Дiм на горi
страница №2
...ним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненнi деннi прилетiли до своïх гнiзд i вклали в майже сонн роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiд повiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й роз кришилися.Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джиҐуна в сi рому костюмi i в лакованих туфлях — вiн швидко йшов геть вiд ïхнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ïï очах химернi й трепетнi iскри.
—
Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настроï тиждень. Здавалося, на пилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про своє дивне кохання до джиҐуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни.
—
Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ïй заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливала ся, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ïй пiд парасолю краплi. Лице ïï змокло — на стороннє око здавалося, що вона плаче.
В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повноï повiльноï жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на неï крiзь окуляри i почала розпитувати про ïï освiту й батькiв.
— Освiта — десятирiчка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матерi вже нема.
Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ïï чоловiк.
— Продавця нам треба! — сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неï виявилися вставнi. — Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила.
Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiшає вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували.
Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ïм так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявляє собi ледь-ледь, — вiн наче за завiсу ступив.
Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодноï крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна...
— Менi довелося на кiлька день виïхати у вiдрядження, — сказав вiн тепло й буденно. — I я не змiг був прийти. Вибач!
Дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Уявляєш, мiсця собi не мiг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?..
Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею.
— Бiжу оце на роботу, — всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечерi буду. Коли твоя бабня лягає?
— О десятiй, — сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало.
— Ну, я побiг, — сказав Анатоль. — Чекай о пiв на одинадцяту...
Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози.
Боже мiй, — подумала вона, — чи ж я його люблю?
16
Ввечерi вони сидiли з бабцею на Ґанку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, — був то найнеквапливiший танок у свiтi.
— Батько твiй нас зовсiм забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай.
— Я напитала собi роботу. В книгарнi, — сказала так само спокiйно Галя.
— В книгарнi непогана робота. А технiкум?
— Можна вчитись i працювати.
— Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе...
— Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.
— Таки-так, — протягла стара, а на ïï обличчя лягли багрянi тiнi. — Був щодо того пунктуальний.
— Може, з ним щось сталося?
— Може, щось i сталося, — тим — таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися...
Одна iз танцюристок гам, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ïï набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi.
— Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неï вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник.
— Вiн був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле.
— А як не пришле?
— Тодi житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись.
Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ïï, i незворушнiсть.
— Чому вiн покинув нас, бабцю?
— Я тобi вже казала чому, — озвалася стара, i ïï обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. — Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю...
— Мiг би нас навiдати!
Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-бiле. — Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше своïх жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в твоïх батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiддаємо ïм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ïхнiх душ i думок ïхнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько i твiй, ласочко, добре пiзнав закони цiєï гори...
Високий та сивий чоловiк, який дивився на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на Ґанку: надто юну i надто стару, зрозумiв секрет ïхньоï задуми, та й нi було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Iван на тому Ґанку i зрозумiв просту й неперехiдну iстину: весна не тiльки за перечує зиму, але є ïï дитям.
Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка, якого не бачила з Ґанку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок берега, тож єдине, що вiн мiг учинити, — це вийняти мале люстерко i уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на своï лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими оченятами.
17
Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ïх, а коли те не вдавалося, злiтав на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспокоïти цим бабцю, а може, й саму себе — прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ïхньоï домашньоï легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ïï рук. Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було...
— Ну, що, ластiвочко, — сказав вiн, спираючись на хвiртку, — чекаєш уже на мене?
Галя здригнулася. Схопилася з Ґанку i завмерла, трошки й злякавшись. Вiн задоволене засмiявся.
— Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка...
I вона покiрно пiшла. ДжиҐун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було уздрiти на його лакованих туфлях.
— Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? — сказала Галя, а в ïï тiло повернувся той трем, який вiдчувала й того разу.
— Чи має це значення? — засмiявся Анатоль. — Головне, що я прийшов.
Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того полону. Дерев'янiли ïй ноги й руки, здавалося, ще мить — i стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила очi.
— Ви аж упрiли! — сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, на
ти. — Може, напитися винести?
Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник.
— Що ж менi можеш подати напитися? — солодко проказав вiн.
— Води або що? — озвалася Галя.
— Навiщо менi вода? — засмiявся вiн. — Хочеться менi чогось солодшого за воду...
Галя озирнулася здивовано. Власне, ïй треба було зирнути на дверi й вiкна: чи все там спокiйно.
— А що є солодше за воду? — спитала повiльно й тихо.
— Ти, моя ластiвочко! — сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб скинути iз хвiртки защiбку.
Ïй стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так ïдять тебе й неволять очi коханого.
— Пiшли звiдси! — сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах.
Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ïï до паркану й побачив, що в неï в одному i в другому оцi горить по малому запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися, а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як квiтка...
18
Сiрий птах уже давно полетiв з цiєï гори, знявся прямовисне i зник невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити ïï палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць мiг ïй поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хтозна, може, й прикликав ïï для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця темiнь допомогла ïй отямитися. Не бачила нi рук своïх, вiдкинутих у травi, нi закривавлених нiг — зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона й про час i про те, що треба було б повернутись ïй у дiм; хиталась i хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на неï гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий — це теж був ïï плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з неï кров i сльози, дощ був цiєï ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що перецвiли, i зацвiли квiти новi.
Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi, обвитiй крученими паничами, — був вiн схвильований сьогоднi i не мiг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i гадки не мав, що iснує на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн прийме з ïï рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним поглядом.Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй та Галi глечик козиного молока. Марiï досить буде одного погляду, щоб зрозумiти, що там у них сталося, ïï приймуть увiчливо i з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловiковi, але той прочитає все, що йому потрiбно, з виразу ïï очей.
Той другий не перейматиметься так своïми вiдчуттями, вiн не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон...
Роздiл четвертий
Вода iз кiнського копита
...Небо i земля
Мимо iдуть.
I. Величковський
1
Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук осiнь, що ïï сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коïться. Iшов через вулицю i десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ïй це неймовiрним: Iван анi пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ïй груди, i вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi.
— Кудись зiбралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неï забракло смiливостi признатися, що стурбована i поспiшає назустрiч йому.
— Купити солi, — вiдповiла майже пошепки.
— Вернися, будь ласка, — запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту стежину.
— Iва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобi недобре, Iва-а?
Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто поменшав.
Стояв бiля своïх ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана.
Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй — таки стежцi, ноги зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом, ноги ïй посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою.
Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу.
— Що ж таке сталося? — спитала Марiя. Мимохiть подивився на неï, була стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна усмiшка.
— Та не турбуйся, — сказав вiн. — Сидiв я в тiй конторi, було душно, i щось менi приключилося... — Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж напружилася, щоб вловити той його шепiт. — Вiдчув, що, коли залишуся довше в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, — сказав вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно.
Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти.
— Тобi щось болить? — спитала обережно.
На неï знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока.
— Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я вiдчув, що не можу бути в тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув вiн раптом головою i засмiявся, — коли я вийшов надвiр, так легко й просторо стало на душi!
Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий був i надто вичерпаний.
— Тобi треба покинути службу, — сказала вона. — Вiдпочити й розважитись...
Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ïï слiв, наче взагалi перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним повiяло вiд нього.
— На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко.
— У мене є материнi коштовностi, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нiчого не маєш проти... знаєш, менi мало доглядати дiм i вести господарство...
Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту, що його раптом вiдчули. Був вдячний ïй за таке розумiння, вона ж знала, що тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на неï, не змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хтозна, подумала пiд ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася?
Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок знову дiйшла до тiєï ж думки: коли у нього є вичерпанiсть, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.
2
Тепер, коли минуло вiд тоï хвилi стiльки часу, Марiя любить часом, впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступає на неï, щоб трохи там проходитися. Останнiм часом це для неï по-особливому жадана розривка, i Марiя Якiвна не вiдмовляє собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов...
Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через два роки Iванова хвороба закiнчилася — вiн дописав одного з зошитiв i поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони знову почали жити, як усi.
Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того вона вже мала працю в школi... I все-таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне вiдчувала, здавалося, за палювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до неï так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше любив вiн ïï, i Марiя аж задихалася вiд його нестримноï до без уму сили, — це не могло не хвилювати ïï як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й по-справжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася всього зрозумiти — мала до сить клопоту на роботi i вдома. Страхалася тiльки, що це початок психiчноï хвороби, i з дня на день чекала вибуху. Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ïй по тiлу, а на його вуста лягала погiдна усмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi сповнювалася неземним здивуванням, ïï невимiрне вабили тi його змiненi очi i мудре, шляхетне лице. Часом ïй здавалося навiть, що чує бiля себе шерхiт легких бiлих крил — ïï голубим виром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха, блага усмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не вiдчужуються.
Того першого разу ïй не зразу вдалося легко до того приналадитися. З одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого, непокоïлася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня пiсля отоï пропам'ятноï ïхньоï розмови Марiя зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неï 1911 року, i ïй у дивний спосiб здалося, що хвороба ïï чоловiка i те, що не мали вони дiтей, — це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi обличчя власного чоловiка. Вони зорили на неï такими очима, тi святi, що ïï ляком пробирало. Особливо ж уразив ïï образ, поставлений у кутку, — уздрiла вона там його очi, пласкi,
випитi й майже прозорi.
3
В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через вулицю i не бачив цiєï вулицi. Довкола неслись екiпажi, проïхав, гуркочучи, трамвай, i обличчя пасажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв. Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого високого чоловiка, але той не помiчав ïхнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку, заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув, що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко освiтилося, сяйво те попливло з неба i все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всi чуття його обернулись у це єдине — наслуханi й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче припустилось i лягло йому надушу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим — таки свiтлом, повний гармонiï, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут, на цiй землi, — з'єднання всього живого, неба й землi, води й землi, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив вiн, як рухається сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi кущiв, як п'є тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм — все там було сповнене i впоєне найтоншим, проникливим вогнем Здавалося, що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiвається у просторi. Водночас вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, єднаючись на пiвдорозi чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла. Невимовне задоволення яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй було розсiяне тонкою матерiєю тихе й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього, все бiля нього i все в ньому iснує. Тодi ж бо й народилась уперше на його вуста та легенька пiвусмiшка, вiд якоï обличчя його повивалося привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдим наче стiна.
Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше по-новому, але результат буде один ïй доведеться опiкати його пiд такi хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього як до дитини. Першого разу вона продасть своï коштовностi, щоб можна було прожитi навчиться простоï роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ïï тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз доïти. Жодне слово докору не зiрветься з ïï уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його свiтла переходитиме й на неï. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може, через те не зборе ïï холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неï уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти силу ïï вiдданостi. Iван тодi зрозумiє, що любов, про яку вiн стiльки мiркував i як добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо перш за все в його подвiр.
4
Такий безпомiчний вiн у життi, — думала Марiя Якiвна, — i хтозна, чи мiг би прожити сам?Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його тягне, i вiн несеться; свiт для нього — зело, залите сонцем, i вiн тiльки й бачить, що це зело й сонце.
Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки, поза межами ïï бачення, Iван раптом вiдчує ïï тривогу. Довго дивитиметься в бiк своєï домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться.
Дочекається вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм збагненний протяжок...
— Що тут у тебе сталося? — спитав вiн уже ввечерi, п'ючи своє молоко.
Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона скинула трохи злякано очима.
— Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося?
— Та от взяв, — сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста.
— Що ж ти знаєш? — злякалася вона.
Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло. Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка.
— Iва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось iз серцем, Iва-а!
Великi сльози раптом викотились iз ïï очей i бризнули на щоки.
— Звернися до лiкаря, — мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ïï роздивляючись.
I справдi, побачив ïï серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а очi його запалали.
— Не хотiла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки.
Не мiг ïй допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодноï житейськоï вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся сивого волосся на ïï скронi.
— Ми вже старi. Марiйко! — сказав тим — таки теплим i смутним голосом.
— Я так злякалася сьогоднi, — швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту...
Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила вона таких очей — були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд свiтла, що влилось у неï, вона раптом заспокоïлася.
— Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. — Переполохала й тебе, й себе...
Дивився на неï тим — таки поглядом, тiльки до ясноï синяви додалося трохи й здивування: побачив ïï такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко всмiхалася, i на щоках у неï цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збруï. Пара здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, — хотiла так вiдiгнати холод, — i пересмiювалася. Щоки ïï рожевiли, носик був гладкий та рiвний, ïï величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ïï рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до неï, як молодий лев, — груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов до неï зовсiм близько, пара з ïхнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цiй ïхнiй iнтимностi лиця...
Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тiєï. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина: вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт.
Сюди ми приïхали, — подумав вiн. — У вечiр цей i у цей сад!
5
П'ятнадцять рокiв потому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ïй, як нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було за нього, а не за неï. Наштовхнув ïï на цi спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед старою вчителькою, спонукаючи ïï до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ïï осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi розчиниться i зникне, а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати раду власним думкам.
— Заходила твоя мама, — мовила Марiя Якiвна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри?
— Вже не ваблять, — сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи за повного, з енергiйним обличчям, схожого i водночас не схожого на ïï Iвана з часiв молодостi: той був високий та худий, цей середнього зросту i повний I все-таки було щось разюче спiльне мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий 1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося...
Випивав склянку молока, заïдав скибкою чорного хлiба, цiлував ïï в лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'ïдав тарiлку борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марiï так i язик не повертався спитати, що з ним дiється й куди щодня ходить. Була тодi ще надто юна i не вмiла чекати. В головi ïй почали плестися всiляк химери, i навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ïй соромно за них...
Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: є речi, що ïх не можна розказувати. Так настирливо розпитував ïï про старого, що в неï все мимоволi сколихнулося. Лежала сам; в порожньому домi, мiсяць зазирав у горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiв стiни, i отi пiвстiни раптом прочинилися перед ïï зором, розхилилася неозора далина i Марiя знову опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та рiв ний, озирнувся на неï й начебто попросив чогось очима. — Вибач менi, — зашепотiла бiла — бiла вiд старостi й мiсячного свiтла жiнка. — За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те недоречне стеження...
У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi, крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди сокровенний згорток iз сокровенними письменами.
6
Одного дня Андрiй принiс Марiï невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й дала ïй силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ïх мiж сторiнки.
Одну iз цих квiток вона знайде через тридцятi) сiм рокiв, коли ïй буде ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на неï, бачитиме червонi пелюстки i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропадає щороку, але щороку живе те саме.
7
Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду. [...]
Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася пiд той час по ïхньому обiйстi. Часом на папiр, на якому мережив своє хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо. Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли — мiг бачити й кiмнати, що ïх безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька кравцiв, якi сидiли, заклявшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреïв, що сидiли бiля прилавкiв, вiдважували чи вiдмiрювали крам, — всерединi тi лавки були наче вулики, заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням — все жило й ворушилося, з'єднувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одноï i зi смiхом ïх розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв вiн, викладаючи на папiр слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося, те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i запливало в розчиненi дверi — тримала ïх Марiя розчиненими, щоб не грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також вивищується i свiтлiшає, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.
8
Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ïм обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi й думала, що коли б жили вони з Iваном
як всi люди, з'ïв би поступово будень ïхню любов i взаємну прив'язанiсть, як з'ïдає вiн найсвятiшi почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота
гарячка, був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, — часто находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн погасав, як гасне лампа, коли з неï виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що так воно буває. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамен на вчительку i мала вже й для себе заняття...
Ïй важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну в ньому струну.
— Не знаю, як тобi сказати, — мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. — Але всидiти помiж чотирьох стiн вище моєï сили...
Звiв тодi на неï безмiрно голубi очi, i ïй стало ще не зручнiше.
— Бачиш, — сказала вона ще упертiше. — Той час, коли тiльки чоловiк дбав про сiм'ю, минає. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не вистачає. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!..
Вiн все ще мовчав, розглядаючи ïï тим — таки поглядом, вiд якого вона малiла i ще бiльше нiтилася.
— Звiсно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем.
— Чому б я мав заперечувати? — просто спитав вiн.
— Годиться, щоб жiнка сидiла вдома...
— Менi нема дiла до того, що
годиться, — трохи зарiзко сказав вiн, i його брови нервово скинулися.
Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому, було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним бюджетом, нi тим що вiн ïсть, начебто те, що людинi треба здобувати грошi, харчуватись i вдягатися були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'ï, знову ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала де нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких страждали обоє однаково...
Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до не в гостi Хлопець i своïми розпитами розворушив давно заснулий вулик ïï спогадiв. Хлопець зайшов у ïï двiр так несподiвано, що вона здригнулася. Власне, не його поява таï ïï злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i невисокий та повний, але який страшенно нагадував ïй Iвана з молодих лiт, коли були вони ще нареченими. Здалося ïй на мить, що часовi хвилi якось дивно посплутувалися, ïй захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись, коли Iван приходив до неï. Голова ïй при тому закрутилася, i ïй стало зовсiм млосно.
— Дай-но менi, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв.
— Бачиш, я вже зовсiм немiчна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна нi до чого. Спасибi твоïй мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають мене... То що мама зараз?
— Пере, — засмiявся Хлопець. — Аж пiна летить на все подвiр'я!
— Вона така енергiйна, Галюся, — сказала стара. — Випало ïй на долю, не доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у неï була дитина й баба, а це не абищо. В вiйну ïй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоïм прадiдом ïм пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз, на тому молоцi й ти вигодувався.
Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд тоï усмiшки, чи просто тому, що годi ïй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало ïй погiдно й тепло на серцi.
— Не дуже поспiшаєш? — спитала турботливо.
— Що ви, Марiє Якiвно? — засмiявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка!
Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне небо.
— Глянь-но, — сказала Марiя Якiвна. — Щовечора сиджу я так i дивлюся. Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Знаєш, нiколи вони не повторюються, от що дивно!
Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрнє небо, на вустах ïï грала умиротворена усмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю зовсiм бiлу жiнку, — велику красу старостi помiтило його око.
— Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею вiдчував, коли в когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився своєï доброчинностi, — м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, — бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от тодi i я ставала йому в пригодi.
9
Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка. Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче розрiдженi; Iван примружився — змiг i через стiну продивитися. Побачив мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в своєму ложi, побачив зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок. Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiшає в кiмнатi: свiтло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути, звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ïï було прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них — був то Iванiв дядько. Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи пiдбадьорював.
Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марiï, яка прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає вiн до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ïï бiк, i вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.
Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках Ґанку, перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом.
Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях, звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки краєчком вiльного мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна. Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що повторюється те, майже забуте, спершу ïй стало трохи й страшно — встигла увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами, адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн — бухгалтер, а вона — вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка хлiба — це зачепило i ïх, але не закрутило...
Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ïхню долю випав теж не зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердоï форми, щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для неï отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ïхнє iснування ляжуть на ïï плечi: за якийсь час вона призвичаïться до цього i знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, i це по-своєму вiдживить ïх обох. Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на воду. Принесе ïй у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробує вдруге знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ïх зберегти.
Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ïï єства мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд чоловiка. Два спокоï змагались у нiй — один буденний, узвичаєний, що велiв тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ïï вiд свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ïй так легко зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала.
10
Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалiк Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно пiдiймався за течiєю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами, взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака: срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки, в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси. Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав волю, а тодi брiв за течiєю вгору, високий та худий, з уже посивiлим волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався того запаху — вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i двоє дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в його бiк обличчя.
— Диви, з панiв, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосмiхався, блискаючи зубами.
— Бач, i справляється!
— Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, i пiшов берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля.
— Глянь, худий вiн який! — наздогнав першого веселий. — Шкiра на ньому й костi!
— Зате морда благородна! — цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за його спиною залився смiхом.
— Потiха з тебе, Андрiю!
— Не з мене потiха, а з нього! — буркнув злiсно похмурий, i веселий раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi йде, а над водою.
Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й виколупував тi пiщинки — обличчя його було застигле, а очi свiтилися погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт — всiянi зеленню горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ïхав вiз, тягнучи за собою довгий бiлий шлейф — той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала качка i вторував ïй прохринлий голос качура. Вiд найближчоï хати полинув невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ïй в уста, рубiново-спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички.
Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ïï. Тодi вiн змушений буде погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ïй додасться в цей вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися своєï самоти. Вiн пiдiйде до неï, поцiлує в прохолоднi вуста, нагрiє ïх i нагрiється коло них i сам.
У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти неï i, здавалося, не слухав, а випивав ïï слова. Хтозна, може, в такий спосiб ïï дух долав отак кiлометр за кiлометром синю дорогу — час вiдлетiлий та забутий; для цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ïï двiр, коли вона вже на ладан дихатиме; стане вiн для неï як дорога тiнь, дивно схожа на Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. I дивно завинулося в головi староï вчительки, здалось ïй, що колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий, i саме вiд того сина прийшов у свiт цей...
