi елементiв властиво
комiчного, але й у тiм, що вiд добутку до добутку наростає
вiдчуття чогось недоброго, закладеного, здається, у самому
механiзмi життя, що заважає оптимiстичному неï сприйняттю
Ущербнiсть бiльшостi героïв “Сентиментальних повiстей”
у тiм, що вони проспали целую iсторичну смугу в життi Росiï й тому,
подiбно Аполлоновi Перепенчуку (”Аполлон i Тамара”), —
Iвановi Iвановичевi Белокопитову (”Люди”) або Мiшелевi
Синягину (”М.П. Синягин”), не мають майбутнього. Вони
метаються в страху по життю, i кожний навiть найменший випадок готовий
зiграти фатальну роль у ïхнiй неприкаянiй долi. Випадок
здобуває форму неминучостi й закономiрностi, визначаючи багато
чого в розтрощеному щиросердечному настрое цих героïв. Фатальне
рабство дрiб'язкiв жолобить i витравляє людськi початки в
героïв повiстей “Коза”, “Про що спiвав
соловей”, “Весела пригода”. Нi кози — i валять
пiдвалини забежкинского свiтобудови, а слiдом за цим гине й сам
Забежкин. Не дають мамашиного комода нареченiй — i не потрiбна
сама наречена, який так солодко спiвав Билинкин.
Герой “Веселоï пригоди” Сергiй Пєтухов,
вознамерившийся зводити в кiнематограф знайому дiвицю, не виявляє
потрiбних семи гривень i через цього готовий прикiнчити вмираючу тiтку.
Художник живописует дрiбнi, обивательськi натури, зайнятi безглуздим
коловращением навколо тьмяних, линялих радостей i звичних сумiв.
Соцiальнi потрясiння обiйшли стороною цих людей, що називають своє
iснування “хробаковим i безглуздим”. Однак i авторовi
здавалося порию, що основи життя залишилися непохитними, що вiтер
революцiï лише схвилював море життєвоï вульгарностi й
полетiв, не змiнивши iстоти людських вiдносин. Таке свiтосприймання
Зощенко обумовило й характер його гумору. Поруч iз веселим у письменника
часто переглядає сумне
Але, на вiдмiну вiд Гоголя, з яким порiвнювала iнодi Зощенко сучасна
йому критика, героï його повiстей настiльки подрiбнювали й
заглушили в собi все людське, що для них у життi трагiчне просто
перестало iснувати. У Гоголя крiзь долю Акакия Акакиевича Башмачкина
переглядала трагедiя цiлого шару таких же, як цей дрiбний чиновник,
знедолених людей. Духовна ïхня злиденнiсть була обумовлена
пануючими соцiальними вiдносинами. Революцiя лiквiдувала
експлуататорський лад, вiдкрила перед кожною людиною широкi можливостi
змiстовного й цiкавого життя Однак залишалося ще чимало людей, або
незадоволених новими порядками, або просто скептично настроєних i
байдужих. Зощенко в той час також ще не був упевнений, що мiщанське
болото вiдступить, зникне пiд впливом соцiальних перетворень. Письменник
жалує своïх маленьких героïв, але адже сутнiст-те цих
людей не трагiчна, а фарсова. Порию й на ïхню вулицю заблукає
щастя, як трапилося, наприклад, з героєм оповiдання
“Щастя” склярем Iваном Фомичом Тестовим, що схопив один раз
яскравого павича удачi. Але яке це тужливе щастя! Як надривна п'яна
пiсня зi сльозою й важким вигарним забуттям
Зриваючи iз плечей гоголiвського героя нову шинель, викрадачi несли
разом з нею все саме заповiтне, що взагалi мiг мати Акакий Акакиевич.
Перед героєм же Зощенко вiдкривався мир неосяжних можливостей.
Однак цей герой не побачив ïх, i вони залишилися для нього скарбами
за сiмома печатками. Зрiдка може, звичайно, i в такого героя ворохнуться
тривожне почуття, як у персонажа “Страшноï ночi”. Але
воно швидко зникає, тому що система колишнiх життєвих подань
чiпко тримається у свiдомостi мiщанина. Пройшла революцiя, що
сколихнула Росiю, а обиватель у масi своєï залишився майже не
порушеним ïï перетвореннями. Показуючи силу iнерцiï
минулого, Зощенко робив велику, корисну справу. “Сентиментальнi
повiстi” вiдрiзнялися не тiльки своєрiднiстю об'єкта
(за словами Зощенко, вiн бере в них “людини винятково
iнтелiгентного”, у дрiбнi ж оповiданнях пише “про людину
бiльше простому”), але й були написанi в iншiй манерi, чим
оповiдання. Оповiдання ведеться не вiд iменi мiщанина, обивателя, а вiд
iменi письменника Коленкорова, i цим як би воскрешаються традицiï
росiйськоï класичноï лiтератури. Насправдi в Коленкорова
замiсть проходження гуманiстичним iдеалам XIX столiття виходить
наслiдування й епiгонство
Зощенко пародiює, iронiчно переборює цю зовнi сентиментальну
манеру. Сатира, як вся радянська художня проза, значно змiнилася в 30-i
роки. Творча доля автора “Аристократки” i
“Сентиментальних повiстей” не становила виключення.
Письменник, що викривав мiщанство, висмiював обивательщину, iронiчно й
пародiйно писав про отрутний накип минулого, обертає своï
погляди зовсiм в iншу сторону. Зощенко захоплюють i захоплюють завдання
соцiалiстичного перетворення
Вiн працює в багатотиражках ленiнградських пiдприємств,
вiдвiдує будiвництво Бiломорсько-Балтiйського каналу, вслухуючись
у ритми грандiозного процесу соцiального вiдновлення. Вiдбувається
перелом у всiй його творчостi: вiд свiтосприймання до тональностi
оповiдання й стилю. У цей перiод Зощенко охоплений iдеєю злити
воєдино сатиру й героïку. Теоретично теза цей був
проголошений ïм ще на самому початку 30-х рокiв, а практично
реалiзований в “Повернутiй молодостi” (1933),
“Iсторiï одного життя” (1934), повести “Блакитна
книга” (1935) i рядi оповiдань другоï половини: 30-х рокiв.
Нашi недруги за рубежем нерiдко пояснюють тяжiння Зощенко до
героïчноï теми , яскравому позитивному характеру диктатом
зовнiшнiх сил. Насправдi це було органiчно для письменника й свiдчило
про його внутрiшню еволюцiю, настiльки нерiдкоï для росiйськоï
нацiональноï традицiï ще iз часiв Гоголя
Досить згадати визнання, що вирвалося з наболiлих грудей, Некрасова:
“Злобою серце харчуватися утомилося…”, що спалювала
Щедрiна спрагу високого й героïчного, неутоленную тугу Чехова по
людинi, у якого все прекрасно. Уже в 1927 роцi Зощенко у властивiй йому
тодi манерi зробив в одному з оповiдань таке визнання: “Хочеться
сьогоднi розмахнутися на що-небудь героïчне. На який-небудь этакий
грандiозний, великий характер з багатьма передовими поглядами й
настроями. А те все дрiб'язок так дрiбнота — прямо огидно… А
нудьгую я, братики, по теперiшньому героï! От би менi зустрiти
такого!” Двома роками пiзнiше, у книзi “Листа до
письменника”, М. Зощенко знову вертається до проблеми, що
хвилювала його
Вiн затверджує, що “пролетарська революцiя пiдняла цiлий i
величезний шар нових, “невимовних” людей”. Зустрiч
письменника з такими героями вiдбулася в 30-i роки, i це сприяло
iстотнiй змiнi всього вигляду нею новели. Зощенко 30-х рокiв зовсiм
вiдмовляється не тiльки вiд звичноï соцiальноï маски,
але й вiд виробленоï роками сказовой манери. Автор i його
героï говорять тепер цiлком правильною лiтературною мовою. При
цьому, природно, трохи тьмянiє мовна гама, але стало очевидним, що
колишнiм зощенковским стилем уже не можна було б втiлити нове коло iдей
i образiв