Дiм на горi
страница №4
...е завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залишаємося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати iнакше втратимо ми свою красу й силу.— Ох, i думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якiсь старомоднi думки...
— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки моï неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення iнших. Ми буваємо дурнi, егоïстичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмiємо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ïхнього тваринного схотiнку...
— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, i в неï поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. — Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ!
— Я не фiлософ, — рiзко сказала стара, i вiд обурення в неï аж риси обличчя загострилися. — Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумiєш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здивуєшся з тоï закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть тоï ж кровi, що й ти. Тодi ти ïм товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижилоï з розуму баби.
— Я нiколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.
— Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, — сказала тим — таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, — приходять-бо на ïхнє мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiдаємо й на те любов'ю!
— Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквiтаючи своïм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш менi про це саме зараз?
— Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ïï немiчнiй поставi, — i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця.
— Вже щось змiнилося?
— Звiсна рiч, змiнилося, — мовила стара безапеляцiйно. — Вiдтодi, коли переступив наш порiг той
директор...
— Надаєш цьому стiльки значення!
— Як i ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, — вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, — вона не дасть йому спокiйно жиги. Вiн ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана — це той, котрий залишить тобi дочку. Знаєш, що менi потрiбно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi.
— Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки ïï однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такi речi...
Стара дивилася на неï, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ïï вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ïï грала усмiшка.
— Нiчого нерозумного я не кажу, — повiльно проказала вона, так само по-таємничому всмiхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми...
10
Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ïй часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненноï роздвоєностi: з одного боку, ïй хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, стоïть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ïй хотiлося, щоб його ще бiльше з'ïдала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ïй хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ïï в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ïï водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила — вона єдиний захисник цiєï фортецi.
Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ïï нутрi напiвприглушений звук — було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни — було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тiєï роси; на мить ïй здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течiєю, — сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо.
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ïй, що й не про неï вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на неï дорослi й розумнi очi.
— Мамо, — сказав вiн тихо. — А це правда, що я... байстрюк?
Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього.
— Це тобi баба сказала?
— Це й без баби можна здогадатися.
— О, то таке складне! — засмiялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапляється не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн, а чи, може, й помер...
Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно.
— А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолiєм?
— О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала своє через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати?
Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на неï вивiдчi й запаленi очi, ïй стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла.
— Вибач, мамо, — сказав iз пiвтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.
Звела брови й дивилася запитально.
— Прiзвище, — видихнув вiн. — Скажи менi, будь ласка, його прiзвище...
Вiдчула, як з-пiд нiг ïй повiльно вислизає пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто
зникла з рота слина. Очi ïï заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ïï прочитала в блискучих синових очах.
— Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взнаєш, що це тобi дасть?
— Скажи, мамо!
— Пугач було його прiзвище! — кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття.
I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний.
Пугач!— подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ïï щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравiше i розпалюється так само ïï серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, з губився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про своє не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю.
Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! — вийшла з тоï жовтуватоï прiрви богиня i легко ввiйшла ïй у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неï прийшло...
Здається, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iснує на цiй землi — любов, i, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. Здається, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ïх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя своєï онуки.
11
— Хочу показати тобi своï володiння, — сказав Хлопець Неонiлi.
Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього усмiшкою.
— Багато на це потрiбно часу? — спитала вона.
— Годин iз чотири, — сказав вiн, знову зачерпнувши пiску.
— На так довго менi треба вiдпрошуватися, — сказала дiвчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобi своï володiння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дiвчинка. — Хiба можна матерi так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неï
й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цiєï дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчуває гарний спокiй.
— Може, мати твоя кудись пiде, — сказав вiн.
— Коли вона йде, — засмiялася Неонiла, — то загадує нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дiвчинка i аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри.
— Я зiйду вниз завтра о десятiй, — тоном володаря сказав вiн. — Приходь он до тiєï скелi, — вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся.
Вона не посмiла заперечити. Голiвку ïй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але тоï його усмiшки було для неï досить, щоб згодилася на ту ïхню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотiла — таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся.
— Спробую прийти, — сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на неï великi материнi очi, а в серце ïï стукає, вислаблюючи й знаджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ïй наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало буває вдома.
Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкiрими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається ïй, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк.
— Чого ж ти туди лазив, шибенику? — смiялася Марiя Якiвна.
— Щось мене манило, — признається вiн старiй учительцi...
Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ïжi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ïï одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрноï кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. [...]
13
З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ïï
шовкопряда, i з вуст ïï мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ïй застановлятися, куди це подiвся гак рано син. Вона пiшла до староï, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але староï вона теж не застала в покоï, що здивувало ïï ще бiльше — бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ïï з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi стоïть невеликий столик, засланий слiпуче — бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недоïдене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку.
— Вирiшили поснiдати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своïй дамi серця яри й печери.
— Тут нема нiяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годi!
— Ну, звiсно, — сказала стара. — Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору — невiд'ємна риса пожильцiв цього дому, чи не так, Галочко?
— Крiм хлопцiв, — усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ïï вроду.
— Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, — пiдхопила так само весело бабця.
— В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець.
— Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? — звела брови стара.
— Менi не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.
— Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево!
— Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, — пiшла на допомогу синовi Галя. — А насправдi, куди це ти збираєшся, мушкетере?
— Пообiцяв Неонiлi показати своï володiння.
— I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах?
— Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився!
— I вона згодилася на це?
— А то ж як! — Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився.
— В нього достобiса самовпевненостi, — сказала Галя, стежачи, як вiн iде. — В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною.
— Вiн не вкладає в те нашого значення, — сказала спокiйно стара. — Тому й не лукавить.
— Часом менi здається, що в нього розмито деякi комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемнiсть та скромнiсть.
— Це було в усiх чоловiкiв цього дому, — сказала стара. — Майже всiх ïх побивала гординя...
Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася.
— Що ж у цьому доброго?
— Хiба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдiєш.
— Все можна змiнити, бабцю, — вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника.
Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами.
— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона. — Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного.
Галя пiдiйшла до столу.
— Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець?
— Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, — пирхнула стара. — Снiданок зготувала я!
Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в неï обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ïхнього дому, але була та, як завжди, порожня.
— Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? — з трiумфом проказала стара. — Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон.
—
Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, — знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початковоï школи. Поруч iнший будинок, у дворi стоïть Олександра Панасiвна, а бiля неï купка ïï дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка доïла серед двору кiз. Зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'ï, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовковоï сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиïсь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям.
Господи, — шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, — така це мука нестерпна!
За Володимиром вiд будинку стежила пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, приклеïлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ïï й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ïй та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi своï лiта. Здалося ïй, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все. було так само, як i колись iз нею.
—
Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ïй у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла — сонячний свiтанок вiдбився на денцi ïï очей i незвичайно ïх посинив. Галя примiряла всi своï сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi староï, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ïï онука так привабливо.
— Хочу пiти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ïï прижмурець.
Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз неï i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ïхнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояноï прохолоди в поєднаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ïй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцiєï незвичноï бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, — то було теж почуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково.
Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того ïхнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз...
Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала — Хлопець повiв показувати своï володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але ïй стало i смiшно на тих так заклопотаних — енергiйно йшли по бiлiй наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по своєму садку, звiсивши бiло-чубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя.
З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалiк; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала ïй сонце свiтило ïй просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука i стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансу вала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ïï пiдтримає на тому схилi чиясь сильна рука.
Отакою й побачив ïï з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до своïх дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, — метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку?
Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той момент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах ïï засвiтилася знiяковiла й розгублена усмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, як вони будували помiж себе, раптом трiснула.
— Добрий день! — мовили Галинi вуста.
— Доброго дня, Галино Iванiвно, — мовили i його вуста. — Куди це ви?
— На прогулянку, — сказали ïï вуста, i махнула вона голубою рукою.
— А звiсно, — сказали i його вуста. — Я, до речi, теж засидiвся. Може вiзьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд тоï дивовижноï краси, якою вона палала.
Я збожеволiв, — подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ïï таких повабливих очей.
Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ïï затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве — ледь розчув.
LXXXV Зробите ласку, — сказала якнайтихiше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.
16
Хлопець спинився на горi, з якоï розгортався краєвид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому — весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу — саме за неï щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалюється вечiрня заграва, наче той лiс горить.
LXXXVI Оце i є моï володiння, — сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече.
LXXXVII Я тут нiколи не була, — сказала тихо Неонiла, а очi ïï дивилися заворожено й покiрливо.
LXXXVIII Звiдси свiт широкий! — промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили.
Часом стоïш так, — подумав вiн, — тебе пориває пiти не озираючись.
Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено.
LXXXIX Пiшли! — сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчоï кручi.
XC Диви, як я бiгаю! — сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом.
XCI Я так не зможу! — крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi.
XCII А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ïï пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але затаєний дiвочий iнстинкт спинив ïï i примусив заявити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй — таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячоï зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей момент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ïй назустрiч, ïй здалося, що весь свiт дивно одмiнився.
XCIII Навчився тут такi коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват.
XCIV Знаєш що? — сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до неï. — Ми полiземо в найбiльшу печеру.
Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим — таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступає в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв.
XCV Все гаразд, — сказав вiн. — Можна лiзти!
Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ïï серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем.
XCVI Обережнiше, — почула вона в темрявi його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння.
Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна ïï потрапляли у вогку землю — дихала на неï холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала — бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухоï трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон.
XCVII Спочинь, — запропонував вiн. — Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не боïшся?
Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ïй мало бути страшно, коли вона разом iз ним?
XCVIII Молодець! — похвалив вiн. — З тобою варто дружити. Ходiмо далi!
Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася.
Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець — крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима.
XCIX Я вiдкрив тобi найбiльшу iз своïх таємниць, — голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. — Не маєш права в iм'я нашоï дружби, — так само урочисто проголосив вiн, — сказати про неï нiкому й пiвслова. Даєш менi таку обiцянку?
C Даю! — видохла вона.
CI Цiкаво тобi тут?
CII Трошки страшно.
CIII Це тiльки спершу, — промовив вiн поблажливо. — Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу.
CIV Сам? — здивувалася дiвчинка.
CV А то ж з ким? — сказав вiн самовпевнено. — Це моï володiння, i я не збираюся ïх iз кимось дiлити.
CVI А я?
CVII Ти дiвчина, — засмiявся вiн. — Коли виростеш, можеш стати моєю жiнкою. Хочеш стати моєю жiнкою?
Вона зацiпенiла вiд такоï його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по ïï серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, — спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою — згоджувалася бути його жiнкою.
CVIII Скажи менi це вголос, — сказав чи радше наказав вiн.
Вона принишкла ще бiльше.
CIX Чого ж мовчиш?
CX Менi якось страшно, — прошепотiла вона. — I соромно...
CXI Нема нiчого соромного, — сказав вiн. — Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися...
Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспокоïлася. Знала вже, що в цю мить не можна було ïй мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне.
CXII Я хочу бути твоєю жiнкою, — прошепотiла вона.
CXIII Тодi давай поклянемося, — урочисто проголосив вiн. — Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'єднаємо свою кров.
Вона щасливо здригнулася вiд тоï моторошноï урочистостi, якою забринiв його голос.
CXIV Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого!
CXV Клянусь! — сказала вона.
CXVI Клянусь i я! — проголосив Хлопець. — Нiколи не забуду своєï судженоï!
Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi.
CXVII Надрiж i собi! — сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'єднали ранки.
CXVIII Скрiпляємо нашу згоду кров'ю! — Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках ïï очей по яскравому кришталику.
V
I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi — тiла ïхнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ïхнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену з вiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд тоï хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тiєю жiнкою, образ якоï йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися своïй печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито пуго, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, ïй здалося, що в неï голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ïхнiх примружених очах, в душi в неï гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи ïх вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона
теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час.
VI
Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiдних аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйшло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали.
Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, — вiн не завважив ïх. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло.
Вiн поставив кошика з плодами тут — таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ïх на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, ïстиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цаповоï буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, ïхнi напiвсоннi жiнки — очi ïхнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир.
Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру, хлопець, а Галi не було.
Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця.
В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком — все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро своïх ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ïм у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, — бачив — бо ïх уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, — вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що ïï поставив на своïх писаннях старий козопас, — бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка.
Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, плавали тiльки тугi лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, тем новолосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискуч зуби. Бризнуло навсiбiч соком, — всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ïли на повний рот яблука.
Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин — вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в неï були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ïï у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим — таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердоï бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком.
П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й доïдали своï яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом.
CXIX Менi вже пора? — спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бiк сходiв, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку.
CXX Що можу я звiдси забрати? — спитав Iван, але вiдповiдi не почув.
Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою — об'ємна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi.
Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi.
Роздiл шостий
Птах перелiтний
Ясний мiсяцю!
Тiнь моя зi мною йде,
Аж додому йде.
Содо. XVII ст.
Хлопець повернувся додому. Прийшов до матерi, яка його не впiзнала. Довго вони розмовляли з Галею про те, що в цьому домi на горi живуть лише жiнки, а чоловiки не затримуються, залишають дiтей та книжки.
Вони з Неонiлою кохали один одного.
Великiй епiцi В. Шевчука властива багатовимiрна символiчнiсть, тяжiння до барокових мотивiв. Автор тонко вiдчуває й умiє передати особливостi свiтовiдчуття рiзних поколiнь, спадкоємнiсть яких вбачав насамперед у бiологiчному началi.
Метки
Дiм на горi, ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
