Улас Самчук. На тведiй землi
страница №11
...теровi, i як зi всiм цим одразурозiбратися, особливо коли ви не мали належного досвiду.
Спочатку я мав намiр дуже пуританський. Щось винятково скромне, якийсь
з другої руки фольксваген за триста долярiв. Щось, що возило б мене туди i
назад мiж Торонтом i Оквiлом. Але як тiльки я торкнувся цiєї справи, до
речi дуже обережно, нiби початкуючий музика торкається струн скрипки, як
вона одразу брязнула i загула на сто голосiв. Торонто має сотнi мiсць,
заставлених барвистими, як великоднi крашанки, вживаними автами, всi вони
блищать своїми кольорами пiд зливою свiтла i неонових реклям, всi вони
рвуться до рук, всi вони готовi вести вас на край свiту, всi вони
кокетливо, як балерини, манили й заражали вашi естетичнi смаки.
Вимагалось тiльки вiдваги, якої я, признатися, не мав, триста долярiв,
якраз моя цiна, але триста долярiв не моя амбiцiя. Вагаючись, я вдаюся до
одного з моїх таборових знайомих, який працював у однiй фiрмi при вулицi
Бей. Вулиця Бей це вулиця фордiв, крайслерiв, даджiв, шевролетiв,
каделякiв, їх розмiщено там за склом, як iкони святих, i коли ви там
появляєтесь, ви одразу вiдчуваєте непереможний вплив їх магiчної сили i
глибоку пошану перед їх маєстатом.
Я зайшов до великого за склом магазину, над яким неоновi свiтла
висвiтлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурiй, меркурiй,
меркурiй! Це свiтло било, як молоти, по моїй уявi i коли я опинився за
склом цiєї мiстерiї, я почував себе, як святий Данило, в печерi з левами
на картинi Рубенса. Мене одразу зустрiв мiй знайомий, якого я ледве
пiзнав, я читав його рекляму в однiй з газет, я говорив з ним по телефону,
я бачив його ще кiлька рокiв тому, коли ми появилися у цьому просторi, але
тепер у цiй атмосферi вiн виглядав зовсiм вiдмiнно. Вiн мав на собi дуже
елегантний темно-сiрий, прекрасно кроєний з прекрасного матерiялу одяг з
бiлим, як перший снiг, комiрцем i розкiшною, шовковою, темно-бронзовою
краваткою. Вiн був свiжо, дбайливо голений i старанно чесаний, його темне
волосся блищало чистотою i, здавалось, вiн став вищий ростом. Вiн дуже
приязно зi мною привiтався, завдав кiлька стандартних питань
"гав-ду-ю-ду", повiв мене в глибину мiстерiї, показав серiю моделiв,
пояснив їх привiлеї, вiдкривав i закривав мотори, роз'ясняв i з'ясовував
дiяграми. А щоб вiн рекомендував менi конкретно? Форда, вiдповiв вiн без
надуми. Форд це Америка. Це символ. А також довiр'я. Крайслер, Каделак,
Дженерал Моторе - без сумнiву. Це марка. Розумiється. Але Форд, це також
фiлософiя... Мудрiсть, поезiя. В цiлiй людськiй iсторiї ви не знайдете
цiкавiшої епопеї розвитку цивiлiзацiї, як у цих чотирьох лiтерах.
Той самий мiй знайомий обвантажив мене цiлинi оберемком вiдповiдної
лiтератури, виданої на найлiпшому крейдяному паперi з превражаючими
iлюстрацiями цих чудес, якi представлялися на тлi розкiшних будинкiв,
пречудових краєвидiв, надзвичайних iсторичних мiсць, як Римський колiзей,
як паризькi бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гаваїв i завжди
в супроводi найвибагливiших красунь у найвибагливiших одягах. Тексти цих
публiкацiй належать до клясики лiтературного мистецтва, як i Гомер чи
Шекспiр. "Невгамована елеганцiя! Цiлковито нова порода дорожнього хижака,
породженого Меркурiєм. З європейським вiдчуттям стилiзацiї. З характерними
прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках. Приклад: завуальованi
головнi свiтла, - стандарт! Послiдовнi заднi поворотнi сигнали, -
стандарт! 289 куб. цалiв. У-8, - стандарт! Узгiдненi сидiння, - стандарт".
Iтд, iтд... Цей пеан простягався на цiлу сторiнку друку, а коли дiйшло до
цiни, то виходило, що цiла ця казкова розкiш вiддавалася майже задурно, за
вийнятком невеличкого завдатку i зовсiм непомiтних мiсячних сплат.
У наслiдку цих баляд на подвiр'ї моєї "Коломиї" появився справжнiй,
новенький, блискучий фордiвський "Меркурiй", кольору, за моїми поняттями,
"рембль-грiн - 108", тобто, на цей час, модерного сiро-зеленого чи краще
оливкового вiдтiнку, який найбiльше промовляв до моїх вибагливих
естетичних вимог.
Нiякий вживаний фольксваген а широка, як степ, i вигiдна, як канапа,
пружня, елегантна машина, яка нечуйно й елястично, як ангорський кiт,
сковзала новенькою автострадою королеви Єлисавети.
З дозволом на їзду не було труднощiв, ще в таборах я брав курси
шоферства, у Ванкуверi я був власником старого Олдсмобiля, а тому, без
нiяких особливих зусиль, я дiстав iнструкторське благословення тут же
недалеко у Куксвiлi i єдиного, чого бракувало - це справжнього гаражу, бо
моя ославлена шопа, яка бездоганно виконувала обов'язки дровiтнi, могла
лишень ображати гiднiсть мого Меркурiя, цього спритного сина Зевса i
Маї... Але й тут знадобилось втручання Катрусi... Панi Сомерсет
запропонувала менi один зi своїх просторих гаражiв, у якому моє божество
почувалося зовсiм вигiдно й щасливо.
Отже я мав радiсть - велику, рiдкiсну радiсть. Це був раптовий,
революцiйний крок вперед. Я почувався в сiдлi. Я помножив свiй засяг
простору, я неймовiрно збiльшив швидкiсть. Жити швидко, багато, пружньо -
вимога й заповiдь доби, жити, щоб зникав час i простiр, щоб затерлись
границi вiддалiв, щоб пекло i рай злилися i засiли мирно на лавах
Об'єднаних Нацiй в Ню Иорку.
Але чи можливо справдi досягнути рiвноваги добра i зла? Знайти середнє
аритметичне мiж правдою й кривдою i урядове скасувати митну сторожу мiж
життям i смертю? I коли нашi предки вже знали потойбiчний простiр, як ми
знаємо тепер Америку, коли вони посилали за покiйником його жiнку, коня,
прислугу, запiканку i кашу зi салом, то чому б нам не спробувати ще один
Меркурiй, який, за теорiєю релятивности i практикою електронних
компюторiв, зумiв би перевозити нас у позапростори до життя вiчного без
пересядки на ложi смерти...
Тим часом я мав справжню велику радiсть. В парi з нею до моєї "Коломиї"
завiтала ще одна завжди очiкувана подiя - лист вiд Лени. Невiдомо з яких
побуджень вона робила цi рiшення писати менi, розумiється з допискою
"нiколи не забуваюча" i з виразним наставлениям, що нашi стосунки нiяк не
згасли i нiколи не згаснуть. Це пiдливання оливи до вогню наводило на мене
тяжку, гнiтючу вiдповiдальнiсть, моє вагання набирало сили закону. На цей
раз вона гратулювала за "Коломию" i повiдомляла, що "ми також переїхали" й
подавала адресу "Монт-Роял", чи не тiєї самої "монт" з якої ми з нею
оглядали те мiсто, з тими супер-урбанiстичними краєвидами. А також
повiдомляла, що мала виставку, що нацiональна галерiя закупила двi її
картини, що вона збирається знов до Европи.
На тлi цих повiдомлень моя "Коломия" хиталася, нiби її корабель
потрапляв зненацька у дикий вир буревiю. Мене проймало почуття Каїна, я не
мiг примиритися з успiхами Авеля, тьмарилось сонце, залягали густi тiнi.
Але час не стояв. Яка благодать, що нас женуть - згода - незгода - вперед!
Кiнчався березень, обiцяла бути гарна весна, по новiй автострадi
королеви Єлисавети напроти Оквiлу Форд будував чергову свою фiлiю у
виглядi казкового, срiбного палацу, у моїй хатинi задзвенiв телефон, на
протилежному боцi моєї "Коломиї" за рiчкою загарчав бульдозер, розчищались
джунглi, плянувались новi побудови.
Не було спроможности не реагувати на цей поступ. Ночами, на роботi i
дома я думав, я викликав Снилика, я радився з фахiвцями. Приходила i
вiдходила Катруся, приходила i вiдходила панi Сомерсет, тепер тiтка Ен,
якi безоглядно снували проти мене змову й посягали на мою свободу. Своїми
жiночими сейсмографами вони без слiв непомильно вгадували коливання моїх
центрiв. - Павле! Кава! - Чистий, голубиний голос. Вiдчинялися наростiж
дверi i я бачив її у всiй її пишнiй, повнiй, зрiлiй красi - силует за
моделем Венери Мiлоської у бiленькому, легкому хвартушку, що його легко
торкав i порушував раннiй, свiжий вiтер.
Зо всiх бокiв замкненим перстенем облягав ворог, його стратегiя
досконала, його тактика непомильна. Тiтка Ен подвоїла свої вiзити i
останнього разу дала менi ясно зрозумiти, що її Катруся не є бiльше
прислуга, що вона її дочка, що вона адоптована. - Час i вам прийняти якесь
рiшення, - казала вона. Її мова звучала категорично. Я посмiхався
виминаючою невиннiстю, але на її устах тримтiла погрозлива невмолимiсть -
Скiльки вам рокiв ? - питала вона демонстративно - У моєму життi не було
рокiв, - вiдповiдав я на це тим же виминаючим тоном. - Не кажiть
нiсенiтниць! Ви людина зрiла!
Можливо збоку моя постава виглядала маньякально, але я вже мав рiшення.
Будуватися! Вростати у твердь. Iдея будуватися просякла мною наскрiзь.
Скинути нашарування пасивности. Перед зором вiдкривалась безмежна Америка
мiж двома океанами, в мою душу проникав ритм Ню Иорку. Будови, гiганти,
дороги, мости, машини. Я був неможливо жорстокий, коли доходило до цiєї
точки. Будуватися, значить жити за власною подобою, не гнатися за легким
дешевим вiдрухом. Мене небезпечно спокушало видовище мого сусiдства за
рiчкою, де на очах виростала фантастична споруда зi широкими скляними
стiнами, розкритими краєвидами, кокетливими терасами... Чому б це не був
я? Мої телефоннi розмови зi Сниликом набрали загрозливого розмiру, я був
рiшений будуватися.
У цих саме днях до моєї хатини пiд'їхала стара, обдрiпана, трьохтонка
джi-ей i з неї без поспiху вилiз присадкуватий добродiй у чорних окулярах,
який подав менi вiзитiвку - "Сарабiнi i Ко - Бюльдерс енд Девелоперс оф
Модерн Говм Комюнiтi". Дуже приємно. Чим можу служити? Чи не є я власником
оцього поземку? Я пiдтвердив. Його фiрма розбудовує весь цей терен i мала
б намiр заокруглити свою територiю по цей бiк рiчки. Чи не мав би я намiру
продати цей шматок грунту ?
До певної мiри це збiгалося з моїми намiрами, лишень останнiм часом
вони поважно вiдхилилися вiд своєї мети. Мiй всезнаючий Снилик минулої
осени пророчив, що за два - три роки я дiстану по десять тисяч за кожний
акр, але його пророцтво шалено розминулося з часом. Останнiй мiсяць,
останнi тижнi, а особливо останнi днi показали виразно, що питання цих
акрiв, це питання не рокiв, а годин. I саме цей фактор поважно вплинув на
мої намiри. Постало багато нових питань, а мiж ними i це, чи я мушу конче
тi акри продавати. Ми вже мали нагоду зустрiчатися з нашим трiюмвiратом i
думати про власну будiвельну базу, але коли б навiть не це, я маю всi
данi, що мої акри можуть стати поважною пiдставою занятися будiвництвом
навiть на власну руку. Саме тепер над цим я думав. А коли я запитав
представника Сарабiнi i Ко про цiну, вiн без надуми подав десять тисяч за
акр. Це значило, що моя цiна може бути значно вищою. Скiльки треба
капiталу, щоб почати будувати на власну руку? Вiдповiдь Снилика була: сто
тисяч. Я мiг на своїх акрах розраховувати на десять будiвельних об'єктiв.
- Гаразд пане... - Артурi, - пiдсказав менi мiй гiсть. - Артурi. Маю
вашу адресу i в короткому часi ви дiстанете вiдповiдь. - Добре. Дякую.
Надiюсь позитивну. Тим часом допобачення!
Не встиг ще пан Артурi завести свою джi-ей, як я вже набирав число
Сниликового телефону. - Гальо! Тут Данилiв... Так i так. По десятцi за
акр... - Що ж ти на це ? - Хотiв би зустрiтися з тобою... - Сьогоднi
вечором. О пiв на восьму. Грiл Вiкторiя.
Я мав нiчну змiну о годинi одинадцятiй. За дня я мусiв звичайно спати.
Але була така спокуслива провесна, що я не мав вiдваги тратити днi.
Представник Сарабiнi i Ко збiльшив пульсацiю моєї крови i я вдесяте
виходив на терени моїх володiнь до того мiсця, звiдки починається схил до
рiчки i де я плянував положити межу моєї майбутньої резиденцiї. Це було
засадничо вiдважне пiдприємство, я мав намiр задержати за собою цього пiв
акра здовж алеї Матiяса поруч з оселею панi Сомерсет в тiнi тих прекрасних
сосон i тих яблунь з краєвидом на пiвдень, на долину, на плакучi верби, на
рiчку i мої джунглi над рiчкою. Уявлялась картина новенького бонгало на
вiсiм-десять кiмнат з розгонним баром у пiдвальному просторi, великими на
всю стiну переднiми вiкнами i з виходом на розлогу вiдкриту веранду з
балюстрадою, вазами i широкими сходами зi сiро-жовтого сирого каменю зi
заднiм подвiр'ям, оточеним зеленими травниками i клюмбами квiтiв.
I саме ця уроєна картина, яка стала для мене iдеалом, гальмувала цiле
моє пiдприємство разом з будiвництвом, панi Сомерсет i Катрусею. Бо в
центрi всiх моїх невральгiчних мрiй я бачив один тiльки фокус - Лену.
Без неї все це не мало сенсу... Анi опертя, клiмату, стилю. Я бачив її
на нашiй соняшнiй, заповненiй квiтами, верандi у її бiлому, поляпаному
барвами робочому халатi з палiтрою перед мольбертом, я бачив її вечiрньою
добою у темно-сатиновiй пiжамi й кiмоно у нашому са льонi, погрузлу
недбало у глибокому, кольору слонової кости фотелi з книгою, освiтлену
широким кругом свiтла зi стоячої лямпи, я бачив її у легкiй домашнiй
накидцi зайнятою в її просторiй, завiшенiй, як картинна галерiя, робiтнi,
я бачив її у довгiй, прозорiй, нiчнiй сорочцi нашої ясної, легкої,
просторої спальнi.. Я бачив її спокiйну, величну постать на тлi нашої
барвистої, соняш'ної оселi з її вишуканими кольорами, при сходi i заходi
сонця, при мiсячних ночах, за злив, громiв i блискавок, за лагiдних,
мирних, теплих вечорiв i ночей.
Лена стояла у центрi, у центрi всiх центрiв, у найуявнiшiй уявi, у моїх
тiльцях крови, у вiддиху, у смутку i радощах, у мрiях i дiлах щоденних. А
разом стояла виразна дiлема: або то вона, Лена, або то будiвництво, фiрма,
Катруся, панi Сомерсет. Або то я продаю частину своїх акрiв i будую свiй
пiдхмарний замок, або то задержую всi акри, одружуюсь з Катрусею, закладаю
родину... Ха - ха... Якi привабливi перспективи. Коли б не цей туман
невiдомости, в якому я заплутався з душею й тiлом.
Бо ж де є та моя чародiйна фiкцiя Лена, за якими далями, просторами,
океанами? Чи вона справдi вернеться - туман, туман i непрогляднiсть. Iнодi
здавалося, що вона ось тут на досяг руки, що вона лиш вийшла i зараз буде
назад, а знов iнодi, пiд час моїх депресiй i зневiри, я був переконаний,
що вона вiдiйшла i розчинилася в просторi назавжди. Де дiйснiсть? Куди
скерувати погляд?
Розумiється, я люблю будiвництво, це стара моя пасiя, маю в руках
добрий початок, бачу мету... I разом...
Засадничо, ця тема була основною наших нарад зi Сниликом. Вiн мав
найбiльше досвiду в таких оправах, а також викликав у мене найбiльше
довiр'я. Пiсля всiляких мiркувань, i не без мого натиску, ми прийшли до
переконання, що моя iдея будiвничої фiрми є дуже добра, реальна i
виправдана, але ми ще до неї не цiлком готовi. Потрiбного нам основного
капiталу годi одразу дiстати, це було б понад нашi спроможностi, а
будувати два-три будинки це не вихiд з положення. Це можна робити без
нiякої фiрми, власними руками. Чи не краще зачекати, торгувати далi, чим
дасться, а за рiк за два, мiцнiше пiдкувавшись, приступити до справжнього
дiла.
Це було рiшення опортунiстичне, воно мене не вдовольняло, я не мiг
чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусiв дiяти i то зараз. Так
чи так. Цiлу нiч на роботi я власне про це лиш думав, а другого ранку,
коли я пробудився дома пiсля кiлькох годин сну, я одразу подзвонив
Сниликовi. - Ральо, Степане! Я рiшився! - На що ти рiшився? - Продати два
акри! Ти що, здурiв? - Здається... Але я все таки продам! I доручаю цю
справу в твої руки. Вимагай п'ятнадцять за акр. - Що думаєш робити з
грiшми? - Викинути... На смiття. - Нема часу на жарти. - Думаю будуватися.
Для себе. - Зачекай. Я там буду!
Перемогла Лена. Катруся, розумiється, не була втаємничена у цi мої
вiдчаяннi рiшення, вона, як завжди i як звичайно, педантично i вiддано
робила у мене порядки i по своєму очевидно прямувала до своєї виразної
мети. Менi було соромно за себе, я уникав з нею розмов i довших зустрiчей
i намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.
Цього ж пiдвечора прибув Снилик. Вiн мав заклопотаний настрiй, здається
мої пляни йому не iмпонували особливо, досвiдченим оком вiн ще раз оглянув
мою територiю, зацiкавився справами далi за рiчкою, переважно мовчав,
роздумливо дивився i коли вiдходив, нiби мiж iншим, з докором у голосi
запитав: - Навiщо тобi будуватися? Ти не маєш де жити? - Як навiщо? -
питав я здивовано. - Хiба для примхи, - казав вiн далi. - Змарнувати
грошi. Зроби лиш око до тiєї он дами, - кивнув вiн головою у бiк моїх
сусiдiв, i маєш будинок. А грошi в бiзнес. - Я й роблю бiзнес, - вiдповiв
я. - Твiй бiзнес... Якась напевно примха, квiтники, поезiя... Який це
бiзнес ? - Є рiзний бiзнес. Що для кого... - Шкода твоїх талантiв.. - Саме
тому. Хочу їх вивжити.
На цей раз ми з ним, можливо вперше, не зiйшлися в поглядах.
Вiд'їжджаючи, вiн заявив, що дешевше, як п'ятнадцять тисяч за акр, цього
тепер не можна пустити. Той он сусiд, можливо, дав би й бiльше. Треба б
лишень зачекати...
Я не перечив, я спокiйно доручив цiле це дiло в його руки, ми
попрощалися дiлово i як тiльки вiн вiд'їхав, я негайно викликав телефоном
сеньйора Артурi, пропонував йому звернутися в нашiй справi до мого
посередника, а одночасно просив подати менi докладнi iнформацiї, за яких
умов його фiрма могла б збудувати хату для мене особисто. - Завтра, о
одинадцятiй годинi я буду у вас, - вiдповiв на це Артурi.
Я вiдчув виразно течiю мого дiяння. Це був прорив. Я був рiшений. I
коли це сталося, всi мої гамуючi комплекси розступилися набiк i на мене
найшло гарячкове бажання акцiї. Я вже власними силами, не чекаючи Артурi,
почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безлiч всiляких журналiв
з проектами, iлюстрацiями, описами будинкiв, квiтникiв, посаджень, родiв
рослин, комбiнацiй форми. Я вже бачив будову, подiлену на частини з її
кольорами стiн, з її висотою, шириною, розмiром вiкон, кiлькiстю дверей,
розподiлу краєвидiв. Я вже бачив розлогiсть сходин, виложених зi сирого,
жовто-сiрого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже вiдчував
враження цiлої будови, поставленої на цьому ще порожньому мiсцi,
обсадженої вiчно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровцiв,
округлих довгошпилькових сосон. Я вже вiдчував запах рож, засаджених двома
вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами.
Я виходив ще раз на мiсце, де мало це чудо постати, i я вже кроками
вимiряв його довжину, ширину, напрямки, вiддалi. Менi хотiлось, щоб мої
високi сосни здовж алеї Матiяса гармонiйно давали основне тло будови, щоб
мої яблунi залишились, заразом допасованi до цi-лости, щоб моя стара
хатина затримала своє мiсце. Весь цей день до самого вечора я вiддав цiй
моїй вiзiї, а потiм на роботi моя уява невгавала дiяти, переходячи до
меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фiранок, до кольору
килимiв.
Знов мало спалося, коли прийшов о п'ятiй рано з роботи, благо я тепер
беру свiй простiр, мiж Торонтом i Оквiлем, значно скорiше, це виносить
менi не цiлу пiв - годину особливо, коли раннi дороги вiдкритi для руху.
До десятої години я сплю, а годину пiзнiше, недбайливо одягнутий i
постiйно заклопотаний, зустрiчаю сеньйора Артурi, який прибув точно своєю
джi-емкою, говорив дуже поспiшно i розложив передi мною десятки альбомiв з
проектами плянiв, рисункiв, фотографiй - один кращий другого,
найвибагливiшої творчости нащадкiв i сучасникiв Леонардо да Вiнчi, Джiо
Понтi, Пьера Люїджi Нервi, з їх найвражливiшим вiдчуттям форми i стилю,
якi за двадцять п'ять тисяч кошторису на власнiй дiльницi, могли
вдовольнити дуже вибагливi смаки архiтектурного умiння.
Я залишив цi проекти у себе i знов до самого вечора i цiлу нiч
пробавився ними. Хотiлось знайти щось, дати справжнiсть, збудувати
вартiсть. Мої нерви напруженi, серце билось мiцнiше, чоло горiло. Я мушу
наситити жагучий голод на добрi речi, створений на моїй старiй бать
кiвщинi... А разом, здавалося, що моя нова батькiвщина вимагає вiд мене
вiдповiдного вкладу... I при тому я мав дивне вiдчуття всемогутности: я
мiг створити не лшиеиь цей будинок, я мiг стати Морганом, президентом
З'єдинених Стейтiв i навiть перемогти смерть... Це порушення мiри
можливого. Це був вiдгук розпачу з висот неба, це викрик трiюмфу
звiльненої свободи.
Три днi i три ночi тривала ця вакханалiя дерзань. Йшлося не про власний
мешканевий об'єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимрiяне
й зважене до останньої увцiї. Цей дiм мусiв бути по менi для мене. Крiм
звичайних сальонiв, їдалень, спалень, кухонь, туалетiв, я мусiв мати
форму, лiнiю, кольор, я мусiв мати простiр для моєї роботи i моїх речей. А
до того, один з цих капiтолiв мого простору мав дiстати виразно вiдмiнну
форму, з широкими скляними пристiнками, прикметними для малярського
ательє. Iнша знов моя власна робiтня. Обидвi цi вiдмiнностi мали б
знаходитися на протилежних краях будови i мали б бути роздiленi системою
житлових просторiв з двома виходами на пiвнiч до алеї Матiяса i на пiвдень
до моїх краєвидiв.
Фiрма Сабарiнi охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано,
обговорена кожна деталь i обiцяно, що в скорому часi я дiстану точнi
пляни, проекти i зариси будови, як також час початку її народження.
Пригадую цi днi, як тi, коли, здавалось, тремтить пiдомною цiла земля,
напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком
хiба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослiвно занедбаний, моя
зовнiшнiсть посiрiла, як вимоклий папiр, не завжди я був як слiд голений,
не конче дбайливо чесаний, не обов'язково гараз одягнений. Про Катрусю я
вже казав. Це регулярна, як годинник, точнiсть, при ходила i приходила,
казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постiль,
прибирала кiмнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважнiше
вiдповiсти на її привiтання. I навiть не питав себе, за що саме ця
благородна душа удiляла менi стiльки уваги. А коли я випадково, було, на
неї глянув - бачив завжди бiлi, свiжi фартушки, спiднички, усмiхнене личко
i вiдданi сяючi очi. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного
її мiзинця i не мiг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантаженi
проектами столи, мої безконечнi поїздки, безконечнi телефони i нiчого
нiколи не питала. Як i я не давав їй нiяких пояснень.
Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека i зрiдка, з моєю другою
благородною сусiдкою панi Сомерсет. Я перестав вчащати до її бiблiотеки, а
тим самим цiлими тижнями не мав нагоди бувати в її домi. Мав причини
догадуватися, що вона, пiсля вiдомих лiкарських вимог, не почувала себе аж
надто добре, напевне не легко вiдмовлялася вiд засвоєних звичок, мала
гомеричний настрiй, а тому волiла рiдше показуватись на людях. За все це
звичайно несла вiдповiдальнiсть i всi тягарi мовчазна Катруся, яка одначе
нiяк не зраджувала якихбудь змiн настрою. Можливо це стало її щоденною i
буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась i вважає її, як
частину свого приречення.
А Ленi просто з роботи вiдомим телеграфним стилем писав: "Дякую за
"нiколи незабуваючу" i сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял... Як
також пригадую деякi мандрiвки по тих висотах. I гратулюю, гратулюю,
гратулюю за всi Вашi успiхи.
Мушу признатись, що я також пiдбудовуюсь, обертаю невинну цiлиннiсть
моєї "Коломиї" у вiллю на подобу Боргез - може пригадуєте таку з римського
Пiнчiо, у якiй спочиває вiдома "Павлiна" вiдомого Канови. I живу надiєю,
що i мої зойки, одного разу, почує небо i внизпошле загублену мою вiзiю,
яку я зустрiв було на озерi Сiмко.
А тим часом благословляю. Хай Вас милує великий Тобi i батько його
батька i хай почастує вiн Вас хлiбчиками святого крокодила, печеними для
тих, що потрясають небом i землею - боговi землi Татi i боговi неба Ру".
Вибачте за це балагурство, з моєю "Боргез" ще завчасно хвалитися, але
що має сказати людина про речi, на якi нема слiв ? Зрештою, не сьогоднi -
завтра моя вiлля з мрiї перейде в дiйснiсть, але чи здiйсниться ще раз
"зустрiч на Сiмко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це i є те пiдставове
непорозумiння, яке сушить мою навiжену голову.
Мої справи з вiллею швидко наближались до здiйснення, не минуло й тижня
вiд моєї розмови телефоном зi сеньйоре Артурi, як до моєї резиденцiї
пiд'їхала знов знана джi - ей i з неї без поспiху, зберiгаючи гiднiсть
дiлової людини, з великою течкою пiд пахвою, висiв той самий добродiй,
який побiжно похвалив мого "Меркурiя", вiдзначив вартостi погоди i, не
виймаючи цигари з рота, розложив на моєму кухонному столi купу всiляких
писаних на машинi паперiв, якi я мусiв переглянути, щоб опiсля разом з ним
побувати ще раз у мого адвоката Гуменного при вулицi Бей, пiсля чого моє
конто в Українськiй Кредитiвцi драстично збiльшилось, а натомiсть моя
посiлiсть в Оквiлi драстично зменшилась. Весь той мiй улюблений простiр
вiд хатини вниз до рiчки перестав бути моїм юридичне, хоча не перестав
бути моїм фактично, бо його краєвид й надалi залишився моєю законною
власнiстю. Моя хатина i моя шопа, вперше за своє iснування, опинились
несподiвано пiд самою межею, трохи навскiс, у дуже незручному становищi i
тим самим, здається, стали темою моїх розважань, чи можна їх у такому
виглядi надалi залишити, дарма що менi дуже не хотiлося порушувати їх
iдилiчного статус-кво. Але ця справа ще не така нагла i тим часом вони й
далi лишаються головним моїм пристановищем i генеральним штабом операцiй.
Наприклад, та сама шопа, давно перестала бути дровiтнею, а поступово
обернулася в унiверсальний склад всiлякого знаряддя i взагалi майна мого
бурхливого господарства, без якого годi було уявити нормальнiсть ходу
цiлого цього пiдприємства.
Цього ж таки часу моє будiвництво остаточно оформилось, по коротких
торгах, його плян був прийнятий, бюджет затверджений, час побудови
встановлений. За нашим конкретним домовленням, за три мiсяцi вiд цього
судьбоносного дев'ятнадцятого квiтня, тобто у другiй половинi липня, моя
мрiя "Боргез" :дала стати намацальною, живою дiйснiстю.
Мiж iншим, цiєї недiлi, вiсiмнадцятого квiтня, за схiднiм,
православним, юлiянським календарем, припадав Великдень i я вперше на
своєму життi, зробив спробу вiдновити одну з традицiй моїх предкiв i
поїхав до То ронта на вулицю Батерст, до церкви св. Володимира, о
дванадцятiй годинi ночi на свячення пасок. За цим обрядом, про який у моїй
пам'ятi залишилось не багато спогадiв, заховався прадавнiй культ схiдлiх
християн, святкування воскресения Христа, що його було скасо вано i
заборонено у моїй старiй батькiвщинi. Я не конче намагався розбиратися у
цих вiковiчних суперечностях апрiорно вiруючих за чи контра Христа, але в
моїй вже пригаслiй природi церковного християнства, лишалося вражаюче
живим християнство органiчного типу з його генеральним гаслом любити
ближнього i взагалi любити нормами милосердя всiх його родiв. За мого
недовгого життя, але на довгiй життьовiй дорозi, я так мало зустрiчав
доказiв такого милосердя, що менi починало здаватися, нiби всi тi слова
лиш слова без нiякого зобов'язання. Одначе цi останнi багатi, рухливi,
повзбудливi роки трохи злагiднили гостроту мого розчарування i я почав
iнодi звертати зiр в напрямку тих просторiв, у яких могли ще зберегтися тi
вартостi у чистiй їх культурi, i менi стало лекше. Я перестав сердитись.
Бути сердитим те саме, що бути хворим, а тiльки здоров'я має привiлеї
сили.
До церкви вночi наїхало стiльки народу, що довкруги на цiлу милю не
було мiсця поставити авто, анi не було спроможности протиснутись до
середини. Я стояв в густiй масi людей, нiби замурований, просто на сходах
пiд вiдкритим небом. До речi була гарна нiч з прикметним весняним
приморозком, вгорi сяяли зорi, вулицею поза нами туди i назад грюкотiли
трамваї, перед нами далеко над масою голiв розлягалось Христос Воскрес.
Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всiм пощастило дiстатися до
середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею пiд церквою i сприйняти
Божу благодать з уст мiкрофонiв. Невiдомо чи це механiчне єднання зi
святiстю було вистачальне, одна.че не було iншого доступу до Божих
престолiв нашого часу.
Пiсля свячення всi, майже за шором, христосувались, як велить звичай,
тричi у честь святої трiйцi. Я мав щоки облiпленi помадками, дiстав безлiч
запрошень на розговiння, але вибрав Боярiв, бо не мiг вiдмовити Мартi з її
пречудове - святочно - благальним поглядом, пiсля того, як ми тричi,
пiдкреслено щиро, вiддали шану традицiї братолюбiя. - Вас зовсiм обернено
у абстрактну картину, - казала вона i бiлим, батистовим кiнчиком пахучої
хустини старанно звiльняла мої щоки вiд слiдiв християнської любови.
Бояри, розумiється, також святили паску, їм пощастило бiльше, нiж менi,
благодать свячення зiйшла на їх хлiб, крашанки, ковбасу i сiль
безпосередньо з кропила, i разом зi сходом сонця ми вже прямували двома
машинами здовж порожньою вулицею Блур, бiля парку повернули на Гай-Парк
авеню i за хвилину ми вже висiдали, серед раннiшньої святочної тишi, перед
будинком Боярiв, йшли сходами вверх, у вiтальнi ще раз христосувались, в
їдальнi вже чекав бiлий, святочний стiл, церемонно займались мiсця,
наливались чарки, починали зi свяченого яйця, пили за святе воскресiння,
їли iскристий, галицький борщ, печеню iндика, подiльськi налисники. З
кожною новою чаркою "голден веддiнг"-у поповнялось надхнення, у великих
очах Марти загорiлись подвiйно вогнi, Михайло заговорив про полiтику, нас
було троє, але нас була повна хата i все видавалось однiєю суцiльною
благодаттю неба, яка прихилилась до нас зi своєї висоти.
Пiсля розговiння, за традицiєю, належався заслужений вiдпочинок, Бояри
вiдходили нагору до своєї вiдпочивальнi, а менi Марта., зi всiлякими
грайливими примовками, двозначними натяками та спокусливими обiцянками,
примостила постiль внизу, у вiтальнi, пiд вiкном на новiй ясно-жовтiй
канапi. Не роздягаючись i наспiвуючи свою улюблену "чарочку медовую", що
ви-слувлювало повну мою вдоволенiсть, та обмiнявшись з Мартою ще одним
надхненним "Христос Воскрес", я вигiдно влiгся i дуже швидко заснув
святочно-традицiйним сном. Здається, що коли Марта вiдходила, останнiми її
словами було щось як "хай вам присниться"... а що саме далi - не
пригадую... А разом пригадую, що менi справдi приснилось i була це
Катруся.
Не мiг би далебi сказати, що це саме було, але було це багато руху,
багато людей, метушнi, христосування, все що тiлькищо пережилося, а в тому
пригадую обличчя Катрусi з дуже радiсним, святочним виразом, яка
намагалась протиснутись мiж людьми до мене i не могла цього осягнути. Така
виразна реалiстична картина, я це уже переживав, а коли прокинувся,
здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
Менi було соромно й нiяково i коли б не Марта, яка стояла надiмною у
пишному домашньому халатi i настирливо питала, що менi снилося, я,
можливо, зiрвався б i побiг шукати той сон у дiйсностi. - Що вам снилося?
- допитувалась Марта. - Що вам снилося? Вам щось незвичне снилося! Я
стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажiть, що?
Я не вiдповiв, а швидко встав, демонстративно потягнувся i струснув
головою. I попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого соку,
я за одним духом випив i все ще пiд враженням сну, хотiв був прощатися i
вiдiйти. Але Марта зчинила спротив, настояла, щоб я затримався, згори
зiйшов Михайло, ми ще раз розговлялися, одначе мiй добрий настрiй не
вернувся бiльше. Марта виразно гнiвалась. - Що з вами сталося? - питала
вона з докором. - Нiчого, абсолютно нiчого! Можливо, я втомлений... I мушу
вiд'їхати... - О! Знаю. Розумiю... - надулась вона. Але я не мiг нiчого
зарадити. Я мусiв вiдiйти.
Бiля другої години я все таки розпрощався з моїми друзями. Це був
криштально ясний день доброї, свiжої весни в її початковiй подобi, коли
першi навали тепла пiвдня вперше здолали сили зими, коли по городах
розгортаються жовтi вогники свiжої форситiї, а по всiх травниках
простеляються першi яскраво-зеленi килими молодої трави, коли вiдчиняються
гаражi i переданими, у сяйвi сонця, барвiють авто-машини.
Я їхав широкою, просторою, помiтно порожнiшою, нiж звичайно, дорогою,
передомною i за мною бiгли машини в напрямку Нiагари, як звичайно, мене
цей рух наповняв бадьорiстю, у вухах все ще звучали прощальнi лементи
Марти i уривно в думцi виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
Дома, на моєму їдальному столi, на цей раз покритому бiлою, вишитою
скатертиною, я знайшов двi, синю й червону, крашанки i писульку "Христос
Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв
слухальце телефону i набрав її номер - Гальо! Катрусю! Христос воскрес! -
О! Воїстину! - почув я радiсний голос. - Де ви були? - У церквi Привiтання
тiтцi Ен. Чи не хотiли б кудись зi мною? - О! Дуже. А куди? - Куди будь.
До кав'ярнi, на танець. - А коли? - Десь пiд вечiр. Бiля п'ятої. - Добре.
Дуже добре. - I ми домовились.
Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часiв дитинства, яка
перетривала роки безсвяточности i вос кресла тепер у всiй своїй силi,
можливо, як атавiзм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений
останнiми мiсяцями, жив нервами, а коли прийшло вiд-пруження то разом з
ним i реакцiя на пружнiсть. Ви магалось вiдпочинку. Я прилiг з книжкою на
канапу i пiд наркозом кiлькох сторiнок читання непомiтно за снув. Дверi
моєї хижi, коли я був дома, нiколи не зами калися i по часi я прокинувся
вiд вiдчуття, що бiля мене є хтось стороннiй, а коли я вiдкрив очi -
побачив дiвчину у нарядному гуцульському строю - пречудове гаптована,
барвиста сорочка, спереду i ззаду темно-червонi тканi запаски... - Невже
це ви ? - вирвалось у мене спонтанно, я зiрвався на ноги i ми кинулись в
обiйми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цiлунками, а коли
прийшли до себе, я захоплено викрикнув: - Катрусенько! Але це справдi!
Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли? - Вишила, - вiдповiла вона
кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. - I невже сама ? - А таки сама. -
То ви... чарiвниця!
- А чи любиться, - казала вона по гуцульськи. - I навiть дуже. - То
маєте ще й оце, - подала вона менi пакуночок, що лежав на столику. Я
негайно розгорнув
- О! Катрусе! - вирвалось у мене. - То це ж не можливо. - А чому
неможливо? - Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Нi - нi -
нi! Це неможливо, нiяк неможливо! - Чому не можливо? Ану одягнiть. Чи буде
личити, - казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повiнню з її
надхненної iстоти.
Я мусiв одягнути... Це була фiлiгранно вишита, гуцульського крою зi
стоячим низьким комiром i широкими, без чохлiв, рукавами сорочка, зовсiм,
до найменших дрiбниць допасована, домережана - справжнiй твiр справжнього
мистецтва, вiд якого промiнювала справжня краса. I коли я вийшов з другої
кiмнати у такому виглядi, Катруся так знiяковiла, що здавалось, вона
зiрветься i втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очi горiли
сяйвом, я пiдiйшов до неї, взяв її теплу руку i легко потягнув до себе.
Вона на мить насторожилась, ледве помiтно здригнулась i кинулась до моїх
грудей. Я обняв i пригорнув її до себе, пiднiс рукою її лице, її очi були
вогнi, її уста були гарячi i, здавалось, вона не може втриматись на своїх
ногах. Я обережно пiдвiв i посадив її до фотелю. Вона сидiла i деякий час
не дивилась, мала закритi долонею очi. - О, Катрусю! - казав я. - Менi
соромно, - вiдповiла вона. - Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмiрно
чудова? - О, не кажiть! Не кажiть таке! - В такому разi, знаєте що?
Сiдаймо i їдемо! Куди? Куди бачать очi. До То-ронта. До кав'ярнi. На
танець...
Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина
крашанка побила мою i вона дiстала "битку". Вона прийшла до себе, мала
гарний, святочний настрiй, запропонувала, що сама зробить каву, я не
перечив, ми разом заклопотано поралися бiля моєї залiзної плити, пiсля
пили каву на малому столику малої їдальнi i безконечно гомонiли про
всiлякi домашнi, близькi справи i мiж iншим я їй оповiв про мої будiвельнi
проекти, якi мають вже завтра початися i якими вона була захоплена. - О,
це буде щось гарне, - казала вона. - Я хочу гарне, - казав я. - Щось, як
та ваша сорочка. - О! Хiба це можна рiвняти? - Справа не в розмiрi. Гарнi
речi, малi чи великi, однаково гарнi. - Ми говорили про тiтку Ен. Сумна,
пригноблююча тема, тiтка Ен хворiє, Катруся переживає, не багато надiй на
покращання. I вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змiсту
мови, але загально виходило, що вони менi вiрять i що мої справи, на їх
думку, на добрiй дорозi.
А згодом, ми передягнулися у звичайнi одяги i поїхали на танець, але не
до Торонта, а тут же в Оквiлi, у невеликiй, новiй, чепурнiй кав'яренцi з
виглядом на озеро, де ми пiд звуки хрипливих iнструментiв вiддали данину
рокен - ролям, твiстам, пили коктейль i зовсiм запiзна вернулися до себе.
Дорогою назад ми зворушливо мовчали, а прощаючись за темноти, ми
обмiнялися довгими цiлунками, пiсля чого Катруся вирвалась з авта i майже
побiгла до дверей свого входу, нiби вiд чогось тiкала. Я був зворушений,
залишив на подвiр'ї авто, а опiсля ще довго блукав у темнотi весняної,
свiжої ночi, переживав, передумував... Мої дороги виразно розходились
двома напрямками, двi жагучi мети - одна далека i разом близька, а друга
близька i разом далека.
Тим часом неухильно, обертаючи нiч у ранок, нiби працьовитий плугатар,
ступав i орав ниву приречення нестримний час. Я вiдчуваю гостро його
невмолимiсть, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рiшення. А
тим часом там далi на мене чекав новий ранок, я мав їхати на денну змiну
моєї роботи. I мала початись нова моя ера. Завтра рано.
V
Це було велике лiто... Започатковане великою весною. I взагалi щасливий
рiк. Цього року не стало Сталiна, наша королева була на другому роцi
володiння, президент Айзенговер вступав у другий пiврiк президентства, а
моя чарiвна симпатiя Одрей Гебборн вперше засяяла на голiвудському небi.
Тодi також були моднi перiстi, кольору зебри, панчохи i ясно-червонi, а
також рожевi кольори.. Можливо тому, що на обрiю цього континенту почало
сходити ще одно "сонце кремля", на цей раз, замiсть люльки, з великою
гаванською цигарою i мелянхолiйною бородою.
Цього самого щасливого, обiцяючого року, а властиво цiєї епохальної
весни, на мою невинну, цiлинну "Коломию", мов дикi орди Чiнгiз-Хана,
зробили навалу армiї машинерiї "Сарабiнi i Ко", якi вчинили пекельну
гуркотню, вiд чого все довкруги нагадувало побоєвище при Верденi. Пiрамiди
каменю, стоси цегли, глибокi слiди машин, пузатi тягарники, незграбнi
булдозери, пе-регуки запорошених, у жовтих шоломах, людей.. Моя хата
вилазила з грунту i росла, як на дрiжджях, а далi вниз до рiчки, з
казковою легкiстю, на моїх очах виростало десять бонгалiв, якi викликали в
мене корчi каяття i заздрощiв, що, либонь, це могло бути моїм. Але я
мовчав. I не зрiкався в майбутньому реваншу.
Признаюсь, що цей гомiн машин - гiгантiв, нагадує менi джезбенд
Армстронга, спiв Преслi, витiвки роккен-ролу. Вони розривають землю,
повiтря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокi слiди, з
пiд їх крокiв вилазять фундаменти будинкiв, вони зчиняють землетрус... I
можливо, з цього приводу, одного разу, я знайшов у своєму запорошеному
сальонi, довгого, сiрого вужа, згорнутого ковбасою, який мелянхолiйно
лежав у центрi мого старого турецького килима.
Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час i в такому
мiсцi, маю робити, але пригадав одно iндiйське повiр'я, за яким поява
такого сотворiння мала б принести цьому домовi щастя. Щоб нам не сваритися
я замiсть скач-вiски, поставив йому мисочку молока, але коли другого
ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мiй гiсть зник
безслiдно. I лишень трохи згодом, випадково, за хатиною на призьбi, я
натрапив на його прощальну вiзитивку у виглядi верхнього одягу, якого вiн
великодушно залишив менi на спогад. Куди вiн вiдiйшов сам, про це не
зiсталось нiяких даних.
I можливо, що поява того гостя не була аж такою випадковiстю, можливо
вiн справдi мав добрий намiр менi щось пiдсказати, бо незадовго пiсля
цього, саме коли бурхливо цвiли мої яблунi, яким я власними руками зробив
манiкюр, педiкюр i тривалу зачiску, несподiвано навiдала мене Лена. Це
було для мене своєрiдним шоком, нашi стосунки з Катрусею, пiсля
ностальгiйного великоднього дебюту, набирали що раз бiльшого розгону, я
вже почав було звикатися з певною невмолимiстю долi i враз ця вiзита. Вона
приїхала великим чорним "Лiнкольном" зi своїм чоловiком i навiть мала
щастя застати мене дома, у моєму робочому комбiнезонi, серед рейваху i
муравлиної мегушнi мулярiв. якi вивершували стiни моєї будови. Вона сливе
не змiнилася, була у ясному, сiро-помаранчевому, легкому костюмi i
крiслатому, солом'яному капелюсi, а її, шiсть футiв росту, тонкий, легко
похилий наперед, чоловiк, з рудавим волоссям i в сильних окулярах на
сильному носi, мав легкий, весняний, сiрий одяг i такого ж сiрого
капелюха. Зогляду на зовсiм роз'їжджений глибокими колiями мiй заїзд, вони
залишили свого "Лiнкольна" на алеї Матiюса i повiльною, обережною ходою,
оминаючи вибоїни, входили на моє обiйстя.
Побачивши їх i пiзнавши Лену, я був глибоко вражений, вiдложив на бiк
мотику, якою обкопував кущi диких оливок, i пiшов їм назустрiч. Лена
пiзнала мене здалека, зiрвалася бiгти, залишила чоловiка i за мить ми вже
душилися в обiймах, як двоє давнiх найкращих друзiв. Я був драматично
зворушений i тiльки мiй ультра-робочий, запорошений вигляд, допомiг менi
втримати рiвновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, пiдiйшов її чоловiк
i вона безпосередньо й захоплено викрикнула: - Павль! Це також Павль. Два
моїх Павлi. Знайомтеся! - Вiн був за мене вищий, але тонший i тендiтнiший,
мав одверте, приємне обличчя i яснi довiрливi очi. - Гав ду ю ду? -
привiтався вiн по-англiйськи i подав руку. Гав ду ю ду, сер, - вiдповiв я
i назвав своє прiзвище. - Це тi вашi яблунi? - захоплено питала Лена
по-українськи. - Тi самi, - вiдповiв я. - Що за чудовi дерева! А як
цвiтуть! I вони вродять яблука ? - Думаю, що так. - А що ви там робите ? -
питала вона вже по-англiйськи. - Будуюсь, - вiдповiв я. - Так скоро. То ж
недавно ви мали, здається, хату в Торонтi. - Таке наше темпо, - вiдповiв
я. - Чи можна оглянути? - питала вона. - Розумiється. Дуже прошу...
Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матерiялу й землi
завантажували весь простiр. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало
вiдповiдало характеровi терену. Я все уважно й поважно пояснював,
намагався бути спокiйним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок
майбутньої будови. - О, це чудово! - казала Лена. Направду дуже добре.
Вражаюче! Гратулюю вам, Павле. - Її чоловiк спокiйний, зрiвноважений, все
без поспiху оглядав, похитував головою i час до часу зауважував: - О, єс!
Гуд. Берi гуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! - Вiн мав приємний, низький
баритон, який звучав солiдно й переконливо.
А менi було дивно, що ось бiля мене та сама колишня, близька "моя"
Лена, яка несподiвано стала зовсiм "не моєю", що мiж нами постав невидимий
кордон, що ми вражаюче вiддаленi i офiцiйно обережнi. Вона намагалася бути
грайливо - легковажною i невтрально - приятельською, але я не був
переконаний, чи на цей раз її акторськi здiбностi вийдуть з цього
переможно.
Збоку, злiва, дуже примирливо, скромно i привабливо стояла моя стара,
майже заглушена будовою, хатина i я попросив гостей до середини. - Меблi!
- викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. - Барокко! Звiдки маєте цей
музей? А тi вази! То ж це справжнi китайськi! А картини! Чи не Сезан
часом?
Тут же на стiнах висiли i її власнi картини i тут же трохи далi на
комодi стояла її фотографiя i можливо вона це помiтила, а тому ще бiльше
зосередила свою i нашу увагу, на здогадного Сезана.
- О! Який там Сезан, - казав я. Це просто... Я не знаю. Невiдомого
майстра.
- Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! - Вона уважно до того приглядалася
i винесла присуд: - Сезан!
Я розсмiявся. Цi двi картини, якi вона означила, як "Сезан", я недавно
принiс вiд тiтки Ен, разом з iншим, як вона казала "джонк-ом" i повiсив їх
тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони
були задимленi, замазанi, довгий час стояли у якiйсь комiрцi, їх рямцi
спорохнiлi. Лена була захоплена i зворушена, її власнi картини i її фото
неухильно вимагали пояснень i вона почала швидко поясняти своєму
чоловiковi, що ми були дуже близькi друзi, зрештою, вiн це знає, вона
стiльки про це говорила. Вiн спокiйно оглядав мої вази, мої коники, мою
Нефретете i не зраджував нiякого iншого зворушення, крiм звичайних своїх
стандартних "найс", "гуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Ленi не
заманулось заглянути до моєї спальнi, де стояли її iншi, можливо їй не
знанi, тi з озера Сiмко, щасливi i радiснi, повнi сонця i повнi чару
знимки.
Я заклопотано просив гостей сiдати, дiстав вiски й джiнджерел, налив
три старовиннi, рiзьбленi, iнкрустованi лазурком, склянки. Ленi i це
сподобалось. Ранiш нiж випити, вона оглядала склянку, нiби яку
дорогоцiннiсть. Ми з доктором випили, холодний напiй дуже добре смакував,
Лена випила також "за зустрiч" i "за знайомство". Її чоловiк виняв цигарки
"плейєре", я вибачився за невживання, вiн був здивований, зазначив, що це
"дуже добре", що це "погана звичка", що вiн "хотiв було також кинути", але
"не мав видержки". Ми спокiйно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те,
як довго вони мене шукали, про алею Матiяса, про мою будову, про те, що
вони їдуть до Нiагари, що вiн там ще не був. Ленi в цей час помiтно не
сидiлося, її не бавила наша розмова, її увага виразно була скерована до
моїх збiрок, вона хотiла бачити все, зацiкавилась моєю збiркою книжок,
старанно придивлялася до кожної дрiбнички, зайшла до другої бiчної
кiмнати, довго там барилася, а потiм... О, жах! Вона таки не минула i моєї
спальнi. Я в цей час почував себе, мов на шпильках, майже не слухав
доктора, а коли по часi вона вийшла, не сказала нiчого, лише її гарнi щоки
забарвились ще гарнiшими рум'янцями, а сяючi очi затягнулись мжичкою. -
Ну, так налийте ще, Павле! - сказала вона. Вона помiтно намагалася взяти
себе в руки i так само помiтно, це їй не вдавалося. Я налив склянки i
просив випити. - У нас машина, - казав на це доктор. - А, там машина...
Вип'ємо! - пiднесеним голосом казала Лена i випила чарку. Я запропонував
гостям ресторан, надходив час обiду. - Це забере час, - казав на це
доктор. I ми не голоднi. - Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не
перечила i лишень питала: - А скажiть, будь ласка, афонський схимнику, де
це ви справдi роздобули всi тi скарби?
- Життя складається з випадкiв, - вiдповiв я.
- Можливо. Але цього не досить. Повiрте, що ота там брудна пляма може
бути Сезаном, - не вгавалась Лена.
- Пiд сонцем все можливе, але я в це не вiрю, - сказав на це я.
- Це не питання вiри. Ви краще звернiться до експертiв.
- Коли б це Сезан, - заговорив доктор, - це значить понад сто тисяч.
Невже ти думаєш... тi люди аж такi наївнi...
- Павле! - перебила Лена. - Ми нiчого не знаємо, як це сталося!
Можливо, це справа далеко не наївности. Але як би воно не було, та он ваза
справжня китайська... А та он фiгуринка справжня iндiйська. Копiя божка
Крiшни. Кажете, що вони принесенi з горища. Багато дорогоцiнностей
хорониться по горищах.
- Але люди, що це купували напевно знали, що купують, - казав на це
доктор.
- Не конче, не конче... Купували, бо мали грошi. Переважно з цiкавости.
Як сувенiри. За два - три доляри купували ван Гога. Вiн їм нiчого не
казав, закидали на горище... На горищах наших помiщикiв знаходили майстрiв
ренесансу, - казала Лена.
- Мушу вiддати справедливiсть вашiй компетентностi, казав на це я.
- Нiяка особлива компетентнiсть. Про це знайдете в любому числi "Рiдерс
дайджест". Але я цим цiкавилась окремо. В Монтреалi є такий професор з
Мек-Тiл, на прiзвище Ваньє. Я слухала його виклади... Але ми, Павле,
мусимо їхати, - перебила сама себе Лена.
Я не перечив. Ця вiзита не була для нас легкою. Лена помiтно
хвилювалася, мої нерви також не мовчали i доктор це напевно помiчав. Коли
вони вiдходили. я дав їм на спогад попiльничку зi старої бронзи. Я провiв
їх до їх авта. - Яблунi, яблунi! Незабутнi яблунi! - викрикнула Лена. Вона
намагалася маскувати збентеження, ще раз глянула на напис "Коломия",
подала менi швидко руку i заховалася до машини. Ми з доктором прощалися
спокiйно, я пояснив йому виїзд до автостради, побажав їм щасливої дороги,
просив заїжджати. Машина рушила. Я помахав за нею рукою... А потiм
повернувся i пiшов на будову. Усе це разом не тривало довше години.
Але неспокою лишилося на довгий час. Мiй вигляд i моя поведiнка помiтно
змiнилися, я намагався уникати Катрусi, вона все це бачила i все розумiла.
Пiсля Великодня мiж нами постали винятково iдилiйнi стосунки, можливо
трохи засолодкi, але зогляду на їх непiдроблену справжнiсть, абсолютно
можливi. Вiзита Лени внесла до цього велике спустошення. Катруся мала
збентежений вигляд, це менi дошкуляло i тим бiльше, що вона зi сумом
повiдомила, що панi Сомерсет змушена знов вiд'їхати до санаторiї. А це
значило, що я мусiв би знов заняти мiсце архангела того дому. Це
комплiкувало справу подвiйно. На щастя, це покищо обмежувалось лишень
вечорами, бо я мав нiчнi роботи, але там далi...
Мовчанка. Мовчанка. I питання. Тим часом дуже скоро я дiстав листiвку
вiд Лени, що свiдчило, що вона тепер стала значно стараннiшою
кореспонденткою, нiж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твiй (!) "столик"
(малось на увазi мою спальню). Незабутнiй! Сiмко! Люблю! Незабуваюча!"
"П.С. Вiтай МОЇ яблунi!" О, мiй ти Боже! У мене крутилась голова. Свiдомо
затримався з вiдповiддю. По кiлькох днях знов листiвка i знов "милий",
л...
