Дiм на горi
страница №3
... Хлопець, а може, прислала його до неï туга ïï. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що зафiксувала колись ïï пам'ять, — хочеться ïй у такий спосiб посумувати за тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки.— Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. — Вiн розвiв руками й розсмiявся.
— Всiм нам дiсталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремiсникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та Олександра Панасiвна...
Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьоï дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру Панасiвну, яка кроïла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя зброïлася пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й смiялася.
— Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! — На тi слова поверталося до неï сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни.
— Зате хлiб пiде тобi в смак!
I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ïï блискучий, iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до неï:
— Давай-но поплачемо, ясочко, га?
Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни, побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком молока, яке принесла для дiтей.
— Ну, чого ви, чого, дурненькi? — казала вона, також схлипуючи i простуючи до
них.
— Ой, дайте нам, Марiє Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць виревтись!
Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок, стояла бiля них i плакала. Було ïм усiм чого плакати, бо в тiй хвилi збиралися вся гiркота ïхня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ïм, i цiлому свiту.
Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо...
— Все життя, яке минає, синку, — сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, — це окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ïх стiльки розгубили по дорозi! Але є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечiрнє небо, що Ґаряче палало над околицею, — це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть — це i є та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу.
12
I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк (було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло, тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла, притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Вiн смiшив ïï, розповiдаючи всiлякi iсторiï, i Марiя зупинялася i аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ïй на очi сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ïм пiд ноги химернi свiтлотiнi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий чекав ïх бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примкнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк, вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i вози, якi проïздили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ïй щось украй важливе. Ще тремтiла на ïï вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв ïï за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очi слiпила; ïм перелетiла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно, гарно ïï поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в неï розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi було ïм затiсно чи весь свiт вмiстився в ïхньому намаганнi стати однiєю iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ïм роки ïхньоï спiльноти.
Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити.
— Ти рахував? — спитала тихо Марiя.
— Нi! — вiдповiв вiн. — А ти?
— I я нi! — сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату.
Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розiллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з Марiєю, не було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше обняли ïï. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсiчений у повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння — тисяча бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, — мали зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi слова, але вiн таки промовив, прихилившись до неï i ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами ïï вуха:
— Марiє, — сказав вiн. — Народи менi п'ятеро синiв...
13
Вона залишила на тiй галявинi своє дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, — Iван знайшов був ïï пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго стояв...
Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови. Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ïï по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало вiдбутися не так просто й прозаïчно, що вона не повинна полум'янiти перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона на ту галявину, не видалася ïй такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ïï вiн. Вiдiслала Iвана, щоб могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав, тодi ïй стало страшно, що вiн i справдi покине ïï в цьому глухому лiсi.
— Iва-а! — покликала вона. — Iва-а!
Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними очима. Вiн iшов до неï повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок зiщулилася, мала й нещасна, очi ïï швидко й злякано забiгали, а вiн став бiля неï на колiна i взяв у руки ïï злякане й чудове лице. Подивилася йому у вiчi i ввiйшла в глибину щедроï синьоï ласки, що випромiнювалася з його очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ïй було й соромно, й нiяково. Затремтiли в неï руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного, ïй захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось вибухне ïй iз горла червоний струмiнь — перебiг по ïï тiлi й навiки покорив ïï гарячий, спазматичний вогонь.
Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй вечiрнiм фiолетом дорозi — здалося, що йтимуть так вони завжди.
Утретє навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в гостинах у Марiïноï сестри Надiï, i доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами, котрi належали чоловiковi Марiïноï сестри, i той почав тихо й натхненно оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому
СаlеndаriumФiлянського i прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв книжечку Бодлера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн заговорив про парнасцiв i ïхнє вiдбиття — росiйських символiстiв, i його голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ïхнi очi поблискували. Чоловiк Марiïноï сестри витяг з полицi
Ладi й Маренi терновий вiнок мiйПачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи Те свiтло жовто-змоделювало ïï обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi. Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марiïне обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю. Те свiтло зняло з неï всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очi ïï юно засвiтилися — засмiялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловiк Марiïноï сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського.
— Це вже сучасний поет, — сказав вiн i прочитав кiлька вiршiв, вiд яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки i, прихилившись до лампи, почав перелистувати.
Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i майже лисий сестрин чоловiк — його очi по-молодечому палали. Надiя прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому таємничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на неï, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук книжечку Рабiндраната Тагора
Садiвник.
—
Божевiльний подорожнiй, — почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, — шукав того камiння, що перетворює все в золото; на тiнь вiн був схожий тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце; очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка...
У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ïï велика кудлата тiнь скакнула на стiну.
— Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися...
Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ïï незабаром помре, а ïï чоловiк пропаде — була це так само бездiтна пара. Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з Надiєю, а чоловiки сердечно стисли один одному руки.
— Приходьте, — сказав Надiïн чоловiк. — Я вам ще не все показав...
Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу. Коли-не-коли проïжджали повз них вози й авто, коли-не-коли траплялися подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настроєний тихо й мирно. Був вiн у станi спокiйноï, майже пасивноï радостi — все його тiшило i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця, й лiхтарi, що освiтлюють дорогу ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднïвськоï. Саме тут, унизу, бiля рiчки, це й сталося.
Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже на все життя.
Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка свiтла перейшла й на неï, окрiм того, була вона пiд враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i таємничого шепоту. Тихий i ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього i аж примружилася.
Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживемо!
15
Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак, прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.
Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав корову, заглядав ïй у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн повзає по тiй коровi, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала.
Iван спинився коло огрядноï баби, котра сидiла на розкладному стiльцi, заплющивши очi, — в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очi ïï стали наче Ґудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний смуток побачив у засклiлих тих очах.
Баба розплющилася, очi в неï були зовсiм такi, як i в ïï кiз.
— Почому кози? — спитав Iван.
Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ïï рота поплив велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо всi три вони єдинокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар.
Красунечкисовалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не знає, де його й дiвати. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак! Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, i коли вiн ïй не вiрить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у неï хата, городець i сад. I городець, i сад вона ще опрятає, а от ходити за козами ïй уже не пiд силу.
Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока i змочили за мить усе ïï широке й добродушне обличчя. Iван поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна взялася:
— То ви й торгуватися не будете?
Наступноï хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило ïï. Вiн тим часом зняв з ïï кiз ошийники i поклав у подiл староï.
— Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно побiгли за ним, як собачата.
Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей стиснуту руку з грiшми i почала швидко ïх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше здивувалася й перехрестилася.
Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий купив у неï кiз, чи нечистий.
— Як там не було, — резюмувала стара своïм недовiрливим та захопленим слухачам, — а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це чудо — кiзочки, — плакала вона, — золотко — кiзочки, такi душевно чистi, що аж серце менi за них болить!
— Я так i пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надiя Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи...
Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина Iванiвна при цьому мекала, в тон ïй вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе.
Роздiл п'ятий
Запах серпневого сонця
Спека! Крик цикад
Полум'ям пiднявсь до хмар,
Нерухомих хмар.
Сарен, ХVIII ст.
1
Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць — несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з нарт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на неï задивився. Не мала зараз тоï краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ïï було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них.
Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на момент: високо зазвучали ïхнi голоси. Хлопець покинув ïх i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiвоï руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози.
Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки.
Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумай, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос — один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, ïхнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiдає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляноï кулi, яку вiн ïй подарував, власне, хотiла ïï присвоïти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ïï обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ïï очi — двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички.
Володимир у цей час поклав на парчу перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ïхнi голоси звучали пiдсилено — жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ïх i сполучила, а водночас i перелякала — Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками.
Сторож Степан показав йому на вiдламану спинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше ïï приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно ïï розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала.
Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ïх обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна: як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запановує, коли бiлять хати.
З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марiï Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, — буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з тоï люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши не зрiвняне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта.
Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила ïм буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомленоï землi й першого осiннього листя — було теперiшнє його свiтло й ота радiсть, як серпневе сон це зi своïм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв — все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, має вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з тоï шапки з десяток насiнин — розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ïх уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому.
Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом.
Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на неï прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неï. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що ïï чоловiк покинув гору передчасно, не могло ïï не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима.
Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж своєрiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук своïх, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав — вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ïï отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на неï зреагувати, бо на ïï лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни.
Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю — його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд своєï залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Iван проходив у цей час зi своïми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна.
Велика сила привабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, — жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя.
— Ну, як тут дiло? — гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях.
Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, — одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок.
2
Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, край ока стежив за ïхньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує.
— Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую.
Вiн дав ïй пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями.
Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збiг тому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi.
Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало ïй щось давнє, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ïï головою.
Старий козопас побачив тi метелики, синє небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ïï. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою усмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти.
Вiн спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ïï очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, — лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний.
Чорна важка хвиля огорнула його на момент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацiï ïï голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста усмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, — була вона тонка й сумовита.
— Тобi недобре? — перепитувала Марiя, пiдтримуючи його.
— Та нi, — всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. — Захотiлося менi трохи пописати...
Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, ïï окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом ïли.
— Хорошi яблука, — сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. — Де це ти ïх узяв?
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсiбiч бризнули краплi прозорого соку.
—
Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи Ґедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазяï змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десятоï ранку — доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи своєï роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли — хлiб iз них уже звезли, i стернi надали ïм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, — горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в своєму ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужило: купальникiв уже не притягала ïï принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того богу рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв.
Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихоï, трохи сумноï, але напрочуд погiдноï музики.
На горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
—
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на Ґанок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з ïхньоï гори на гору протилежну, перерiзала варваровий сад i тяглася iуди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те синє полотно i рушити по ньому, не озираючись.
Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильно ïх стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил.
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали люди.
Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить роз шифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.
Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, — на душу опускався мир, iм'я якому втома.
6
Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ïхню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ïï рук. Вiн, правда, не просив тоï води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одноï дiвчини з цього дому. Стара, там, на Ґанку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ïï при тому стали круглi й гарячi,, може, саме це повернуло ïй силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчиноï кiмнати. Вона хотiла заспокоïти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них.
До мене свого часу теж приходив такий директор, — сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ïï билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ïх так часто оповiдала бабця. Галя покинула ïï там, у фотелi, з ïï недоречним смiхом, а сама заскочила до своєï кiмнати, де на неï зирнули iз дзеркала ïï ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ïй пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим — таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ïï чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ïï зробити саме так. Носик ïï вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ïï такою, сплеснув руками й засмiявся.
— Ой, яка ж ти, мамо, смiшна!
— А що, — вiдповiла вона так само задирливо, — до глини менi парад потрiбен?
Стара подивилася при цьому на неï мудро й вибачливо, — все те, що вiдбувалося
з ïï онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона.
Така наша доля, — подумала стара, залишившись сама в домi, — ми тiкаємо, щоб бути зловленими!ïй стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть.
— Ще я дочекаюся дiвчинки, — голосно промовила, i ïï голос глухо розлунився по порожньому домi.
Вона була задоволена, ця стара. Часом ïй здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала — надто ефемерно сидiло те в ïï головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно буває бачити втiленим те, що мрiється. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування.
— Я завжди надто боялася смертi, — сказала голосно стара, i ïï голос крячно розлунивсь у порожнечi.
Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ïï захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до неï, немов зважувався: пiзнавав ïï чи нi.
— Ми там, у вiчностi, чи впiзнаємо одне одного? — засмiялася раптом. — Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара!
Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ïï чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ïï теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'єдналися.
Стара подрiмувала. Голова ïï лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила.
— Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, — сказала вона своєму чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ïй кивнув.
7
Галя й сама не тямила, навiщо ïй це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ïй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неï широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець Засвистiв ïй пiд ногу, ïй стало приємно, що ладнає свiй хiд до тоï мелодiï, легкоï, протяжноï й трохи сумовитоï. Це поступово заспокоïло ïï, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, — майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ïй ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому
платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира.
Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його
рiшучi кроки. Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ïх хвилi, — гойдав ïх немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужило, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, днi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександр.! Панасiвна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому спокоï тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав i щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом.
Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiннє листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетворить ся в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому спокоï, в голубому повiтрi, в якому гуляє, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець без страшно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ïхнiх крил — такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався!
В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй не звiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ïï Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ïй сльози.
— Чоловiки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада...
8
Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ïй шкребе пiд серцем. Часом це приходило до неï, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покидає ïï сила — вирлоока самотнiсть зазирала ïй пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ïй навiть снилося, що обiймають ïï сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки, ïй випало зажити його справжньоï любовi, тож була просякнута тим струмом i досi.
Такi настроï тривали в неï недовго, але то й був ïï жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися як найтихiше.
Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ïï руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй:
— Ви не повиннi плакати, жiночко, — сказав вiн. — У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ïх не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, — я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!
Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ïï — мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати.
Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно:
— Може, я зробив вам боляче своєю розповiддю, вибачте, — сказав вiн. — Менi хотiлося вiддати шану своєму товаришевi й вам.
Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн переïв i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував.
Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що стоïть вiн у дворi, витягує з кишень цукерки й надiляє ними дiтей. ïï дiти обступили чоловiка з ҐелҐотом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ïï ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вклеïлись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз там чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ïï двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ïï наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi своï забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своïм дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт.
9
Стара й справдi пiсля тiєï подiï з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ïï став добродушний — зробилася стара незвично говiрка.
— Все це й справдi пiшло менi на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелi. — Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька — всi вони наче рiдня мiж собою.
Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi — ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ïх на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'ïни — спокiйно плавали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ïх знiмала Галя, пiдкидували ïх вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ïï рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися.
— Менi зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ïй тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майж...
