Збiрник Краса й сила, перший трiумф Винниченко

Протягом лiтературного шляху поруч iз драмами, романами письменник
звертався й до жанрiв малоï прози. Оповiдання, повiстi, новели
представляють чи ледве не найкращу частину творчоï спадщини
Винниченко , що одержала високу оцiнку И. Франко, Лесi Украïнки ,
М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, Г. Зерова й
одержала заслужену широку популярнiсть серед читачiв
В 1924 — 1928 роках видавництво Рух випустило Зiбрання творiв в
23 томах, а в 1930 — 1932 роках у видавництвi Книгоспилка вийшло
28 томiв, серед яких вiсiм (понад п'ятдесят назв) займають малi
лiтературнi жанри. Крiм цього, мiж 1921 — 1923 роками був
написаний збiрник поетично-психологiчних оповiдань Намисто. А iз
щоденникових записiв довiдаємося ще про безлiч задумiв, бiльшiсть
iз яких, на жаль, так i не були здiйсненими. Талант художника,
темперамент оратора, аналiтичний розум мислителя, життєва
активнiсть i палкий, кипучий, жагучий (улюблене слово письменника)
характер людини, якому небайдуже, що вiдбувається навколо,
допомагали швидко й гостро реагувати на актуальнi проблеми життя, давали
матерiал для розширення тематичних обрiïв. Винниченко, подiбно
турботливому лiкаревi, тримав руку на пульсi життя. Теми , героï,
ситуацiï його добуткiв узятi з бурхливого рокiв початку XX
сторiччя. Обсягом i розмаïтiстю тематики, проблематики, масою
людських типiв мала проза В. Винниченко, безперечно, коштує на
рiвнi європейськоï лiтератури. Руйнування старого життя,
соцiальнi контрасти, наростання протесту, народження й формування
новоï сили — пролетарiату, економiчна криза тодiшнього села,
заклик до боротьби за волю народу, щабля життя, психологiя людини,
дисгармонiï у суспiльствi й душах, любов i ненависть, терпiння й
помста, туга й мрiя, тяга до вiльних часiв — от основний змiст
оповiдань, новел, повiстей Про що б не писав Винниченко: або про
гiркий скитаниях заробитчан, або про вiдкинутi на дно суспiльства зайвих
людях (Краса й сила), або про долю найманцiв, або про тюремне iснування
полiтичних дiячiв i ув'язнених (Щось бiльше, нiж ми), або про
деморалiзованих солдафонiв (Мними пан), або про важкий шлях художника,
або про злиденне життя емiгрантiв {Таємниця) — на всьому
лежить печатка глибокого, жорстокого (як влучно помiтив С.
Єфремова) реалiзму, тонкоï психологiï, високоï,
справдi, класичнiй художностi. Лаконiчнiсть, щирiсть, простота
композицiï, iмпульсивнiсть i динамiчнiсть оповiдання, умiння
вкласти важливу iдею й розмаïтiсть подiй у невеликi по розмiром
добутку, широка панорама характерiв (що, як правило, властива бiльшим
епiчним полотнам), поглиблений психологiчний аналiз — все це
характернi ознаки художнього стилю Винниченко. Винниченк-психолог
викликав бурхливу реакцiю критикiв. Однi називали його лiкарем людських
душ, iншi гостро засуджували колупання у таємних завулках самого
таємного. Письменник вустами героïв говорив про те, що
накипiло, що вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачiв
захоплюватися прекрасним i не вiдвертатися вiд потворного, збирати мед з
будякiв i троянд. Тому персонажi творiв Винниченко не завжди зрозумiлi
до кiнця, можна не погоджуватися з ïхнiми вчинками, але важко
залишитися байдужими до них. Манера його оповiдання дуже
своєрiдна, без симпатiй i антипатiй автора, що володiє
талантом строгого спостерiгача й оповiдача
Умiння подати оточення i подiï через сприйняття героïв
поставило В. Винниченко в один ряд з тими письменниками, про якi И.
Франко писав: За своïми героями вони ховаються зовсiм, а,
вiдповiдно, переносять себе в ïхнi душi, змушують нас бачити мир i
людей ïхнiми очами. Винниченко добре знав життя й дiяльнiсть соцiал-
демократiв. Вiн одним з перших в украïнськiй лiтературi зобразив
цих людей, якi боролися, iшли у в'язницi, на каторгу, жертвували життям
в iм'я того, що зветься народ. Студент, Моє останнє слово,
Щось бiльше, нiж ми, Ланцюг, Глузування, Уривок з Спогадiв,
Таємнiсть, Раби сьогодення, Записна книжка — оповiдання, для
яких автор бере сюжети з життя украïнських революцiйних сил.
Великою заслугою В. Винниченко є те, що революцiонери в його
описах не iдеалiзованi, не трафаретнi, не шаблоновi, а звичайнi люди,
нiчим не прикрашенi. Однаково правдиво й вiдверто мова йде про позитивнi
риси або недолiки. I скрiзь письменник торкає вiчного й болючого
питання про спiввiдношення громадського обов'язку й особистого життя.
Добре, якщо учнi допоможуть пiдтвердити цi слова, звернувшись до
текстiв. Варто згадати тут конфлiкт мiж озвiрiлою вiд пожежi юрбою селян
i студентом-агiтатором (оповiдання Студент), трагiчний фiнал, коли лише
своєю смертю безiменний герой вiдкриває очi затурканому люду
на ïхнiх теперiшнiх ворогiв. Самогубство — останнiй
агiтацiйний спосiб в iм'я торжества iдеï,- писав про це оповiдання
Вороною. Готовнiсть поступитися найбiльш дорогим заради революцiйних
iдеалiв бачимо й у Зини з однойменного оповiдання. Пiд загрозою життю
ïï нареченого, що у в'язницi оголосив голодування. Вона
ïде, щоб урятувати його, але на однiй зi станцiй — страйк
залiзничникiв. Знаючи, що щогодини може стати фатальним для Антипа,
вона, нi хвилини не коливаючись, стає на сторону робiтникiв,
допомагає ïм, вселяє вiру впобеду.
Подiбний героïзм зустрiчаємо й в оповiданнi Талiсман.
В'язнi готовлять втечу й лише Пиня, що жахливо нагадує маленьких
персонажiв Чехова, готовий кинутися на вартового й цiною власного життя
забезпечити товаришам шлях. Такi люди згоряли у вогнi боротьби,
запалюючи полум'я вiри в серцях iнших людей. Не можна спокiйно читати й
про найманцiв, на чиïх особах виднi нестаток i горе, якi повимокали
вiд поту й злiз, у яких по виступали жили вiд роботи. Яскравим прикладом
цьому є повiсть Голота. Бiль i спiвчуття викликають i оповiдання
про заробитчанах, яких випихає iз себе сiло, якi бiльше не
потрiбнi йому (Бiля машини, Раб краси, Хто ворог?, На пристанi). З
особливою увагою автор зупиняється на долях таких людей.
Пiдтвердити цi слова можна зачитиванием учителем (а краще кимсь iз
учнiв) уривка з оповiдання На пристанi. Страшний голос потреби i залiзна
рука голоду штовхає нещасних на злочин, до втрати людського
достоïнства. Оповiдання Голод: троє селян, доведених бiднiстю
до розпачу, намагаються украсти на залiзницi зерно. Опухлi вiд голоду
попадають у руки жандарма й п'яних офiцерiв, якi вирiшили влаштувати
собi розвагу — i односiльчани за панськi грошi б'ють один одного.
Такi картини — вирок тим, хто знущається й висмоктує
жили з людей, перетворюючи ïх у рабiв. Це — панський економ
Ґудзик i розпусний панич Ян Бiля машини, графиня Нiна й граф Борис
(У графському маєтку), кати-солдафони (Мнимий пан), хитрi
хазяï (Хто ворог?), стражники й приставши (Очiкування).