Улас Самчук. На тведiй землi
страница №6
...невидимiй ниточцi, висiли в повiтрi.- Колiбрi! - зауважила Лена. Неймовiрне! - додав я. - Живi iскри, -
казала Лена. Ми захоплено спостерiгали тi iррацiональнi сотворiння i
разом, здавалось, були по своєму з ними поєднанi незвичнiстю ситуацiї. -
Вони дуже непередбаченi, - казала Лена. - Як i ми, - додав я механiчно. -
Думаєте? - питала Лена. - Ви нi? - Можливо. - Як ви їх уявляєте? - О!
Неуявне! А так хотiлося б. - Як дуже хотiлося б? Як зробити кругосвiтню
подорож? Мати суконку вiд Дiора? - питав я.
- О, Павле! Це цинiчне порiвнання.
- Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до
цього? Химеру? Зробити виставку на Медiсон авеню? Картини, якi ми
видушуємо з нашої кволої фантазiї?
- О, но-но-но! Не впадайте у мiзантропiю. Їх свiт хоча i дуже
недосяжний, зате незмiнно стабiльний. I прямолiнiйний. Наш - рiзкий,
дикий, крикливий. А головне - ми їх бачимо, розумiємо i любуємось. Вони
наш об'єкт.
- Ви дуже задоволенi.
- Розумiється, задоволена, що я не колiбрi, а людина. Хоча по сутi, я
також колiбрi. Бо я жiнка.
- Непередбачене сотворiння.
- Як жiнка - так. Як людина - нi.
- Чи хотiли б зробити щось непередбачене? Як жiнка?
- Що наприклад?
- Наприклад... Наприклад одружитися зi мною!
Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
- Друже мiй! Ви ж мене зовсiм не знаєте.
- А хiба... Саме тому, - вiдповiв я.
- Що будете робити зi мною?
- Мучитись.
- Що за пасiя мучеництва? Для чого?
- Для... Хоч би такої рацiї, як любов.
- Одначе... - I вона урвала мову на пiв словi, замовкла зайнялася
стурбовано їжею. Я чекав на закiнчення речення, вперто дивився в її
обличчя, але закiнчення не прийшло. Мене це iнтригувало, я не видержав
мовчанки: - Надiюсь, що ваше "одначе" скаже щось бiльше. Хтось сказав, що
замовченi правди стають отруйними.
- Iнколи отруйними стають висловленi... На вашому мiсцi я б не шукала
правди.
- Не будьмо аж такими песимiстами.
- Що можете запропонувати iншого?
- Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
- На жаль... На жаль... Менi залишається мовчанка. Нема вибору. I вам
також.
Можливо, вона мала слушнiсть. Я замовк... Мовчанка. Тупа, невдоволена
мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро сутi i спричиняти там найбридкiший
непорядок. Я далебi не знав, iцо казати, треба було знайтися, вимагати,
повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна
мова.
- Не робiть такого вигляду, - казала Лена. Це вам не личить.
- Нi-нi-нi! Це менi не личить! Нiяк не личить! Вибачте!
- Бо таки не личить. Ви не маєте нiякого виправдання... Те що ми тут з
вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенцiоналiсти можуть вбачати в
цьому виклик моралi, але це не має нiчого спiльного з мораллю. Конфлiкт,
пригода, авантюра. Чи ви не хотiли колись пережити шматок незвичного?
Вона звичайно не любила пояснювати свою поведiнку, а ще менше мала для
цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. - Ну,
добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацiю. Допустимо любов. А що поза
любов'ю? Тисячi протирiч. Я задихаюсь вiд бажання бути всiм, знати все,
мати безлiч. Я хотiла б малювати, як Гоген, продавати, як Пiкассо, жити на
скелях Гаванських островiв, стояти на вульканi, мати перед очима океан,
чутися, на землi i командувати, як небесне божество... Що ви на це ? Я
хотiла б мати чоловiка, але я не знаю якого... Адама без штанiв з раю,
ганстера з Чiкаго, чекiста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої
ненаситнiстю незвичного, голодної на гострi враження. Ви хотiли це знати -
маєте! Вдоволенi?
Я мовчав. Менi здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза,
вульгарна недоречнiсть, що вона просто бреше сама на себе i не вiдомо
чому. Вона i сидiла не нормально, згорблено, незручно i враз вона змiнила
цю поставу, поставила лiвий лiкоть на столi, поклала на долоню свою гарну
голiвку i дивилася на мене з лукавою, визивною iронiєю з очарованими очима
дикої, але невинної шельми, далеко не тигрицi i зовсiм не пантери, а
звичайного ретроградного амура. - А це значить, що ви крокодил. Ананас.
Паскудник.
Я прижмурив очi, знизнув плечима i висловив поволi одно її преславуте
твердження: - I це значить нiколи, нiколи.
- Бо нiколи! - вiдповiла вона визивно.
- Добре. Нiколи. Але все таки ми одружимось.
- Хто вам сказав?
- Старокрайова ворожка з Батерст.
- Дурепа!
- Будемо бачити.
Ми замовкли, наш дiялог вичерпався, Лена дивилася на мене з виразом
лукавої i їдкої iронiї, моя права рука, зi затиснутою в кулацi виделкою,
лежала на столi, здавалося, я збираюся когось прохромити i враз
несподiвано Лена простягнула свою руку i положила її на мою - її звичний
жест, коли намагалася направити якусь недоречнiсть. Я подивився на неї
довгим питальним поглядом, не сказав нiчого, деякий час ми держали разом
ту виделку, дивилися одне одному у вiчi, посмiхалися кривою посмiшкою i
загадково мовчали.
- Ну, добре, - порушив я мовчанку, вiдняв руку, положив виделку i
встав. Я вибачився i вiдiйшов. Вiдчував, що мiй попереднiй настрiй було
порушено. Менi треба пройтися i полагодити мої душевнi проблеми, з якми я
не дуже звик давати собi раду. I не лишень душевнi. От хоч би справу
плянованого рибальства. Завтра раненько я вирiшив спробувати щастя з
рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозумiти i не робити аж завеликих
проблем. Надходив обережний, лагiдний, ласкавий вечiр, радiо передавало
вечiрнi вiстi про вiйну в Кореї, про зударення чорних з бiлими, про
страйки, про поїздки дипломатiв... На озерi вгавався рух, зграї чайок
вiдлiтали у свої мiсця вiдпочинку.
- Чи дозволите запропонувати прохiдку? - запитав я Лену, коли вона
вийшла до мене на вiдкриту веранду. Мiй голос звучав обережнiше i
вiддаленiше.
- О, нi. Нi. Завтра. Йдiть самi, - вiдповiла вона вибачливо.
Я висловив ще кiлька невиразних i абстрактних зауважень з приводу
погоди, вибачився i вiдiйшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова
дорога без хiдникiв, далi злiва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою
з великими вiкнами їдальнею, на зеленому гарно стриженому травнику, пiд
широкими пасмужастими парасолями, бiля столикiв, а також окремо у
дерев'яних, бiлих, глибоких стiльцях, сидiли гуртами i поодиноко люди
переважно у бiлих, легких одягах; горiли барвистi свiтла i грала легка
музика з невидимих радiо-голосникiв. Дорогою, туди й назад їздили авта i
проходили гурти молодi у купальняних одягах.
Я повернув вправо в напрямку випозичальнi човнiв, яка знаходилась трохи
далi над берегом, минув кiлька котеджiв з їх легким, безжурним, розсмiяним
рухом i гамором, дiйшов до випозичальнi човнiв, роздобув наживи для риби i
вийшов трохи далi за "Єрiн бейом" на високий, обривний берег насупроти
того мiсця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша i де її
дно було завалене великими каменюками, якi мiсцями виходили на поверхню.
Було тихо, i вода мала металевий вiдблиск i простягалася широким, рiвним
плесом аж до другого далекого берега, всiяного свiтлами вечора.
Звичайно в таких випадках я стаю невмолимо сентиментальним, думка
бентежливо шукає надзвичайного, минуле висувається з далеких схованок,
пригадуються рiзнi роки i рiзнi подiї, в даному випадку роки проведенi над
водою, чи то тi там над широким лиманом Пiвденного Бугу бiля Миколаєва, а
чи то знов на другому кiнцi iмперiї над Фiнською затокою в Ленiнградi, де
я вчився свого корабельно-будiвничого мистецтва, або знов пiд час вiйни
мiсто Кiл в Нiмеччинi над широкою затокою Пiвнiчного моря. I нарештi
океани - Атлянтик i Пацифiк у зв'язку з моєю Канадою.
Я завжди любив воду, її широти i глибини, її пасивну жорстоку
могутнiсть, її будуючу i руйнуючу стихiю, її життєдайну i смертоносну
силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодiяка є риби, пригадую голоднi
роки моєї батькiвщини, коли будучи малим, босим i обiдраним, я цiлими
годинами просиджував у затоцi рiчки в очеретах намагаючись пiймати кiлька
рибок матерi на обiд. Нiяке почуття не врiзується так гостро i так
глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дiї в нашiй душi i
цiлiй нашiй природi. Саме в цих днях я прочитав прекрасну iсторiю, шiстьох
вiдважних норвежцiв, якi на малому плотi пересiкли Тихий океан вiд берегiв
Перу до островiв Таїтi. Така разюча близькiсть води, неба, така гостра
межа життя i смерти i разом таке необмежене почуття вiдокремлености людини
у всесвiтi.
Моя пропозицiя Ленi i її вiдповiдь дуже закономiрнi, я не сподiвався
iншого, моя нетерпеливiсть не виправдалась. Не знаю, чи може бути з неї
дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра з цими силами
спричиняє велику насолоду... Бо ж я її люблю i чому люблю? Хочу спати з
нею в одному лiжку.
Моя прохiдка тривала, можливо, довше, нiж треба було сподiватися, коли
вернувся, було темно, чи краще пiв темно, над озером висiв прозорий
пiв-мiсяць i не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже ясно,
на водi лежала довга вогняна, нiби огнений меч, смуга, трансформована вiд
самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена спокiйно лежала на
лежаку зовнiшньої веранди, нагадуючи одну скульптуру Канови, освiтлена
свiтлом електрики, бiля неї лежала книжка, правдоподiбно той самий
"Бридотник", а в головнiй кiмнатi пiд рiзнобарвними абажурами свiтилося
кiлька лямп. Їх свiтла й тiнi надавали всьому довкруги вираз тасмничости й
приваби, пiд незгасле радiо в кутi, що надавало якусь притишену музику.
Я намагався було увiйти по-змозi непомiтно, щоб менше турбувати Лену,
але вона здалека почула мене, як тiльки я увiйшов заднiми дверима,
повернулася в мiй бiк, побачила в моїй руцi пакуночок, i мiж iншим
спитала: - Що це ви там принесли?
- Динамiт, - вiдповiв я спокiйно.
- А що це таке? Порох?
- Можливо.
- А може це порошок? До зубiв? Я посмiхнувся, мої хробаки для риби так
мало асоцiювалися з динамiтом, а ще менше зi зубним порошком, але моя
рибальська пригода мала зiстатися для Лени несподiванкою, тому я дав
пояснення. - Читаєте? - запитав я i вказав на "Бридотника".
- Нi. Думаю. Мрiю. Сiдайте i думайте зi мною. Бачите отой другий берег
i те високе дерево? Його верхiв'я найдовше було освiтлене сонцем. А потiм
свiтло зiрвалось i вiдiйшло вверх. Де воно дiлось? Тож свiтло не зникає,
це енергiя. I цiкава боротьба кольорiв. Той делiкатний перехiд. Чи наша
смерть також перехiд. I куди? I чому? Дивiться... Те небо. Безконечна
просторiнь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах є спiр для думки?
Зорi, плянети - розумiється, але думка. Чи є там думка? Чи зорi й плянети
думають, як i ми? Але завтра буде буря.
Зважаючи на мої рибальськi пляни, мене не вабило її передбачення. -
Чому? - запитав я.
- Небо. Дуже густе. Як гума. Гострота кольорiв.
- Тиснення атмосфери?
- Можливо. Вражливiсть кольорiв. Кольори це вiдчувають. Кольори, звуки.
Їх можна конденсувати. Як каву.
- В порошку?
- В нервах. В кровi. Ми можемо їх чути.
- Уявно?
- Органiчно.
Було спокiйно в цьому засязi, Лена лежала вiльно, її силует справдi
нагадувал скульптуру - тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи
спротиву. I все довкруги пахло вiдпочинком, нiби парфумами, великий бог
спокоою розлiгся широко нагий i чистий, розкинув свої вiдпруженi м'язистi
руки й ноги i вдихав у свої широкi легенi велику безконечнiсть космосу з
масою золотих зернинок на бiрюзовому небозводi, а внизу - з масою вогникiв
й комарiв, якi в цей час видавалися менi примхливою витiвкою сотворителя.
Найфiлiграннiше сотворiння, кинуте на землю з його кровожерливим
дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, нiж ричання лева.
Мiж iншим, я ще раз пропонував Ленi прогулянку i вона ще раз
вiдмовилась. Також пiд час прогулянки я бачив оповiщення про танцi в
одному з клюбiв, але Лена i цим не цiкавилась. Так. Вона любить танець,
але iншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував проїхатись човном до
мiсточка Сатону, зайти до кав'ярнi, але i тут не мав успiху. Чому? Її
добре i тут, коли ж менi скучно - можу їхати сам. Но-но-но, я так не
думав.
Пiзнiше, ми пили каву i слухали музику. На цей раз концерт з Монтреалу
- Стравiнський i Пер Бульє. "Право весни" Стравiнського я ще сяко-тако
сприймав, але зойки i бряжчання Бульє пiд його ж диригентурою, лишалися
поза моєю сферою. Але Лена слухала i впевняла, що це багато краще нiж
Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався вгадати,
чи її твердження було справжнє, а чи тiльки одна з її примх спротиву.
Дивно, що я не можу розумiти... I не лише розумiти... Вiдчувати нелогiчних
звукiв. Бернард Шов мав сказати, що сила бритiпської раси таїться в її
снобiзмi - вiсiмдесят процентiв якої не може зносити нiчого нового, але
одночасно вперто, проти власної волi, тягнеться за новим i тим самим
творить поступ. Чи не моя це засада також?
Концерт тривав до години десятої, а пiсля того, як звичайно, давали
вiстi, яких ми не слухали. Саме тепер тi вiстi переповненi дивовижною
вiйною в Кореї, якої ми не розумiлiї так само, як i музики Бульє. За нашим
розумiнням мордували невинну країну за те, що її iншi, проти її волi,
пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа i нам слiд
цс завжди пам'ятати. Для цього є армiї полiтикiв, дипломатiв, генералiв i
воякiв. Але все таки, як так погодитися з такими звичайними,
нелогiчними... Нi-нi-нi! Рiшуче досить з цим...
Ось Лена i я, а мiж нами нашi справи. Дошкульнi, хвилюючi... Ось ми
збираємось йти спати - двоє екзальтованих молодих людей. Коли ми
вибиралися на цю нашу авантюру - не думалось, що це буде ось таке, ми
намагалися не уявляти себе в ролi зацiкавлених цим, як рiшити проблему
спання пiд одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих, але
ось тепер все вийшло наверх, як олива, i ми безраднi.
Зараз пiсля концерту Лена несподiвано споважнiла, її очi нервово
поблискували, вона не знала, де сiсти, де стати i що сказати i аж згодом,
якимсь уривним, вiдчаяним тоном демонстративно заявила: - Павле! Я йду
спати! А ви?
Я сидiв у плетеному глибокому стiльцi, ноги витягнутi, руки заложенi за
потилицю, все ще пiд враженням неврастенiчної музики, я дивився в стелю,
нiчого там не бачив, але вiдчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втiленням
неспокою, не мав вiдповiдi на її питання i хотiв все обернути на жарт.
- А як нi? Нiченька. Мiсяць? Що ви на це?
- О! - видала звук Лена.
- Ви не цiкавi?
- Бачити мiсяць?
- А хоч би.
- О!
Ми все таки встали i вийшли "дивитись на мiсяць". Мiсяць був справдi
вражаючим чинником наших клопотiв, вiд правiкiв виконуючи незбагнену мiсiю
добро зичливого свiдка нестямного зворушення i делiкатного спокусника.
Його мляве, сонне сяйво проникало до крови - солодко-терпке i
млосно-насторожливе. Нашi двi тiнi непорушне й мовчазно маячили на
переднiй верандi, яка пiд мiсяцем змiнилася на залиту бiлим молоком савану
з кущами кактусiв i вiдблисками очей хижакiв. Це був рай зi змiєм, я бачив
виразно дерево добра i дерево зла, я не мiг їх розрiзнити, бо моя Єва
наполегливо мовчала i невмолимо перечила, одначе i ця пасивна провокацiя
тьмянила мiй зiр i приводила в конвульсiї нерви.
Як довго це тривало? П'ятнадцять-двадцять хвилин, можливо пiв години.
Нашi облитi мiсяцем манекени мусiли виглядати жалюгiдно. Першою не
видержала Лена. - Нi! - вирвалось у неї. Йду! Добранiч! - Вона повернулась
i швидко вiдiйшла.
Я залишився, моє "добранiч" прозвучало, як протест, я свiдомо не
оглянувся, я знав, що вона не пiшла, а втекла i то не вiд мене, а вiд себе
самої. Я далi вiдчував її присутнiсть i не так бiля себе, як в собi. Вона
володiла мною, як фараон своїми рабами, це втомлива вимога плотi i
роздираюча спрага розбурханої уяви.
Я пiшов спати значно пiзнiше, втомлений знемогою iз стерплим язиком i
вогким чолом. Було бiля години дванадцятої, насторожено-тихо, радiо
заспокоєно мовчало, по кутах, пiд глибокими абажурами свiтилися барвистi
свiтла, недокiнчений портрет Лисого сторчав манiякально проти ватрана. З
надвору доносились гомони i виривались, переважно дiвочi, оклики й смiх.
Це звучало серед тишi гостро i визивно, нерви напиналися нападливо, i
хотiлося з кимсь битися.
Я залишив свiтитися одну лямпу i обережно вiдiйшов до своєї спальнi -
вузької, затишної, з тропiчною температурою i непорушним повiтрям.
Засвiтив малу на нiчному столику, запорошену лямпу i намагався щось
зробити з температурою мого простору, вiдслонив вiкно, вiдхилив дверi,
роздягнувся сливе до нага i простягнувся на постелi не прикриваючись. Я
мав звичку читати перед сном i коли сягнув за книжкою на нiчному столику,
випадково натрапив на шматок реклями вирваної з iлюстрованого журналу -
гарна лежача навзнак жiнка з голою дитиною на своїх пишних грудях з
написом "Скатт", "софт-вейв, фейшiял кволiтi". Яким чином потрапив той
шматок пiд мою подушку?
V
Скажена нiч. Я пролежав без сну, мов би у гарячiй ваннiй, до пiвночi,
нiяка лектура не змогла злагiднити моїх нервiв i заснув аж над ранок, не
помiтивши, як це сталося i не згасивши навiть лямпи. Зiрвався, як автомат
бiля шостої години ранку i одразу почав збиратися на рибальство.
Все це дiялось швидко - натягав короткi штани, накидав легку, без
рукавiв, гавайську сорочку, на якiй були i гори з вулканом Мауна - Кеа, i
плянета Сатурн, i крокодил Гавiял, i мiсяць у повнi, i гриб атомового
вибуху в Гiрошiмi. Я купив цю енциклопедiю краєзнавства у Сiмсона за три
доляри i дев'ятдесят дев'ять центiв.
Пiсля обережно на пальцях, з вправнiстю злодiя, я викрався на двiр,
забрав своє рибальське знаряддя i вдався лагодити човна. Ранок був визивно
барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими вiдтiнками,
верховiття стрiльчастих топiль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими
пожежами, роса i свiжiсть заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусiв порушити
цю зачарованiсть своїм мотором... Все так iдеально мовчало, що менi
робилось боляче за таку нечемнiсть.
Я мiг сподiватися, що моє рибальство не буде успiшним, за певними
прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того
я не знав терену. Я брав мiсце навмання, те саме, де вчора я бачив
рибалок, було безлюдно за вийнятком кiлькох човникiв, якi темними точками
маячiли на непорушнiй металевiй поверхнi води. Нiчого не ловилося, моя
вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотiла як
слiд "закидатись", недавалась нажива, а взагалi "не було кльову".
Здавалося, що в тiй глибокiй водi не було взагалi нiякого життя. Я вирiшив
змiнити мiсце. Менi подобався один закуток з пiдвищеними берегами трохи
далi до сходу, де виднiвся зелений човник з рибалкою у червонiй сорочцi. Я
намагався по можливостi спокiйнiше туди пiдпливсти, стримував мотор, але
все таки це порушило загальний, застиглий настрiй, що панував в цьому
кутку. У зеленому човнику сидiв, малого росту з невеличкою, сивою
борiдкою, рибалка, а бiля нього на носi човна непорушно сидiв, малий,
кудлатий, рудий пес. - Як там ловиться? - запитав я старого. Вiн мовчазно
пiдняв з води, пiдв'язану до човна, низку чималих рибин. Це надало менi
надiї.
Я закинув кiтвицю мiж двома великими каменюками, вода була сливе
прозора, я ловив без поплавця "на посмик", моя вудка сягала дна - довге,
терпеливе чекання, увага стягалася до одного мiсця, думки затихали,
вселявся спокiй. Час минав без поспiху, небо яснiшало, на березi робилось
рухливiше.
Лишtнь на моєму човнi не було змiн, моя вудлиця заворожено мовчала, мiй
сусiд витягав рибину за рибиною, але моє щастя вперто мовчало. По часi
бiля нас появилося ще кiлька човнiв, ми вiталися, питали про щастя,
мiнялися кiлькома словами i затихали. Рибалки здебiльша не надто говiркий
народ i вони волiють мовчання.
Моє щастя рiшуче бездiяло, лишень зрiдка, нервово торкалися гачка вудки
малi окунцi, за що деякi з них поплатилися полоном, а коли я виймав їх з
їх стихiї, вони завзято, цiлим своїм маленьким тiлом, протестували проти
такої несправедливости, пiсля чого я делiкатно звiльняв їх з гачка i
посилав назад до матерi з доброзичливим повчанням, не повторяти бiльше
подiбних спроб, аж поки не виростуть. Годi сказати, чи вони мене
слухалися, маючи свою власну на це думку.
Бiльшої риби впiймати так i не вдалося, дармащо я змiнив кiлька мiсць.
Сонце вперто висувалося iз-за верхiв'я тополь, докучливо огрiвало
топографiю моєї гавайської сорочки, моє обличчя i вiдкритi руки починали
на це реагувати. Мiй шлунок також починав вiдзиватися i нiчого не
залишалося, як зiбрати свої окунцi, змотати вудочку, знехтувати амбiцiю i
вiдiйти перед глузливi очi моєї невмолимости Лени, яка напевно чекала i
дивувалася, де це я мiг так несподiвано зникнути...
Моя рибальська несподiванка ганебно провалилася, зате блискуче вдалася
несподiванка Лени... Я пiдплив обережно до берега, я намагався нечуйно
причалити до причалу, я навшпиньках виходив з човна, я бездихально
прокрадався до котеджу, але коли я з червоним, як варений рак, обличчям,
увiйшов до головної кiмнати - побачив Лену, яка сидiла за круглим столом у
нiчному халатi i щось старанно малювала. - Добрий ранок, - вiдповiла вона
на моє незграбне привiтання не пiдносячи голови. - Де риба?
Цього питання я великодушно не дочув, натомiсть я уважно зацiкавився її
мистецькими справами i пiдiйшов з-заду, щоб поглянути, що там коїться. Але
враз почув грiзне застереження: - Но-но-но! Дивитися не дозволено! - За
мною було стiльки вини, що я не думав перечити, а слухняно вiдiйшов i
опинився аж у кухнi де у раковинi зливу все ще лежала гора немитого посуду
вiд учорашньої вечерi, але де також гарно пахло кавою, стояв заварений
кофейник i на японськiй тарiлцi лежало кiлька сендвiчiв зi шинкою i сиром.
Я не знав, що робити з моїми окунцями, аж поки не зложив їх до "Адмiрала".
Пiсля налив собi кави, присiв до столика, повiльно їв сендвiчi, запивав
кавою i чекав - що ось-ось появиться Лена i зацiкавиться здобутками мого
рибальства. Нiчого такого не сталося. Я закiнчив снiданок, вiдложив посуд
до зливу i вирiшив перейти на веранду. I коли проходив через головну
кiмнату - почув голос Лени: - Є! Павле! Хочете бачити?
Я змiнив напрямок, пiдiйшов ззаду до Лени i отетерiв. На столi лежав
дуже добрий шкiц олiвцем - голий чоловiк, лежачи навзнак, зi задертою
догори бородою i розкиданими на боки руками й ногами. Вiн, видно, мiцно и
неспокiйно спав, можливо, навiть хропiв... Не тяжко було вгадати хто був
моделем цього мистецького шедевру. Не було сумнiву, що Лена минулої ночi
побувала у мене в гостинi.
- Лено! - вирвалось у мене майже погрозливо.
- Що, Павле? - вiдповiла вона спокiйно. Її акторство вдавалося
досконало.
- Як вам не соромно? - докоряв я ображено.
- Бiблiйна картина. Ной, що впився своїм вином.
- Це... Це... Чорт зна-що!
- Вам не подобається?
Я не видержав i голосно розреготався. Це зiрвало до смiху також Лену.
Ми дивилися на той шкiц i реготалися сердечно. Той безпосереднiй, щирий,
невинний вираз людської iстоти, яка заснула i яку Ленi так дотепно вдалося
передати. Ми смiялися i це дало гарний початок нашого другого дня,
злагiднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливiсть достотне про
неї оповiсти, розумiється iз усiлякими додатками, що менi, мовляв,
зiрвалося кiлька "отакеських" судакiв, дарма-що це не багато казало, бо
для Лени таке слово, як судак, розцiнювалось дуже абстрактно i не робило
iстотної рiзницi з тими окунцями, яких бачила в холодильнику. Зате образ
дiдка у червонiй сорочцi з рудим собакою їй iмпонував i вона сердечно
радiла, що йому так щастило з рибою, а коли я признався, що вчорашнiй
"динамiт", який я принiс з прохiдки, був нiчим iншим, як звичайними
хробаками, вона знов вiд душi смiялася. Це був смiшний ранок.
I це була недiля. Гарний день. Дуже рухливий. Голi тiла валялися масово
на березi озера засипаного човнами. Я пропонував обiд в ресторанi,
прогулянку човном - вiдмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися
i ми цю спроможнiсть використовували до краю. Ми стрибали до води, як
жаби, бавились у нiй по дитячому, Лена, до речi, чарiвно плавала, її
темно-синiй купальник пречудове облягав її звинне тiло. Але вона чомусь
соромилась своїх нiг, неохоче виставляла їх на показ, хоча її ноги були
цiкаво, мiцно збудованi i для чоловiчого ока творили велику принаду.
Особливо її мускулястi, продовгастi стегна i довгi, стрункi литки.
Втомленi, задиханi, намазанi кремом "нiвеа", ми лежали поруч навзнак на
гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись дiялектиккою питань,
якими ми намагалися рiшати долю свiту. Лена любила iнодi, всупереч
власному переконанню, роспочати якусь фiлософську фiлiпiку, з якою не
могла дати раду i плавала у рiзних диверсiйних i примхливих словесних
витiвках, що мене сердило. Уявiм собi фiлософа з намальованими кармiном
устами, який любить брильянти i дорогi хутра i який хоче реформувати свiт
на зразок Могамеда чи Ленiна.
Тим бiльше, що за останнi роки, я взагалi втратив пошану до всiх
реформаторiв, яких би мастей i завдань вони не були, заразившись
переконанням, що без них свiт виглядав би багато мудрiшим i щасливiшим.
Обiдали ми дома i трохи пiзнiше, i з меншим ефектом, нiж учора, волiли
бути бiльше на сонцi, анiж готовити їжу. Пiдходили до холодильника, брали,
що було i що подобалось i їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави
на круглому столику верхньої вiдкритої веранди. Гора брудного посуду в
кухнi подвоїлась, а кухонна долiвка засмiтилась лушпинням помаранчiв,
бананiв, бляшанками з консерв i папiрцями з чоколяди, що нас нiяк не
бентежило.
Увечерi, замiсть прохiдки, ми танцювали карiоку, ча-ча i взагалi
латинську кабалiстику, а ще пiзнiше, слухаючи вечiрнiй концерт Сi-Бi-Сi,
ми грали на переднiй верандi своєрiдну гру карт, яку звали "дурень", при
чому Лена мала нагоду дiстати цiлу серiю цих титулiв, не видержала
характеру, почала нервуватися, розкидала карти i ми знов пiшли любуватися
озером.
Що там цiкавого. Багато. По-перше ми самi у позi, на цей раз обнявшись,
мов двоє школярiв, коли вертаються з лекцiй, по-друге озеро, як озеро, як
вода, як простiр, як стихiя з мiсяцем, перед яким тремтiли без-дихальнi
земля, небо i нашi серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на мiсяць, Лена
також мовчазно i делiкатно лоскотала мене по спинi, а я намагався
пригорнути її помiтнiше, щоб вона одразу перечила i впиралася. Ця гра нас
цiкавила i помiтно бентежила, так що мiй купальний одяг наводив мене на
думку, як мiг Адам у своєму раю заховатися за фiговим листком, навiть коли
вiн був розмiру мексиканського сомбреро, коли його Єва хоч частинно
дорiвнювалась спокусами до моєї Лени.
Лена тихо, пiдступно, горлово смiялася - та моторошна вiдьма, яка
напевно знала про мої клопоти i щоб ще бiльше дошкулити менi, вона ще
визивнiше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене пiймати
в обiйми, запрошувала провокативно до танцю, дорiкала, що я забув обiцянку
"танцю тiней пiд мiсяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з
природою. - Де вашi обiцянки? Де вашi тiнi? Ваша вiдвага? - не могла вона
втриматись вiд реготу. - То починайте, - вiдповiдав я. - А ви не
перелякаєтесь? - казала вона, намагалась втримати смiх i скрадливо
наближалась до мене. - Лиш починайте, - казав я з другого кiнця веранди. -
Але ж ви боїтесь... Бо-її-тесь!
- Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. - Но-но-но!
- вiдступала вона. Я наступав далi.
- А ви чого? - кричала вона з дитинячим острахом. - Зупинiться! Нi
кроку далi!
Я вiдходив назад, я це знав, i я її розумiв. - Отже хто боїться? -
питав я зневажливо.
- Я не боюсь! Я лиш не хочу!
- Чого ви не хочете?
- Вас.
Щоб збити температуру, я з розгону кидався у воду i це негайно
отвережувало. За хвилину я виходив з купелi твердий, як горiх, i холодний,
як ангел, з мене текла вода i я справдi танцював дикий танець не конче
тiней, а якихсь, можливо, бушменiв з пристрасними викриками без якого будь
сенсу, аби тiльки висловити своє вдоволення. Ленi цi вигадки подобались,
вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала головою, як
бунчуком, робила широкi, пружнi, як пантера, стрибки i викрикувала
незрозумiлi викрики. Ми танцювали до втоми, а опiсля спонтанно кидалися в
обiйми, захоплено реготалися, ледве трималися на ногах, а коли нам не
хватало видержки, Лена виривалась з обiймiв i бiгла вверх по сходах до
котеджу. - Добранiч, Сатире! - гукала вона на бiгу. - Добранiч, вiдьмо! -
вiдповiдав я їй навздогiн.
Було пiзно i я побiг також до своєї спальнi. Там стояла млява тиша i
все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночi я мало спав, а тому
миттю скинув купальник, кинувся у постiль, прикрився легким простирадлом i
на цей раз згасив свiтло. Затрiщала постiль i все зникло. Було десь по
першiй годинi.
Я спав сном каменя, нiчого не чув, нiчого не снилося, обливався потами
i був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятiй годинi механiчно прокинувся згiдно
iз звичкою прокидатися на призначений час з точнiстю будильника. Та сама
процедура збирання, що i вчора, i я виїхав на те саме мiсце, що й минулого
разу, застав там того самого дiдка з собакою, привiтався з ним, як зi
старим приятелем, запитав про "лак" i закинув вудку.
Був такий же, як i вчора, барвистий ранок, лишень це був понедiлок, а
тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалi все спало i ми з моїм
сусiдом були чи не єдиними представниками живого населення цього
кольорового закутка. Я мав добрий, ще вiд учора, настрiй, а тим самим моє
щастя також сприяло. Я вже не раз помiтив, що успiх наших пiдприємств у
великiй мiрi залежить вiд нашого настрою. Як тiльки я спустив вудку у
велику прогалину помiж камiнням, як я вiдчув, що її щось нервово шарпнуло.
Для рибалки це повзбудлива мить. Вiдрухово я смикнув вудкою i вiдразу
вiдчув, що вона за щось загачилася i почала швидко поринати у воду. На
одну мить я було розгубився, але разом з цим механiчно почав крутити
корбочку шпулi. Лiнiя вудки сильно натягнулася, вудилище вигнулося i
почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це мусiло бути
щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мiй сусiд - дiдок, як також
його собака, зацiкавлено насторожились, я не дуже майстерно володiв своєю
зброєю, намагався заполучити мою здобич до сiтки, це менi не щастило, час
тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже мiг бачити у чистiй водi
метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась менi вражаюче великою i яка
робила розпачливi зусилля, щоб уникнути полону. Але дарма. Ще кiлька
хвилин пручання i моя полонянка, пiдхоплена сiткою, завзято, але
безнадiйно трiпоталась на днi човна. - Бес! - заявив мiй сусiд. Це був
справдi чудовий примiрник цiєї риби, якої до речi в Европi не
зустрiчається, бiля чотирьох фунтiв вагою, я був задоволений, загачив свою
здобич на гачок ланцюга i спустив бiля човна у воду.
Це надало завзяття. Либонь, щойно тепер почнеться те спражнє
рибальство, я плекав надiю залучити хоч пару таких рибин, щоб з трiюмфом
вернутися перед яснi очi моєї коханої. Далебi, до вудки весь час щось
чiплялося, я весь час .її пiдшарпував, виймав з води, був розчарований.
Були це переважно малi окунцi, якi пiсля велетня-беса наводили лишень
пригноблення. Це одначе не змогло пiдорвати моєї рибальської моралi, я
терпеливо, вперто чекав i надiявся.
Час, звичайно, робив своє засвоєне чудодiяння, тепловi сили розгортали
свою акцiю, промiння сонця просякало в глибини моєї iстоти, тiло
наповнялося магiчною втомою, приязна присутнiсть води, повiтря i простору
надавали враження вiчности, дармащо моя ручна "Омега" намагалася доказати,
що це лиш чарiвна мить.
Можливо саме тому, кожний цокiт секунди видавався такою сильною,
неповторною пригодою.
Починався звичний рух, моторовi човни ганялися гострим, роздратованим
гоном, рибалок збiльшилось. Їм щастя сприяло. Мiй сусiд витягав рибину за
рибиною, щось при тому мимрив, нiби перед кимсь вибачався. Нашi мiркування
зводились до того, що риба ловиться перед змiною погоди, правдоподiбно
прийде громовиця, що її вiд кiлькох днiв вперто i безуспiшно заповiдало
бюро погоди. Мої ж успiхи також не такi вже разючi, пiсля першого беса
пiшла лиш дрiбна риба, але засадничо. моя сьогоднiшня фортуна помiтно
рiзнилась вiд учорашньої i я мiг зi спокiйнiшим сумлiнням вертатися до
котеджу. Я сподiвався цiкавої iнтригуючої сцени.
Час вимагав вертатися, я все вiдтягав, чекав ще хоч одного боса, але
мої сподiвання даремнi... Нарештi запускаю мотор, це лиш пара хвилин
вiддалення вiд котеджа, почуваю себе дуже приємно, моє обличчя i верхня
частина тiла свiжо пiдбарвленi сонцем, танцюючи, пiд'їжджаю до залитого
ранковим сяйвом причалу, шукаю поглядом Лену, яка здавалося б повинна
чекати мене на березi.
Дарма. Нiкого на березi не бачу. Причал з бiлим котеджом пригадують
iлюстрацiю реклями iдеального лiтниська, все видається незвичним,
святочним, захоплюючим, а моя поведiнка постiйною, вишуканою грою.
Я, наприклад, дуже хвацько пiдпливаю до берега, гашу мотор, забираю
ланцюг зi своїми рибальськими трофеями i з пiдсвистом маршу матадора,
бадьорими кроками вбiгаю на верхню веранду з надiєю кинутись в обiйми моєї
дорогої приятельки. Можливо вона щойно встала з лiжка, бере ванну, можливо
навiть, поснiдавши, читає згорнувшись на старiй канапi з демонстративним
виразом гнiву, що я змусив її так довго чекати.
Але зараз ми все направимо. Один мiй вигляд з цiєю низкою здобичi, хоч
який гнiв потрапить обернути у ласку. Я увiрвався, як блискавка i був
дивовижно вражений, що зустрiли мене лиш порожнеча i тиша. - Гей! -
вирвалось у мене патетично й радiсно... Але i це не спричинило ефекту. Я
ще бiльше вражений. - Гей! Де ви дiлися? - викрикнув я вдруге,
повертаючись довкруги танечним зворотом зi своєю низкою риби. Мої викрики
натрапили лиш на нiмi стiни i одразу заглухли. Що це до дiдька ясного!
Жарт чи комедiя! Де справдi дiлася моя чарiвна патронеса? Можливо,
можливо... Можливо, це справдi жарт - трохи незграбний, трохи не вчасний,
але будьмо терпеливi. Дверi її кiмнати були вiдхиленi i я вриваюся до них,
як буря, разом з рибою. I нагло зупиняюсь на порозi... Перед моїми очима
лишень безладний хаос, нiби сюдою пройшло торнадо, або тут побувала банда
п'яних гангстерiв. Лiжко цiлковито розкидане, на спинцi стiльця, мов
чорний ворон одним крилом, звисало однiєю штанкою вiдоме чорне трико, троє
рiзнобарвних купальникiв валялося бiля лiжка, демюральнi солом'янi
сандалики разом з пляшечками парфумiв та кремiв мальовничо валялися перед
великим дзеркалом, нова, пiвкругла, темно-синя валiза була пiв-вiдкрита i
з неї на всi боки вилазило гармонiйне безладдя всiляких барвистих
iнтимностей жiночої гардероби. Но - но - но! Почекай, почекай! Не рвися
одразу у вiдкритi дверi! Вона ось тут десь чекає на тебе, можливо навiть
за тими ось мовчазними дверима туалети i дискретно посмiхається. I що це
справдi за пропасниця на тебе напала, це, мабуть, тому, що ти так рвався
кинутись у тi обiйми. Май терпеливiсть! Не зчиняй панiки! Хiба ти не
знаєш, як багата вона на витiвки? А тому спокiй.
Але спокою не було, я лиш вдавав спокiй... Я вiднiс до кухнi свою
здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом на купi брудного посуду у
зливi, почав митися, голитися, почав варити чай, почав їсти... - Вернувся
до головної кiмнати, ще раз заглянув до дверей Лени, вiдвiдав убиральню,
зробив кiлька безглуздих балетних стрибкiв, нiби хотiв через щось
перескочити, вийшов на передню веранду, опинився пiд зливою сонця i
дивився розгублено на метушливе плесо озера, що в цей час горiло
приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.
Що мав робити? Нiчого. Чекати. Поглядати на годинник... Виходити па
дорогу, безглуздо на всi боки оглядатися, нiби я вiд чогось тiкав,
виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджi з намiром когось там зустрiти...
Дiйшов до найближчої автобусової зупинки, де з таблицi розкладу їзди,
довiдався, що останнiй ав тобус у напрямку Торонта мiг вiд'їхати о годинi
дев'ятiй. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував загубленого пса,
на душi робилось порожньо, мене оточувала, полонила i опанувала самота.
Лени не було.
Що за безглузде вiдчування! Гнав його вiд себе як тiльки мiг.
Повернувся назад i повiльно тягнувся в захiдньому напрямку, дiйшов до
випозичальнi човнiв, де загорiлий, рудий, округлий з кучерявим волоссям
литовець, обслуговував своїх численних клiєнтiв. Менi подобалось це мiсце
з тим цiлим безпосереднiм рухом i гуркотом багатьох моторiв, я цим
зацiкавився i трохи прийшов до себе.
Вертався назад з почуттям певної рiвноваги i непевного переконання, що
властиво нiчого не сталося, що Лена кудись вiдiйшла, що вона напевно скоро
вернеться, що це демонстрацiя її свобiдної поведiнки i що для панiки нема
причини. Я йшов спокiйно, у деяких мiсцях зупинявся, споглядав на озеро,
читав на стовпах всiлякi оголошення й оповiстки, що десь там у якiйсь
черво нiй клунi вiдбуваються щовечора танечнi забави, десь там зник
йоркширський пудель, десь в iншому мiсцi винаймається котедж i багато
iншого такого вiдтягало i рiвноважило увагу вiд моїх клопотiв. I властиво
не так вiдтягало, як охолоджувало, зводило її до реального. Сама мiстерiя
зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслiдування, але я
вiдложив її на деякий час з надiєю, що це лиш дрiбний, можливо жарт i що
вiн скоро сам вiд себе полагодиться. Не може ж справдi статися, щоб вона
не вернулася, або щоб з нею сталося якесь нещастя... Турбували лишень
обставини... Розкиданi речi... Несподiванiсть. Нiякого вияснення.
Пiдходячи до котеджу, вже здалека було видно, що там нiчого не
змiнилося. Довкруги застигла тиша i нiякого нiде руху. Була година обiду.
Обiдав дома. Засоби холодильника були помiтно надщербленi, хоча все ще
вистачалькi, щоб вдовольнити мої вимоги. По обiдi зайнявся господарством,
мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося.
Брас книжку. Не читалося. Вставав, крутився по кiмнатах... Виходив на
берiг, вдивлявся у простiр... Вертався назад, пускав радiо, заглядав до
кiмнати Лени... Закривав радiо, вслухався до порожнечi, вислухував за
вiкном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрiзь розлитий у
повiтрi разом з її одеколонами. Вона мала свiй прикметний запах, дуже
виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже своєрiдне i неповторне. I по
своєму вражаюче. Цей запах допомагав менi вiдтворювати її в уявi
намацально живою i дiткливо близькою.
Але все таки її не було. Було напружене чекання, я був спаралiжований
зосередженням уваги, кожний мiй нерв був на сторожi. I що справдi хотiла
цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передуманi всi здогади
i нiодин з них не вносив ясности. I останнiй з них - а що, коли пiд цим
криється щось значно бiльше? Це видиво було найбiльш загрозливе, не хотiв
його розгортати. Вона напевно прийде, вона ось зараз появиться, кляпне
вхiдна хвiртка i вона вбiжить нетерпеливо своїми енергiйними кроками... Я
буду розгублений i знiяковiлий, вона кинеться на мене, як... як... Я не
знаю цiєї породи людських сотворiнь... I цiкаво, що з того вийде. Чи зможе
вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно нi.
Вона не належить до сентиментальних, а скорше до тих, для яких бiль,
розпач, заколот творять гостроту насолоди для тiла i духа. В кожному разi
все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти космосу,
незбагнутiсть смерти.
I в кожному разi, перш за все - вечеря. Взятися за дiло. Рух,
реальнiсть, тверезiсть. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки,
що сардинки ловлять в Сардiнiї, що їх привозять до нас у малих, плескатих
консервах, тож-то мої окунi, беси й карасi, зловленi отут зараз за
порогом, i вони свiжi та здоровi i пахнуть сильно рибою, а не олiєю та
металом. Лена одначе любить суперечностi. Їй не завжди докажеш, що свiжа
риба з озера Сiмко, багато смачнiша, нiж найкращi сардинки, привезенi
iз-за моря, особливо тi смаженi на добрiй олiї "Санбiм" з цибулею, яйцем i
тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окунi чудо i найкраща нагода для
таких доказiв.
Так, так. Я знайшов велику, мiцну з грубого металу, сковороду, я
знайшов i олiю, а також цибулю i муку, одна тiльки мить i все це зашумiло
парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився запахами, що
їх напевно було чути на озерi, пустилися в рух вiтряки-вентилятори,
вiдчинилися вiкна. По короткому часi - гора готової, кольору бурштину,
риби височiла на великому, порцеляновому блюдi, декорована кружальцями
накраяної цибулi i цитрини. Тепер тiльки бракує Лени, щоб вiдсвяткувати
належно моє перше успiшне канадське рибальство...
Але, як сказано: Лени не було. Надходив вечiр... Даремно я
прислуховувався до кожного шереху за вiкном, даремно думав, передумав,
роздумав ... Нав'язувались всiлякi здогади, пригадалася полiцiя ... I
чимало iншого ... Гангстери, чаклуни, шантажисти, совєтськi агенти.
Чекання набирало присмаку змори i щоб уникнути розпачу, я вирiшив скочити
човном до Сатону - кiлька миль на схiд на другому березi затоки. Там люди,
юрба, кав'ярнi, крамницi - до речi треба поповнити запаси холодильника i
можливо справдi розвiятись. А коли б появилася Лена - хай почекає й на
мене. Це вже нiж на нiж, око за око!
В однiй з гардероб котеджу я знайшов вiдповiдний одяг - легкий, сiрий
плащ-дощовик (правдоподiбно буде дощ!) i бiлий, морський, з чорним обводом
i якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк. Я весь бiлий, як сестра
милосердя. Погода трималася, вода густо синiла, лише обрiй на пiвночi -
заходу починав хворiти якоюсь болячкою з бiло-бурими хмаринами. Але це
далеко i я цим не цiкавився. Натомiсть перевiрив мотор човна, долив
пального i з гуркотом вирушив... Сливе з мiсця беру гострий курс,
"Коломия" стогнала i плакала, i рубала воду, як рiзник м'ясо, i гналася
скаженою швидкiстю, розкидаючи на боки цiлi гори хвиль. За пiв години я в
Сатонi, причалив до якогось причалу, забезпечив човен i подався до мiста.
Такi незнайомi, чужi, iнтригуючi мiсця з масою бездiяльних переважно у
купальних одягах, здорових молодих тiл з безтурботною, свобiдною
поведiнкою, коли то кожне обличчя i кожнi очi зраджують жагу й жадобу, де
все виткане з насолоди, коли все видається легким, досяжним, коли то
якийсь моряк з далекого рейду, що вирвався з обiймiв стихiї моря i
потрапив у стихiю землi. Пригадується Бiблiя, старий Єгипет, романи
Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, синє небо, руда земля, навантаженi
осли i гострi запахи перекислого вина. Але це ж пiвдень, не середнiй схiд,
це зелено-синя, прозоро-ясна Канада з машинами, кока-колою, i масою
здорових, рiзномовних, запопадливих i жадобних чоловiкiв i жiнок. Я
знайшов дерев'яну, кольору свiжої сосни з мiцним запахом живицi, їдальню,
власником якої, як це вже видно здалека, виявився нащадок бiблiйних
праотцiв, родом правдоподiбно з тих самих земних просторiв, що i я.
Вивiшене у вiтринi меню сповiщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесi,
Бердичевi чи варшавських Налевках - i борщ, i голубцi, i кишка, i
пампушки, i запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене на дуже
вiдчутну близькiсть, що я член нової вавилонської раси з обличчям Сфiнкса
з далеких вiкiв минулого i з мовою Голлiвуду та Еродпею - вiд океану до
океану. Болiсно хотiлося вiдгадати, що саме ховається за цим
iнкубаторським родом, пригадувався навiть доктор Вагнер з "Фавста" з його
гомiнкою сатирою на гомункулюсiв, який настирливо впевняв Мефiстофеля:
Вагнер (боязко):
Вiтаю й вас - це зоряна година! Та тихше лиш, мовчiть i не дишiть!
Велике диво твориться в цю мить. Мефiстофсль (тихше):
Яке ж би то? Вагнер (ще тихше).
Тут робиться людина. Можливо, дуже можливо. Мене зустрiла молода,
округла з темними очима Сара у голубiй суконцi з бiлим фартушком, яка
прийшла сюди через пустелi вiкiв з Хаанаану i вказала менi вiльне мiсце
бiля невеликого, квадратового, дерев'яного столика i запитала, чим може
служити. Я навмисне заговорив до неї однiєю з її шости мов i вона без
намаги мене зрозумiла. Справа йшла про борщ, кишку й налисники. I чай у
склянцi з цитриною. - Як справи? - запитав я її, коли вона подала їжу. -
Дякую. Добре, - вiдповiла вона. Мiняємось ще кiлькома питаннями i вже я
знаю її, а вона мене. Ми древнi знайомi. Це не вимагає багато зусиль. Ми
розумiємось з пiв слова. Залишаючи їдальню, дякую i кажу, що менi
смакувала її кухня i маю намiр навiдатись ще колись. Вона дякує з рожевою
посмiшкою i ми розходимось, щоб, можливо, нiколи бiльше не зустрiтись.
Потiм я купую свiжий, бiлий, європейського стилю, житнiй хлiб,
пшеничнi, посиланi маком рогалики, свiже теляче м'ясо, овочi й городину i
все це разом забрало менi не бiльше годину часу, а коли вернувся до
причалу, сонце було над заходом.
Погода трималася, захiдня половина неба над заходом завантажилась
великою бурою хмариною з дуже рельєфними краями. Сила стихiї й фантазiї з
незалежними смаками кольорiв, вийнятково гармонiйних i рiзко вражаючих,
височiла над заходом. Я квапився, але не задля хмари, а задля Лени.
Здавалося, що вона вже дома i чекає на березi. Я мав настрiй виповнений
почуттями не конче найкращого гантунку.
I мчався з найбiльшою швидкiстю для мене досяжною, в обличчя било тепле
повiтря, очi скерованi вперед. Пiд'їжджаючи до котеджу, було видно, що
нiчого не змiнилося. Мiй настрiй швидко падав, нiби барометр перед бурею.
Хмара також наближалася, вона не сягала мого берега, а повiльно й похмуро
проходила серединою озера в пiвденно-схiдньому напрямку. Вода озера
неспокiйно погойдувалась, тому я завiв човна до гаражу i пiдвiсив на
ланцюгах. Потiм забрав свої накупи, без особливого ентузiязму попростував
вверх сходами i був вражаюче здивований, коли бiля клямки дверей знайшов
пришпилену булавкою писульку росiйською мовою: "Заходили, Мишко, але тебе
не застали. З." Зет? Зет? Хто Зет? Зiна. Чому росiйською мовою? I хто така
Мишка? Чи не Лена? Все разом пахло Агатою Крiстi. Само слово Зiна
викликало багато суперечних асоцiяцiй, пригадалась всезнаюча приятелька
Галина Дуб з її пророцтвами i погрозами, а з нею Трухлий, а з Трухлим
пiдозрiння, агенти, Москва, Кремль... Отже Лену пiдiслано, отже це замах
на мою скромну особу, отже... I що за нiсенiтниця, кому я дiйсно потрiбен,
до чого розiйшлись мої нерви... Безглуздя, розумiється, безглуздя i я мушу
з цим усiм скiнчити iнакше дiйдеш до галюцинацiй, до шизофренiї... Але
разом та писулька, речевiсть, доказ... Який доказ ? Чого доказ? Ми
прийшли, ми були, ми не застали. Хто ми i кого не застали?
Я зайшов до котеджу, я зложив харчi до холодильника, я вийшов до
великої кiмнати, все було на своєму мiсцi, все iронiчно на мене дивилося,
портрет Лисого бовванiв у пiвтемнотi, пiввiдхиленi дверi Лениної кiмнати
зрезигновано мовчали, за ними все було далi iдеально розкидане, спiднi,
рожевi панталонцi Лени визивно визирали з валiзи... Хтось тут поповнив
самогубство.
Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У
мене несподiвано виник безглуздий плян, зовсiм з роману Стенлi Гарднера -
пiти до телефонної будки i викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча iдея!
Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король
Людвик П'ятнадцятий i т.д. i т. д., вимагаю вiд вас негайно повернутися
сюди i з'ясувати манеру вашої поведiнки. Я, сливе механiчно, як останнiй
дурень, пiшов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша i був
фатально здивований, коли зi слухавки почув картавий голос Лени.
Несподiвано я змiнив намiр, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив
нею слухальце i змiненим голосом, росiйською мовою почав верзти ось таку
нiсенiтницю: - Гальо! Це ти, Мишко? - Вона хвилину вагалася, а потiм
обiзвалася також по росiйськи: - Макар Iванович? - Да! Ето я, - вiдповiв
я. - Ах, Макар Iванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все
поясню! - Харашо! Пагаварiм патом! Дасвiданiя! - i я погрозливо повiсив
слухавку.
Що це все значить, скажiть будь ласка, коли ви ще не до кiнця з'їхали з
глузду? Це значить, що я не цiлком маньяк, що моя чарiвна приятелька
Галина Дуб, має якусь рацiю, а моя божеська Леночка одночасно якась
"Мiшка" чи мишка i можливо в лапах якогось кота - чортяка б все це забрав.
Дурепо ти дурепо, i як тобi не соромно з твоїм чарiвним личком i твоїм
мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший мiнiстр, не
партизанський генерал, анi вождь партiї, а звичайний репаний машинiст
звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний гротеск.
I коли настав вечiр, а за ним нiч, а до всього надiйшла ще одна хмара
та знявся вiтер - озеро почало примхливо дутися i плювати пiною,
застрибали зигзаги блискавок, загремiли громи - я далебi не мiг позбутися
почуття, нiби дивився на фiльм з бескервiльським псом, наскрiзь дитяче, не
гiдне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися i яке
опановує повiтря i речi.
Я вийшов на криту веранду, землю обстрiлювали блискавки i лив шпарко
тропiчний дощ. Яка наснажуюча темiнь i яка шкода, що зi мною не має Лени.
Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою,
свiтлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Дверi на веранду
вiдкритi i до них всiєю силою вривається пахуча свiжiсть стихiйної сили, в
думцi музика i дивовижнi видива, щось як втеча, як зрада, як помста... "Я
не могла, я не могла, я не могла"... - впевняла вона, а разом тиснеться в
тямку "нiколи, нiколи не скажу цього", i що це за чортовиння, скажiть,
будьте ласкавi!
Хто, скажiть, хоче з моїх почуттiв зробити аферу, використати
сентименти атавiзму, розбит...
