Улас Самчук. На тведiй землi
страница №10
...иводу одного з'їзду СУС, не конче орiєнтуючись, якi саме ланипшеницi супроводжували її призначення. А тому дуже можливо, що в цiй
судьбоноснiй пригодi головну ролю вiдограла не так фарма, як невмолимий
фатум спорiднення сердець, якi зiйшлися з двох кiнцiв земної кулi у
Вiннiпегу на вулицi Мейн, щоб створити цю мiстерiю i розiгрувати її на
романтичних берегах блакитного Онтарiо.
Друга пара - новi торонтцi, молодий, русявий iнженер-будiвельник Iван
Медик, старий приятель Бояра, абсольвент вiдомої полiтехнiки передвоєнного
Дан-цiгу i молода його, колишня учителька i прiмадона таборових театрiв
Ярошевича, чорнява панi Iрина - подружжя епохи ДiПi, якi так само, як
багато iнших, об'їхали половину нашої плянети, щоб трохи спiзнено, шукати
мiсця пiд сонцем тут мiж нами. Я познайомився з Медиком ще давнiше i
запросив його не випадково, як також не випадково було продумане цiле це
моє бурхливо пiдприємство, про що буде мова пiзнiше.
Вони прибули двома машинами, знайомим старим приятелем, темно-синiм
Шевролетом Боярiв i не менш знайомим темно-зеленим Фордом Снилика, хоч
доїхати пiд саму мою резиденцiю їм не пощастило, просто тому, що менi не
пощастило прочистити вiд снiгу весь доїзд вiд алеї Матiяса до моєї
господи. А через те, вони були примушенi залишити свої люксусовi засоби
модерної комунiкацiї зараз при в'їздi до моєї садиби i вже далi
пробиватися довгою, глибокою стежкою, що моїм гостям, особливо паням, на
диво сподобалось. - Зовсiм, як на селi! А тут справдi чудово! А якi сосни!
А яблунi! - Самi захопленi оклики... I менi було приємно їх чути.
Здавалося, що я в якiйсь мiрi до цього спричинився. Снилик рiшуче не
пiзнав моєї антикварiяльної резиденцiї, а Медик, з виглядом знавця,
старанно оглянув i належно оцiнив її внутрiшнiй змiст. Панi Марта у першу
чергу глянула на малюнки Лени i голосно заявила, що модерного мистецтва
вона не визнає i вважає його за звироднiння, натомiсть панi Iрина, дуже
демонстративно виявляла своє захоплення цим мистецтвом i охами та ахами не
могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна i скромна фармерка
панна Ольга у своему пишному мiнковому хутрi, хоча можна було приблизно
догадатися, що цiле це моє латане пiдприємство їй не особливо iмпонувало.
А взагалi мiй дiм - моя фортеця, заповнився рухом, шумом, блиском,
засвiтилися свiтла, загомонiв "Фiлiпс". Я вперше за своє життя зважився на
таке патетичне пiдприємство, всi троє пань, на чолi з Мартою, завзято менi
помагали, вони окупували мою маленьку кухню i старанно почали готовити
всiлякi сендвiчi, в той час, як їх достойнi мужi, озброївшись цигарками,
заповняли мiй сальон тютюновим димом i авторитетно рiшали долю
теперiшнього свiту. Вiйна в Кореї, наближення виборiв у США, заколоти
советських сателiтiв, виступ на свiтову арену полiтики динамiчного дядька
Хрущова - все це невичерпальна криниця невичерпальних комбiнацiй i
можливостей.
Я тримав дiловий контакт мiж сальоном i кухнею i був трохи збитий з
пантелику, бо отримав через Боярiв, несподiване привiтання вiд Лени з
пречудовою лiнографiєю "Сидяча дiвчина", яку я колись бачив у неї i яка
менi тодi дуже подобалась. Отже я мав причину дiстати добрий, гомiнкий
настрiй, на що гостро реагувала Марта, безнастанно атакуючи мене
в'їдливими заувагами. Я був для неї нечемним господарем, в моїй кухнi
вiдгонило мишами, я накупив не тiєї ковбаси, мої сардинки зiпсутi. Я
натомiсть засипав її щедро нещирими комплiментами про її надмiрнi
господарськi здiбностi, її почуття дотепу, гумору, краси, на що Iрина i
Ольга, з блискучими очима, висловлювали також свої претенсiї, що їх
занедбується в користь Марти. Марта, натомiсть, не зважаючи на цей жарт,
поблискувала, як вовчиця, своїми великими котячими очима, злорадно
заявляла, що коли когось тут занедбують, то нiяк не на користь її, а тiєї
он примадонни, що її фотографiї розтавленi по всiх вiвтарях. - А вона
справдi гарна, - вирвалося спонтанно у Iрини. Марта затискала зуби, щоб не
вибухнути остаточно, а я, щоб вiддячитись усiм, поспiшно розливав у старi,
кришталевi, великi i малi чарки iскристу, червону, французьку малягу для
пань i не менш iскристi "рай-вiски" "олд ведiнг" з джiкджерелом i льодом,
для панiв. В запасi на моєму столику стояло ще кiлька пляшок, мiж якими
спонтанно видiлялася барвиста голiвка бiлої смiрновки i кiлька золотих
голiвок мiсцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.
Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руцi, брав вiски
i намагався щось сказати... Панi i панове! Панi i панове! Та слухайте! Гей
там! Кухня! - Кухня не слухала, вона мала свої проблеми. Марта саме
входила в ролю. Вона вiдмовилась вiд вина, налила собi смiрновки i,
тримаючи високо перед собою прозору, велику чарку, незалежно
проголошувала: - За нашого анахорета! - Її пiдтримали Iрина i Ольга.
- За великого парубка! За залiзного холостяка! - Панове в цей час вже
встигли випити i Снилик, всiдаючись назад до фотеля i затягаючись цигарою,
почав говорити невiдомо до кого, що, мовляв, жарт-жартом, а "ми мусимо
його зламати". Вiн мав на увазi мене, або краще моє парубоцтво. Ця тема
всiм подобалась i панi навипередки пiдходили до мене зi своїми чарками i
"випивали" за... iтд, iтд... Тобто скоре моє одруження, невiдомо навiть з
ким.
Всi мої кiмнати наповнились шумом, зчинився гармiдер, настрiй скоро
пiдносився, ми вже пробували танцювати пiд звуки "Фiлiпса", нiхто нiкого
не слухав, всi говорили, вiдчувалось, як вгинається старий помiст вiд
надмiрної намаги танцюючих, i саме в запалi цiєї прекрасної метушнi, десь
перед одинадцятою годиною, до моїх дверей хтось постукав i коли я
вiдчинив, на порозi, на снiгу стояв високий лисий добродiй у фраку, який
старанно вибачався за турботи i куртуазiйно передав усне запрошення
шановної ледi Сомерсет, щоб ми всi цiлою нашою ватагою, загостили до неї i
зустрiли разом з нею Новий рiк. Ця незвична подiя мене приємно заскочила,
я запросив добродiя у фраку до середини, в його руцi миттю опинилась
склянка вiски, ми обступили його колом i дуже шумно "гiп-гiп" випили за
його здоров'я. Виявилось, що цього не досить. Снилик висловив ще одну
думку. За здоров'я панi Сомерсет! Ще раз "гiп, гiп" i iце раз випито.
Пiсля того" всi ми "вирiшили" дуже справдi шумною ватагою переселитися до
моєї сусiдки це була винятково цiкава пригода, коли ми, не тримаючись
стежки, хто, як мiг, не вiдчуваючи нiякого впливу температури, брели по
колiна снiгом, при чому жiнки у своїх назувках, постiйно вимагали якогось
втручання, а коли я намагався помогти Мартi, яка вiдстала вiд нас i мало
що не загрузла в снiгу, вона просто кинулась менi на шию i притискаючись
гарячою щокою до моєї щоки, пристрасно шептала: - Ти, ти, ти! Я знаю! Я
знаю! - Я намагався визволити її з її негоди, але вона впиралася, так що я
мусiв її майже нести, при чому до моїх черевик вже набилося багато снiгу i
я плутався помiж засипаним снiгом бур'яном, готовий що-хвилини повалитись
у якусь кучугуру. I коли ми виплутались пiд будинок панi Сомерсет, який
весь привабливо свiтився i на подвiр'ю якого стояло з пiв тузина авт, ми
були обснiженi i пом'ятi, цiле наше товариство гармiдерно увалювалось до
розкритих дверей, не зважаючи на нiякi правила поведiнки, де нас
зустрiчала сама панi Сомерсет у гарнiй, моднiй, попелястiй сукнi, як
звичайно пiд впливом алькоголю з розкритими обiймами. Вона всiх нас гарно
вiтала, а Снилика i мене обняла i оздобила нашi щоки рожевими вiдбитками
своїх уст.
Її просторий, затишний, з великим ватраном, мiцно натоплений сальон, а
далi за ним велика старомодна їдальня, поєднана ще далi з кухнею, були
заповненi людськими постаттями рiзних статей i кольорiв, якi в моїх п'яних
очах видавалися iлюзiйними привидами, що без-цiлево снувалися у
задимленому просторi. Панi Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з
десяток прiзвищ, нi одного з них не затямив, всi мiшалися у одну масу,
Катруся, у дуже елегантному фартушку, пiдносила нам чарки якихось напоїв,
ми механiчно їх брали i механiчно випивали без нiяких церемонiй, бiля мене
весь час трималася Марта, а я, пригадую, був вражений великим портретом
над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз
мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене своєю самопевною, гордою
поставою. Не знаю, яким чином це помiтила панi Сомерсет, яка iз-за мого
плеча делiкатно пояснила, що це її Генрi, я стояв i дивився мовчазно зi
склянкою в руцi, в ватранi догоряли кiлька великих полiн дров i крiзь мою
затуманену уяву поставала картина великого минулого. - Чудовий! -
вирвалось у мене. - Чудовий: Скiльки вiн мав рокiв? - Тридцять п'ять, -
почув я вiдповiдь. Я струснув головою, не вiдставляючи склянки, обняв за
плечi Марту i панi Сомерсет i ми вiдiйшли в напрямку їдальнi, де на
широкому столi було розложено багато всiлякого їстивного. Тут вже були всi
нашi, Снилик i Михайло заїдали збоку настоянки з тарiлок, якi вони
незграбно тримали в руках, панi Iрина накладала на тарiлку шматки iндика.,
а побачивши мене, передала це менi - Дозвольте i менi за вас подбати, -
казала вона, на що я великодушно погодився i в моїх руках опинилася
тарiлка, повна всiлякої мiшаними, з якою я не мiг легко впоратись.
Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили i вiдходили рiзнi
постатi, мiнялися словами, набирали їжу, наливали склянки, нiхто нiким не
цiкавився довше, всi були разом i кожний зокрема, спонтанно десь в кутi за
ватраном заграло радiо, в коридорi почався танець, який передався до
сальону i я навiть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася
менi у вiчi впертим темно-заразливим поглядом, а я помiтив якраз Михайла з
червоним обличчям з цигарою, якого напевно надiлив його Снилик, який
дивився в наш бiк i чогось дуже смiявся. - Ви мене не пiзнаєте, - казала
Марта. - Все одно її тут нема, - додала вона, ще поки я знайшов вiдповiдь.
Я щось буркнув невиразно. - Я з вами танцюю вперше, - казала вона далi. -
Вперше? Не вiрю, - вiдповiдав я. - Сьогоднi вперше... - Но-но-но! Ми ще
десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жiнка... Я вас люблю, -
мимрив я незучаснено. Це була безладна мiшанина слiв серед безладного руху
i звукiв, до яких долучились якiсь звiдкiльсь спiви, i менi видалось, що
це там далi спiвала панi Iрина.
Коли i як прийшла дванадцята година i хто налив чари шампанським - годi
сказати. Правдоподiбно це була Катруся, яка, можливо, єдина не затратила
свiдомости порядку, я за цей час лиш раз зустрiвся з нею, вона кокетливо
посмiхнулася, але нiяких виявiв особливої уваги мiж нами не сталося. За
Новий рiк пили крикливо, розбилось кiлька склянок, пiсля всi безпорядно в
перемiшку цiлувалися i менi з того затямилась одна висока, струнка панi на
iм'я Лiль, яка вкусила мене за губу. Опiсля знов всi в перемiшку танцювали
i я не помiтив, де дiлась наша господиня i лишень пiзнiше я довiдався, що
їй сталось недобре i Катруся непомiтно вiдвела її нагору.
Це тривало до третьої години ранку, всi кiмнати були засмiченi, всi
меблi переставленi, килими затоптанi, скрiзь, де тiльки було якесь мiсце -
стояли бруднi тарiлки, порожнi чи недопитi склянки й пляшки, заповненi
попiльницi, розкиданi i потоптанi грамофоннi платiвки, гостi поволi,
здебiльшого не прощаючись, зникали, мої власнi гостi, розумiється, не були
спроможнi вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зi спiвами
i танцями, мандрували через снiгову пустелю до мосї господи, при чому
зупинялися, бралися всi за руки i танцювали в коло гопака, вальця, або
коломийку на одну й ту саму музику, яку самi собi, хто як мiг, робили. А
пiсля втомленi, мокрi, пом'ятi увалювалися до моєї маленької хати, ще
довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого настрою i
аж пiд ранок, з рiзними коментарями про моє холостяцьке хазяйство, мою
бiляву сусiдку Катрусю, розмiщалися, хто де мiг, не виключаючи звичайної
пiдлоги, для вiдпочинку, який дуже скоро обернувся у загальне мертве
побоєвище, вкрите рiзноманiтними, барвистими трупами.
Не зважаючи на нiякi невигоди, всi спали до обiду наступного дня, який
видався сонячним i бiлим, бо ми навiть не помiтили, що над ранок випав
свiжий снiг, що закрив всi слiди наших нiчних пригод. Вставали з не меншим
галасом, як i лягали, всiм хотiлося висловитись, минула нiч залишила
безлiч вражiнь, при цьому, розумiється, вiдсвiжалися, похмелялися,
невтомно вертiлися по всiх кiмнатах i нарештi, пiд вечiр, бурхливо й
патетично прощалися з безлiччю похвал про нашу чудову зустрiч з Новим
роком.
Я знов залишився сам. Мав повний, дужий, соковитий настрiй. Гострий,
бiлий, холодний день кiнчався. Пролiтав з грюкотом потяг. Над далекими
деревами другої алеї сiдало жовте сонце.
Моя господа була збурена, сильний запах тютюну й алькоголю виповняв
простiр. Я ходив з кiмнати до кiмнати i все зупинявся перед картиною, яку
передала Лена. Її присутнiсть у цьому хаосi вичувалася дошкульно. Хотiлося
сiсти й писати; а разом не знаходив слiв. Я був переповнений, перелитий,
розiрваний. I все таки щасливий.
Була зима, був снiг, були морози. Моя хата ледве видержувала таке
навантаження, її природа, її вiк творили проти цього спротив. Я вертався з
роботи i знаходив в її просторi "собачий холод" i "могильну тишу". Це i
друге змушували до акцiї, я апелював до своєї довiреної печi, я вимагав
тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухi, великi, дубовi полiна, якi
загорялися, розгорялися, заставляли метал червонiти, я скидав светра, я
читав, я куняв, я мрiяв i в центрi цього методичного виру завжди була
Лена. Її нова картина у вузькiй золоченiй рамцi, здобула основне мiсце
мого сальону i творила гостру опозицiю до моїх антикварних
дорогоцiнностей, включаючи сюди й фараоншу Нефретете. На її новорiчне
привiтання я вiдповiв драматично стриманою сентенцiєю, кожне слово
важилось i шлiфувалось, але було позбавлене правди. Моє наставления не
було таке холодне i, можливо, вона це розумiла.
Мої зовнiшнi дверi ганку звичайно обмерзали бiлим, iскристим iнеєм, а
коли розгорялася грубка i я вiдчиняв кухоннi дверi, iней розмерзав, стiкав
до землi потьоками, а самi дверi блищали чорним блиском, як мокрий тюлень.
Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хiба Катрусi, звичайно на
доручення панi Сомерсет. Її вiзити були короткi, дiловi, формальнi. I я не
виявляв зусиль змiнити їх характер.
Але останнього сiчня, не пригадую якого дня, коли був на дворi великий
мороз, вечiрньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пiзнав
Катрусю, на моє "прошу" вона увiйшла обережно i мала стурбований вигляд. -
Що сталося, Катрусю? - запитав я, - Ой, пане Павле! Панi захворiла! I ми
покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? - Розумiється, я
негайно одягнув свiй ловецький кожушок i пiшов з Катрусею. Панi Сомерсет
чекала на нас у своїй спальнi, у лiжку, мала втомлене, блiде обличчя. -
Менi зле, - казала вона. - Зараз приїде доктор. Мушу вiд'їхати до лiкарнi.
Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Нi-нi-нi! Нiчого страшного.
Звичайна простуда. I я скоро вернуся. - Я просив її не турбуватися нiчим
iншим. Все буде зроблене. - Я вам вiрю, - казала вона. Незабаром приїхав
доктор, а також амбулянс. Було напружено i рухливо. Ми з Катрусею
вiдпровадили її до самої лiкарнi в Оквiлi, довiдалися, що в неї не
простуда, а серце, що вона мусить залишитися пiд доглядом лiкарiв, пробули
там пiв години, попрощалися i вiд'їхали до дому. Панi Сомерсет намагалася
посмiхнутися нам на прощаня i ще раз запевнила, що скоро вернеться.
Ми верталися таксiскою, яких три милi дороги, переважно мовчали,
Катруся лиш зiдхала, була пригнiчена, а коли приїхали, я зайшов до неї,
щоб розрадити її самотнiсть. Мила, порядна, поважна дiвчина, прив'язана
обов'язками до чужого дому, який став їй рiдним. Вона перебуває тут ось
скоро п'ятий рiк, походить з України, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького
мiстечка Ясiня, була в таборi ДiПi в Нiмеччинi в Авгсбурзi, виїхала до
Канади, як прибиральниця, потрапила до цього дому i знайшла тут своє
мiсце. До речi, її батько був, як i мiй, учитель, скiнчила таборову
гiмназiю i говорить по-українськи, англiйськи, нiмецьки i мадярськи.
Ми сидiли з нею у затишнiй, теплiй, бiлiй кухнi i пiд цокання
старовинного годинника за дверима в їдальнi, пили добру, пахучу каву зi
свiжими, доморобними тiстечками i розмовляли про її господиню. Я
довiдався, що панi Сомерсет взагалi хворiє на серце, що вона забагато п'є
i курить, що мала вже припадки... Що вона дуже нервова, часто нестримана,
дуже вибухова... Що має далеку рiдню i не тiльки далеку за спорiдненням,
але й за вiддаллю, бо аж у Ванкуверi, а тут має лишень старих приятелiв,
переважно з часiв її чоловiка, який був директором банку... По смертi
чоловiка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже любила,
але який одного разу виїхав з Канади i назад не вернувся. Вона їздила за
ним до Англiї, до Єгипту, до Сингапуру, але вернулася сама з розбитим
серцем. Багато рокiв прожила одиноко, має приятелiв, якi заїжджають
переважно, щоб випити, а оце четвертий рiк живе з Катрусею.
Невесела iсторiя, я вислухав її з тяжким серцем, бо за цей короткий
час, вiд коли я знаю цю панi, вона вийнятково менi подобалась. У нiй було
щось вийнятково порядне, людське, добро й вона так щиро вiднеслася до
мене. На жаль, я нiчим не мiг їй вiддячитись, вона нiчого не потребувала i
це бентежливе почуття мене непокоїло. Єдине, що я завжди терпеливо
вислухував її оповiдання, без огляду на час i погоду, вона розпачливо
потребувала висказатись, не мала перед ким, її земляки були переважно люди
замкнутi i вона схопилася за нас. Ми люди сходу, вiдкритого серця:, простi
й не скомплiкованi, пiдходили до вимог її власного буття дуже добре, а
тому мiж нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене
нiчого не знала, а я не мiг i не бажав нiчого про себе сказати, бо нашi
iсторiї були б для неї зовсiм не зрозумiлi. Що я мiг їй сказати про свого
батька, якого за iцось i чомусь кудись вивезли, за матiр, яка згинула з
голоду. Хто в це повiрить? Кому це щось скаже? Що це таке революцiя,
комунiзм, фашизм, що в iм'я їх ще можна нищити мiльйони зовсiм невинних
людей. I людинi стажу панi Сомерсет, з її зосередженням культур, епох,
цивiлiзацiї, з її безконечним переходом вiд добра до добра, вiд берега до
беррга, вiд континенту до континенту, з її високими мiрилами клiматiв
серця i духа, нашi наївнi погонi за "iдеалами" чарiвних доктрин видалися б
дитячими забаганками. Її перевантажена культурами iстота дiйшла краю висот
нашого циклю людського дiяння, її тiло не видержує цього навантаження,
вона хапається за порожнечу, за наркоз, за дим... I в цьому також за нас
сирих, недороблених, забобонних...
Тепер вона була на краю руїни. Вона вмирала. Але вмирала не лишень
вона, вмирала її орбiта, сузiр'я, квiти, речi, повiтря, атоми. Вмирала її
золота, слiпуча середина, її соняшнi спектри, її сни i вiзiї. Вона була
тяжко хвора хворобою епох, довголiттям, наверствуванням давности,
надмiрним розширенням мозкових функцiй, згоранням пульсу й крови...
Але саме це її наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що це
мiй обов'язок i моє призначення. Первороднiсть людського i мого власного
початку вимагає вiд мене цiєї чудової жертви, ми плюс i мiнус тiєї ж долi.
Цього вечора я пробув у Катрусi найдовше - цiлу годину, а вiдходячи
просив її звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж обережно питала,
чи не дозволив би я їй робити у мене порядки. Розумiється, я рiшуче
вiдмовився вiд таких послуг, нащо вона вiдповiла тим самим. Зуб за зуб.
При цьому її очi iскристо смiялися, а я був змушений мовчазно признати
поразку. Мiж нами постав неписаний договiр спiвдiї i за цю одну годину ми
вирiшили можливо одну з найголовнiших проблем нашого життя.
I признаюсь заздалегiдь, що ця дiвчина менi подобалась, i не лишень як
землячка, людина, але й як жiнка. Моя стриманiсть, це був вищий закон,
можливо, найвищий, це була тiльки Лена. Але Катруся була на досяг руки,
нiби сотворена для цiєї драми, повна, розцвiла, соковита, здорова. З її
великим почуттям порядку, побутової стрункости i чистоти, вона давала
сильну поживу фантазiї i було б грiшно заперечувати її принади. Я любив її
мову, її стримане слово, делiкатний тон. Ми говорили не про книжки, чи
мистецтво, чи полiтику, а про наше минуле, теперiшнє, щоденне й буденне,
про хлiб i сiль, про тепло i порядок.
Другого вечора ми знов їхали разом вiдвiдати панi Сомерсет. Але ми не
могли її бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати вiзитiв.
Ми тiльки передали їй китицю квiтiв з допискою побажання здоров'я i
вiд'їхали. На цей раз автобусом. В дорозi Катруся глянула на мене нерiшуче
i обережно запитала: - Чи ви не будете гнiватись, коли я вас щось попрошу?
- Чи щось аж таке, iцоб гнiватись? - спитав я з ноткою кокетства. - Досить
таке, - сказала вона. - Чи я мiг би гнiватись на вас взагалi? Вас щось
бентежить? - питав я далi. Вона дивилася вниз i мовчала. - Бентежить i то
досить, - вiдпорiла вона по хвилинi. - Отже я чекаю... Цiкавий... - казав
я заохотливо. - Це може... Я знаю... Може це не добре... Я розумiю. Але
минулої ночi я так мучилась. Я там сама! Я боюсь! Я боюсь! Той дiм...
Великий, старий... Стiльки речей.
Я її розумiв. Вона мала причини для такої мови. Будинок виглядав
мiстерiйне, тиша, старi по стiнах портрети, екзотичнi маски, таємничi
дверi. Нi, це не була якась гра, мене хвилювала правдива непiдробленiсть
її збентеження, я розумiв глибоко її делiкатне становище i я лиш намагався
не потрактувати його вульгарно. - Ви боїтесь? - зводив я це на жарт. -
Завжди, - казала вона. - I сама не знаю чого. I колись... Дома... Боюсь
темноти.
Менi пригадалося, що ми всi боїмось темноти, що це безмежна порожнеча,
надмiрна дiлянка небуття, домена демонiв i смерти. Цього вечора ми
вечеряли з Катрусею разом, у тiй самiй яснiй, бiлiк, затишнiй кухнi. На
цей раз Катруся оповiдала менi про свої Карпати. Де це є? Я дiстав атляс i
знайшов тi гори, це їх пiвденний схил по рiчцi Тисi, маленьке мiстечко в
зеленiй долинi. Її батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано
послом до парляменту, за короткий час України вiн був високим урядовцем
шкiльництва, за мадярiв його було арештовано, але випущено на волю i вiн
знов учителював. За совєтiв, його ще раз арештовано i вивезено в Сибiр...
Звiдки вiн не вернувся. Вона ж з матiр'ю i меншим братом, через Будапешт i
Вiдень тiкає до американцiв, по дорозi їх переймають червонi партизани,
вона випадково виривається з їх полону, але тратить матiр i брата, про
яких до цього часу нiчого не знає, що з ними сталося, залишилася сама,
дiсталася до таборiв ДiПi iтд.
Та сама шорстка дiя, одна з мiльйонiв, така знана i така зрозумiла. I
ось ми тут, у цьому таємничому будинку, що його будували такi ж, як i ми
несподiванi люди, якi мали свої проблеми i прийшли з-за моря. Ми є шматки
родин, залишки бурi, жертви епохи. Хто i куди нас пiслав? На чий наказ?
Цiєї ночi я залишився тут нанiч. Мешканцi колишнiх таборiв, вiдвiдувачi
бомбосховищ, пасажири переладованих потягiв, втiкацьких пунктiв,
емiграцiйних кораблiв, ми не сприймали i цiєї необхiдности аж дуже
драматично. Скiльки разiв ми їхали забитими темними потягами змiшаних у
купу чоловiчих i жiночих живих тiл, скiльки разом валялися по рiзних
розбомбованих станцiях без надiї на дальшi можливостi руху, скiльки
вистояли, тiло-до-тiла, у глибоких, бетонових бункерах, пiд канонаду
бомбардувань. Катруся, розумiється, мала збентежений, знiяковiлий,
розгублений вигляд, її очi злякано бiгали по всiх речах i не знаходили
певної точки опертя, але взагалi вона трималася стiйко i мене лиш дивувала
її моральна сила i її незасмiчена чистота. Вона заклопотано показала менi
гарно прибрану, простору з великим розстеленим лiжком, кiмнату, на стiнах
якої висiли старi гравюри в прекрасних орамованнях, зi старим, втоптаним
килимом на помостi i високим вiкном, завiшеним тяжкою блiдо-жовтою
заслоною. Я почував себе дуже звичайно, здавалося я дома, нiчого мене не
непокоїло. Ще коли ми проходили коридором верхнього поверху, я ще раз
звернув увагу на солiднi, брунатнi дверi, за якими, я знав, була
бiблiотека, яку менi дуже хотiлося бачити. Я дозволив собi запитати
Катрусю, чи було б це можливо. Розумiється! Чому нi. Вона вiдчинила тi
дверi, засвiтила старовинного стилю люстру i перед моїми очима вiдкрилась
незабутня картина - сливе три стiни вiд низу до верху заложенi книгами,
картами, бюстами. Збоку стояв масивний, дубовий стiл з великим глобусом i
два старi, тяжкi, шкiрянi фотелi. Я, мабуть, мав дуже здивований вигляд,
коли Катруся запитала: - О! Вам подобається? - Навiть дуже, - вiдповiв я.
- То я скажу панi i ви можете тут бувати частiше. - Дякую, - сказав я.
Скористаюсь з нагоди.
Тiєї ночi, пригадую, менi навiть снились книги, дуже багато книг i менi
при цьому чомусь дуже пригадуються старi часи, наприклад, старий Єгипет,
обелiски обсипанi знаками, слова, врiзанi в камiнь, папiруси, заставленi
думками. Пiдземнi i надземнi дороги, що вели i ведуть в простори вiкiв,
скорочують плянету, вiдкривають новi простори. I в цьому засягу менi
яснiшає моя власна мандрiвка по тих шляхах до цiєї ось будови, над цим
озером. Менi здається, що зi мною говорять мiльйонами слiв, на всiх мовах,
минулi столiття з виразною вимогою йти далi. Коли земля i бiльйони iнших
земель i сонць, i сузiр круклятимуть в просторах, то цей закон кружляння
нiколи не став би зрозумiлим без цих маленьких, безтiлесних слiв,
записаних тисячi рокiв колись на тих папiрусах.
Рано я прокидався, як звичайно, о шостiй годинi, Катруся збиралася було
мене будити, але я вже мився i голився в убиральнi. - Добрий ранок,
Катрусе! - виталися ми через коридор, як вам спалося? - О, чудово! -
казала вона. - Нiяких духiв? - О, нi! Нiяких! А як спали ви? - Також добре
i також нiяких духiв, - вiдповiдав я. - Може iншим разом вони до вас
зголосяться, - почув я несподiвану вiдповiдь. - Ви мене справдi лякакте, -
вiдповiв я на це. - А ви й не знали, що я страшна...
Було приємно, зiйшовши вниз, знайти в їдальнi гарно приготований стiл -
шинка, яйця, бекон, хлiб житнiй, хлiб пшеничний, грейпфрут i кава зi
сметанкою. - Катрусе: - Що ви думаєте! - викрикнув я. - А що сталося? -
здивувалась вона. - Думаєте, що я все це подужаю? - Невже не подужаєте? О,
не вiрю! Така сила! - жартувала вона. - Хiба, що ви менi поможете, - казав
я. - Я вже снiдала. Чи не було вам холодно? Зiпсулось наше огрiвання. -
Може вам помогти? - Дякую. Я вже дзвонила до гайдро. - Бачу - ви
господиня. - Чому б нi? Коли вертаєтесь з роботи? О сьомiй? - Це мiй час.
- Чи могла б просити ключ вiд вашого палацу? - Але ж. Катре! Бiйтеся Бога!
Маєте стiльки свого... - Вибачте! Ми домовились. Не люблю несловних!
Що мав робити? Ми погодились. Взагалi з нею виходило просто. Нiчого
зайвого Що менi залишалося - встати, забрати свої речi, поцiлувати її в
щоку i сказати допобачення. Я так i зробив, за винятком цiлування в щоку.
Замiсть того - мило подякував, сказав допобачення, вона мене провела до
дверей й помахала рукою.
На мене вiйнуло запахом подружжя, далебi це так зворушливо, така
прониклива теплота i, можливо, це вперше я щось таке лiдчув. Коли я йшов
до автобусу, менi було лекше, мороз пахнув бозом i синє, високе небо
розкривало обiйми для поцiлункiв. Мiй автобус бiг, як грайливiй пес,
насупроти сидiла плятинова бльондинка у короткiй, кокетливiй жакетцi, а її
довгi ноги викликали мене на двобiй.
Коли ж вечором вернувся, моя хатина нагадувала аптекарську склянку, все
шо могло блищати - блищало, моя завжди розбита постiль дбайливо застелена,
у печi гомонiв вогонь, в повiтрi тепло на плитi готова, гаряча вечеря -
мiцна, куряча юшка, теплi вiденськi ковбаски з тертою картоплею, тарiлка,
нiж, виделка, ложка, склянки, салата. Все на мiсцi, нiчого не забуто. I
навiть писулька: "Смачного, Павле !" Лишень самої авторки цiєї паради нiде
не було. Все зробилось само. Чарiвний гокус-покус.
I як це все назвати i зрозумiти? Такий гвалтовний контраст до звичного
мого ладу. Я звичайно приходив, був утомлений, розпалював пiч, ставив чай,
їв щось холодне, не вживав посуду, не тримався порядку. I враз цей свiжий
дотик, i все так свавiльно ожило, я був на-правду здеформований, збитий, з
дороги, побачив iнший напрям... Я насвистував карiоку i хотiв танцювати.
На всiх моїх, як казала Марта, вiвтарях стояли фото-iконки моєї Лени,
звичайно в їх очах я бачив ласку богинi, але тепер вони дивилися
здивовано. Що, мовляв, сталося ?
Що, мовляв, сталося - питалися також кiмнати зо всiма їх антикварними
атрибутами. Пiсля вчорашньої моєї спальнi, вони раптом скорчились, я мiг
торкатися рукою їх стелi, з їх стiн плаксиво стiкали потьоки сирости, з
полатаних вiкон несло морозом. Особливо розпачливо виглядала моя збiрка
кишенькових видань, яку я безсоромно величав бiблiотекою. Вибач Джоне
Стейнбеку, вибач Джесимiн Вест, вибачте всi iншi. Я пролетар. Не можу
дарувати старим римлянамi, що вони це слово видумали.
Розумiється, я знов "ночував у Катрусi" - преодiозне, зухвале
положення, що наводило на безлiч розважань звичайно нiчим не виправданих,
дарма що моя партнерка так блискуче вiдповiдала для цiєї бiблiйно-райської
ролi. Знов та пишна широка постiль, та патетична їдальня, всi тi нашi
розмови, блискучi синi очi i тонкi лебединi руки. Я довiдався, що панi
Сомерсет все таки покращало, її стан не є абсолютно загрозливий, що вона
дякує за квiти i надiється скоро вернутися до дому. Це була гарна новина.
Не знаю чому, але в цей час це була наппавду дуже гарна новина. Ми обоє
мали найкращий настрiй, не дивлячись на одну прикрiсть, що я силою змусив
Катрусю прийняти заплату за її снiданки. Менi було також особливо приємно
направити одну клямку дверей вiдчинити кiлька вийнятково неслухняних
склянок з мармелядою, витирати в кухнi посуд. Я нiколи не подiзрiвав, яка
це приємнiсть витирати посуд, коли його миє якась особлива партнерка.
Iнколи це може видаватися, що ти граєш на пiянiно в чотири руки якусь
музику. Всiлякi тi варiяцiї поглядiв, тi фуги рухiв, тi консонанси окремих
слiв, все це вкладається у рапсодiю про Паганiнi.
Але наша музика не тривала довго, по тижневi, а властиво по дев'ятьох
днях, вернулася панi Сомерсет, її хвороба попустила, лишень їй було
заборонено пити й курити - найсуворiшнй присуд, з яким вона ледве чи дасть
собi раду. Я, очевидно, вернувся до моєї принишклої хатини, яка безнадiйно
втратила для мене всi свої принчди. Зате я набув щось багато бiльше,
можливо найбiльше, можливо рiшальне... Я ще, очевидно, не здавав собi
справи у цих моїх розшуках, дослiдах, спостереженнях, але я виразно
вiдчував, що я починаю вростати у якийсь певний грунт. Катруся, звичайно
маломовна, по деякому часi ще бiльше замовкла, її вся мова перейшла до
очей, до рум'янцiв щiк, до мелодiї рухiв. Коли я вечорами, або ранками
вертався з працi, моя хатина була насичена Катрусею, як губка водою, все
там мало її запах, на всьому намацально вiдчувалась її присутнiсть Всi мої
речi, моя бiлизна, мої одяги, моє взуття, моя їжа. Вона входила до мене не
питаючись, вiдходила не питаючись, наповняла мою уяву не питаючись,
бунтувала мою кров не питаючись.
I взагалi її бiографiя це бiографiя мого приречення. Їй двадцять п'ять
рокiв. Вона розвинена i здорова. Вона не мала товариства. Вона вiддана
своїй господинi. Вона вдячна долi. Вона їздила iнколи на забави до
Торонта. Вона шукала пари. Через неї Снилик дiстав цей "об'єкт" продажу.
Через неї я набув це мiсце. Через неї я i пiзнав панi Сомерсет. Сам
Господь Бог - Пантократор, на своїй ласкавiй долонi, пiдносив менi цей
неоцiненний дарунок.
Лишень... Поза цим... Десь там гень за тим озером, як схiд сонця, у
тому просторi рiки св. Лаврентiя, за тими тисячами островiв, лежав град
хмарочосiв, стояла Монт-Роял i сонячний, осiннiй день, i шелестюче i ржаве
листя i готель ля Саль. I ще те Сiмко з блискавками i громами, як один
страшний суд i присуд. Нi. Це було невловиме добро, вийнятково брильянтини
перстень пiзнань, наддосвiтнiй свiт огненних горiнь. I я не певен, чи
Катруся могла бодай припускати, що щось таке на землi iснує. Вона бачила
стiни моєї хатини, бачила дивовижнi на них малюнки, бачила фотографiї
розставленi по всiх кiмнатах, бачила мою порожнечу, мою самоту i тугу, мою
заворожену печать добра i зла, застиглого в моїх очах, як тяжiсть каменю.
Хто мав порушити цi забльокованi границi вiдсутности пана цiєї господи ?
До цього додалося ще одно дiйство: я дiстав вiд Снилика повiдомлення,
що вiн має для мене новий "об'єкт", про який я просив його недавно -
вийнятково занедбана споруда хати в захiднiй частинi Торонта, трохи бiльша
розмiром вiд моєї попередньої з гаражем, але в такому мальовничому образi,
нiби там була повiнь i вона довший час простояла пiд водою. Я не вагаючись
кинувся на цю жертву, як шулiка, як шакал, як акула. Все це я мав взяти у
свої руки i привернути йому нормальний вигляд. Протягом трьох тижнiв, вiд
кiнця сiчня до половини лютого, я не вертався до Оквiлу, я жив у бруднiй,
порожнiй хатi, був загнаний, забутий, задрипаний, як колгоспний герой
працi, але протягом двадцять одного дня, весь той зачумлений "об'єкт", що
коштував менi тринадцять тисяч, обернувся в "суб'єкт", швидко побiльшив
свою вартiсть i додав до мого рiчного бюджету двi i пiв тисячi готiвкою,
яку я негайно направив на погашення частини свого заборгування.
З тебе будуть ще люди, казав дуже авторитетним тоном мiй пречарiвний
Снилик, лишень я не думаю, що це найiдеальнiший засiб стати мiльйонером.
Ми вечеряли з ним у одному китайському ресторанi на "Лейк-шор" i снували
сiтку плянiв майбутнього. Нi-нi-нi! Ми повиннi взятися за щось поважнiше,
ще не знали детально за що саме, але в кожному разi не зачумленi старi
будинки. Хоча будинки взагалi це все таки поважна порцiя, головне ж той
пiд ними грунт. Тi шматки площi нашого пречудового континенту. Снилик мав
повнi руки готових плянiв, вiн знав, що у мене пiд носом будується Форд,
що трохи далi за автострадою вгнiзджається Рокефелер, що здовж дороги
виростають з години на годину "фольксвагени", "гуд'їри",
"голянд-кенедiєн", "ан-глокенедiєн", "вестiнггавзи" - така безконечна
черга безконечних назв з такими головокружними фантазiями. Ми зi Сниликом
сидiли непомiтно, мали вигляд на озеро, покрите частинно льодом, а
частинно дикими хвилями з бiлими гривами i мiркували, як догнати фордiв й
рокефелерiв. Не було вже часу, земля крутилася i до нас, але ми все таки,
навченi досвiдом наших перших дитячих крокiв, вдавали також божевiльних
доляро-робiв...
А коли я знов появився у моїй хатинi на Оквiлi, панi Сомерсет
вiдмовилась мене пiзнати. - Хто ви такий? Де ви були? У якому госпiталi ви
лежали? Скiльки ви стратили фунтiв? - Я їздив на Сант-Агате-де-Монт на
лещета, - сказав я переконливо.
Катруся знала причини моєї вiдсутности, моя хатка на курячих нiжках
стояла чепурна, як звичайно, її казковiсть з голiвкою Нефретете нiяк не
постраждала, панi Сомерсет, також поблiдла з великими попiд очима синцями,
сидiла у моєму гранiтному фотелi i ми вели гiдну уваги розмову.
- Як почуваєтесь мiсiс Сомерсет? - питав я її.
- Лявзi, - казала вона сердито. - Не смiю навiть курити. Але ви мусите
бути вдячнi, що мене скрутило.
- О! Ледi! Це жорстоко! - протестував я енергiйно.
- Яке жорстоко! Мали нагоду спати з такою дiвчиною, - казала вона.
- Лишень пiд одним дахом. I не так завдяки вашiй недузi, як завдяки
духам, - далi перечив я.
- Ой, тi менi духи! Кетрин також все скидає на духiв, але хто до дiдька
вам повiрить. Коли я була у вашому вiцi я брехала направо й налiво, як
сука. Я мала трьох коханцiв - судiть самi! А Кетрин за вами гине.
- О, ледi Сомерсет!
- Не кажiть менi ледi, не кажiть менi Сомерсет. Кажiть менi Ен! А за
Кетрен я вам дякую. Добре що ви її берегли вiд тих духiв, їй вже час. А
наша буда таки виглядає моторошно, колись це був "контри гавз", бо жили ми
у Торонтi при вулицi Блур недалеко вiд Батерст. Там тепер школа краси, а
колись це був наш замок. А що до бiблiотеки. . Мiй милий! Йдiть, берiть,
просвiщайтесь. Ви перша жива iстота, що пiсля смерти мого чоловiка нею
зацiкавилась. Кому тепер потрiбнi Бронте, Дiкенс, Байрон! Змилуйтесь над
нашим вiком! Звiдки ви родом?
- З України.
- Чула. А де це є? Росiя?
- СССР.
- Для мене тi лiтери порожнiй звук. Я знаю Росiю i була в Петербурзi. I
як вони, скажiть, могли це перезвати на... Ах! Не моє дiло! Ви любите
книги? Йдiть, берiть, ось вам ключ. День i нiч. Коли хочете. Разом з
Кетрен. Дiвчина, як данський сир... їй треба... О, розумiю, розумiю! I вас
розумiю. Всi тi там по стiнах абстракцiї? Чи не є це часом конкуренцiя
моєї Кетрен?
Я був зворушений цiєю мовою, вона була зворушена також. - Павле! Не
берiть цього сентиментально: жити треба просто, - казала вона. Це я була
мiзерно-забльокована, але бачите, що сталося. Зiрвалася. Зависоко лiтала.
По смертi чоловiка... Ще була молода... Втрiскалась до фiльмового артиста
- божество, знаєте тi часи. А був красунь - розумiється. За ним тягнулися
сотнi багато кращих за мене, а мiльйони вiн мав свої. Виїхав до Англiї Я
лiтала через океан, як метелик. До Лондону, до Парижа, до Токiо, до
Каїра... Кани, Рiв'єра... Обсмалила крила i стала смiшною.
- Ви не були смiшною, - вирвалось у мене спонтанно.
- Смiшною! Дурною! Не змiряла сил. На цiле життя зiсталась калiкою.
З'їла сама себе, пропила нерви, прокурила легенi, нiодного щасливого дня.
Скажете любов ? Не кажiть смiшного. Пасiя, патологiя... Гангрена, що
зжирає тiло i душу, iдiть до психiятра i лiкуйтесь, чим можете. За всi
свої поїздки тiльки й маю, що знайшла ту Кетрен, оте дiвча, що живе зi
мною, якому я отруюю життя тiльки тому, що воно не має де подiтися. Я мушу
говорити, пити, курити, кричати, дебошити. Не раз лежу п'яна, як свиня, а
вона сидить надi-мною, як ангел, i прибирає за мною гидоти. Вона каже, що
батька її заслали, що матiр вкрали, а я кажу: росiяни, можливо, жахливi,
одержимi бiсом, але я жахливiша вiд них. Дурна та Кетрен!
- Протестую! - вирвалось у мене.
- Ви божевiльний! Проти чого протестуєте? - казала Сомерсет.
- Кетрен не дурна! Кетрен щаслива!
- Ви подвiйно божевiльний! Яке щастя?
- Вам служити! Бути з вами! Мати бiля себе таку людину!
- Нiсенiтниця! - викрикнула вона. - Не люблю таке чути! А зрештою -
досить. Розплакалась! Вам треба вiдпочити. Добранiч! - I вона швидко
встала i швидко вiдiйшла. Я провiв її через город до дверей її дому. Ми
мовчали. Був великий мороз, свiтив ясний мiсяць. Купами, як смiття, горiли
зорi.
IV
З Катрусею мав клопiт, чого i треба було сподiватись. Вона прибирала
мою берлогу i готовила вечерi. I мала свою манеру поведiнки. Лишала
записочки пiд подушкою - "спи гарно, Павле", або на столi "смачного,
Павле", або при дверях "добранiч, Павле". Стелила мою постiль, нiби це був
вiвтар, готовила їжу, нiби священнодiяла. Її цi таланти наводили на мене
сполох, я ставав її боржником i не знав, як протиставитись. Я весь час був
зайнятий, ми рiдко бачились, а як бачились - признаюсь: вона була
пречудова, налита, як зрiла ягода, мала здорове, свiже, пружне тiло, яке
пашiло жагою i якого, ще раз признаюсь, менi бракувало, як дихання й
повiтря. Iнодi здавалось, що не видержу, забивало вiддих i вона це бачила,
чула, розумiла, чекала, вiрила, її лазурнi очi були прозорi i яснi,
промiнюючi, обiцяючi.
Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не надавалася на
нiяку iншу ролю i я не мiг би собi на щось iнше дозволити. А для одруження
я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий. Можливо, що на
перешкодi стояло те саме, про що недавно говорила Ен - пасiя, патологiя,
гангрена, але я це мав i мусiв з цим рахуватись. Я постiйно виймав одну
фотографiю у чорнiй, сатиновiй пiжамi i вона так гостро пригадувала Сiмко,
що у мене крутилась голова, нiби я дивився в безодню. Щоб забезпечитись
перед Катрусею, я поставив ту фотографiю на свому нiчному столику, я
говорив про неї навiть з Зiною, яка вийшла замiж за солiдного торгiвця,
сильно згрубла i поводилась, як московська купчиха, повчаючи мене, що
вона, тобто Лена, "поступила зi мною нечесно". Катруся приняла фотографiю
у чорнiй пiжамi як належне зло i тiльки одного разу дуже обережно, нiби
торкаючись павутиння, вона питала: - Хто вона? - Одна малярка, -
вiдповiдав я. - Ваша наречена? - Нi. Сестра? - Також нi. - Любов? -
запитала вона по короткiй перервi зниженим голосом. На це я не вiдповiв,
що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень спустила очi, якi,
здавалось, на хвилинку згасли. Але це пiзнання не вплинуло на її
поведiнку. Вона знала, що в цьому є щось невиразне. Любов? Минула любов?
Далека любов? А життя - життя i воно диктує. Воно має вчора, сьогоднi, але
має й завтра i Катруся добре знала, що кожне завтра може принести нам
несподiванки - недобрi чи добрi... I вона трiпотливо насторожена, як дика
пташка, на сторожi свого гнiзда, чекала свого завтра.
Нi, Катруся не змiнила своєї поведiнки, а як змiнила, то, здається, ще
її загострила. Здавалось, вона цiнила мої почуття, нiби вони були її
власнi, вона злилася з моїми наставленнями, затратила рiзницю мiж моїм i
своїм i це ставило мене у становище оточення. Я почував iнколи, що моє
єство поволi розчиняється i поволi зникає, як окрема самостiйна дiя... I
що поразка моя неухильна.
У цих умовах годi було оминути господу панi Сомерсет, вона вже цiлком
стояла на моїй дорозi, її бiблiотека була вимовною причиною i разом
непереможним магнетом. Деякими недiлями я заходив до неї i бушував там, як
садист. Це була особлива насолода забратися до тiєї похмурої за денного
свiтла, обшитої брунатним шалюванням, зi запахом тлiнного паперу, святинi
i в її таємничих, глибоких, мало не злитих вiд довгого стояння лавах книг
знаходити якусь несподiвану рариту, яких була незчисленна кiлькiсть i
погрузнути у її свiтах, промiрах i просторах. Мiй батько був учитель i без
сумнiву це вiд нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.
А ледi Сомерсет чи тепер просто мила Ен, сидячи у своєму затишному
будуарi, одягнута у просторий, теплий, ватовий халат, нiби султан
турецький, приймала мене з великодушною поблажливiстю до моїх книголюбних
нахилiв i крикливо-прихриплим голосом, нiби пiсля перепою, питала: - Що ви
там робите? - вона мала на увазi бiблiотеку. - Оглядаю книги, - спокiйно
вiдповiдав я. - Слухайте, молодий чоловiче! Чи ви часом не iмпотент? Там
на нього чекає гаряча, як грiм, дiвчина, а вiн возиться з книгами. Я цього
не розумiю! I не розумiю... Не кажiть, не кажiть! А може краще скажiть: що
у вас там за лубом? Кажiть! Все кажiть!
Я сидiв проти неї на низькому, м'якому стiльчику i якраз мав у руцi
книжку Теккерiя "Роман без героя". - Це для вас! Це якраз для вас! -
гримiла далi панi Сомерсет, у вiдповiдь на мою розгублену мовчанку. - А, я
знаю... Ви там з тими своїми... Чи ви вiрите справдi в любов? - I не
дозволивши менi на вiдповiдь, вона одразу вiдповiдала сама. - Я в це не
вiрю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня! А що ви
вiрите... - Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда вiри, але
вона не дозволила. - От ви будете читати у цього самого Теккерiя, що це є
страшна iлюзiя. Власне iлюзiя! Це уроєння. Це такий паралiч реального...
О, мiй Боже, мiй Боже! I як це ми люди не можемо збагнути, що... Ну
скажiть, ну скажiть! ..
Менi було не легко висловитись вистачально по-англiйськи, я шукав
потрiбнi слова, у поспiху не мiг їх знайти i мiй вигляд напевно зраджував
велику розгубленiсть. Я дуже добре розумiв її намiри i її тенденцiї,
одначе не мiг дати їй остаточної можливости виконати її завдання.
Одруження Катрусi було тепер для неї "головне питання кожного її дня, але
я мусiв вдавати турка i уникати справжньої вiдповiдi. Я говорив про те i
про це, про любов, як силу, як частину природи, як невiд'ємну окрасу
розмноження роду, як поезiю, красу взагалi, мистецтво. Панi Сомерсет
прекрасно це розумiла, але вимагала не краси й не поезiї, а звичайної
прози.
Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лiнiї. Я не мав
дома телефону, але я мав його у себе на роботi, як також я мав його на
кожному кроцi моїх стежок. Внедовзi, при кiнцi березня, пiзно вечором,
бiля години дванадцятої, у мене на роботi задзвенiв телефон. Я пiдняв
слухальце i на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помiтно втомлений, але
як звичайно повний завзяття. - Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. -
Якась рудера ? - запитав я. - Но... Не так аж образливо. Прекрасна хатка
на сiм кiмнат з гаражем... I з виглядом на озеро. Ха-ха! - казав Снилик. -
А цiна? - Цiна твоя. П'ятнадцять грен. Можливо, можливо! Можливо
спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При певних твоїх... Ти розумiєш.
Двi-три тисячки можеш залучити.
Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього пiдписав "оферту", а
четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайної поверхової
уваги, а за тиждень цей самий Снилик привiз своїм Фордом нового купця,
якогось еспанця i ми погодились на сiмнадцять тисяч. - Вел, - казав
Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. - I головне, що мене при тому
найбiльше розiбрало, це розмiри мого дiла. Вони видались менi жалюгiдно
малими. Десь приблизно в тому самому часi, ми сидiли зi Сниликом i моїм
новим приятелем Медиком у "грiлi" мого, знов таки старого приятеля Пилипа
Стецика, що при вулицi Квiн, один блок на захiд вiд Батерст, у його
найзатишнiшому "сальонi", пили дешеву каву i обговорювали дивовижну, як на
нашi умови, справу - заснування нової будiвельної компанiї. I на диво, це
була моя iнiцiятива, до речi не останньої дати, бо ще будучи у Ванкуверi,
я познайомився з деякими нашими, не дуже великої фахової грамотности
людьми, якi мали вже чималеньку компанiю, яка в рiзних мiсцях того
пречудового мiста, будувала не менш пречудовi бонгала... Менi це дiло
подобалось. Будiвництво, це мiй коник взагалi. Я iнколи впаїдаю в
iстерику, коли бачу гарну будову. Тим бiльше, що в Торонтi вже було кiлька
наших очайдухiв, якi цим дiлом досить успiшно займалися. Один мiй товариш,
земляк, з якихсь старих часiв емiгрант, який мав обтятi пальцi лiвої руки,
вже на старостi рокiв, "впав на думку", що замiсть обтинати пальцi на
чужiй роботi, чи не краще занятися будiвництвом, як вiн казав, на власне
копито. Останнього лiта, вiн пiшов за своєю мудрою радою i власними
силами, з не дуже великим капiталом, вiн збудував п'ять мешканевих
котеджiв в околицi компанiї Дженерал Моторе i заробив не бiльше, не менше,
- десять тисяч чистогоном. Це, казав вiн, нiяка ще сума, iншi на такому
дiлi виробляли три рази стiльки, але по-перше я ще не мав досвiду в цiй
роботi, а по друге, я такий досвiд набув, а за це треба платити.
I я йому вiрив. Я сам намiрявся набувати досвiд i що менi шкодило - моя
надмiрна обережнiсть. Я боявся рискувати, а це в рискованому дiлi,
найбiльший риск.
Не дивлячись на те й на це i на все iнше, ми заложили трiюмвiрат Снилик
- Данилiв - Медик - перший: торговельний досвiд, другий: два й пiв акра
будiвельної площi, третiй: будiвельна освiта. Чого бракувало -
будiвельного капiталу. Але Снилик вроджений оптимiст, вiн постiйно
повторяв ту саму iстину, що капiтали ростуть на вулицi Квiн, на полях, на
автострадах, в телефонних книгах i треба лиш нагнутися, щоб їх пiдняти.
Можливо, вiн мав рацiю i що нам залишалося - доказати це на практицi.
Нагнутися i пiднести. I в кожному разi, наша чарiвна трiйця з грiлу
Вiкторiя при вулицi Квiн, мала на увазi саме цим дiлом невiдкладно
зайнятися. Рiшено i пiдписано. Наша розмова не тривала бiльше години. Ми
встали з-за столу i, протискаючись через маси людей бiля бару, вийшли на
мокру, брудну вулицю, зайшли за рiг вулицi Маркгам, де чекало на нас авто
Снилика, всiлися до нього, гучно трiснули дверцi, авто рушило i побiгло
вверх до вулицi Дандес. Це було мiж першою i другою годиною дня якогось,
вже не пригадую числа в кiнцi березня.
Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав своє
мiсце в Оквiлi "Коломия" i при в'їздi до неї, на однiй з моїх сосон, я
примiстив табличку з цiєю назвою, виписаною чорними готичними лiтерами на
брунатному тлi, запозиченою, розумiється, з прапам'ятного котеджу Лисого
на озерi Сiмко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене нiякого
меморiяльного сентименту i лишень Снилик, який, вдається, походив родом з
околиць того символiчного мiсця, був цим пiдлещений i сприйняв це як мою
данину патрiотизму старим нашим рiднокрайовим закутинам.
Отже йшла весна... Вона заздалегiдь наводила на мене панiку. Я бачив
мої здичiлi яблунi, нестриженi живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що
мав з цим робити? Залишити й надалi на волю Божу, як домену фазанiв,
зайцiв та всiлякого зiлля, а чи пробувати привести його до якоїсь
цивiлiзованої подоби. Тим часом я ще не мав на це остаточного рiшення,
поле чекало долi, сонце лило на нього своє тепло, воно оживало i швидко на
очах мiняло барву. Зi сiрого воно ставало сивим, зi сивого зеленим. Зграї
перелетних барвистих птахiв невiдомих пород наповняли його гамором. Я ж
шукав рiшення i був зайнятий.
А в тому також купiвлею авто-машини. Ця справа давно непокоїла мою
вражливу амбiцiю, засадничо вона була дуже проста i дуже зрозумiла, але
для мене вона спричинила багато метушнi. Це далеко не те саме, що купити
черевики, або штани, це щось подiбне до того, як колись купувалось коня,
чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашої
природи, автостради, вулицi, гаражi ними заповненi, їх бiльше нiж людей,
нiж собак - журнали, радiо, телевiзiя, неоновi свiтла спiвають їм такi ж
оди i пеани, як i Де-борi Кер чи Фредовi Ас...
