страница №1
Дiм на горi
Категории
Оригинал
Роман — балада
Частина перша
Дiм на горi
Повiсть — преамбула
Роздiл перший
Спокiй
Хай буря в серцi пана мойого втихне!
Хай заспокоïться бог, якого не знаю...
З вавiлонських молитов
Володимир прибув новiш директором у школу, де потроху почав знайомитися з мешканцями та колегами.
Роздiл другий
Синя дорога
Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками,
другим данi сльози, схованi в пiтьму.
Р. Тагор
Микола й Олександра покохали один одного.
Любов — це i є рух до спокою, — подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, — тi, що руйнують, не знають любовi — це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, — без патетики думав вiн, сидячи на верандi, — не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi — без неï воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грiє боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не твоєму розумовi збагнути велику машину рiвноваги!
Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора...
...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ïхнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою — вимкнуто було те, що безпохибно дiє в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згероïженим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля неï i сказав перше слово, — це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язується за хльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ïï серце: обоє пам'ятали тiльки, що ïхнi серця застукотiли влад i обом ïм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ïх на жоднiй вечiрцi.
Роздiл третiй
Дiм на горi
В небi вирiзують вони
Сильця, кидають на землю.
З сумерiйського
1
Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джиҐун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джиҐун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. ДжиҐун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиҐуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай — Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джиҐуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ïй здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в неï на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиҐуном iз малинових заростей, i ïï очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джиҐун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ïï сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей момент вийшла на Ґанок бабця, пильно придивилася до джиҐуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малиннику, i владно погукала дiвчину додому.
Зустрiла Галю в своïй кiмнатi, велично вививаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у неï на щоках землисто-малиновi рум'янцi.
— Що це за чоловiк? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi.
— Вiн пiднявся iзнизу?
— Нi! Власне, я не знаю...
— Що вiн тобi говорив?
— Розпитував про мiсця. Як, де що називається...
— Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Вiн менi не подобається...
— Але це ж просто перехожий чоловiк! — здивувалася Галя.
— Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови...
— Та коли у тебе щось запитують...
— Не вступай iз ним у розмови! — повторила бабця i вiдчула, що приливає ïй до голови кров.
Але Галя таки вступила в розмову iз джиҐуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малиннику. Але вона туди не дiйшла — коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джиҐун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до неï так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до неï старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в неï тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на Ґанку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк — свiтив тодi над землею золотий мiсяць. ДжиҐун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, — Галя вiд того не могла до тями прийти.
Вночi це ïй приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ïхнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у неï скоïлося.
— Хiба може щось скоïтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ïï допотопного лiжка.
Вона заснула, i ïй уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-ï жiночоï школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв своïх, ïй приснився саме той момент, коли вони клялися.
Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ïï й разу, а з Клавдiєю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джиҐуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ïй вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила.
— Так? — перепитав, наче не повiрив. — То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!..
Такою скоромовкою вiн це сказав, що
сама собi господиняледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. ïй було приємно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ïх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школi не було кращого за неï бiгуна. Але джиҐун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий Ґречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ïм iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ïï руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ïï пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку.
— Ви такий чудний! — сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джиҐун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступноï хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, проïдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання староï, i ïй так радiсно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука ïï лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ïï серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання.
2
Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ïй приплющилися, а все обличчя повилося смутком.
— Добре себе почуваєш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в лiжку.
Стара неквапно розплющилась i звела голову.
— Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагiдно. — Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося?
Галя отерпла на момент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ïï. Але наступноï хвилi засмiялася й сiла в постелi.
— Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться!
— У щасливому ти ще вiцi, ласочко, — сумно вiдказала стара. — А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш?
— Ну, бабцю! — розсердилася онука.
Стара подивилася на неï важко й проникливе, i вiд неï не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках.
— Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця пiсля паузи. — Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей порiг i залишається в домi назавжди. Так було в моєï бабунi, в моєï матерi i в мене. Так було i в матерi твоєï, так повинно статись i з тобою... Менi бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося...
— Ой, бабцю! — зiскочила з лiжка Галя. — Таку цiкаву казку ти розповiдаєш. Тiльки наш дiм не дуже нагадує замок.
Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ïï серце.
— То тiльки пiвказки, — сказала стара. — Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до моєï бабцi. До твоєï матерi i до матерi моєï. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки...
Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею стоïть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути — далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до неï. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ïï слова до серця цiєï повiтряноï iстоти — не зумiла вона укласти ïх дохiднiше...
— Такi це казки, такi казки! — сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. — Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi?
Спинилася проти староï, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ïï серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ïï, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм неприємно.
— Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач,
птах... Являвся, ну i що?
— У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали...
Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а в нутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обоє серед них посiрiли.
— У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ïм минало вiсiмнадцять. Тобi тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном...
— Ну, бабцю! — обiрвала ïï Галя. — Таке чудне тобi приходить до голови!
— Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобi!
3
Галя була вражена розповiддю бабусi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На неï дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi якоï замок.
4
Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на ïï серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжне продовж дня, а тепер звiльнене, ïï серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок — дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала несмiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ïï серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянськоï. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину — птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник.
В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями.
CLXII Довго збираєшся сидiти? — спитала вона i впустилась i собi в фотель. — Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, — стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. — Може, воно й справдi не треба тому вiрити?
CLXIII Ну, звiсно, не треба, бабцю! — дзвiнко вигукнула Галя.
CLXIV Мене зараз ще одне турбує, — наче не чувши ïï, вела стара. — Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей...
CLXV Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городi в нас є досить картоплi.
CLXVI Самою картоплею не проживеш.
CLXVII Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю.
Стара подивилася на онуку, й погляд ïï блиснув.
CLXVIII Подобається тобi сидiти в цiй кiмнатi? — спитала, мiняючи розмову. — Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все украïнськi книжки — не зовсiм весела лектура для дiвчат.
CLXIX Тут є Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун.
CLXX Скандинавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс — то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, — сказала, наче спросоння, бабця. — Знаєш, я не прочитала звiдси жодноï книжки...
CLXXI То ти нiчого не читала? — здивувалася Галя.
CLXXII О, читала! — засмiялася стара. — Брала книги в своєï приятельки, власницi бiблiотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд i Мопассан...
CLXXIII I бiльше нiчого, бабцю? — спитала Галя, це ïï трохи звеселило.
CLXXIV I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання...
Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ïï поставi, щось особливе — поклик на казки, наче було ïй не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ïï ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ïм буває зовсiм самотньо. Зрештою, могли б про дати дiм i перебратись у мiсце людянiше, але бабця мала рацiю: щось є в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi забрати звiдси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкрити i вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому — оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Ïï чекає робота й актив не життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк — поселень цього дому — розтанув, як розтає дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiймається ранками вiд рiчки).
— Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей.
Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразова на фотокартках.
Вони всi, — подумала Галя про жiнок цього дому, — були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке каченя...
5
Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ïï кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цiєï кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу — хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ïï злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ïï другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цiєï подiï, було ïй i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ïхнiй вечiр). Побачила його в темрявi — був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до неï бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ïй захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ïм зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступноï хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi — зорили на неï так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ïй iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ïï так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ïï подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому. Сiрий за вiкном зi своïми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до неï бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля тоï блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт.
— Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете?
I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку.
Дужi руки пiдхопили ïï, i на момент була вона приклеєна до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ïй зовсiм легко вдалося звiльнитися — тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ïй неприємного, а в тiлi з'явився зрадливий трем.
Тим часом навколо неï повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в нiй черниця, на серцi в якоï замок, — не було вже не тiльки замка, а й чорноï барви на одежi.
Вiн вивiв ïï за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ïй, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ïï ноги — була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ïï поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз єдиним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, Ґанок, що аж срiблився вiд осяяноï мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби.
— Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна усмiшка.
— Куди ж менi вас, ластiвочко, вести? — сказав чи, власне, проворкотiв вiн. — Хочете, посидимо на скелi, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете...
Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ïï надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ïй ноги, як у тiлi з'явився той — таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi — байдуже, розглядає вiн ïï ноги чи нi.
Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортаючи й обмотуючи ïï з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ïï Ґречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а тоï Ґречностi чиж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на своє вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянськоï. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безвиглядна!
Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ïï сiрий павук — вогонь на сподi ïï серця не гас, та й доброï розмови сьогоднi у них не виходило.
Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий краєвид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi.
— Краса яка! — прошепотiв за ïï спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса!
Повернулася повiльно до нього й на момент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, — обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ïï великi й сильнi руки коли вуста з'єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка.
6
Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та рiчку; вуста ïï розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася черво на трава, i навiть скелi рубiново вiдлипали. Тиха розкiш вливалася ïй у груди, вiддавала своï вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ïï руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ïï стали зовсiм дерев'янi, здавалося, стоïть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ïï кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнiогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, на вперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ïï гне й ламає вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з неï i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ïï серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ïй вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до неï ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона стоïть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ïй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше.
— Вибач, — сказав тепло. — Вибач!
— Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! — вибухнула вона, i ïï голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще Ґречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував.
Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ïï спиною, наче й не було його тут, — давав ïй утихомиритися.
— Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоïлася.
— Зробив менi боляче, — сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьоï в сутiнку рiки.
— Вибач! — повторив вiн. — Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася?
Зирнула на нього здивовано. Схилив до неï усмiхнене, Ґречне обличчя й намагався зазирнути ïй в очi.
— З ким би я могла цiлуватися? — спитала здивовано.
— Ну, звiсно, звiсно, — поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ïй в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi.
— Я тобi не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об ïï щоку.
Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить за мiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ïхнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо — з несамовитою пристрастю цiлував ïï джиҐун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами.
7
Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ïï полум'янiли — дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ïï рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ïй боляче, залiзши ïй за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ïй персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того — не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи усмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коïться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася — крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений.
У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд.
— Iди вже, йди! — сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ïï голос.
— Прийду завтра в цiй порi! — шепнув вiн, легко торкаючись вустами ïï попечених i покусаних. — Чекатимеш?
— Iди! — шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. — Ми й так уже задалеко зайшли.
Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо.
— Така ти недосвiдчена, ластiвочко, — сказав. — Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подобається...
Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала — хто збагне до решти ïï неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ïй на очi, i запашiло ïй немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ïй на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ïï до свого й досi освiтленого вiкна.
Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ïй на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ïï коханець. Стало шкода, що все-таки не стоïть вiн бiля хвiртки й не свiтить до неï чарiвницькою усмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хтозна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу своє Тихе зiтхання.
Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ïй у грудях, тому сiла на траву тут — таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ïï плачу, а спiвчував ïй мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвiрку на й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ïх цвiркунам. Цвiркуни прикрасять ними зеленi своï груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях.
Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ïï тiло змiнювалось у цю нiч також, поливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ïй вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до якоï тулиться, — ïï спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'єднаннi — людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтлоï туги й синьоï дороги, що ïï прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв...
Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд своïм вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть є там, спогадав вiн, де думають про народження.
8
Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня туба темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi.
Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось є. Хтось уплив до неï крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в неï через очi, i очi ïï заголубiли. Те нове, що входило в неï, наповнювало ïï тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неï вiд тiєï незнайомоï жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ïï любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фото-картковi зображення, якi зберiгаються в ïхньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ïй нiколи не стати, адже порушує вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до неï чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки...
Вiд таких думок мурашки побiгли ïй по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ïï в отаку красуню — це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i переживає щось таке виняткове, що й бабусинi казки при цьому стають блiдi та звичнi.
Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно коïться насправдi. I коли стояла отак заплющена, нечутно вилетiла ïй iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку.
Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi.
9
У той момент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко — стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом.
— Валер'янки менi, швидше! — прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньоï аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в неï трусилися, як, зрештою, i в бабцi — та випила валер'янку одним духом.
— Нога! — сказала стара пошепки. — Менi вiднiмає лiву ногу!
Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога.
— Розтирай, Галечко, розтирай! — попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ïй на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ïï пальцями, доки не вiдчула: все тiло староï знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дiється пiд цим самотнiм дахом, адже живе ïх тут тiльки двоє — до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ïй з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, не провiтренiй кiмнатi.
— Стривай, ласочко, стривай! — знеможено сказала стара. — Менi вже полегшало...
Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ïй на очi волосся, але не прибирала вона його — все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, — зовсiм незнайома, ба навiть чужа ïй видалася. Знову дихнуло ïй у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, — зуб на зуб ïй не потрапляв.
— Отак ти перелякалася! — тихо й умиротворено сказала бабця. — Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш?
— Зачиталася, — сказала вона i стала до староï так, щоб не видно було ïï прокушеноï губи.
— Знову приходив до мене увi снi той сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi.
Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова.
— Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ïй загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ïï темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла.
— Ïх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати.:. Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш... Дивна сила побиває ïхнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, — може, вiн i мстить через те тепер?..
Наче запала в глибший сон, груди ïй високо здiймалися. — Бабцю! Бабцю! — кинулася до неï Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку.
— Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оцi? — сказала досить тверезо.
Галя взяла лампу й прихилила до староï. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око староï було залито кров'ю.
10
Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiï фантастичне, а де реальне.
11
Вони обоє заспали, але прокинулися водночас i обоє вiдчулися, наче ïх побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночi сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби.
— Вже не спиш, Галочко?
— Як себе почуваєш, бабцю? — озвалася й Галя.
— У моï лiта, — засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, — вже недоречно запитувати про здоров'я!
— Як твоє око?
— Прийди подивись.
Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до староï. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало.
— Що це в тебе на губi?
— Вдарилась учора об одвiрок, — сказала легковажно Галя. — На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула.
Вона засмiялася, i ïï дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн.
— Треба пiти купити хлiба...
— То я пiду.
— Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
— Добре, бабцю, — сказала Галя, i в неï раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму лiжку: несподiвано спалахнула ïï онука тою красою, що ïï побачила сама в нiчному дзеркалi, начебто зайшов у неï сонячний промiнь i освiтив...
— Пiду снiданок приготую, — сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах.
Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерноï гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця — висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути.
Стара сiла в постелi й торкнулася ноги — була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неï i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з неï скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ïï показує на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги.
12
Це був частковий правець лiвоï ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ïй обидвi ноги у вiйну, коли в ïхнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на Ґанку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хтозна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ïï постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до неï ïï вусатий красень. Коли ж вона дочекається того моменту, коли завiтає до них на гору Володимир, коли вип'є вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть i зайде до своєï кiмнати без сторонньоï допомоги. Вiдчує тодi те, що вiдчуває королева, коли ïï царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ïх i використає ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ïхнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ïï плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла тоï пропозицiï: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу...
У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на Ґанок. Задивилася на чудовий краєвид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ïй здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладноï вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-своєму налякана, хоче заспокоïтись i врiвноважитися. Через це й сидiла на Ґанку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно.
В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ïï прадiд у перших. Не витримував цiєï тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходними i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у своïх книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй є щось вiд того прадiда, що ïй також хочеться спуститись iз цiєï гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi краєвиди.
Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ïй навiть здалося, що впiзнає в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молоткомпо цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ïï ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ïï, але дошка все таки трималась мiцно.
Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельнi i вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить
— Що це ти там стукала? — спитала вона.
— Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, — спокiйно й лагiдно озвалася Галя.
Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть
що хвилею плеснула на неï: Галя таки починала набиратися ïï духу. Уявилося старiй як вони обоє тут старiшають, грошi ïм поки що надходять, то ïм i клопоту не було б. По любила цю гарну, несподiвано подорослiла дiвчину, котра стояла оце перед нею, i лади; i була все задля неï вiддати.
Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул:
— Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум.
— I покидатимеш мене саму? — здивовано i злякано спитала стара.
— Ти б зайнялася в'язанням, — трохи немилосердно вiдказала Галя. — Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, — вона знову подивилася на стару впритул, — людина без спецiальностi нiщо...
Було неприємно ïй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиною батька.
13
Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у своєму вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою
ПовiєюПанаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озброєними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ïм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамваï. Спинився джиҐун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули.
— Слухай, бабцю? — спитала Галя. — А той твiй дядько, вiн нормальний був?
Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу.
— Ти мене щось питала? — повернулася вона до онуки.
— Питала про твого дядька.
— Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазiï мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку...
— Ну, а потiм?
— Що потiм? — роздратовано сказала бабця. — Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу.
Галя була розчарована. Але все-таки непокоïв ïï той далекий i всiма забутий ïï предок.
— Не був вiн жонатий?
— Що ти хочеш? — округлила очi бабця. — Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй братик... Гадаєш, у нього всi клепки?
— Дивно, — сказала Галя. — Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви — от нiколи й не бачитеся...
— Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати.
— Так дуже не любите одне одного?
— Ми рiзноï кровi з ним, Галочко, — сказала гостро, стара. — Вiн кровi блудячоï, а я справжньоï...
Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, — iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся...
— А я — от до них забiгаю, — сказала Галя. — Така мила та Марiя Якiвна...
— Я проти неï теж нiчого не маю, — озвалася бабця. — Дивно менi тiльки, як вона його терпить?
Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з неï пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторiï.
Отак вмерла зачарована тиша ïхньоï згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, ще йшли були в цьому вечорi, поïхали машини й трамваï. Зарухався i джиҐун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. ДжиҐун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки — вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. ДжиҐун зсунув капелюха на очi пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плiч; дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха.
Тим часом у сутiнi вже текли звичай...
