Улас Самчук. На тведiй землi
страница №2
... ж викажете, що це вимога крови, гормонiв, - не здавалася Марта. - Так каже
медицина. I я їй вiрю. Є ще й закон розмноження, - казав я зверхницьким
тоном. - А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вдаєте, -
робила свої висновки Марта i її намiри були виразнi. За її бажанням я
мусiв бути зовсiм iншим - покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним,
героїчним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона
слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i
разом iнтригувало. - А як ви думаєте? - питав я на її питання. - Думаю...
Що ви... вдаєте. Ви не такий, - казала вона. - Цiкаво, який, - казав я
далi. - Ви... Можете бути гарним... I добрим... Але ви не хочете. I я знаю
чому.
Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула
дуже виразно, її це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати
i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумiється, я
намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в
силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi її
спальнi проти моїх дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не
тiльки її чув, я її бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того
легкi кроки, шелест халату, запахи парфюмiв. Михайло мав працю за мiстом,
вiн вставав ранiше, ми з Мартою виходили пiзнiше i майже одночасно.
Трохи згодом, цi нашi раннi збирання прибрали виразу таємної гри двох
невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом
помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав
своє значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно
вiдчував присутнiсть iншої сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i
гамувала свободу всiх моїх рухiв.
А одного разу, чомусь, несподiвано до моїх дверей застукано. Моя
постiль була розбита, моя пiжама розхрiстана, на електричнiй плитцi
варилась кава, а Марта не чекаючи вiдповiдi, у своєму пишному, жовтому
халатi, стояла у дверях i командувала: - Павле! Ми з Михайлом домовились,
що ви будете снiдати у нас.
- Але ж... Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, - навмисне намагався
я бути нечемним.
- Мiй друже! Там у кухнi чекає снiданок! - i вона вiдiйшла униз по
сходах.
I що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i
квапитись вниз. - Ви не конче мусите одягатися, як на баль, - казала
Марта. Ми дома. I не будьте дурним. Я готую собi - чому б не одна особа
бiльше. I взагалi - чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже
поснiдала, - i вона вийшла до другої кiмнати.
Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я
безвольна iстота, яка не знає, як на це реагувати. - Як по вашому сьогоднi
погода? - питала з другої кiмнати Марта.
- Думаю, що гаразд. Шiстдесят п'ять, казало радiо, - вiдповiдаю,
заїдаючи яєчню з ковбасою.
- Я вчора змокла, - казала Марта.
Слiдував дiялог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi
- бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста
i чорний, легкий, солом'яний капелюшок. - Допобачення, - казала вона. Не
сумуйте.
- Правдоподiбно не буде часу, - вiдповiв я.
Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо
посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i
вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися
на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi
Сi-Бi-Сi розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про
час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися зграї горобцiв,
я кидав їм кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав
макинтош i виходив.
Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i
дiвчат, якi течуть довгою течiєю в напрямку заходу, де там далi на
пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже
повно листя кленiв, в обох напрямках обережно проїжджають авта i на розi,
бiля напису "стап" пустує гурток найменших школярiв, що очiкують на
шкiльний автобус.
Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду
здеформованим хiдником, на яко-кому завжди пiсля дощу стоять калюжi води,
доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як
найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i
бiля станцiї бензини "Саноко", пiд величезною реклямою Домiнiяльного
банку, чекаю на трамвай.
Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з бiлими
обводами, завжди переповнений трамвай, люди повiльно й обережно
втискаються до його нутра, а в серединi тiсно й невигiдно, трамвай рушає,
тягнеться поволi здовж парку, пересiкає перехрестя Гай-Парк авеню, пару
разiв зупиняється... На перехрестю Дандес я пересiдаю i по короткому часi
вже висiдаю бiля крамницi продажу горiлок, звертаю на вулицю Стерлiнг, де
маестатично вiтають мене цегляно-похмурi будови фабрики, до яких я входжу
головним, широким входом з почуттям незамiнної важности, направляюсь
вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом
спаленої оливи, знаходжу свою залiзну шафку з одягами, передягаюся в
робочий темно-синiй комбiнезон i починаю операцiю.
Моїми клiєнтами були завжди гарячi, пiтнi колеса i вальцi машин, якi
своїми потужними м'язами приводили в рух цiле це багатоповерхове,
многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всi тi
залiзнi органи цього механiзму безперебiйно дiяли, щоб весь складний
комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
I признатися, я любив це життя машин, мене iнспiрував їх наснажуючий
рух, їх точнiсть наподоблю-вала професора математики при шкiльнiй таблицi,
коли вiн урочисто розв'язував складну формулу кiлькох невiдомих, їх темпо
нагадувало диригента Стоковського, коли вiн диригував "Дi Цавберфлєте", їх
сила уявляла клiтку з хижими звiрями. Вони для мене не мертвi шматки
мертвого металу, а живi, органiчнi, творчi, слухнянi сотворiння i друзi,
як кiнь чи собака, а головне, вони були iнспiраторами моєї настирливої
фiлософської концепцiї майбутнього, коли то їх велiнням i силою земля
скоротиться до розмiру футбольного м'яча, а космiчнi простори
перетворяться у квiтник Адама i Єви.
По обiдi, бiля години п'ятої, приблизно тодi ж, коли появлялися мої
спiвмешканцi, я звичайно заклопотано, пригашений восьми годинами працi,
приходив до дому. Вiдкривалися вiкна, радiоапарати, у ваннiй шумiла вода,
на кухнi сковорода. Над будинком з грюкотом пролiтали в напрямку Малтону
тяжкi чотиримоторовцi, вулиця вверх i вниз гарчала автами, над широкою
короною пожовтiлого клена заходило сонце. Iнколи ця картина мiняла тло,
сiрiла, гасла, або загорялася, звучала кокетством i примхами.
Вечерю їв дома, переважно наспiх, по вечерi переважно в городi
оберталось землю, вкладалось тераси, вмощалося скелястого квiтника для
наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череватi
вивiрки, по сусiдських городах з диким вереском хлопцi вели корейську
вiйну. Вибухали гранати, цокотiли кулемети, по кущах грiзно мигали могутнi
постатi воїнiв.
IV
Бояри несподiвано набули елегантного, як цигарничка, темно-синього
Шевролета i вечорами заклопотано й кокетливо виїжджали на прогулянки.
Запрошували також мене i, як тiльки мене звiльняв мiй город, ми всi троє
всiдалися на передньому, сiро-срiблистому, новенькому сидженнi, Михайло
напружено тримався керiвницi, Марта випростано возсiдала мiж нами, я ж
виконував ролю вiрно-пiдлеглого пажа завжди готового до послуг. Михайло
щойно недавно дiстав дозвiл їзди, набирав практики, при кожному зворотi
мав вигляд самогубця, Марта пiдкреслено намагалася не торкатись до мене i
всi ми троє нагадували дерев'яних фiгурок вирiзблених ескiмоським
рiзбарем.
Наша машина постiйно наривалася на якусь халепу, на неї скрiзь чигали
пiдступнi пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крiзь усi
митарства i ми переможно вiдвiдували все, що тiльки було варте уваги -
парки, квiтники, побережжя озера, цiкавiшi дiльницi... А також
розумiється, кав'ярнi, ресторани i кiна. У кав'ярнi звичайно ми з Мартою
зводили бої за кожну нiсенiтницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що
блоха богопротивне, огидне сотворiння, Марта негайно починала патетично
доказувати, що блоха вiнець Божого творiння i її естетична сила
неперевершена. На фiльмi "Валентiно", коли темпераментний Антiн Декстер
виконує з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсiту", Марта до крови
вп'ялася нiгтями в мою руку i мало не вмлiла. У квiтнику Едварда, вона
могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зi сльозами на очах i
дуже гнiватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь
зауваженням.
Коли ж ми пiсля того вечеряли у японському ресторанi Фулi Матцу десь на
вулицi Ионг i їли тсакi-якi, у дуже невигiдних позах, сидячи на подушечках
помосту з ногами пiд низеньким столом, ми зрiзались з. Мартою у жорстокiй
суперечцi на дуже неозначену, заплутану балаканину про все i нiщо. -
Вибачте, але я вас зовсiм не розумiю, - мiг я розпачливо казати, коли наша
суперечка тратила всякий глузд. - Ще менше розумiю я вас, - вiдповiдала
вона, а очi її свiтилися небезпечним огником. - Тому навiщо ми витрачаємо
слова, - питав я. - Це мусiли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте, -
казала вона. - Я нiколи такого не твердив, - вiдповiдав я. - Як не
твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодiй. Перед вами нема оборони.
Ви єдиний у цiлому свiтi, що пiзнав всi iстини. Чому ви, наприклад, так
задоволене посмiхаєтесь ? Тому, що ви цинiк! Ви нiчого не шануєте. Ви знов
посмiхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати - великий альтруїст, любить
дiтей, птахiв, звiрят, квiти музику, малярство. Вiй все любите. Ви лишень
не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок рокiв лишається
неодруженою?
Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло сидячи на помостi,
намагався закурити цигарку, (вiн чомусь недавно почав курити!), менi
починали млiти ноги пiд столом. - А! Мовчите. Розумiється. Що можете
сказати? - невгавала Марта. - Я ж вам не перечу, - казав я пiдпираючись
обома руками об пiдлогу, щоб якось втримати рiвновагу. - Не перечу! -
кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? - додавала по хвилинi. -
Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, - казав я. - А ви її не
любите! Ух, не любите! - казала вона. - Знаєте ж, що за правду тяжко
любити, - дражнився я. - Що хочете, щоб вам казала? Комплiменти? - Те, що
вам хочеться. Що мусите казати. Те з душi. А ще краще - вiд серця. - О, не
вдавайте моралiста. Це вам не личить. - А що менi личить? - Ковпак блазня.
Паяца. Арлекiна! - виривалось у неї майже щиро. Вона тратилась. -
Ля-ля-ля! - втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубiла
спина.
Опiсля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав
Мартi пальто, нашi обличчя були червонi, Марта поглядала на мене
засоромлено i разом вибачливо, я вдавав, що нiчого не сталося. А дома, вже
затемна, поки Михайло заводив до сусiднього гаражу авто, Марта проводила
мене геть на сходи i казала навздогiн притишеним голосом: - Добранiч,
паяцо! - На що я вiдповiдав: - Добранiч, Касандро!
А вже внедовзi вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець?
Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам iмпонує Пiвденна Америка? Бо там
гарячий клiмат. Досить менi тих клiматiв, мiг сказати Михайло.
Наговориться, а потiм цiлими ночами не спить. А хто винен? - могла
запитати Марта. У домi два чоловiки i нiодного справжнього.
Нищiвне обвинувачення, але ми його переочували. I на танець не їхали.
Тим бiльше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по
можливостi рiдше зударятися з моєю шановною антагонiсткою... I ще тим
бiльше, що вона починала помiтно мене непокоїти, по своєму розкладати мою
iнтегральнiсть, позбавляти мене незалежности. Я бачив її зачасто,
заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тiльки те й робили, що
постiйно одне одного для чогось потребували. На кухнi, в пивницi, на
городi, у ваннiй i навiть у спальнi, де завжди щось ставалося i конче
вимагало нашого спiльного втручання. Я мусiв радити, де i як замовляти
меблi, направляти газового пальника, помагати вiшати фiранки, вiдчиняти
пляшку шампанського. Михайло поволi переставав iснувати, вiн лише
приїжджав з роботи, випивав склянку холодної з льодом води, вечеряв,
скидав черевики, натягав капцi, всiдався у фотелi пiд лямпою, читав
улюбленого Рабiндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзi i зникав
зi соцiяльного обрiю родинного на весь вечiр. Зате Марта одягалася у свiй
атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала своє командне
становище i чергове випробування моєї терпеливости починалося. I
признаюсь, що це дiяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось
iнше. Я ще не знав, чим все це мало скiнчитися, але вiдчував виразно, що
нiчим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.
До того наближався сезон балiв i в тому також наш щорiчний, невiдмiнний
баль iнженерiв. Марта виразно дала зрозумiти, що цьогорiчний цей баль - її
баль, а тому ми мусимо бути вiдповiдно приготованi. Але я мав також i своє
рiшення. Я вирiшив цього сезону вiдмовитись вiд всiх балiв без огляду на
їх походження. Марта дебошила. - Траур! Траур! Розумiю. Добре! В такому
разi я йду сама! Знайду собi кавалера. Скажу, що мої не годяться.
Подумаєш, втратив такий скарб!
Вона мала на увазi Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в
чому справа. - I чого ти казишся? - питав вiн Марту. - А того, що ви
такi... такi... - вона не знаходила вiдповiдних слiв. - I чого тобi так
залежить на тому балi? - питав вiн далi. - Для тебе. Тож твiй баль! Ти ж
там членом правлiння. А я твоя жiнка! - сердито вибухла Марта.
- Ну, гаразд. Гаразд. Заспокiйся. Поїдемо. Кожний рiк їздили... - казав
добродушно Михайло.
Лишень я мовчав i мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала
також. А одного разу, до моєї поштової скриньки, разом зi всiлякими
рахунками на газ, телефон i таке iнше, потрапив один конверт, у якому, на
диво, я знайшов запрошення на цей баль - (новозбудований, елегантний
готель Парк Плаза замiсть Роял Иорку) i до того вступний квиток вартости
п'яти долярiв. I нi слова хто i чому менi це посилає. Здивування велике.
Пiдозрiння падало на Марту, вона на таке здiбна, але конкретних даних
нiяких i приходилось мовчати.
Марта все таки гарячкове готувалася, замовила сукню, не зважаючи на
протести Михайла, безконечно сидiла на телефонi, замовляла фризiєра,
накупила всiляких парфюмiв... А одного вечора, незадовго перед балем,
Михайло вiд'їхав на засiдання органiзацiйної комiсiї, а я збирався
простягнутися на канапi з томиком Дюрелля, коли до моїх дверей застукано i
на моє "прошу" увiйшла Марта у своєму пишному домашньому халатi i
прекрасних чорних, зi золотою китичкою, виступцях, якi їй так чарiвно
личили.
- Чи можу я до вас? - запитала тоном, у якому вичувалось певне рiшення.
- Розумiється! - зiрвався я на ноги i розлився чемнiстю. - Прошу
ласкаво сiдати! - i вказав на канапу. Вона делiкатно, виструнчено присiла,
старанно прикрила колiна полами халату, загадково посмiхнулася i рiшуче
запитала: - Павле! Чому ви не хочете їхати з нами на баль? Ви нами не
вдоволенi? Михайло дивується. Може нам треба вибратись?
- О! Нi! Я вами зовсiм вдоволений, - запевнив я її патетично.
- То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам
товариство?
- Не тiльки вам. Взагалi. Я вирiшив цього року...
- Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рiк? - перебила вона
мене.
- Просто не можу. Без пояснень.
- Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила ? Щоб зробили це для
мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює.
- Чи вам бракувало коли партнерiв?
- Але я хочу з вами.
- Дуже дякую, але не розумiю чому.
- Знаєте, що я... вперта.
- Гiдна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок
егоїста. Чи цього не досить?
- Ви образились. Бiдний. Вибачте.
- Справа далеко не в образi.
- Ну, а в чому?
- Впертiсть, егоїзм... Коса на камiнь. Ваше рiшення, моє рiшення.
Небажання компромiсiв. Словом, конфлiкти.
- Але ж я... хочу! Я хочу! Що ви не бачите ?
- Бачу.
- Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?
- Нiяка жертва.
- Жалоба!
- I не жалоба. Просто не хочу. Маю iншi намiри.
- Може збираєтесь до манастиря?
- До манастиря, до пекла, до дiдька - байдуже куди, - вiдповiдав я
рiшуче.
- Ви дивовижно неможливий.
- Ви ж це давно знаєте.
- Але нiколи не думала, що ви аж такий. Вона дивилася агресивно, очi
горiли гнiвом, щоки червонi. Гарна, розлючена пантерка, яка все таки
викликала спiвчуття.
- Але ж, панi Марто! Чи варто сердитись?
- Скажiть, як не сердитись.
- З ласки, милосердя, любови.
- Для вас це жарт!
- Який жарт?
- Жарт! Не любите! Ненавидите!
- Але ж панi Марто!
- Не зношу виправдань. Я люблю яснiсть. Одвертiсть. I вiдвагу. Чому б
не сказати просто: ви менi не потрiбнi - iдiть геть! Для чого цi
церемонiї?
- Але ж, панi Марто.
- О, ти мiй Боже! Мовчiть! Менi соромно! - викрикнула вона, зненацька
вибухла плачем, рвучко зiрвалася i вибiгла з кiмнати. Я був приголомшений,
хотiв було бiгти за нею, нараз отямився, мене проймала злiсть. Марта
перебiгла до своєї спальнi напроти i голосно затрiснула за собою дверi.
Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть, хотiлось щось зарадити,
думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт,
повiтря насичувалось електронами.
Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися
i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу. I
коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупротив вiдчинилися i в них
появилася Марта. - Чи могла б вас на хвилину задержати? - запитала вона
злагiднено, голос її тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi.
- Дуже прошу, - вiдповiв я в тон її голосу.
- Зайдiть на хвилиночку, - попросила вона до себе.
Чергова вражаюча несподiванка. Щоб не викликати враження
надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисго, свiжо,
двоспальне лiжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент
одеколонiв, м'яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лямпка.
- Не зважайте на мiсце, - казала вона. - Я вас задержала, бо хотiла
перед вами вибачитись.
- Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, - вiдповiв я.
- Нi-нi-нi! Моя поведiнка... Це дико. Я розумiю. Iнколи трачуся... - її
настрiй мiстерiйне мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйської iкони,
голос м'якiсть шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом
збито з лiнiї. - Я вас розумiю. Вибачте, - казав я. На мене найшло
дивовижне стурбування, єдине, що залишалося обiрвати цю розмову i вiдiйти.
Марта миттю вiдгадала мiй намiр.
- Зачекайте. Ви ж ще маєте час, - похапцем сказала вона.
- Маю багато справ, - мимрив я невиразно.
- Встигнете. - Її настрiй далi мiнявся, очi швидко загорялися,
появлявся лукавий посмiх. Свiжа, кольорова, соковита, гарний стан,
бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi погляди вперто змагалися, тiло
наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм'яти, як хижак, свою жертву.
Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з
намiром вiдiйти.
- Зачекайте! - викрикнула вона. - Я ж хочу з вами говорити.
- То ж я вас слухаю, - вiдповiв я з намiром захисту.
- Колись ви казали, що... любов не вимагає виправдання, - казала вона з
тiєю напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.
- Не заперечую цього й тепер, - вiдповiв я.
- То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?
- Для цього с причини.
- Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу.
- I не це тiльки.
- О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого?
- Ви самi добре знаєте! - викрикнув я. Вона рiзко на мiсцi повернулася,
закреслила рукою над лiжком дугу, механiчно схопила маленьку, вишиту
подушечку i кинула її в кут пiд вiкно. I присiла спонтанно на ослiнчику,
поли халата вiдкрили гарнi колiна у нейлонових панчохах, якi вона
намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.
- Добранiч! - вирвалось у мене i я повернувся до виходу.
- Павле! - зiрвалась вона i схопила мене за руку. Її рука була гаряча й
нервова. - Я ж ще не все сказала... Я вас не пущу. Я вас просто не пущу...
I що ви менi зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю! - Вона
кинулась менi на шию, її халат розiпнувся, пiд легкою, нейлоновою сорочкою
вигиналось її пружне, гаряче тiло. Я опустив свою течку, схопив її на
руки. - Павле! - злякано викрикнула вона. Я швидко поклав її на лiжко,
зiрвався, пiдняв течку i вибiг з кiмнати. Я ще чув за собою її викрик, але
я вже швидко сторч головою бiг вниз по сходах, шарпнув вихiднi дверi i
вирвався назовнi.
Це вже був просiяний сяйвом недалекого лiхтаря вечiр, здовж хiдника
стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусiдка у великому чорному
капелюсi зi своїм кудлатим песиком Ростi. Вона була напевно приголомшена
швидкiстю мого бiгу i неуважним привiтанням, нiби за мною гналася погоня.
Отже те, чого я сподiвався i перед чим iнстинктивно боронився, стялося.
Воно мусiло статися i воно напевно на цьому не скiнчиться. Я не святий i
нiякий сторож моралi. В менi сила бунтiвливих противенств i це був я, що
засадничо призвiв до цього. Марта зо всiх сил намагалася боротися, вона
тiкала, билася в розпачi, а я лишень своєю лукавою поведiнкою розогнював
її спокусу.
Тiєї ночi я вертiвся бiля своїх машин, як розбурханий робот виповнений
динамiтом. Я був ходяче тi-ен-тi, граната на двох ногах, безглузда торпеда
пiд божевiльним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони,
закони - метелиця чеснот, а сам я плоска реальнiсть, стандартна норма
звичайнiсiнького побуту з iдеалами - я, моя жiнка, мої дiти, мiй дiм -
альфа й омега i замкнене коло.
Але коли це i де це я вперше зустрiвся з цiєю долею? Чи було це тут у
Торонтi, а чи де iнде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европi, у
Ляйпцiгу, Фулдi, Франкфуртi. Це було пiд час iсходу у вирi шаленого
стовпотворення, на тлi епохальних руїн континенту, серед метушнi дi-пi
кемпiв, в атмосферi затруєння, ненавистi, противенств. Хто пив це
смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'янiння.
I мене цiкавило це приречення, не пригадую вже, як i коли ми
зустрiлися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками,
навiть, пригадую, тодi в Берлiнi у бункерi Ангальтер-Бангоф, коли на нашi
голови з висоти небес, нiби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових
об'єктiв, а ми, побравшись за руки, намагалися лiзти живцем у сиру землю,
дихали диханням могили, тремтiли разом з плянетою i мали лиш
одну-однiсiньку мету зберегти биття серця i не зiрватися в безодню смерти.
У Торонтi ми зустрiлися на грунтi громадської роботи; у товариствi ше
однiсї синьоокої молодицi, чи не жiнки мого приятеля Бойка, Марта
появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на
вулицi Маркгам у ролi делегацiї однiєї жiночої органiзацiї з мiсiєю
завербувати мене для доповiдi у їх органiзацiї на тему поетеси Лесi
Українки - карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у
блисскучiй жовто-гарячiй сукнi, як втiлення турбо-динамiчних сил своєї
статi зi соромливими поглядами з-пiд густих, довгих повiк i пригадую
виразно, що це опiкало мене цикутою спокус i в моїй уявi вже тодi вирували
чортики, якi нарперейми нашiптували менi скористатися з цiєї добродiйної
нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голляндським "болс"-ом,
показував таборовi фотографiї, говорив про поезiю i розпачливо намагався
бути привабливим, що менi не тяжко давалося.
А потiм, як пригадую, я випустив її з поля зору... Але пiзнiше на
одному з наших початкових танцювальних вечорiв, вона пiдiйшла до мене i
запропонувала якусь метушливу румбу. - Ви, здається, мене щасливо забули,
- казала вона тим своїм упокiрливо-кокетливим тоном, що звичайно дiяв на
мене пацифiстично. Було далебi невиправданим, що я мiг щось подiбне
вчинити i я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. -
Як можна забути таку чарiвну жiнку! - несумлiнно брехав я i не пригадую,
що ми там говорили взагалi, але пригадую, що ми найбезбожнiше взаємно
залицялися i навiть, здається, домовились нелегально зустрiтися, чого
одначе не сталося з моєї вини.
Бо опiсля я був паралiзований iншими корчами вже на грунтi Лени, яка
стихiйно опанувала моєю свобiд-ною волею i обернула мене в механiзм, що не
могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильнiстю радару схоплювала мої
найвразливiшi точки опору i засипала їх тоннами нищiвної зброї. Пригадую
на iншому балi, вона знов виявила iнiцiятиву, запросила до танцю i, з
виразом жiночого Мефiстофеля, шепнула менi на вухо:
"Як можна забути таку чарiвну жiнку?", на що я вiдповiв зливою ще
зухвалiших комплiментiв, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм
захисту перед невмолимiстю її чарiв. - Не хочу вiрити, що ви лякаєтесь
таких небезпек, - казала вона з виразною ноткою кепкування. - Ви ще
матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних
суб'єктiв, - вiдповiдав я на це. - I вам не соромно ? - питала вона
наступально. - Невимовне, - вiдповiдав я. - А чи це стосується до всiх, а
чи тiльки до мене? - питала вона зi зловiщим натяком. - Розумiється - до
всiх, - вiдповiдав я щиро. - Якесь моє шосте чуття пiдказує, що ви все
таки брешете, - посилювала вона свiй наступ. - Ваше шосте чуття виразно
займається наклепами, - боронився я розпачливо. - А менi показували одну
облiплену косметиками дiвчину i впевняли, що вона має силу порушити вашi
засади, - казала вона i одразу схаменулася, бо вiдчула, що цей натяк може
порушити також мою рiвновагу. - Гiднi уваги спостереження, - вiдповiв я з
виразним натяком, що ця тема менi не iмпонує.
Ми танцювали до кiнця з настороженою упередливiстю i розiйшлися трохи
наїжено, нiби двоє покараних котiв. Пiсля того ми оминали зустрiчi.
Присутнiсть Лени зменшувала значення вiдсутности Марти.
I навiть, коли Бояри вирiшили наймати у мене мешкання, я з досить
легким серцем погодився на цю операцiю без нiяких особливих докорiв
сумлiння. Можливо в цьому була затаєна задня думка, можливо на цей раз,
присутнiсть Марти могла б злагiднити вiдсутнiсть Лени. Питання, як обiйти
загрозливi ситуацiї, було таким настирливим, що забувалися всi iншi
небезпеки i от останнiй вибух стихiйних сил, був такий вражаючий, ию,
далебi, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у вiдповiдне рiчище.
Рiшала справдi одна мить... Тяжка, гаряча секунда, удар кулi, яка летiла,
вдарила, але лиш зранила... Але вже завтра може статися криза.
Питання, чи йти на баль, лишалося загрозливо вiдкритим. А може справдi
йти. Порушити мовчанку не тiльки задля Марти, а й для себе самого.
Минулого року на цьому ж балi, який вiдбувався в готелi Роял Иорк, ми були
разом з Леною, вона прибула тодi з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелi i
ми провели разом двi гарячi, як спрага пустелi, доби. Це був сон, i баль,
скаженi хвилини, i шалений порив. Це був верх нашої пiрамiди, трiюмф
серця, найвищий акорд почувань.
I коли я сьогоднi не пiшов би туди ж, я опинився б у порожнечi вiдчаю,
а коли пiду - знайду порожнечу мiсця. Менi смертельно не хотiлося б
втягати до цього Михайла.
V
Вирiшальної суботи одного дня жовтня, ми троє, нiби члени однiєї
родини, заклопотано вибиралися на той самий баль iнженерiв, який тяжiв над
нами, нiби знак Зодiяка. Вiд полудня Марта на сценi одягання, її повно
скрiзь, не виключаючи i моєї кiмнати, вона розбурхано, вiд голови до нiг,
нiби вiтер, бушує в цiлому просторi, її суконка творить альфу й омегу
цiлого битiя, її бронзова зачiска хижо, нiби грива лева на статуї
перемоги, тероризує увагу, її профiль - профiль бiблiйної Рахелi, а все
разом, це рiзьба богинi Ра з головою яструба.
Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосферi Марти, нашi
одяги i зачiски блiдли в сяйвi її пеличности.
Вона менi надзвичайно подобалась, головне коли пишно входила до моєї
кiмнати, свiдомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом мiдi i,
здається, дзвенiла, як натягнута струна. Вона була неймовiрно вдоволена
цiєю процедурою збирання, переливне граючись, як чара шампанського.
- Чи ви розумiєтесь на брильянтах? - питала вона.
- Нi, - вiдповiдав я.
- Шкода, що ви не можете купити менi брильянт за тисячу двiстi долярiв.
Дивiться, дивiться! - показувала вона число "Ляйф"-у i в ньому гарнi панi
у багряному оксамiтi з брильянтами на пальцях гарних, як фантазiя, рук.
- Це рекляма, - казав я.
- Все рекляма. Ви рекляма, я рекляма. Гелена Рубiнштайн. Перi Комо...
Налийте менi чарку... I собi...
- Я не маю, - казав я.
- Але я маю. Михайле! - гукала вона вниз. Налий нам по чарцi... Що
хоч... Я хочу мати настрiй.
- Ви ж маєте настрiй.
- Я хочу мати... Над... Над... Наднастрiй. Як вам подобаються мої
парфуми? Правда? Чудовi! Пахнуть весною. Пiвднем. Ви ж були на пiвднi...
- Нi. Я був лише на заходi.
- Давайте поїдемо на пiвдень.
- Давайте.
- А ви б зi мною поїхали?
- Куди хочете. До Єгипту... В Сагару.
- Нi. На Флориду... Лежати пiд пальмами на березi океану. Ви ще нiколи
не лежали пiд пальмами на березi океану.
- А ви?
- Я багато разiв.
- Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фiгура.
- Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?
- Бiльше, нiж дозволено.
- Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!
Вона схопила мене за руку i ми, невiдомо чому смiючись, пiшли вниз
сходами. Марта своєю широкою сукнею виповняла весь простiр, для мене
залишалось лиш окраєць сходiв, внизу у кухнi, переодягнутий у вечiрнiй
одяг, Михайло наливав чарки "канадського клюбу" з джiнджiрелом i льодом.
- Знаєш, Михаиле, що вiн менi обiцяє? Брильянтовий перстень за тисячу
двiстi долярiв i поїздку на Флориду. За брильянти! За Флориду! - пiдняла
вона чарку.
Вона була втiленням запашної, рожевої радости i запашного, рожевого
щастя, Михайло спокiйно смiявся, я достосувався до загальної атмосфери, ми
всi троє випили i почали збиратися до вiдходу. Марта, дарма що цiлий день
приготовлялась, все ще не була готова, побiгла ще раз нагору до спальнi i
довго там барилася... А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна
мало знайома панi i питала, чи я буду на балi, я був трохи здивований, а
одночасно вдоволений - хтось десь i для чогось цiкавиться мною.
Ми з Михайлом чекаємо. Але ось, у всiй своїй стихiї, як пишний
розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав їй тепле, легке, зi сiрим
каракулевим комiром пальто i ми, нiби троє жрецiв, якi збираються
приносити криваву жертву, урочисто виходимо i сходимо вниз, де нас чекає
нове, блискуче чудо з назвою Шевролет. - То я маю сидiти сама? Нiколи! -
протестувала Марта, коли ми намiрялися примiстити її на задньому сидженнi.
- Але вашi роби, - перечили ми. - Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви
тут зi мною, - протестувала вона.
- До ваших послуг, мадам! - вiдповiв я. Ми заняли заднє сидження,
Мартина сукня, як лютий звiр, загнала мене в самий кут, Михайло залишився
сам за керiвницею.
Вiдчувався пiднесений, густо-рожево-оксамiтний настрiй свята, змiшаний
iз запахом французького одеколону, все бундючно настобурчене, вулиця, як
звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо i
вперто продиралося крiзь гущу механiки, розливно й невротичне мигали
неоновi реклями, був, мабуть, вiтер, бо хiдниками пiд ногами пiшоходiв,
металось зграйками сухе листя.
Ми з Мартою сидiли рiвно, як фараонська пара вирiзьблена на кольонах
святинi, її вольовий профiль з вольовим носом, час до часу обливався
сяйвом свiтел, в темнотi зо всiх бокiв мигали кольори. Ми мовчали, але моя
безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала
мене своїми дотиками, її сукня наводила терор i я не мав сили розiрвати
цiєї течiї єднання з чемности, з приемности, з легковажности, ця гра
виразно нас бавила i ми просувалися крiзь ту масу настрою i чим ми бiльше
наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розi вулиць Блур i Авеню Роуд, тим
та маса ставала густiшою, гарячiшою, бентежливiшою.
I ось нарештi вiсiмнадцять поверхiв готелю, а з ним не менша проблема
паркування. Його офiцiйна паркувальна площа цiлковито вичерпана,
залишалось шукати мiсця де iнде. Машини поволi пiд'їжджали до входу
готелю, висипали на хiдники одягнених у бальовi сукнi жiнок i вiд'їжджали
в невiдоме шукати для себе пристановища.
Ми вирiшили не розбивати нашого товариства, одразу їхати за пошуками
паркування, а потiм пiшки вертатися до готелю. За чверть години нам це
пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на однiй з бiчних вулиць i
почали боротьбу з вiтром, що дув нам напроти. Особливо терпiли сукня й
зачiска Марти, її легкi, на високих тонких закаблуках атласовi черевички
вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас
гризло сумлiння, щб ми все таки не залишили її одразу в готелi, але ради
не було i ми наполегливо прокладали нашу путь назустрiч слiпучому фасаду
кiна "Унiверсiтi", яке горiло пожежею реклями фiльму "Антонiй i
Клеопатра". Цiкаво чи Єгипет мав свої кiна? Нi. Але вiн напевно мав своїх
жрецiв моди, чарiвну Марту, боротьбу з вiтром i готель Плазу з балем
iнженерiв. Чому я не родився одночасно тодi i тепер, щоб мiг порiвняти.
Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але
ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всiх бокiв чулися
нарiкання, було тiсно, пiвтемно, чорнi мармуровi стiни, висока заля, ряд
свiтляних дискiв, що звисали з темноти, блискуча, освiтлена прожектором
оркестра в далинi i безпервний, повiльний, густий танець в атмосферi диму,
алькоголю, парфумiв.
Знайти мiсце при столику не було надiї, наша трiйця розгублено, без
напрямку продиралася крiзь масу, траплялися знайомi, мiнялися привiтаннями
i серед тiєї гущi облич я побачив одно, яке мене бiльше зацiкавило -
округле, ластовинясте з мiцно пiдмальованими устами, обличчя Манi
Зарубовської, приятельки Лени, яка звичайно на мене гнiвалась i уникала
зустрiчi. Але на цей раз, помiтивши мене, вона залишила свого партнера,
протиснулася навпрост до мене i шепнула менi на вухо: - Є Лена. - I не
чекаючи вiдповiдi, знов поринула у розтанцьовану стихiю.
- Що вона вам сказала, - швидко й сполохано запитала мене Марта i
схопила мене за руку. - Комплiмент, - вiдповiв я механiчно. - Кого ви
шукаєте? - питала далi Марта. Я не вiдповiв, я дивився понад голови людей
i менi здавалося, що я помiтив одно особливе обличчя, яке мене вразило,
але воно дуже швидко знов розчинилося в масi. Терпка, гарячкова
напруженiсть, требаб зiрватися й бiгти. - Ей, паничу! Що з вами? Чи ви
мене чуєте? - непокоїлась Марта. - Чую. Я вас чую, - вiдповiдав я
непритомно.
Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не
розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залi
донеслась проймаюча мелодiя танго-роз i маса знов почала рухатись. -
Вiдкривайте баль, - звернувся я до Михайла. Вiн запросив Марту, вона з
ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене i я залишився сам у гущi
людей.
Вiдчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичнi
реклями, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту i я
почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся на
Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, якi пiд штучним сяйвом
свiтляних дискiв, мали кольор старої бронзи. - Вона вас шукає! - шепнула
вона знов i так само зникла.
Я рiшуче не мiг дати зi собою ради, це обурювало. Не пiти ж i не
кинутись у прiрву. Я ще збiльшив зусилля, щоб прорватися до буфету,
знайшов його у вiдлеглому кутi злiва вiд голосної оркестри, обложеного
армiєю людей iз склянками ситого, лукулiвського настрою. Моя поява
викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились!
Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцiї, нiби я перемiг
боксера Люїса. У моїй руцi механiчно з'явилася склянка з рай-вiскi,
появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що "оформив
мою хату", який встиг оформитись також i виглядав, як американський
футбольний м'яч з округлим теплим носом i бiлою пiнгвiновою манiжкою на
тлi чорного, англiйського одягу.
- Прогресуємо, - казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю для
тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi "целебрую".
А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нiчого, нiчого. Мода...
Щось, як вiршi Полусонцевої, але там було де розгорнутись. Наша громада
множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив - двадцять, продав -
тридцять. Раджу i тобi ворушитися.
До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти, реготали. Власник "Луцiв
енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клiнiнг", власник "Дженерал Вуд Стор".
Безодня власникiв, мої кишенi заповнились вiзитiвками, колишнi хлiбороби
України, всiлякi в'язнi всiляких тюрем, таборяни Дi-Пi, нацiоналiсти,
соцiялiсти, монархiсти, правi, лiвi, об'єднанi залею Парк Плаза, надхненнi
рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського.
Мене замотали у вир алькоголю i бiзнесу, нiби медальйон ватою, моє
обличчя набрало кольору полуницi, язик розв'язався i молов, як жорна, що
лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу плянету i закрутився солодким
крутiжем блаженного буддiйського раю.
Та все таки я не зрiкався туманного намiру вирватися з цього
буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна
згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти
щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо я зробив щось в цьому напрямку i
зовсiм не помiтив, коли i як, знечев'я, як привид, як царiвна пiдводного
царства, з модерно-атомовою, сiро-попелястою зачiскою, появилася
передiмною Лена.
Наскiльки все таки жiнка вiдважнiше вiд нас, чоловiкiв, єство, вона
стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля Париж, сукенцi, зi
сартрiвською екзестенцiялiстичною усмiшкою, зовсiм незалежно i виразно
дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. I єдине, що мене рятувало
вiд загибелi, це алькоголь з його чудодiйними властивостями позбавляти
людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби кат зi
сокирою, її широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку i я почув, нiби
з-за стiни, її гаркавий голос: - Не пiзнаєте мене, Павле? - i простягнула
менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.
- Чи я пiзнаю? О! Це їй-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! - я
захлинався, нiби потопельник.
- Шукаю вас цiлий вечiр, - далi чую її намацально - реальний голос,
нiби я чув його учора. - Де ви пропадаєте?
- Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капiталiстичними акулами .А де ви тут
взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! - театрально казав я, що її
бавило i вона-поблажливо пiдсмiхалася.
- Приїхала навiдати друзiв, - казала вона.
- А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як приємно
звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!
- Чоловiк, газбенд, ман - дома, - казала вона. - А ви, бачу, виключаєте
себе з числа моїх друзiв.
- Це хочете сказати - я? Провокацiя.
- Ви так поставили питання... Не я.
- Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. I як ви могли? Забуваєте
куди ви попали. Чи ви знаєте, що ви мiж пiратами? Професiйними
контрабандистами? Насильниками й людожерами?
- Не забуваю. Менi саме такс товариство iмпонує.
- Що вас тут розiрвуть?
- Готова на розтерзання.
- А коли ви з'явилися ? Маю на увазi Торонто.
- Учора.
- Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.
- Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще не має.
Цiле Торонто знає. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви
зупинилися?
- У Манi.
- Зарубовської ? Та що вперто мене бойкотує? I не каже, за що.
- А може ви знаєте, за що.
- Я ще не є аж такий ясновидець.
- Цiле Торонто знає.
- То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам...
- Соренсен.
- Ясно - Соренсен. Нарештi. I щаслива.
- Ясно, щаслива. Може запропонуєте якийсь коктейль... Для бiльшого
щастя, - казала Лена.
- Вибачте! Розумiється. Що ви п'єте? Чи по старому?
- На цей раз звичайна вiски. Без нiчого.
- Пам'ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть.
Я кинувся в атаку на вiски, проломив буфетну чергу, роздобув двi
склянки "рай" зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад -
переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди,
мабуть, з тiєю самою мiсiєю, нагадав менi Марту, побачив Лену, все
зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i зайняв мiсце у лавах буфету.
- Павле. Але я просила... - кинулась до мене Лена.
- Чистої. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.
- Добре й так.
- Зараз! Зараз! - метушився я невiдомо чому, зi склянками в обох руках,
оглядався за мiсцем i на диво нам пощастило - столик залитий кольоровою
рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у кутi
пiд чорною стiною. Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер
калюжi "севен-ап"-у... - Чи ж не чарiвне гнiздечко, - захоплено казав я.
- Iдеальне, - смiялась Лена.
- Лиш погляньте, що отам дiється, - вказав я на публiку.
- Веселяться.
- Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дiється з нашим Торонтом ? Чуєте
? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радiсть! - i ми пiдняли склянки.
- За радiсть, - казала Лена.
- Ох, та безбожна флейта. I як вона баламутить "Розпрягайте, хлопцi,
конi". Тож ви також з Харкова!
- З Харкова - казала Лена.
- I скажiть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так
ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже за зустрiч! - i я
пiдняв склянку. Лена пила також.
- Павле, - казала вона по хвилинi надуми. - Я нiколи вас не залишила.
- Мовчiть! - стукнув я по столi кулаком.
- Я вас не залишила, - спокiйно повторила вона своє i зосереджено
дивилась на мене. I я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь
правду. Я вiдчув знайомi нотки її мови... Нашi очi визивно зустрiлися,
було замало свiтла, щоб бачити їх вираз, але я вiдчував. Наступило раптове
вiдпруження.
- Менi хочеться когось вдарити, - вирвалось у мене.
- Перед вами стiл, - вiдповiла Лена.
- Чортова справа! I кому це потрiбно? - лютував я.
- Ви ж тодi обiцяли, - казала далi Лена.
- До чорта ясного... Коли i що обiцяв ?
- Телефонувати.
- Куди i кому?
- Ви! Менi! Пiсля балю в Каса - Ломi. Я ж просила. I дала вам телефон.
I чекала цiлий день. I чому ви не телефонували?
Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз
задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик? I я
враз пригадав.
- Я ж телефонував! - вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.
- Але куди i кому?
- На Шша!
- На Шша! Я ж вам... - i вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумiв.
Вона дала менi телефон Зарубовської, а я переплутав.
- Леночко! Знаєте! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки!
- викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна. Але моє оп'янiння
швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi
виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю винятково безглузду, безмiрно
судьбоносну ситуацiю.
- Фу! - вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
Вона подумала i вiдповiла: - Нi.
- Прокляття! - вiдповiв я. Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.
- Який сенс?
- Сенс? - вирвалось у мене.
- Як би ви це назвали?
- Маєте рацiю, маєте рацiю. Вибачте.
- Ви ж мене так добре знали.
- Як i ви мене. Що власне сталося?
- Мабуть помилка, - казала вона.
- I ви не могли... перевiрити ?
- Як було перевiрити? - казала вона. Не було часу. Не було сили. Я
боролася... До останнього. Ви знаєте, що все це... Все це важилось роками.
Зрештою, я не хочу сподiватися.
- Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був ганчiрка.
Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя
якась патологiчна хиба. Ви знаєте, що я був... Зрештою, ви це добре
знаєте. Я був ненормальний i я є тепер ненормальний, я був вирваний... Я
вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! - Я мав руки
спертi лiктями на стiл, голову обняту долонями, дивився невiдомо куди.
Лена мовчала.
- Можливо нiчого не сталося, - проговорила вона по часi.
- Як ви це розумiєте? - глянув я на неї.
- Бо я ще та сама, - вiдповiла вона.
- Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з
Ню Иорку.
- Бо це правда, - казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду
та сама... Мене виповняє мистецтво, iнакше я б... здохла.
Я глянув на неї i хотiв вгадати її справжню думку. Вона дивилася на
мене довгим, впертим, рiвним поглядом. - Так. Я та сама. Ви для мене той
самий, - казала вона.
- Можете працювати? - запитав я спокiйнiшим тоном.
- Дуже добре.
- Вiн розумiє?
- Дуже.
- А як мама? Вдоволена? Напевно.
- Не знаю, Можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на митах.
У цей час хотiлося сказати дуже i дуже багато, сказати все повною,
ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не
було нiякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї
долонi, але вона була поза межами досягнення i я не мiг їй нiчого,
абсолютно нiчого сказати. Як знайти доступ, або вихiд, або вхiд, або
вiдхiд, щоб вона зрозумiла. I я знав, що вона розумiла, i напевно так
само, як я, i так само нiчого, крiм коротких, холодних, сухих слiв не
могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля нас бушувало те чорне море
музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi гойдалися, як хвилi
великого окоану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в кутi, пiд стiною,
заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами на щастя
нiхто не цiкавився i ми на щастя нiким не цiкавились. Я вигнав з пам'ятi
все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею своїх най iнтимнiших
проблем, я мав на досяг долонi Лену... I завтра її не буде.
- На якiй мовi говорите? Дома. - запитав я її.
- Англiйська. Трохи нiмецька.
- Лена Соренсон, - вiдповiв я.
- Вам це подобається?
- Це так є. Iнтернацiональне. Ми проти Iнтернацiоналу.
- Можливо проти. Але ми Iнтернацiонал.
- А як там мiй портрет?
- Висить на стiнi.
- Поруч з вашим?
- Нi.
- I не скаржиться?
- Iнодi.
- Як саме?
- По рiзному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
- I маєте успiх.
- Не дуже.
- А чому?
- Ах, Павле!
- То може затанцюємо? Така грiзна Ча -Ча.
- Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?
- О, нi. Маю "Фiлiпса".
- О... Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Гратулюю.
- Дякую. Хто вас iнформував?
- Маю розвiдку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весiлля?
- Не маю нареченої.
- Наречених безлiч. Он у тiй гущi...
- А як по вашому з любов'ю?
- Виберiть християнську. До ближнього.
- Може подумати.
- А до речi... Ви писали чудовi листи. Чому перестали ?
- Бо я не письменник, а механiк. I стратег.
- Стратег чого?
- Боїв за одну... мрiю.
- О, я вас знаю... Хороший Павло... апостол. Проповiдник любови.
- Не конче до ближнього.
- Будемо мати i це на увазi.
- Лено Сопенсен.
- Вам сподобалося мое прiзвище.
- Щоб не забути.
- Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду.
Пам'ятайте.
- Для мене цього не досить, - казав я.
- Ми купили дорогий спогад... А все решта можливо не таке суттєве.
Iнколи люди каються, що не вмiли зберегти вартостей, а по-моєму найбiльшою
нашою вартiстю є все те, що ми з вами пережили.
- Для мене цього не досить, - повторив я вже сказане.
- Ви гарно вмiєте писати... листи. Згода ?
- Але ж ви "не вмiєте писати".
- Зате вмiю читати... I розумiти.
- Це значить говорити з порожнечею.
- О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була i що б че
робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво.
Павле! Одружiння це найбанальнiша справа.
- Не для мене.
- Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалiсно. Коли б всi
люди так на це дивилися - не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi, а
в небi не було б спасiння... вiд цiєї повенi грiха.
- Таким я є. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть.
- Кiлькiсть, якiсть - яка рiзниця. Головне... Не знаю, як це назвати.
Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалi.
- По-моєму є. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими
горами. Чи наша зустрiч не був гарний доказ?
- Ви були зi мною щасливi ? - питала вона по надумi.
- Нi.
- А чому ?
- Бо ми не скiнчили початого.
- В такому разi ми маємо ще надiю. Коли б скiнчили - що далi ?
- Розумiється, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене не лишень
пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазi два бiгуни. Якась
умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов
кiнця. I не це хотiв сказати... Не кiнця, а закiнчення, чи продовження, чи
тривання. До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на
цю хвилеву зустрiч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства, я вiдчув
приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що ви не
були б iдеальною жiнкою, матiр'ю, дружиною, я не шукав у вас саме
iдеального iдеалу, але я шукав i знайшов щось значно бiльше, чого не
висловиш словами, але що виповняє мене по самi вiнця i що робить мене
щасливим. Може це i є любов. В кожному разi це одна з найбiльших
дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть i будуть
вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.
- О. як це гарно, Павле! - вирвалось у неї її знане ...
