Улас Самчук. На тведiй землi
страница №14
...е бачив моїх постiйних тем - жiнка, що родить. Це лиш моя далека,внутрiшня, атавiстична туга i бiльше нiчого. Я, розумiється, могла б
дiлити з кимсь постiль, могла б впадати у пристрасть, зрештою, ти це
знаєш... Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку... Але я,
моя психологiя до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрiя.
Зрозумiй, що мої примхи не конче примхи .. Це моя доля. Призначення.
Приречення. Я така. Це бiльше нiж я. I по сутi, я дуже проста. Я дитина,
що бавиться ляльками. Вiдриваю їм руки, ноги, голову, щоб заглянути до
середини. Чи хотiв би ти весь час мати бiля себе таку збиточну потворку.
Нi хвилини спокою. Безупинна невротика, вiчна гiстерiя. Мене цiкавлять
ситуацiї, витiвки, гримаси, погляди, свiт, банани, маски, кривляння. Я з
цього роблю тiсто i печу отi коржики "для святого крокодиля", про якi ти
писав. Я кожного дня хочу бути в iншому кiнцi плянети, бачити,
втомлюватись, знов бачити, падати, плакати, кричати. Мене втомлюють тi
самi маски i мiж iншим, ти є єдиний... Но-но-но!
Чому, наприклад, мене цiкавить Париж? Просто тому, що там кожного дня,
без найменших зусиль, я можу бути свiдком... Ба! Учасницею тих двох
вiдомих комедiй - божеської i людської, що про них хтось так писав. Це
може свiт штучний. Можливо ти не вижив би там нiодного дня, коли б бачив
Мулен Руж - марiонеток, що цiлi столiття вимахують ногами. Ти є живий,
нерозбитий атом, ти є втiлення логiки, але я мумiя фараоншi облiплена
бальзамами i саме тому, мiй милий, оцей мiй протест. Я не хочу нiяких
штучних прикрас у моєму безобразiю. Я хочу єднати древнiсть i сучаснiсть в
самiй собi, шукати надчуття, позачуття, пiдземелля, влазити в камiнь,
дряпатись в могилах, розривати кiстяки. Навiщо це, ти спитаєш? На все.
Чому плачемо, чому смiємося, чому робимо вiйну? Це те саме. Здасться, щи
тi древнi парижани знають все. Там нема молодих. Там самi самi мудрi
дiди-старiйшини.
Мiй милий! Те, що звемо "модерне мистецтво" не конче модерне у наших
просторах часу, воно модерне в неолiтi, палеолiтi, взагалi мова
iнстинктiв, вiдрухiв, печерних фресок, кам'яно - вiкових людей. Сьогоднi
ми повернулись лицем взад, любуємось минулим, кожному хочеться бути як не
новогвiнейським дикуном зi свинячим кликом у носi, то в кожному разi
сучасником пiрамiд, мумiй. IЦо там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки.
Опрощення пiде за всi межi можливого i одного разу, ще за нашого життя,
Дiор покаже моду з кам'яного вiку, а на тронi Францiї сидiтиме король без
штанiв з каблучкою в носi. Це протест, це конрта - прогрес, це свiдоме
протиставлення Америцi. Патлатi дiвчата й бородатi школярi, це лиш ходяча
символiка, це транспаренти де-революцiй. Чи ти не бачив людей в сандалах.
що йдуть походом двiстi миль i протестують проти ато-мової бомби. Чи їм
так, думаєш, шкода "сучасної цивiлiзацiї"? Або "життя мiльйонiв громадян"?
Їм нiчого, абсолютно нiчого не шкода, коли вони протестують, то роблять це
з мистецтва для мистецтва, їм приємно почуватися у шкурi святих Антонiїв,
великомученикiв Зосима й Саватiя, вони хотiли б попасти на iкону. Старий,
древнiй - ходяча мумiя фiлософ, пiдданий екс - бритiйської iмперiї
вiкторiянської епохи, лорд Бертранд Артур Вiльям Россел велично i
маєстатично очолює цей прецесiйний сандально - босий похiд винахiдникiв
древности. Це все поняття. Закономiрнiсть.
Ти дивуєшся, чому я також з ними. Чуюся зобов'язаною. Мене кличе кров.
Модерним мистецтвом займаюсь не я, а ти. Люди, що роблять сучасне.
Будинки, дороги, компютери, джети, телевiзори. Влазять до атому. Летять
поза землю. Це є дiйсне, сумарне мистецтво часу, деякi скульптори
намагаються вловити його у форму скульптури, змонтованої з розторощених у
аварiях авт. Цi до Парижу не йдуть. Тi йдуть у прерiї Альберти, на бiгуни,
на Амазонку, попiд дно океану. На мiсяць. На плянетi є два антиподи -
Париж i Ню Иорк. Одним потрiбен перший, iншим другий. Я бачила той i
другий. Ню Иорк з висоти Iмперського Стейтового будинку i Париж з глибини
Латинського кварталу. I вибрала... Бачиш. Чи ти можеш з цим погодитись?
Ми, голубе, нерiвна пара. З рiзних епох. Наша зустрiч випадкова. -
Закiнчила вона свої сентенцiї зниженим, приглушеним рефреном. Я був
здивований i потрясений... I не тiльки пожирав її думки, але й спостерiгав
та любувався її замурзаним, залишаєним, немитим обличчям, яке нагадувало
голову розбитої химери щойно викопаної з старогрецьких розкопок. Я бачив
її у таких рiзних позах, у рiзних настроях, але такою, як це, бачив її
вперше. I повiрив.
I я корився. Я не мав чого сказати. Та мова мене роззброїла i
роздягнула. В певному мiсцi я вибачився, пiшов до своєї робiтнi,
зателефонував Сниликовi, щоб вiн вiдложив нашi трансакцiї з поземком на
iнший час, потiм вийняв з буфету пляшку австралiйського вина i просив свою
гостю перейти зi мною на веранду. Це, можливо, найкраще для нас мiсце. Ми
можемо розчинитися в краєвидах, бачити зелень, квiти, людей, машини.
- Дуже приємно, - казала Лена. Чи знаєш, яка менi пригадалась ситуацiя?
- Цiкаво.
- Мiсце в Євангелiї, коли диявол виводить Христа на вежу i показує йому
чудове довкiлля.
- О! - вирвалось у мене. Але давай вип'ємо i за лишимось друзями, -
додав я.
- Навiщо нам бути друзями? - питала вона подразнена.
- Нема потреби. Так просто. Пiсля твоєї мови... Але чи варто бути
ворогами?
- Але й не друзями. Це значило б, що минуле було для нас малозначним.
Що його можна замiнити дружбою. Ти сам казав не писати святочних карток, i
я це оцiнила.
- Чи ворожнеча краще визначить вартостi, нiж дружба?
- Абсолютно, - казала вона подражнено й закурила цигарку. Аж тепер я
помiтив, що вона була дуже втомлена, її нерви напруженi, її вигляд сiрий.
Менi було шкода, що я так її зустрiв i хотiлося це направити.
- Я знав, я чекав... Я тобою жив. I нараз що ? Вороги?
- Два смертельнi антиподи. Якi борються далi. Ти не тiльки мене чекав.
Ти також боявся. Ти панiчно боявся. I тодi на Сiмко.
- Не точне визначення... Не боявся, а бентежився.
- Чого? - питала вона i мускули її щiк нервово грали.
Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не докiнчив речення,
Лена несподiвано встала, швидко пiдiйшла до мене i вдарила мене в лице. I
несподiвано вiдiйшла до будинку. Для мене це був справж нiй шок, нiчого
подiбного не мiг сподiватися Я був остаточно розгублений. Спочатку хотiв
було також зiрватися i бiгти за нею, але чомусь стримався i це було добре.
Не легко було збагнути, що вона зробить далi. Най правдоподiбнiше, вона
так само вiдiйде, як i прийшла, а цього менi нiяк не хотiлося. Таке
фатальне обiрвання на пiв словi... Нi-нi-нi! Я мусiв щось зробити. Я
нашвидку випив ще чарку вина, зiйшов униз i мав намiр увiйти до будинку
заднiм входом. I коли я вийшов з-за рогу на другому боцi, я побачив Лену
за будинком пiд яблунями. Її вигляд був дуже розгублений. А помiтивши
мене, вiдрухово i швидко побiгла менi назустрiч, кинулась менi на шию i
схвильовано казала: - О, Павле; Вибач! Як можеш - вибач! Я сама не знаю,
що зi мною дiється.
- Передовсiм вибач менi, - тим самим тоном казав я. Це моя вина,
абсолютно моя i я не можу собi цього дарувати. Може зайдемо до мене.
Я завiв її до свого кабiнету i вказав на софу. - Ти втомлена. Приляж. I
як можеш, засни. Нiчого не думай. Все буде добре. Я вiдiйду.
- Я ж хотiла побути з тобою. Чи ти знаєш, що у мене немає цигарок?
- Я там, здається, маю. Зачекай.
Звичайно я мав цей продукт для гостей у вiтальнi, але на цей раз не
було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без курення i нiчого не
залишалося, як поїхати до мiста й купити. - Леночко, - казав я, вибач,
цигарок нема, але негайно будуть, їду до мiста. За чвертi. години буду
назад. Чи зможеш витримати?
- Я ще маю одну.
- Ну, от. Закури, вiдiтхни... Тут ось маєш прекрасну лектуру... - Я
подав їй першу лiпшу книжку з тих. якi я мав для засипання - ''Чужинець з
Арiзони", чи щось подiбне.
Лена погодилася, я негайно вiд'їхав, крiм цигарок, мав iншi справи,
чверть години витягнулась тричi i коли я вернувся - Лена спокiйно спала на
тiй самiй софi, як була одягнена, повернута на бiк, ноги пiдiгнутi, голова
на краєчку вишитої Катрусею подушки, лiва долоня пiд щокою, права мiж
колiнами, "Чужинець з Арiзони" на килимi помосту, з невинним, дитячим
виразом свого замурзаного обличчя.
Я вiдiтхнув з полегшею. Признатися, Лена мала рацiю, закидаючи менi
боягузство. Я i на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може
зникнути. її поведiнка могла бути дуже непередбачена.
Але вона ось не зникла, вона ось тут, на моїй софi, невинно-дитяча i не
хотiлося вiрити, що це та сама моя довголiтня, довгождана, виплекана й
вимрiяна химера, яка спричинила менi стiльки глибоких, вражаючих потрясень
i яка лишила в моїй iстотi на все життя свiй чiткий вiдбиток.
Така мила, рiдна, близька, а разом така невловима iстота, що її я так
дiткливе й iнтимно пiзнав, так вражаюче вiдчув, так наскрiзне пережив.
Деякий час я стояв i дивився. Може б взяти її i кудись вiднести. Може б
покинути все i пiти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що вона саме
цього вимагала. Я шукав i знайшов мiсце, будував гнiздо, а вона шукала
простору, спiвгри елементiв хаосу i космосу. Вона прибула, щоб вдарити
мене. Це був вияв розпачу i безсилля супроти мене. Ми будемо завжди це
пам'ятати.
Тепер ми не маємо iншої розв'язки, як та "антиподнiсть", мiж нами тепер
не океан i не пiв глобуса, мiж нами тепер сумлiння i закон. Мiж нами
Катруся.
Було тепло, я залишив її не прикритою, пiдставив стiлець, положив
цигарки, сiрники, попельничку... I вийшов.
Спочатку до вiтальнi. Ця кубатура простору не давала можливости вияву,
зробив кiлька, сюди i туди, крокiв по м'якому килимi, неспокiй зростав i
вигнав мене на веранду. Довкруги багато трiпотливого, теплого, дiючого
руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповiтряного i
безгравiтацiйного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись з цьо
го крутiжу. Як i кожної п'ятницi, було багато всiляких справ до
полагодження, я пiшов униз до нижнього телефону i почав на всi боки
дзвонити, а в тому також до Катрусi. Просив вибачення, що не можемо зараз
бачитись. - Нiчого, нiчого. Роби своє дiло, - вiдповiла вона, хоча з
голосу було чути, що це її тривожило.
Це був такий незвичний вечiр, мiж двома силами. Я був дуже одинокий, я
мусiв вибирати, мене мусiли ненавидiти, я боявся спричинити кривду, хотiв
бути справедливим, вимагалось мудрости - найгiрше навантаження для м'яких
i не мудрих.
Признаюся, менi хотiлося мати бiля себе частину простору, з якого я
вийшов фiзично, Лена була б не лишень жiнка, вона доповняла б мою
одiрванiсть i визволяла б iз самоти. Нiяка iнша жiнка на плянетi не може
її заступити. Коли я зливався з нею - зливався весь - тiлом i духом, нашi
корчi насолоди опiкали, як вогонь, того самого протуберанця, вирваного з
того самого джерела.
Як мiг її зректися? За яким правом? Що вона "антипод", що вона в
просторi, що її набридають тi самi обрiї, банальнiють тi самi обличчя. Але
чи це для мене виправдання? Яке моє дiло до того, що їй подобається Париж,
мумiї Рамзесiв, чародiйнi маски Африки - яке моє дiло. Не маю претенсiй до
її вподобань, а маю претенсiї до неї самої - очей, уст, грудей, стегон,
поглядiв. I єдине справжнє питання: чи хоче вона мене?
Чи вона хоче мене? Чи вона "мене любить", а чи справдi прилетiла
побачити, як цвiтуть яблунi? Господи Боже! Навiщо ти сотворив лукавство?
Чому обов'язково неправда мала б первородне право визначати правду? Я
абсолютно переконаний, що вона прилетiла з Парижа, щоб вдарити мене в
лице, а не бачити яблунi. Всi тi минулi роки зосередились в тому ударi за
те, що я не був вистачально сильний загнуздати i оговкати її космогонiчнi
вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала нас довкруги плянети,
щоб звести лице в лице.
Передомною та сама дилема, чи повернути назад цiлу ескадрилю
призначення, а чи вiддатись на волю вiтрiв? Бiля мене невiдступне стояла
мармурова Катруся з її бiленьким фартушком, яка тримала мене при землi.
Яка широка твоя земля! Якi гранiтнi простори! Не бiйся обрiїв. За ними
твоє королiвство.
Це був той мiй другий простiр - простiр цвiтучих яблунь,
протуберанцевих вибухiв, який творить богинь i богiв, мiти i заповiдi,
живий мармур, океани i музику. Всi цi дерзання я пережив пiд час тiєї
вiчности, коли у моєму кабiнетi на шорсткiй, новiй канапi, спала Лена, а я
ходив замкнений у клiтку веранди i не помiтив, як заходило i зайшло сонце,
як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори,
як з побiльшеним грюкотом пролетiв на Ню Иорк вечiрнiй експрес...
Звичайно, такими вечорами пахнiли бози i навiть петунiї... О десятiй
було вже темно зовсiм i моя стара хатина з її шопою, творили незграбнi
тiнi, над якими почали писати свої зигзаги чорнi сполохи кажанiв.
У вiтальнi за широким вiкном свiтилася одна лямпа пiд червоним
абажуром, її свiтло освiтлювало лишень широку спину бронзово-жовтого
фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно,
знайшов у кухнi вино, вернувся до вiтальнi, присiв пiд лямпою, налив вина
i так сидiв. Я мав намiр читати останнє число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд
Рiпорт", але думка була далi завантажена iншим i журнал лишався
недоторкнутим на столику.
У такiй позi застала мене Лена.
- О, як я спала! - казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося,
що я все ще на лiтаку. Так спала, так спала.
- Чи вип'єш чарку вина? Чи щось їсти? - спитав спокiйно я.
- О, не знаю, - сiдаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.
Вона закурила цигарку, я вийшов до кухнi, вiднайшов їжу, помаранчевий
сок i принiс до вiтальнi. - Ууу! Я голодна! - казала вона. Налий вина. Я
звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. I ти також. Менi снилося...
Якiсь будови. Нiби в Харковi... Нiби з пап'є маше... Ясно-зеленого
кольору. Менi часто сняться фантастичнi будови. Чи вмiєш вiдгадувати сни?
- Ти будеш дома, - казав я. Матимеш своє мiсце.
- Я? Нiколи! Це смiшно. Дякую за цигарки. Я вже вiдвикла вiд цих...
Менi так солодко спалося... Таке чисте повiтря. Ти маєш справдi гарну
хату. А що та хатина з музеєм?
- Стоїть.
- Зо всiма скарбами?
- Нi. Скарби зоховано де iнде, а хатина творить мороку. Стоїть не на
властивому мiсцi i творить дисонанс... А разом шкода руйнувати.
- Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотiла б мати таку
десь на безлюддi на краю пралiсу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж.
Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж маєш повно плянiв. Чи
думаєш тут лишатися? На вiки вiчнi?
- Так, - вiдповiв я спокiйно.
- Цiкаво чому?
- Бо це для мене вихiд. Канада незнана земля, проблема США й Британiї,
а для мене незамiнимiсть. Мiстерiйна, загадкова, iнтригуюча. Я починаю лиш
жити. Безпосереднiсть, яснiсть, свiжiсть. Країна, в якiй родиться нова
раса. Чи не думаєш, що одного разу сюди пересунуться центри епох, на її
гранiтi постануть пiдземнi й надземнi арсенали енергiї, зникне пiвнiч,
засяє ще одне сонце. Менi здається, що майбутнє людство пересунеться на
полюси.
- Чому на полюси? - питала здивовано Лена, яка цим цiкавилась.
- Бо там багато порожнього мiсця. Як тiльки рiшать проблему тепла i
свiтла... Канада, iдеальний для цього плацдарм. Атомовi тепло-генератори,
штучне сонце, необмеженi космодроми, станцiї стратосфер, мiжплянетнi вузли
дорiг. Де iнде для цього не хватить простору.
- Це, як рамон Жюль Верна, - казала Лена. Але погоджуюсь. Це може
статися.
- I незадовго.
- Ти завжди був мрiйником.
- Лишень замалим... вiдповiв я. Сюди приходили великi мрiйники.
Ню-Йорк, Голiвуд. Приходила людина п'ять футiв - п'ять iнчiв росту з
малою, обдертою валiзкою i здвигала "Парамонт", "Метро Голдвiн - Маєр".
Рiки доларiв з усього свiту 3 нафтової ропи, урану, залiза, а то навiть iз
звичайної карикатури, добрий мрiйник творить Волт Дiснея, Гаррi Купера,
Генрi Кайзера. А це лиш скромнi початки. З кожним роком населення цього
простору зростає на шiсть мiльйонiв, тодi, як площа скорочується два-три
рази. Куди дiватимуть енергiю? В глибину i висоту. Трансконтинентальнi
дороги пiдуть пiд землею, транслетунськi у стратосферу. Наша Канада - дуже
коштовний гранiт. Кожний її фут, одного разу, буде дорожчий, нiж один фут
Ню Йорку.
Чи ти вiриш в загробне життя? - запитала несподiвано Лена.
- Нi, - вiдповiв я без надуми.
- А Шекспiр вiрив.
- По перше я не Шекстпiр, а друге, я не переконаний, що вiн вiрив.
- Це також простiр поза нами.
- Це не моя домена. I я не берусь її визначати.
- Нiколи не думаєш поза той бiк?
- Думаю. Лишень не роблю з цього конкретної проблеми. Це не мiй вимiр.
Для мене важливiша вiддаль до центру планети, нiж до центру пекла.
Об'єктивно, i це простiр, але в час стратосферних летiв, це звучить
казково.
- А питання Бога?
- Це окреме питання. Воно було однаково актуальне в часи людини -
молюски, як i в часи папи Пiя Дванадцятого. До нього не можна нiчого нi
додати, нi вiдняти. Я вичитав з "Рiдер Дайджест", що сонце горить над нами
п'ять, чи скiльки там, мiльярдiв рокiв i буде горiти ще сiмдесят
мiльярдiв. Бог сотворив сонце. I чи тiльки одно... Всi сонця, всiх сузiр.
Яке я маю право робити з цього питання?
- Але простiр поза нами iснує ?! Там далi... Коли стратимо свiдомiсть?
- Ми бачили багато трупiв, але чи бачили кiнець свiдомости? Це закон
нашої плянети, який iснує на Юпiтерi.
- Маю на увазi особисту свiдомiсть.
- Чи моя особиста свiдомiсть аж така важлива, щоб iз-за неї мiняти
закони цiлостi? Коли гасне моя особиста свiдомiсть - гасне все... Але не
гасне свiдомiсть цiлости - минулого, теперiшнього, майбутнього. Мiй
простiр в цiлостi непомiтна мить. Тканина цiлости не обривається через мою
смерть, а iснує без обмеження завжди. Отже мiй "особистий" поза-простiр
зникаюче неiстотний, як не iстотний простiр електрона у моїй уявi. А якщо
вiн i має сутєве значення, то хiба у суб станцiї генетичного розумiння, що
його офiцiйно звуть дсоксирiбонюклейк есiд ДНА. I це покищо все.
- Але чи iснує простiр трансцендентний? Позагробовий? - домагалася
вперто Лена.
- Я не знаю, - вiдповiв я коротко. Вона чомусь хотiла чути вiд мене
щось остаточне. - 3 тамтого боку ще нiхто не вернувся, - додав я по
хвилинi мовчання.
- Але туди вiдходять, - не здавалась Лена.
- Вiдходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане.
- Скажи, Павле, що ти робиш на заводi Форда? - раптом змiнила вона
тему.
- Витискаю каросерiї. Покриття авто-машин. Є такi преси i одним з них я
командую. Натискаю гудзика.
- Це вражаюче.
- I морально виправдане.
- Я не перечу. Я лиш дивуюся.
- Що в цьому дивного ?
- Хiба те, що ти мiг би витискати, скажемо, печатки свого духа на
гранiтi часу.
- Це банальнiсть. Мене бiльше дивує, що ось ти прилетiла з Парижу, ми
дискутуємо i не торкаємось сутi. Я на це ждав. I чекав вiдповiдi.
- Ти добре знаєш мою вiдповiдь. I знаєш, чому вона така.
У мене обiрвалася мова i я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка.
У моїй головi швидко снувалися протидiючi уривки думок, цiла iстота була
паралiзована гiпнозом абсолютної неспроможности знайти бажаний вихiд. Лена
це бачила, її це також обеззброювало, з неї помiтно спадала її нерозлучна
маска цинiзму, вона виразно намагалася знайти бодай вiдповiднiшi слова,
щоб висловити "те остаточне".
- Ти погодився б на мене ще й тепер ? - питала вона, щоб виграти час. Я
глянув на неї здивовано. - Ну, добре. Я розумiю, - продовжувала вона. - Ти
розумiється ждав. Ти не вiрив, що ми розiйшлися. Ти все вiрив, що я
вернуся. I я це знала також... I також вiрила. I навiть ось "вернулася".
Але протягом цього часу життя завзято працювало, щоб нашi дороги назад
затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумiєш. Я боюсь сказати Нi, але
й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана фарбами
вiдьма, ти новенький, сяючий бiзнесмен. Я не та гола жiноча матерiя для
постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр.
Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда. Без мене ти
творець, зi мною пустоцвiт.
Але все, що писала тобi в листах - чистої води правда. На мене часто
находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордiїв вузол, така... О, Павле!
Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такi близькi. Але яка це година?
Одинадцята? За годину вiдлiтає мiй лiтак. Чи можу викликати таксi?
Я не протестував, не робив розпачливих рухiв, не вимагав бiльше
вияснень, її лiтак до Монтреалу вiдлiтав о годинi дванадцятiй i тридцять
п'ять хвилин з летовища Малтон, яких двадцять п'ять хвилин їзди, я,
розумiється, визвався її вiдвезти i ми почали старанно, по-родинному, з
почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвiчi, яких вона
не хотiла брати, чи має надягнути плащика, чи не буде їй холодно, чому не
причеше волосся, чи будемо й далi зустрiчатися.
Потiм ми дiлово виходили з будинку, я гасив усi свiтла, закривав дверi,
обережно всiдали до авта, обережно, стримано, серед нiчної, сторожкої тишi
починав своє ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на газ, машина поволi
висувалася на вузьку, легко освiтлену алею, повертала влiво i, майже,
беззвучно набирала розгону з легкими на вибоях гойданнями. Лена сидiла
бiля мене рiвно, випростано, застигло, руки зчепленi мiж ногами. Нiч
гарна, тиха, свiжа, дорога спорожнiла.
Коли ми виїхали на автошлях королеви Єлисавети, я почав питати Лену, що
вона робила в Стокгольмi. Малювала. Робила виставку. Мала успiх. В Парижi?
Також малювала. Не мала успiху. Як жила? Все, що нажила в Стокгольмi,
прожила в Парижi. Дуже цiкаво. Наша розмова спокiйна, незучаснена, дружня.
На летовищi небагато руху, ми мали хвилин двадцять заявих, присiли у
кав'ярнi з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до вiдлету,
попрощалися.
Прощалися просто за руку. - Добранiч, Павле, - казала вона, знiяковiло
посмiхаючись. - Добранiч, Лено, - казав я. - Дякую за гостину, - казала
вона. - Щасливої дороги, - казав я.
Я провiв її до виходу на аеродром, вона сховалася вниз на сходах, ще
раз показалася внизу з iншими пасажирами у смiшному, незграбному,
куценькому плащику з маленькою, на подобу малярської скриньки, валiзкою. Я
мiг бачити, як вона входила по схiдцях до великого, чотиромоторового
лiтака Транс-Канадської лiнiї. З мого мiсця вона видалась маленькою,
залишеною, освiтленою свiтлом летовища плямкою, яка поволi, без оглядання,
дiйшла до входу лiтака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою i
зникла у темному отворi.
Я зачекав поки те могутнє, червоно-бiле, крилате сотворiння, яке так
спокiйно забрало у своєму нутрi мою Лену, не почало поволi рухатись,
обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою довгу, сiру, бетонову
трасу, прибрало розгону, вiдорвалося вiд поверхнi землi i швидко
розчинилося у засiяному дрiбними свiтлами, темному просторi.
Як тяжко помиритися з дiйснiстю, що фактично все на нашiй землi
пiдпорядковане цьому самому невмолимому законовi зустрiчi й розставання.
Все так проходить i так вiдходить - безмежна, безбережна, бездонна i вiчна
течiя не визначеного i не збагнутого нiким i нiколи буття.
VIII
Цей повiтряний напад Лени тривав усього сiм годин, але всi мої
дотеперiшнi пляни й надiї були розгромленi. Прилетiла, зчинила бурю i
вiдлетiла.
Вертаючись тiєї ночi з летовища, я одночасно вертався з далекої,
кiлькарiчної мандрiвки пiд знаком Лени. Я був голодний, втомлений,
розбитий, зневiрений. Їхав зрезигновано бiчними, порожнiми дорогами без
поспiху i без мети, пересiк кiлька поперечних лiнiй, виїхав на шлях двiйку
i механiчно звернув над озеро звiдки розгортався широкий, чугунно-темної
барви краєвид води i неба, обрамований злiва далекими вогнями великого
мiста. Я знав це мiсце, я любив тi обрiї, я iнколи вдавався сюди
вiддихнути, тут стояла пара бетонових лавиць i звичайно тут бували
переважно молодi люди... Але ця нiчна година була мовчазна i спокiйна,
нiби чорна гранiтна плита в глибинi пiдземелля, на якiй були вирiзьбленi
недосяжнi iстини надiї. Далекi, невидимi береги, жовтий диск далекого
мiсяця i довга, мiдяна смуга далекого сяйва по безмежно рiвнiй, легко
розгойданiй поверхнi води.
Звичайно, це не була несподiванка, я знав i я чекав, i я був вдоволений
рiшенням, iнакше не могло бути... I цинiзм, i святiсть i всi тi iншi
чесноти - все це входило у гру моєї ненаситної наснаги, хотiлося поєднати
поземи i простопади i дати ще один вимiр земного покликання.
Але тепер усе змiнилося. Я намагався про те не думати. Мене, як i
завжди, незвично вражала сила й динамiка руху земного, я готов признати це
божеством поганського стилю, як частину найвищої щедрости творця всесвiту.
Це загнуте луком побережжя всипане вогнями дорiг i будiвель на тлi нiчної
безоднi з плямою мiсяця, в глибинi якої в рiзних напрямках проходили тiнi
продiравлених свiтлом кораблiв, лiтакiв, потягiв i тисячi автовозiв. Хiба
не щастя бути частиною такого космосу?
А Лена не вернеться. Цi блискучi дороги неволять її. Вона любить
бездорiжжя. Космiчний лад не її лад. Я любив її тiло, її лiнiю, її
несподiванiсть, її протоплазму i твердiсть безформної форми. Але цього їй
мало. I ми мусiли зректися боротьби мiж нами i пiдписати мир.
Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
Я приїхав до дому бiля другої години ночi, вiд'їжджаючи, здавалося, я
згасив було всi свiтла будинку, але одно з них у вiтальнi все таки не було
згашене i воно слабо свiтилося рiвним, спокiйним тоном на тлi ночi, i це
надавало будовi живої сили. Я залишив авто на своєму подвiр'ї i, як
звичайно, зiйшов униз до квiтiв. На травi була роса, квiти дрiмали в
темнотi пригашеними кольорами, всi довкруги будинки були згашенi, лишень
свiтилося одно вiкно у тiтки Ен i ясно блищали окремi свiтла лiхтарiв
вулицi. Деякий час я стояв i вслухався у довкiлля, хотiв вловити мову
ночi, не багато того зрозумiв лишень поглибив тугу i пiшов поволi вверх
сходами на веранду. За кiлька хвилин пiсля цього у вiтальнi згасло свiтло,
але загорiлося i довго горiло одно з вiкон на другому боцi будинку, яке
належало до моєї спальнi.
Цей драматичний епiзод мав тi добрi наслiдки, що вияснив остаточно
становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться,
була переконана, що це станеться, не хотiла знати, що дiялось з її
загадковим вибранцем, анi його мiстерiйною кузинкою, якої фотографiї до
останнього дня здобили його робочий стiл. Вона бачила, мовчала, терпiла,
чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була її
основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила,
дорога чекальниця.
Весь наступний тиждень я послiдовно зникав вечорами, просто з роботи
їхав до Торонта i проводив час в нарадах з моїми партизанами нашої
будiвельної спiлки. Нашi справи набирали форми, менi особисто вдалося
набути нову дiлянку грунту, я обвантажився новими боргами. Час наглив,
машинерiя дiяла , а життя видавалось коротким.
Найближчої суботи ми з Катериною танцювали на приняттi у Степана
Снилика, який несподiвано набув i вiдкрив сезон свого нового котеджа на
озерi Сiмко, що його назвав "Ялтою" i який знаходився на протилежному
березi Кесвiка насупроти вiдомої "Коломиї". Озброєний далековидом, я мiг
на другому березi бачити на сонцi бiлий пiд синiм дахом будинок i навiть,
здавалось, уявляти себе з Леною на його пологiй верандi. Деякий час я
зосереджено вдивлявся у ту визначену точку моєї долi, яка стала зворотною
силою мого приречення на цьому континентi. Вiд неї почалося нове речення
нової дїi, якої перший роздiл драматично закiнчився на летовищi Малтону Я
лиш надхненно i зобов'язано вдячний долi за цей солодкий удар i можу тепер
з непомильною певнiстю твердити, що без таких шокiв наше життя не було б
багато варте
Цього гарячого червневого дня там на "Ялтi" було пара десяткiв гостей,
був буфет, звучала музика, крутився танець, гомонiв смiх; по озерi
навiжено шугали моторовi човни i рожевi, молодi людськi силуети. Життя не
знало й не любило перебоїв i я не мав сили i не мiг йому протиставитись.
А внедовзi я дiстав запрошення на п'ятнадцяте червня з'явитися у одному
урядi мiста Торонта, де у не великому будинку на другому поверсi при
вулицi Бей поблизу Блуру дуже солiдний суддя канадське - королiвської
юриспруденцiї у своїй урочистiй чорнiй робi у присутностi двох
виструнченнх велетнiв у червоних мундирах i широких капелюхах охоронникiв
правопорядку, казав менi положити руку на Бiблiю i повторити слова присяги
на вiрнiсть i послух кореневiй та її домiнiї Канадi, пiсля чого вручив
менi документ, який стверджував, що "Павло Данилiв є канадським
громадянином, на пiдставi акту про канадське громадянство i що вiн є
управлений користатися всiма правами i привiлегiями, як також
пiдпорядковується вiдповiдальностi, зобов'язанням та обов'язкам
канадського громадянина".
Роджений у царствi всiх Росiв, iмператора Миколи II Романова, пройшовши
крiзь роки Ульянова - Ленiна, Бронштайна - Троцького. Джугашвiлi Сталiна,
я вибрав нарештi Деї Грацiя Регiну Елiзабет II - володарку Великої
Британiї й усього Комонвелту. Довга, нерiвна, складна дорога, яка
закiнчилася щасливо.
Говорячи про право, обов'язки, про демократiю i свободу, приходиться
часто дивуватися, що цi привабливi, дорогоцiннi, самозрозумiлi i конечнi
привiлеї людини, даються так не всiм i так не легко i менi приємно
ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу
з простору плянети, у якому цi поняття не мають дiючої сили. I менi дуже
пiдкреслено здавалося, що цього дня, я переступив унiверсальну межу певних
поироднiх володiнь i тим самим зайняв мiсце у просторi тих поколiнь,
вiкiв, тисячелiть, що прокладали через Нiль i Евфрат, через Атени i Рим
епоху Рейну, Сени i Темзи... У простори Атлянтику i Тихого океану. Ця
течiя мене зобов'язує i коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу її
вартостi унцiями найвражливiшої ваги, бо менi здається, що наша плянета не
була б багато варта без цього плодоносного дiяння.
А пiсля цього вiдбулося наше з Катрсю жорстоко - педантичне заручення,
яке кiлька мiсяцiв пiзнiше, завершилось не менш педантичним, суворо -
формальним, за всiма приписами й вимогами свiтських i не свiтських урядiв
i законiв... весiллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами,
численними подарунками, голосною музикою i танцем до ранку. Це була щедра
i заслужена данина Катеринi i тiтцi Ен, якi не уявляли iнакше цiєї
процедури i було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу,
нарядивши її у надмiрно розкiшну робу тяжкого срiбно - бiлого брокату з
черевичками пiд цей кольор i бiлий, летючий вельон зi сяючим брильянтами
вiнчиком. Мiй, кремової барви сако, з бiлою весiльною квiткою, пишнi чорнi
штани з ляковими черевиками i бiлi, елястичнi рукавички творили з мене
елеганцiю гiдну голiвудських фiльмiв, або журналiв моди. Наш вiнчальний
кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий
пан-отець Фiлiмон з церкви св. Володимира, що при вулицi Батерст в
Торонтi, вiд щирого серця "вiнчав нас духом святим", урочисто "возлагав на
главу вiнцi" пiд надхненне "Iсаiє ликуй" розкотистого хору диригента
Головенка.
Моя хата цiєї ночi, назовнi i внутрi, пишалася, нiби циганка, кольорами
й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики i зi зривами
смiху, а цiла картина своєю динамiкою творила сумiш репiнських запорожцiв
i пiвнiчних вiкiнгiв, одягнених у фраки i брокати, атакованих бурею музики
i вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежнi
i свобiднi, а мiж ними вражаючою точкою вирiзнялася Катерина. Моя гарна,
мiцна, справжня дружина.
Цього жовтня на балi iнженерiв у готелi Роял Иорку, ми з Катериною
виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все бiля нас i
в нас влягалося, вiдпадали й забувалися довголiтнi нашi збурення, заживали
i гоїлись шрами двобоїв, втихали i вiдходили в небуття жалi i болi, все
ставало неповоротною минулiстю, у якiй виростали й майорiли в туманнiй
далi замки вiчної легенди про молодiсть.
Ми вперто вростали у шир i твердь, наливались соками, нестримна сила
нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою
в чергуваннi днiв i ночей вiд ранку до ранку, у постiйному русi часу,
карбованого биттям серця. Кожна секунда - частина вiчного, у якiй ми зi
швидкiстю свiтла несли себе у простiр безконечного.
Життя тодi гарне, коли свiдоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на
шляхах проложених мудрiстю людей, якi вiд правiку були досконалiшими
будiвничими, нiж корали чи бобри, i якi не конче здавалися на ласку неба,
вважаючи її частиною свого дозвiлля, коли лежали нагi на гарячому пiску
пiд пальмами зелено - синьої лагуни Гавайського едему.
У цiй мiстерiї, можливо, у її ядрi, крутилися також i ми з Катериною.
Рано вставали, пiзно лягали, вiдходили i приходили, гарчав мотор, дзвенiв
телефон, приходив листоноша, лiтали ластiвки. Ми вiдпочивали, любилися,
тiшилися, сумували. Такий щоденний крутiж i вiн нам подобався.
Наш давнiй iдол - баль iнженерiв, якому ми щороку призначали частину
часу, поту i навiть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як
ще один непроминальний i, можливо, нарештi останнiй, епiзод драми минулих
рокiв... В його розгарi, знов таки бiля буфету, де звичайно збиралася
сметанка нашого бiзнесу, передiмною, як докiр сумлiння, появилася Лена.
Дуже в її стилi. Несподiванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рiвновагу.
У гарнiй, дорогiй, виразно моднiй, короткiй сукнi, соковито пiдмальованi
уста, фантастично збурене волосся. Мої очi виглядали напевно, як очi
крiлика. - Аалльоо, Паавле! - свiдомо, театрально розтягала слова,
оздобленi вiдомою iронiчною, як турецький перець, усмiшкою. Я вiдчув
обурення. - Лена! - вирвалось у мене спонтанно i це звучало, як докiр. -
Не пiзнав? - продовжувала вона свою мефiстофельську ролю. - Ти не в Парижi
? - ще одне моє фурiозо. - Як бачиш, - спiвала вона. - Що тут робиш? -
розгублено питав я далi. - Танцюю, - вiдповiдала вона зi шармом скинутого
з неба янгола.
Я дивився, бачив i не вiрив. Тонка, струнка, фiлiгранна, великi,
змiнливi, тепер майже сiрi очi, пiдкресленi юнiстю. Фантастично,
неймовiрно, приголомшуюче. Менi вiдобрало мову, вона це бачила, на її
обличчi, як на реклямi цигарок, вигравав шибеничний гумор.
- Чи можу гратулювати? - питала вона.
- Дякую, - вiдпорно сказав я.
- Щасливий? - питала далi з почуттям вищости, нiби розмовляла зi
школярем, який успiшно склав iспити i дiстав диплом зрiлости.
- Розумiється, - казав я з ноткою демонстрацiї. А ти?
- О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кiлька гiрких питань i
солодких вiдповiдей i я довiдався нечуване: виходило, що моя ця сама
чарiвна вiдьма, до речi дуже загорiла i здорова, цiле минуле лiто провела
у нас сливе пiд боком на озерi Сiмко у славетньому котеджi "Коломия". - О,
це довга i марудна iсторiя, - казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а
Монтреал, а Париж, а всi тi глобальнi затiї? Вона посмiхалася зводницькою,
шовковою усмiшкою. - Це ще не тiкає. Плянету я ще держу за хвоста. Але
коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
- Слухаю.
- Мою вулканну динамiку. Я готова до нової виставки. I тут у Торонтi. У
залях мiської галерiї... I вона передала менi вибагливо оформлене
запрошення власної композицiї на мiсяць листопад дня чотирнадцятого.
- Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично.
- А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не
лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i
все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я.
- Розумiється. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую.
Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не
переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю
тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало
фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його
найлегшим способом - вислати його на її адресу. Вона його вiдкрила i їй
вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це
не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося,
щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може
мати несподiванки доброї волi i великої приємности, тим бiльше, що я був
перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував
цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так
сильно озброєна великiстю незалежности.
- Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумiється. Розумiється! - я
затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було
скучно? - нарештi вирвалось у мене.
- На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
- Мала товариство.
- Розумiється. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала
працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я
вiд раня до вечора... А до того купалася, їздила човном. Таке багате
дiяння.
- Самовигнання в осамiтнення.
- Повiр, що нам iнколи цього тiльки й бракує. Пiсля Парижу... Пригадую,
ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс,
бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому.
- Також втеча ?
- Нi. Їздила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят
тисяч!
На хвилинку я далебi отетерiв, мої очi напевно сильно побiльшились, це
звучало провокативно.
- Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт.
- I "Коломия" стала моєю. Я її купила - приїжджай, побачиш, - Там тепер
змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзнаєш. Недавно мала репортерiв
Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор.
- Це менi нiчого не каже.
- А вiн тебе знає. Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона.
Говорили i про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет
вiдома колишня протекторка мистецтва.
- Ти вирiшила направду мене приголомшити.
- Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити знаєш з ким? Слухаю.
- Гантiнгом Гартфордом.
- Порожнi звуки.
- Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос
Анджелес за проектами Лойда Врайта.
- О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А
взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i...
- Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там,
мовляв, пречудовi умови. Але я їх знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж,
i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумiється... Довгi бороди...
I все таке... Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в iншу?
Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того
останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-своєму. Ти дав менi
поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер моїм завданням -
незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрiєю - вилiзти
на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо ? Чому
не запрошуєш на танець ?
Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що
мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я,
щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не
забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди її фаворит. - Я мав iнше враження.
- Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева.
Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя
найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене
на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. I
мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не
дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумiє. А взагалi я знайшла своє
мiсце i вiрю у сни. Пригадуєш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що
це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове
мiсце органiчно пов'язане з краєвидом i освячене моїм першим коханням.
Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена...
Менi твої проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад,
збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому
б тобi не стати Гартфордом?
- Дуже iмпонуюча роля, лишень...
- Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв...
артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто
'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас
пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок.
Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Краєвиди... За одного
Сезана? - Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром
зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була
невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком.
Вiсiмнадцять кiмнат! Краєвиди! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене зароїлося вiд нових плянiв i я зрозумiв
iдею Лени в її дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. Її пiдроблення
пiд мої смаки пiсля її паризьких ескапад напевно не було випадко вин
трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайної польки, у моїй уявi
заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово
мiцно притиснув її до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь.
Це була мрiя - знаю, але що не є мрiєю, як зерно початку i взагалi, як
промiнь променiв ма" бутнього свiтла.
- Але де Катерина? Я її не бачу, - раптом змiнила мову Лена.
Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим
адоратором, її звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось
стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги
зупинилося i ми з Леною вдалися шукати її i знайшли розчервонiлу,
захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом
червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї,
обняла її мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви
чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згадуємо. А де ваш
чоловiк?
Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом
розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати
рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не
хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря.
- Вiн мене знає. Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена.
- О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але
вiн ось кiнчається... А хочеться ще. Їдемо до нас. I з нами Лена.
- Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту.
- Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. Їдемо!
Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святкуємо! - перебила,
вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй
виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше
товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди
заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату.
I це рiшило.
Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма своїми безконечно
рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла
обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за
порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава
благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому i
наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя
особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими
килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок
у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з
глибиною фiлософiї, зiбраної на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань
у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарiвна точка на
твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого
зростання.
Пропозицiя Катерини їхати до нас пiсля балю не була примхою, її
зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по
короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушнi
нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя.
Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як
копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з
фурiєю драконiв, накидались на все живе, озброєнi ковбасками Свiфта, мукою
Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля i цiлою невмолимiстю
iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в
глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами
стрiмкобiжних машин.
Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не їхав цiєю дорогою, яку я
знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву
своєю надмiрнiстю поєднання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi
iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi
саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих
гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй
упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо таїться бездонна маса вогненного
розчину залiза й базальту. Вражає сила твердi, на якiй невтомно
здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленької людини з її
незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв.
Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути
Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого
корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i
там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню
Йорку.
Їхати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю
компютора виконував вимоги моєї волi. На цей раз я вiв свого потужного
"Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мої руки звично тримали
керiвницю, мої очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя,
вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнiї дороги, швидкомiр
показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом
мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини моїх друзiв i
машини взагалi.
Нас їхало поруч троє - Лена мiж мною i Катрею. Коли виїхали на автошлях
Єлисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер
бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi
одяги, ми дивилися у простiр.
За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили
авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно
в'їжджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса.
Ще мить i швидкомiр нагло спадає, метромет застигає на пiв зворотi,
прожектор рiзко мi няє напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають
з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнiї
мого дому.
Торонто, 1963 - 66
КIНЕЦЬ
