Улас Самчук. На тведiй землi
страница №3
...речення, яким воназвичайно висловлювала своє захоплення.
Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь морок одне одному в глибину
глибин i хотiли сказати правду правд... Мiж нами запала мовчанка, яка
тривала деякий час, нашi склянки були допитi, збоку далi, бушувала
цiлковито п'яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть.
- Чи мiг би просити? - перебив я мовчанку.
- А чи ви вже все сказали? - запитала вона. Менi здавалося, що вона не
наставлена на танець.
- Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?
- Я помилялася.
- Не можемо все сказати. Не в нашiй силi.
- Котра година?
- Скоро кiнець.
- Ну, так iдемо.
I ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше, нiж колись. Я
чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрiдне темпо, дивне дихання,
виключнi дотики, ми робили засвоєнi кроки, посмiхалися знаною вибагливою
посмiшкою... Iнколи забувалися i тодi нашi тiла механiчно зливалися, я
гостро вiдчував її дихання i биття її серця i при тому не мав сумнiву, що
вона органiчно, навiки, безповоротньо моя.
У цьому танцi нас застала година дванадцята i "Боже хорони королеву".
Все зупинилося i стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. Її
примхлива зачiска була порушена. Бiля нас стояло довкруги багато людей.
Впотiлi, зiм'ятi, гарячi. Коли скiнчився гiмн все знов змiшалося, лишень
ми стояли далi тримаючись за руки. - Ну? - сказала вона i глянула менi у
вiчi. - Не будемо сентиментальнi, - повторив я знане її прислiв'я. Вона
кивнула головою. Я потиснув обидвi її руки i сказав: - Допобачення Лено! -
Вона вiдповiла: - Допобачення, Павле! - I ми розiйшлися з цього мiсця. Я
вiдiйшов перший. Не оглянувся i не бачив, коли i куди вiдiйшла вона. Iснує
один такий, можливо, фiзичний закон: наше тiло стає тяжким, ноги
наливаються оливом, м'язи вiдмовляють послуху. Саме цей закон дiяв в мене
з неймовiрною силою. Останнi мої слова я витиснув крiзь цiлу небулю
туманности, в менi вiдбувалися космiчнi процеси розбиття сузiр, я нiчого
не думав, а тiльки маячив.
Але все таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому
також Марта, яка за цi пару годин перестала зовсiм для мене iснувати. Я
пiшов, чи краще незучаснено поплентався їх шукати i не був здивований,
коли хтось менi сказав, що вони вже давно вiд'їхали. Не тяжко уявити, що
думала про це Марта, але мої власнi протиставлення були такi великi, що
виповнили цiлу мою свiтосферу i для iнших не залишилось простору.
До дому я їхав трамваєм Блур, без пересiдки, сам один i я мiг цiлу
дорогу перебувати в туманностi мого зачаровання, передумувати все бачене i
сказане i марити чорти-зна якими дикими надiями. Уявляю, як тодi виглядав
i можливо назва iдiот найбiльше менi личила.
Доїхавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай далi поплентався здовж
улюбленою алеєю. Головне, що було порожньо i безлюдно, здовж хiдникiв
сонно стояли машини, бiльшiсть будинкiв понуро спала, тмяно i абстрактно
свiтились лiхтарi i поривно дув пiвнiчний вiтер, який, як сiрий, дурний
кiт, ганявся за кожним сухим листком. Пiд ногами, по старих, зачовганих
плитах хiдника, було повно тих нервових шелестiв, що їх продукує кожна
сумлiнна осiнь. На цiй широкiй, анатомiчнiй вулицi я найбiльше вiдчував
Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зi мною, що вiтер пiдриває її сукенку, я
бачив її гарнi, елястичнi лiнiї, її гнучку реклямно - вражаючу постать.
Менi хотiлося вгадати, якi саме сили приковували її до мене, ким i для
чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорiлу пустелю туманної
далекости i безнадiї. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико
наївний i стихiйно щирий.
Я не квапився одразу до дому. 1) Щоб не зустрiтися одразу з Мартою, 2)
щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати i видумати вихiд. Я виразно
зрозумiв, що мої маленькi пляники, якими я до цього часу питався,
безнадiйне нiщо. що я мушу дерзати значно бiльше, що Марту я мушу назад
залишити, а Лену назад здобути. Це є закон законiв i вiдступу нема. Бурi
не бурi, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на
екранi телевiзора, гiгантський сталевий танк, який бездушно, вперто,
наослiп продирається крiзь лiсову хащавину, ламає пальми i банановi дерева
на якомусь островi Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на мої
мiмознi прикмети тонкошкiрого лицемiра.
Я був вдоволений, коли всi вiкна мого приголомшеного будинку були
безоглядно темнi i я не мусiв одразу наражатися на зустрiч з Мартою. Я не
думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона
втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що вiн минулого року,
такого то дня i такої то години не виконав такого то її завдання, нарештi
розплакалась, що "вiн" мало нею турбується i тепер десь причаїлась за
дверима i наслухує за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать,
пiднiмався наверх, сходи пiд моїми ногами не скрипiли, а кричали гвалту,
на що щiлини дверей спальнi Боярiв погрозливо свiтилися, наводили на мене
терор i намагалися видати мене на екзекуцiю конкляве чеснот, що
закаптурено засiдало за дверима. Я швидко по злодiйськи, тiкав до своєї
кiмнати, обережно закривав за собою дверi, не свiтив свiтла, не
роздягався, а чим скорiш бiг до вiкна, вiдчинив одну його третину i стояв
закам'янiло проти ночi, вiтру, прохолоди. Внизу, залитi блiдим сяйвом
лiхтарiв, стояли в черзi "Меркурiй" i Форд", а напроти через вулицю, на
городi сусiда, маяла в темнотi на шнурах залишена нанiч бiлизна.
VI
Яка справдi дивовижно - незбагнута дорога вiд вулицi Авiяцiї в Харковi
на Українi, де я родився, до цiєї ось вулицi Глен в Торонтi, Онтарiо...
Через Миколаїв на Чорному морi, через Ванкувер на Тихому океанi, її
найкраще простежити на глобусi здовж п'ятдесятої паралелi - Ванкувер,
Харкiв, десятки тисяч кiлометрiв вiддалi... Але справа тут не у вiддалi, а
в часi.
Мiй час - час анти - розуму, анти - правди, анти -людини, засадничого
проти, час коми. Невротичнi правди i гiстеричнi закони в клiматi
iнквiзицiї творили iнферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя
стало кредитовим бiлетом i ним платилося за кожний невчасний вислiв. Сорок
мiльйонiв батькiв, матерiв i сестер принесено цьому в жертву. А в тому
також моїх батька й матiр.
Я ж опинився в порожнечi, мiж небом i землею, без права на власне
мiсце. Моїм завданням було знайти таке мiсце i я його знайшов.
Третього жовтня 1948 року, вiйськове - пасажирське, бачу також i себе.
Менi тридцять чотири роки, у моїх руках двi валiзи. Я легкий, молодий,
здоровий... Я на березi Америки, в Канадi з призначенням Ванкувер. Америка
для мене не просто Америка, а амбiцiя, фантазiя, iдеал. Належу до тих, що
шукали тут правди, свободи - кращi i гiршi, святi i грiшнi, але завжди
сильнi i завжди рiшучi.
Всiдаючи вечiрньою порою в Галiфаксi до довгого, окремого потягу, мене
розварювало почуття надмiрного зворушення. О шостiй годинi, пiд смеркання,
потяг рушив, вiсiмсот пасажирiв, десятки мов i рас i невiдомiсть простору.
Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойськi фiльми. С це
свiт, що виломився з iстокий корабель американської фльоти "Генерал
Стюарт" у годинах раннiх причалив до причалу мiста Галiфаксу. На його
покладi 810 пасажирiв з таборiв Дi-Пi Нiмеччини. Сiрий, туманний ранок,
скиглення мев, рев сирен, запах вугiльного диму, невиразнi зариси
побережжя.
Мiж цими прибульцями, у сiрому пом'ятому плащi, рiї, покинув традицiю,
знайшов свої власнi дороги i пiшов далеко наперед у простори нових епох.
Так, далебi, не легко окреслити той насторожений настрiй, що весь
виповняє мою iстоту. Можливо, жалiю, що я вже не належу до тих перших, якi
пройшли цей континент. Це було так недавно. Пралiси, озера, дикi рiки,
прерiї, iндiяни, комарi. Сьогоднi мене везуть вигiдним, теплим спальним
повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Бiля мене все
солiдне, спокiйне, привiтливе. Увiйде людина у темно-синiй унiформi,
запитає чи менi вигiдно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка
з номерком i призначенням i за п'ять днiв i п'ять ночей, вона заведе мене
на другий кiнець континенту.
За вiкном вже нiч, потяг бiг i кричав, мов гiгантська потвора. Довкруги
втомленi, зiбганi, мовчазнi обличчя. Хотiлося б розгадати їх думки, звiдки
вони i хто вони i чого залишили минуле. Їх очi зраджували пережите. Вони
не здивованi, байдужi, смутнi. Можливо вони все ще бачать табори Колими,
Авшвiцу, гарячi пристрастi, холоднi бункери, танки, лiтаючi фортецi.
Неймовiрнi свiдки неймовiрного суду, що його скликано судити вiки i епохи.
Потяг женеться далi, на ранок вiн перетяв границю Сполучених Стейтiв,
земля вкрита iнеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов
вернулися до Канади, а на вечiр зi зменшеним темпом, обережно в'їжджаємо
до великого мiста Монтреал.
Пiсля Европи, приємно бачити цiле, не зруйноване мiсто, нiде нiяких
руїн, яскравi неоновi реклями, многолюднi вулицi i безконечна кiлькiсть
моторових возiв. На перонi чути англiйську, французьку, нiмецьку,
українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгубленi,
почуття осамiтнення.
Пересiдання на нормальний "Кенедiєн Пасифiк" - експрес, якого завданням
пересiкти континент i викинути мене на березi Тихого океану. Неймовiрнi
простори, гранiт, рiки, озера i лiс. Вони лежать спокiйно, вони стоять
задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподiваються.
Земля жива й насторожена, вона плянує свою казку майбутнього i розказує її
вiтрам, деревам, водi... I довга, провокуюча дорога крiзь гранiт i лiси до
людського серця i мiзку.
То знов появляються i розгортаються до обрiїв прерiї, покраянi ланами й
дорогами, де i звiдки взялися тi майстри, що зробили з цього таку
шахiвницю. Царство тракторiв, пшеницi i тяжких, дiйних коров. I широкого,
синього неба.
А далi велетнi гiр i сяючi снiгом шпилi. Бритiйська Колюмбiя з її
купами порваної на кусся плянети. Цiла розпука, що пiсля Бенфу, нiч
закрила цей маєстатичний катаклiзм вiд мого гарячково-ненаситного ока. Але
з ранком потяг елястично вривається у стихiйно-величну долину Фризера, що
нагадує епоху динозаврiв. Ввижалося, що з її гiгантських гаїв червоної
сосни, неграбно висунуться бронтозаври, здiймуться почварнi ящурi й
заревуть мастодонти. Забувалося, що їдеш найдосконалiшим потягом нашої
цивiлiзацiї i не вiрилось, що тут же поруч бiгли асфальтовi дороги, бiлi
будiвлi, телеграфнi стовпи i барвистi написи.
Останнiй ранок моєї дороги океану й континенту, два тижнi часу i
мiльйони вражiнь. На диво ясний, прозорий, рахманний, обiцюючий. Скорiше
встаю, уважнiше голюся, одягаю найкращий одяг, зав'язую найпривабливiшу
краватку. I готовий до найсудьбоноснiшої зустрiчi.
Нарештi i сама зустрiч. Година дев'ята i сорок п'ять хвилин ранку.
Субота. Восьме жовтня. Цi дати, як граничнi, кам'янi стовпи, врiзались у
мою тямку. Величезний, впотiлий дiзелевий льокомотив зупиняється. Багато
людей i мiж ними троє мiцних, повнолицих добродiїв, якi кинулись менi
назустрiч. Моя матiрна мова виразно зазвучала в повiтрi. Мiй на грудях
квиток нарештi виконав свою ролю. Добродiї кинулись до мене i ми
обiймались, нiби рiднi брати, якi цiлу вiчнiсть не бачились.
Далi, звичайно, ми їхали просторим, не дуже новим автом, я сидiв
спереду з моїм "спонзором" Сенишином, який вiв машину, а нашi друзi, зi
своїми власними машинами, творили нам ескорту. Минали багато вулиць,
багато машин i нарештi довга до самої затоки вулиця висаджена кленами й
каштанами з однородними будинками i бiля одного з таких будинкiв, ми
зупинилися. Не встигли ми висiсти з авта, як бiля нас набралося багато
iнших чоловiкiв i жiнок, всi мене голосно вiтали, я почувався героєм, який
вернувся переможцем з поля бою, ми гармiдерно входили до гарного, чистого,
просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, пiд
моїми ногами все ще хитався Грунт. I вимагалося вiдпочинку.
Але про таке не було й мови. У просторiй їдальнi препишно, незалежно i
визивно стояв широкий, бiлий, заставлений посудом стiл з парою тузинiв
стiльцiв, i все це разом з драпiжною гостиннiстю чекало на мою
настовбурчену iстоту. Згодом я опинився на головному мiсцi стола, я був
приголомшений стихiйною кiлькiстю їжi, рiзноманiтнiстю пиття, чисельнiстю
гостей обох статей, ми пили, ми їли, ми пiдносили тости, ми виголошували
промови, з мене зроблено сенсацiю року, найбiльшу людину столiття, опiсля
все перейшло на вокальну частину церемонiї i нашi гордi, буйнi, степовi i
гiрськi пiснi розлягалися широко над затокою св. Георгiя i напевно
досягали Гавайських островiв.
I це протягнулося далеко до пiзньої ночi, i коли я, десь по другiй
годинi, лягав до своєї бiлої, чистої, просторої, а головне не рухливої,
постелi, я був не тiльки смертельно втомлений, але разом цiлковито
переконаний, що час моєї безцiльної мандрiвки скiнчився, а почався час
шукання певного, остаточного мiсця на цiй благодатнiй, ситiй землi.
А згодом, з почуттям гордости i вдоволення, мене обвозили оглядати
пречудове, амфiбiйне зелено-iржаво-бронзове мiсто розложене на зазубнях
широкого побережжя зi снiжно-перламутровими верхiв'ями гiр, бiлими на
схилах будiвлями, гостроверхими секвоями, мiстерiйними тотемами,
дзеркальними водами. Я ще не бачив бiльш вражаючого поєднання творчости
стихiйних сил природи i людського плянування, у якому б хмарочоси
природного гранiту i хмарочоси залiзо - бетону, на тлi сiро-синього моря,
творили таке панорамне зосередження краси i маєстату.
Одначе цей закуток нашого континенту, зо всiма його слiпучими далями
обрiїв, з його рухливими кораблями i спокiйними причалами, не став мiсцем
мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються
путi, нiхто не знає, чи має це бути путь Магеляна, чи Емануеля Канта, а чи
звичайного волоцюги з пiд мостiв Парижу. Чоловiк, який вибрав мене з
таборiв, у якого я почав працювати, як механiк авто-майстернi на iм'я Iван
Сенишин, не дивлячись на його королiвську для мене зустрiч, не був
призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зiйшлися з рiзних
бiгунiв плянети, з рiзних заложень душi, ми по рiзному бачили кольори, по
рiзному чули тони. А тому ми мусiли розiйтися.
Це мусiло статися з неухильнiстю смерти чи биття серця. Чи вмiв я
працювати i чи працював вистачально? За моїми поняттями вмiв i
вистачально, але нашi з Сенишином амбiцiї нiяк не мирились. Вiн нiяк не
хотiв повiрити, що я приїхав до Ванкуверу не тiльки "доробитися", не
тiльки мати "гавз", "кару", багато на стелi, багато в холодильнику, але
також довiдатись, хто був Джордж Ванкувер, чого вiн тут шукав, чого
смiявся Бернард Шов, чому плакав паяцо. Для Сенишина подiбнi проблеми
видавалися верхом безглуздя i я його розумiв... Але вiн не розумiв мене.
Взагалi, я не знайшов тут, чого шукав. За професiєю, я майстер
корабельного будiвництва, але закон вимагав i я на це погодився, перебути
рiк у мого ручителя. Я став авто-механiком, спочатку помiчним, а згодом
фаховим з намiром одного разу стати незалежним. I не кажу, що ця роля менi
не сприяла. Я мав що їсти, у що одягнутися i не тiльки ладив авта, а й
ходив на засiдання "Народного дому", помагав ставити "Наталку Полтавку",
спiвав Петра, дописував до "Свободи", залицявся до всiх дiвчат i завiв
старого, надiйного, кремової барви, "Олдсмобiля".
По роковi такої чинности, я вже почав мiркувати про власнi дороги,
плянував власне пiдприємство, Сенишиновi це не конче смакувало, вiн почав
дорiкати, скаржитись, не хотiв мене вiдпустити. Я не мав намiру з ним
сперечатися i щоб зiйти з очей, почав думати про iншi мiсця цiєї широкої
землi.
Так чи iнакше, по двох несповна роках, пiсля не дуже дружньої розмови з
моїм господарем, навесну у кiнцi квiтня, я залишив Ванкувер. Для Торонта.
У Торонтi я мав приятеля таборових часiв Степана Снилика. Ми були з ним
у контактi, вiн писав менi пеани про своє Кольорадо, не мiг нахвалитися
своїми успiхами, повiдомляв, що туди з'їжджається чи не цiла нова
емiграцiя i, пiсля деякого вагання, я продав свого "Олдсмобiля", спакував
валiзи, заручився квитком Транс-Канадської повiтряної лiнiї i пустився ще
раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я
вертався, як король з iноземних вiдвiдин, зав-зятюще ломав англiйську
мову, я читав "Лайф", я розмовляв з пасажирами про Котаею, я мав на собi
новенький одяг, а в кишенi книжку Канадсько-королiвського банку.
У Торонтi мене нiхто не зустрiчав, але на летовищi Малтон я взяв таксi
i направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене
примiщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг
обложитися гiпотеками i стати власником на десять кiмнат будинку, знизу до
верху виповненого, як дорожна валiза, такими ж, як я, мадрiвцями. Я заняв
кiмнатку розмiром пуделка сiрникiв, без вiкна, зi скляними дверима, що
виходили на маленький балькончик поруч з мiнiятюрною, зашкленою верандою.
Цим урочистим актом, я збiльшив цифру населення цього гостинного дому на
вiсiмнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його панi
господиню, їх зворушливу донечку Оксанку i лiнивого, сивого кота
"Сталiна", який дiстав це грiзне iмення за те тiльки, що замордував
канарка моєї сусiдки, колишньої акторки Лiдiї Парфен.
А сам будинок, як назовнi так i знутра, виглядав велично. Його пишнi
вхiднi дверi були зашкленi кольоровим склом, його сходи нагору були
застеленi м'яким, мишатої барви, килимком, вiн мав гомiнку, завжди заняту,
убиральню i завжди занятий, з двома вiдгалуженнями, телефон.
Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тiнистого городу, там
цвiло чимало квiтiв, росли помiдори i буяв широкий, пишний кущ бозу.
Перший роздiл моєї епопеї був закiнчений. Починався другий. У пошуках
за працею, яка тривала пару тижнiв, я мав менше щастя нiж у Ванкуверi, з
автомеханiка, я став машинiсто-механiком чоколядної фабрики "Ровнтрi", що
на вулицi Стерлiнг, з не дуже принадними умовами трьох рiзних змiн, якi
мiнялися що-три тижнi.
Вростання не тривало довго. Наша етнiчна група ряснiла безлiччю
потрiбних i менш потрiбних партiй, груп, парафiй, товариств, скрiзь
вимагалось дiлових людей i по короткому часi, я вже набув звання активного
громадянина i моє iм'я вимовлялося з певним акцентом.
I не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка,
привабливого кандидата на жениха. З наших втiкацьких таборiв наїхало
чимало не лишень вовкiв-сiроманцiв, але й не менше сiроманок - вовчиць, на
забавах, на балях роїлося вiд агресивних наречених i моя кiмнатка
штурмувалася армiями прекрасної статi з не меншою наполегливiстю, нiж
англiйська фортеця Мальта за останньої вiйни. Не знаю, чому любов втiлюють
у вигляд Венери, коли на дiлi, це жорстокий Тома де Торквемадо саме тодi,
коли вiн допитує i палить вiдьом.
I от на полях цих судьбоносних боїв, в розгарi най-впертiших змагань за
бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прiрви мого одруження, я
несподiвано, дивовижно i провокативно зустрiв Лену.
ЛЕНА
1
Моя Олена, яку буду звати автентичне Леною, не мала мiтологiчної
бiографiї, за неї не змагалися царi i не було спалено Трої, але її минуле
до певної мiри оповите не менш фантастичною мiстикою, нiж i Олени дочки
Зевса i Леди, дружини царя Менелая, бо i вона належала до тих
загадково-чудодiйних сотворiнь, яким приречено творити легенди i приносити
в жертву не одну Трою.
Досить часто трапляється, що химерне життя, нi з сього, нi з того, втне
з вами дивовижну штуку, напутать на химерне дiло, наведе затемнення думки,
оплутає глузд i зробить з вас гротескового паяцика вашої власної
пристрасти. I це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути
здiйснення вашої най-припабливiшої мрiї... Це може лишитися вашим
найкращим спогадом... Це може стати легендою вашого життя.
Мiстерiя моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як i я,
у мiстi Харковi i що її батька так само, як i мого, одного разу "не
стало", їх серед ночi забрано з хати i кудись вивезено, з тiєю тiльки
рiзницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний
нацiоналiзм", тобто, що вiн трохи бiльше, нiж було урядове дозволено,
вживав української мови, а її батька, вiдомого iнженера, за будинок у
Харковi i вiллу в Криму, а до того чужинецьке прiзвище, що на мовi тiєї
доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з її матiр'ю i старшим
братом, пiсля арешту батька, так само, як i мене з моєю матiр'ю, викинуто
з мешкання на вулицю i залишено на призволяще, лишень, що вони виїхали, не
як ми, на село, а переїхали до Одеси, де її мати стала кондукторкою i
десять рокiв водила одеський трамвай, що зберегло їх при життi, а моя мати
на селi, пiдчас колективiзацiї, загинула з голоду.
I родилась Лена рiвно десять рокiв пiзнiше, нiж я, тобю вона вже не
знала "проклятого царського часу" взагалi, а я ще мав на собi маленьку
плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрiчалися
на вулицi Сумськiй, де стояв їх злочинний дiм, а з її старшим, струнким,
бiлявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народної школи, грали
"гилку" i вчилися курити.
... i напештi, ми однаково затратили пiв життя "для добра майбутнiх
поколiнь", об'їхали пiв свiту, щоб знов зустрiтися на перехрестi вулиць
Батерст - Дандес в Торонтi, Онтарiо, бiля зупинки трамваю насупроти
нiмецької аптеки "Медiка".
Коли я приходив з нiчної змiни роботи, я звичайно до обiда спав, а
потiм одягався i простував вниз по Маркгам до вулицi Квiн, де на розi
мiстилася харчiвня "Иорк", власником якої був мiй господар Пилип Стецик.
Це була пiсна, одноманiтна вулиця, заселена переважно сiрим людом, з
численними синагогами, висаджена берестами, з будинками iсторичної
давности, зi всiлякими хитромудрими ганочками, балькончиками.
прнбудiвками, яких цегляна барва вiд часу перетворилася у брудно-буру,
яких малювання порепалось, а травники злисiлн за бпаком сонця. За повiр'ям
бiльшостi мешканцiв закутка, смiття значило грошi, тому до нього
ставились, як у Iндiї до святих корiв, гiгiєна не вважалася чеснотою, а на
естетику не збувало часу. I дивно, чому саме в таких мiсцях водиться
стiльки дiтей. Можливо, рiд людський такi самi бактерiї, як i всi iншi, i
смiтники є лля них найближчою стихiєю.
Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до
їдальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. "Грiл Иорк" пишався численними
написами, неоновим свiтлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий,
кольоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну,
олiї, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня,
що за маленькi грошi, пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм
"гамбургiв" i ''гот-догiв", ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того
зустрiлись "зi своїми" i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми
свiту.
Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширялося,
подвоїлась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на
сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату,
запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i
подвоїлось кельнерок, якi заклопотано бiгали у своїх ясно-кремових
халатиках, обвантаженi посудом i харчами.
З помiж них контрастове видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми
очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка
часто до мене зверталася i звала мене Павлом Iвановичем.
Одного разу вона несподiвано мене запитала: - Павле Iвановичу. Чи ви
знаєте Лену Глiдерс? - Нi, - вiдповiв я незучаснено - Не знаєте Лени
Глiдерс? Це неможливо. Це ж вiдома малярка, - казала вона здивовано. - Нi,
- вiдповiв я тим же тоном. - Вона малює рiзнi такi... знаєте... Модерна, -
вияснила вона. - А вона вас знає, - вияснила виразнiше. - Мене? Як i чому?
- питав я здивовано. - Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. I
про вас говоримо. Вас усi знають.
Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала.
- Дуже гарна, - казала вона, маючи на увазi ту саму Лену.
- Навiть дуже, - пробував я жартувати.
- Уявiть, що дуже. I шкода, що ви її не знаєте.
- Можливо й шкода.
- А може б ви хотiли з нею познайомитись?
- А чому б нi.
- Вона недавно прибула з Монтреалу.
- О! З Монтреалу. Розумiється. Ви, здається, також з Монтреалу.
- А ви, здається, з Ванкуверу.
- Маєте рацiю, - вiдповiв я з посмiшкою. - А чи мiг би я знати ваше
iмення?
- Зiна.
- А далi?
- Далi нема. Зiна.
На цьому наш дiялог на тим часом скiнчився, я був задавнений скептик,
вiдкриття Зiни мене не зворушувало, менi соромно признаватися, але
засадничо, я не належав до тих, якi легко загоряються, я вiрив в любов,
кохання, пристрастi, я читав про них, бачив їх у (фiльмах, але лишень
бачив, не конче сприймав, моє тiло було на таке загартоване, душа iмунна,
гормони ситi. Лишалась мрiя, а в мрiю не вiрилось дослiвно. Хотiлося
чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет,
вiддихом.
Зовсiм недавно, я, було, щось подiбне зустрiв. I не так далеко. На тiй
самiй вулицi Дандес, повертаючи до лiва, де розбитi хiдники, бруднi
калюжi, жидiвськi й iталiйськi крамнички зi сушеною, солоною рибою,
оселедцями, прiсним запахом оливок, грушкоподiбних сирочкiв, майже в
перемiшку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мiшками,
юхтовими черевиками... На самому розi при виходi на Баторст красується
запорошений кiоск журналiв, газет, кишенькових видань, курильного краму.
Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейськi iлюстрованi журнали,
ремiнiсепцiї минулого, спогади вiйни, знайомi прiзвища...
I саме на цьому мiсцi, зовсiм ненароком i зовсiм випадково, я побачив
молоду, гнучко-струнку, в повiтряно-легкiй суконцi дiвчину, з римською, у
виглядi кiнського хвоста, зачiскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно
висiла з трамваю Дандес i чекала, видно, на Батерст. Унiкальне вражаюча i
безкомпромiсово гарна. I закоштовна, щоб зватись жiнкою, це просто
квiтка-самоцвiтка, не Мадонна i не господиня, а вияв мистецтва,
брильянтовий перстень на пальцi уяви.
Це можливо мариво гiперболiчне, можливо це просто шахрайська льоторся,
яку годi проглянути. За цiле моє рiзно-многогранне буття на цiй строкатiй
землi, не так часто приходилось бачити зблизька подiбнi явища, за
вийнятком на екранах голiвудських колекцiй... Але в самому автентичному,
доторкальному вимiрi, на брудних хiдниках давнтавнiв, на станцiях
транспортацiї i взагалi, пiд ясним синiм небом моєї домени, подiбнi
явивища зникаюче рiдкiснi. I тодi вони вражали, i наводили переполох i
пiдносили температуру.
Хоча звичайно - дяка Боговi, такi феномени появляються, торкаються,
вiддалюються i забуваються. Залишається далi те саме переконання
нездiйсненности, гiркий присмак невiри i нсвиразно-тьманне шукання нової
точки у плоскому просторi. Але цi ого разу, це звичне правило було
порушене. По кiлькох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому мiсцi, у
той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змiнами (сiра, обтiкальна, як
рукавиця, суконка зi загостреним пiдкресленням форм) я мав нагоду вдруге
переконатися, що мої попереднi спостереження не були переяскравленням. Це
не була антика, нiяка Венера Мiлоська, але це була прекрасно витримана
синтетична субстанцiя жiночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд iн
Ню Иорк, свiдомого поєднання вiтамiнiв з аптечних баньочок i
контрольованих калорiй. Я б це назвав скромно, як Чорчiл назвав одну iз
своїх книг - "Трiюмф i трагедiя". Трiюмф цивiлiзацiї i трагедiя моєї
неспроможности.
Подяка творцевi, що i це минулося. Залишився довший, гострiший спогад i
трохи бурчливих фiлософських розважань за чашкою кави в кубiчнiй кiмнатi
"Иорку", солiдної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого
не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш нiякими чарами чемлi. Я не
виявив панiки вiд пропозицiї Зiни минулого разу, але згодом ми цю справу
порушили наново. - Як ваша малярка з Монтреалу? - запитав я її. На це,
Зiна виняла з маленької кишеньки свого бiлого плаща вiзитiвку одного
зубного лiкаря з годинами прийнять пацiєнтiв i на її зворотi, енергiйним
письмом, написала: "Лена Глiдерс, 370 аве Шша, 00-4117". I подала менi.
Я прийняв картку i заховав її до кишенi своєї робочої блюзи. Нiчого не
сталося... Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цiлковита
безстороннiсть. I що це справдi за така мармуровiсть? Можливо наш
нуклеарний час трохи запересичений любов'ю - книги, радiо, телевiзiя,
рекляма... Зо всiх екранiв i гучномовцiв на нас женуть любов, нiби отари
худоби у ковбойських фiльмах, нагi жiнки переслiдували нас навiть у...
Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою
присяглих святої iнквiзицiї.
Але де, скажiть, подiлася колишня, справжня, запашна з гiтарами,
соловейками, повним мiсяцем... I зiдханнями. Коли ще стрiлялися i вмирали
вiд отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарiв.
У моєму випадку це перевантаження вiдчувалося досить виразно, моя
шановна господиня Надiя Петрiвна раз-пораз мусiла кликати мене знизу: -
Павле Iвановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусiв накидати халат i
прожогом бiгти до першої площинки заднiх сходiв, де збоку у нiшi дискретно
мiстилось вiдгалуження телефону, який засадничо мав мiсце у кухнi i був
пiд неподiльною контролею генерального штабу Надiї Петрiвни. Вона менi
спiвчувала, але разом i скаржилась:
- Коли ви нарештi окрутитесь, - казала з виразом щирого докору. - Хоча
б залюбився... А то лиш зводить iнших.
А на початку травня, як звичайно рано, пiсля нiчної змiни, я спав
довше, прокинувся без настрою, снилося нiби я садив дерева у якомусь
стадiонi, був розтрiпаний, як кiт пiсля нiчної мандрiвки, лежав,
потягався, думав про це i те, а далi вставав, мився, голився, на дворi
було ясне сонце i спiвали робiни, я хотiв було посидiти на своїй
верандочцi з томиком доброї лектури, коли знизу долетiв знайомий спiвочий
контральт Надiї Петрiвни: - Пане Пааавле! Телехвон! - Невдоволений,
вiдложив лектуру i вдався до вiдомої нiшi на сходах. - Гальо! Данилiв! -
буркнув до слухавки.
- Добрий день, Павле Iвановичу! Тут Зiна! - почув я вiдповiдь.
- А! Дуже приємно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилiв...
- Слухаю.
- Але слухайте уважно!
- Уважно!
- Тут бiля мене гарна, атрактивна дiвчина...
- Винятково зворушений.
- Яка хоче з вами познайомитись...
- Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
- Нiяких коментарiв. Так чи нi?
- Розумiється - так! До ваших послуг. Де i як можу бачити панну...
- Лену Глiдерс...
- Панну Лену Глiдерс?
- Вона навiдає вас.
- Навiдає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
- Нiяке дихання, це абсолютно серйозно.
- Розумiється. Абсолютно. Коли матиму шану її вiтати?
- Завтра. Будете дома?
- Хiба увечорi
- Розумiється - увечорi.
- Година восьма?
- Домовлено!
Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зiна, та Зiна з її вольовим
носом. I що за агресiя, чому так спiшно, який сенс i що це за така малярка
i навiщо я їй здався? Головокружна сенсацiя, загадкова тема, двадцять
чотири години роздумiв, огненний знак питання... Я ще нiколи не затратив
стiльки часу на подiбнi справи, як цього разу, а другого передвечора я
старанно зброївся, щоб належно зустрiти iнвазiю i бути у формi, як
посадник Лондону, коли його урядово вiдвiдує королева. Чисто голене
обличчя, легкий, ясно-сiрий, так званий тропiк, одяг виняткової елеганцiї,
в тон одягу краватка i легкий, ажурний, кокетливий загальний тон i вигляд.
Я так звик. Це ж бо либонь тiльки дiвчина... А я зiпсутий успiхами
парубок. Тра-ля-ля!
Я чекав тiєї восьмої години з нахабною певнiстю, мов би султан
турецький, який чекає свою одалiску, але разом, на цей раз, я вийнятково
чомусь боявся зустрiти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове
з виразними ознаками мiстерiї, а одночасно приходило на думку, чи це не є
якийсь жарт, придуманий легковажною Зiною, або, можливо, щось зараз
станеться, хтось застукає до дверей, якась Нiна чи Валя, або ось-ось почую
знизу голос "телехфон" i та сама Зiна насмiшкуватим тоном заявить, що наше
домовлення нiщо iнше, як звичайна її примха. Я панiчно нетерпеливився,
нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе за
це сердився i не мiг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма
година, так повiльно йде час, я весь слух i увага, там десь внизу мають
вiдчинитися дверi, я почую невиразнi жiночi голоси, легкi сливе нечутнi
кроки по м'якому килимку сходiв i тривожне, делiкатне застукання до моїх
дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив'яно тяжке чекання, бiжить
секундна стрiлка, але знизу нiякої реакцiї. Там усе мовчить вийнятково
глибокою мовчанкою, хоча я мусiв би розумiти, що ця вi-зита далеко не
належить до звичайних i що такiй дiв чинi не так легко вибратися на таку
авантюру з такими вiдчаяними намiрами. Години виразно показують її довгi,
складнi вагання, її нерiшучiсть важиться секундами, час вайлувате сприяє
її вiдвазi... Восьма рiшальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмiй,
нестерпнi десять iнших хвилин i нарештi п'ятнадцять тяжкостопих секунд,
вiдчеканених, як вистрiли з рушницi i ось те, що мало статися - спiвуче,
знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара
втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати
гiднiсть i достойнiсть чоловiчого накорiнка, силуваними широкими кроками
йду до фатальної нiшi, беру слухальце телефону, кажу "гальо" i чую
незнайомий, легко картавий, нерiвний, притишений жiночий голос. - Пане
Данилiв. Вибачте менi. Ми ще не знайомi. Я Лена Глiдерс. Моя приятелька
Зiна, без моєї згоди домовилась про мою з вами зустрiч. Я не погоджуюсь.
Вибачте. I прошу мене не чекати!
Клiп-кляп i телефон замовк. I кiнець. Мене набито по мордi, я весь
обурення, я бiжу до своєї кiмнати, я зриваю з себе одяг, краватку,
розпатлую волосся. Чортяка має забрати цiлу ту Зiну з її маляркою, це
виразне знущання i такого не можна дарувати. Ось пiти й подзвонити їй i на
гарячу голову вiдчитати їй свою думку! Но, но, но! Тiльки не це. Краще
стриматись, залiзний спокiй, льодове мовчання, повна, вбивча iгнорацiя. Я
вже було вибiг до телефону, зупинив себе перед самою нiшею i саме в той
час, коли вiн задзвонив знову, а я без надуми, механiчно схопив слухальце,
я почув голос Зiни. - Чи Павло Iванович ? - Так! Це я! - вибухнув я
сердито. - Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство!
Страх! Не берiть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу
бути людиною! Самостiйною! А разом боїться. Просить вибачення i просить
зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас!
Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний
скандал, я нiкого не хочу бачити, нiякої малярки, нiякої людини, нiякої
авантюри. Як тiльки прийде - покажу дверi i справа скiнчена, я був лютий,
я хотiв виглядати бридко, я розщiбнув сорочку, виставив свої зарослi груди
i навiть скинув штани та надiв свiй бурячково-китайський халат. Побачить i
втече. А тим часом, розлiгся на канапi, заложив ноги в нiчних капцях на
поруччя i вирiшив за нiяку цiну не вставати, навiть коли мала б прийти
сама Бригiда Бардо.
Але все таки я нервово поглядав на годинник i нервово чекав! Що за
чортяча проба нервiв! Тi проклятi п'ятнадцять хвилин гатили по моїх
нервах, як молоти по ковадлi i були вони не п'ятнадцять, а двадцять,
двадцять п'ять, я навiть знов почав сумнiватися i мiй настрiй дуже гостро
почав мiнятися з буревiйно лютого, на непевно-переляканий i я навiть почав
вагатися чи цей мiй розтрiпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене
перед судом невмолимости i коли тi фатальнi п'ятнадцять хвилин наближалися
зовсiм, я зненацька, мов опарений, зiрвався на ноги i почав поспiшно
натягати штани. Та було вже пiзно. До дверей справдi делiкатно застукано,
я не розумiв, як це i коли сталося i хто там за дверима, але я з поспiхом
натягнув штани, як на зло плутався в кожнiй холошнi, назував черевики,
ледве накинув пiджак, але краватки так i не встиг зав'язати, як i не встиг
привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно,
механiчно вiдчинив дверi i дослiвно... Так. Повiрте менi. Я занiмiв. Перед
мною, як у якiйсь брутальнiй казцi, стояла свiжо, демонстративно, вишукано
одягнута, дуже молода, газельно перелякана дiвчина, яку я пiзнав на перший
погляд... Та сама, з того перехрестя Дандес - Батерст, яку я так подивляв
i яка мене так вразила своєю динамiчно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив
провокативно великi очi, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у
здивуваннi, а на мене дивилися переляканi, великi, не знаю якої вже барви,
очi i дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
- Чи це тут?
- Лена Глiдерс? - перебив я її вигуком, але мiй голос зiрвався, раптово
упав i я розгублено занiмiв. Дурнiшої, банальнiшої, наївнiшої сцени в
моєму життi я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму
мiсцi, виглядав би достойнiше.
- Чи можу зайти? - почув я скромне питання.
- О! О! Вибачте! Розумiється! Прошу... I вибачте... Я... Я вирiшив...
що ви... Той телефон... Але прошу, дуже прошу. I прошу сiдати. Тут, тут...
- я почав поспiхом звiльняти вiд газет i книжок мої обидва стiльцi. Така
маса друкованого паперу, я щойно тепер це помiтив. "Лайф", "Франкфуртер
Iллюстрiрте", Вiккi Доган у купальному костюмi, королева Фрiдерiка в
регалiях, дивовижнi риби зi синiми смугами, гола, рожева дiвчина з Таїтi у
прозорiй водi з вiночком червоних азалiй на смуглявiй голiвцi, голова
Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах i
пiдписом "нет!" i рiзнi, прерiзнi iлюстрованi, як "Пост", "Тайм",
"Меклейн" - все це поспiхом, нiби осiннє листя, я згортав обома руками i
робив мiсце моїй мiстерiйнiй гостi, яка скромно i здивовано стояла бiля
дверей, одягнута у легку, коротку, срiблясту суконку з високим, пiд саме
пiдборiддя, китайським комiром i великими очима глядiла на мою метушливу
безпораднiсть.
Звичайно, я не звик бути безпорадним, анi розгубленим у таких випадках,
де в дiдька дiлися мої уславленi ароганцiї i що це за дивовижа дiялась
взагалi. Моя гостя також, як менi видалось, не вiдзначалася великою
вiдвагою, я вказав їй мiсце i вона слухняно, як школярка, присiла на краю
канапи, стиснула щiльно свої гарнi стрункi ноги у прозорих нейлонових
панчохах, на яких делiкатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку,
мов би хотiла цим закрити свої провокуючi колiна. Я намагався безуспiшно
защiпнути комiр своєї сорочки, який настирливо не хотiв слухатись i
розпачливо шукав дотепнiших слiв, щоб розпочати розмову.
- То це ви є та легендарна Нора Глiдерс, - нарештi вирвалось у мене.
- Не Нора, а Лена, - почув я спокiйну вiдповiдь.
- Ах, вибачте! А чому справдi Нора? Чи не ремiнiсценцiї з Iбсена? Ваше
прiзвище скандинавське? - намагався я виправдати свою розгубленiсть.
- Ви знаєте Iбсена? - легковажно запитала вона i враз спохватилася,
намагаючись затерти свiй нетакт. - А чому легендарна? Ви ж мене вперше
бачите? - питала вона з ноткою, в якiй проривалися її природнi властивостi
спротиву i насмiшки.
- О! - хотiлося менi вийти з непевностi. - Можливо не вперше... I
багато чув...
- Багато чув? Хiба що вiд Зiни. Це вона творить легенди. Не розумiю, де
могли ви мене бачити.
- Де небудь... На вулицi... Випадково. Чим можу вам служити?
- Нiчим. Хотiла вас бачити.
- Мене?
- Ви здивованi?
- Смертельно. Чому? - я починав входити в свою нормальну ролю, менi
вiдмикався язик.
- Менi сказали, що ви знаменитiсть.
- Це також творчiсть Зiни, у неї багатий язик.
- Можливо... Що ви винятково твердий, зарозумiлий парубок, якого не
бере нiяка зброя. I я читала вашу статтю.
- Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, менi ця мiсiя iмпонує у
наш мiлiтарний вiк. А яку статтю ви читали ?
- Вже не пригадую.
- Це добрий знак... Щоб не перебiльшити моєї зарозумiлости. I ваше
пiсланництво менi iмпонує... Хто його автором? Чи також Зiна?
- Розумiється.
- Не тiльки багатий язик, але й багата фантазiя. Чим пояснити її
агресивнi намiри?
Вона не вiдповiла а питала своє: - А чи це правда, що ви аж такий...
- Зарозумiлий? - перебив я її.
- Ну, хоч би.
- Хiба не бачите? Зiна i тут не помилилася. Зарозумiлiсть, моя
професiя. Зiна i це прекрасно врахувала.
- Нi, це ширша опiнiя.
- Чи не агенцiя Галюпа? Як тут не бути зарозумiлим... Стiльки уваги.
Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
- Нi.
- Не курите? - вирвалось у мене щире здивування. - I напевно не п'єте?
- Чай, каву.
- Маю "рай-вiски", "скач-вiски", коньяк, черi...
- Не вживаю.
- Може належите до "свiдкiв Єгови"?
- Можливо.
- То може перейдемо до кав'ярнi?
- Хiба тут погано? Маєте гарне мешкання.
- Гарне мешкання?!
- Багато книжок, журналiв. Де берете час на читання ?
- Просто читаю. Без часу. Iнколи просто в роботi.
- На роботi? Коли?
- Я механiк, мої машини крутяться, а я пiд їх шум читаю Мiченера.
- I Франсуа Саган.
- Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумiв не зашкодить.
Але вибачте... Знаєте що ? Мене дуже кортить пiймати вас на фото,
- Зжальтеся. Я фатально не фотогенiчна. Говорiть щось далi.
Але я схопив апарат, що лежав на столi готовий для вжитку i не встигла
вона отямитись, як блиснула лямпка.
- Це буде жах! Я протестую.
- Запiзно! Я люблю жахи!
- Я ж перелякана, як коза.
- Це те найкраще. Безпосереднiсть.
- Ха-ха-ха! - вперше засмiялась вона. - Ви невмолимий... I неможливий.
- Вибачте. Я обiцяю надалi бути можливим.
- Обiцяйте, що як вийде погано - покажете менi. Я вражлива на
фотогенiку.
- Обiцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна...
- Тiльки не в фото.
- А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинiв чи
фотографувати кретинiв, яка рiзниця?
- Це точка сприняття. Краса кретинiзму з фотографiї не конче вiдповiдає
мистецькiй точцi.
- Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва,
як камiнь, ви мусите втаємничити мене у цi первороднi сили доброго чи
недоброго, добра i зла, бо iнколи видається, що цi точки так
переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповiдь
щось вам каже?
- Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень вiдчути.
- Вiдчувати, вiдчувати i вiдчувати! А де зрозумiти? Пояснити? Чи
математика непоясняльна?
- Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне i воно не
мiняється.
- А мистецтво? Iлюзiя? Естетика?
- Це засадничi зрадники. Їх завдання - мiнятися.
- Вибачте. I сама краса?
- Назвiм це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа
краса!
- Розумiю, розумiю. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До
переорганiзаторiв космосу? З довгим волоссям i довгою боподою?
Я був винятково здивований, звiдки i як взялося мое красномовство, чому
так розв'язався звичайно спутаний язик, де подiлось моє пригноблююче
розгублення. Я також помiтив, що моя гостя, звичайно не говiрлива, попала
в тон i на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до
себе, всiлась вiльнiше на канапi, звiльнилась з пози. На останнє питання я
не дiстав вiдповiдi, бо знизу почув "телехвон", i мусiв вiдiйти, а Лена
переглядала мої розкиданi купами книжки, а коли я повернувся з розмови зi
ще однiєю кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який лiтературний
жанр менi найбiльше подобається, на що я вiдповiв незучаснено, що всi
жанри за винятком iсторичного. А який стиль? Всi стилi за винятком
нецiкавого. Ми говорили про все i стрибали з теми на тему, як метелики з
квiтки на квiтку.Про курення, про собак, про жiнок, про одруження. Час бiг
невмолимо i швидко, i непомiтно, я був пара-схвильований i мав настрiй
зривати гори своїм душевним динамiтом. Я висловив навiть думку, що ця наша
зустрiч для мене значить вiдкриття.
- Чому? Чого? - питала вона безпосередньо здивовано.
- Цього хiба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам
сказали, що якась сенсацiя... Ви цьому не повiрили... Ви належите до
великих наречених i засадничо ви вже одруженi. Такi "парубки" як я для вас
нонсенс. Вас хтось для чогось пiддурив. Ви, здається, з того самого
простору, що i я... Ми перепливли океан... Ви мене розмiєте! Ви мене
прекрасно розумiєте. Йдiть! Тiкайте. Бо я розплачуся!
Але вона розсмiялася вдруге, була помiтно заторкнута i вражена, я це
виразно бачив i вiдчував, це можна бачити i вiдчувати, хто має око i
дотик. I що я помiтив, i цiлком зрозумiло, що вона не любить клясичної
патетики, анi театрально-великих слiв. Вона повiльна, назверхньо холодна,
штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сiра, ломка
скромнiсть i гранiтно-настирлива мовчазнiсть. Вона може бути цинiчна,
скорше гiрка, нiж солодка, скорше сахаринна, нiж медова. Я помiтив також,
що вона має сильно повзбудливi акторськi прикмети, вмiла "грати ролю",
гамувати почуття i вдавати протилежнiсть себе самої. Цi двi постатi - бути
в життi i бути в дзеркалi, прикметнi її природi. Я бачив виразно, що вона
розгадувала мої думки. - Чи ви не займаєтесь часом кабалою? - запитала
вона несподiвано.
- Займаюсь, - вiдповiдав я спонтанно.
- Дуже цiкаво. Навчiть i мене цiєї штуки.
- Хочете ?
- Навiть дуже.
Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в її очi, взяв зi столу шматок
паперу, взяв олiвець i сказав: - Напишiть менi ось це речення - "я є
людина вперта".
- Чому якраз це?
- Не питайте, а напишiть.
Вона погодилася i написала. Пiд її написом те саме речення написав я.
Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав їй.
- А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш.
Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона
розумiється, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi,
казала: - Але ж ви вмiєте наподоблювати.
Я заперечливо похитав головою.
- А що це по вашому? - запитала вона.
- Звичайна спорiдненiсть вдач.
- Як вам це прийшло на думку?
- Можливо вiдчув.
- В такому разi ми нiколи не... зрозумiємось.
- Ви хотiли сказати - не зiйдемось. Бо ми вже розумiємось.
- Ви так добре знаєте людей. Чи вмiєте читати з долонi?
- Можливо, - зблефував я, бо нiчого такого не вмiв.
- Ви в це вiрите?
- Вiрю.
- Давайте руку... Лiву... - Вона подала свою руку, я взяв її
делiгатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив її догори долонею на
свою гарячу лiву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями,
бiла, костиста з делiкатним зап'ястям i гарно полiрованими нiгтями. Її
долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо
вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником по серединi,
довгого "лiнiєю життя" i вулканiчне опуклим так званим верхом Аполона, з
виразним на ньому, дуже своєрiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не
розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним
явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну
картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно
зацiкавлена. - Будете довго жити, - обережно почав я. I, можливо, успiшно.
Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у
високому вiцi. Будете хворiти. Маєте великi здiбностi... Передусiм
мистецькi. Здобудете позицiю... Видатнi акторськi прикмети... Ще не були
залюбленi, але... були одруженi... - тут рука її помiтно здригнулася. -
Тепер ви не вдоволенi, шукаєте гострих почувань i, можливо, пригод. Хочете
бути оригiнальною i складною, але любите простоту... I навiть щирiсть. I
навiть сентимент... Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не
виявляти... Будете мати двое...
- О! Досить! - вирвалось у неї i вона вiдняла руку. - Ви в це вiрите? -
питала збентежено.
- Розумiється - нi. Це лиш жарт.
Це був справдi жарт, але вiн давав ефект, Лена була виразно заторкнута,
не помагало навiть її акторство. Була розчервонiла, на устах непевна
усмiшка, на виду безпосереднiсть i щирiсть.
Вона встала, що значило кiнець вiдвiдин, я визвався її провести, була
година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже
чисту, слабо освiтлену, заставлену автами вулицю, вiдчувалась свiжiсть
весни з чистим, вимитим небом i серпиком мiсяця в його глибинi, я вiдчував
вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємнiсть. Ми повiльно i мовчазно
пройшли до звороту вулицi Гарборд, повернули влiво, заговорили невиразною
мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу,
молодiсть, певнiсть.
Ми дiйшли до авеню Шша, повернули влiво, минули кiлька будинкiв i
зупинилися перед одним звичайним, дуже подiбним до решти, будинком з
кам'яними, сiрими схiдцями. Лена жила на другому поверсi, її вiкно
виходило на заднiй двiр i спереду не можна було його бачити.
Ми попрощалися дуже спокiйно, я дiстав дозвiл "заходити", не домовились
коли, не зраджували поспiху - дуже знайома i нормальна процедура в таких
випадках з бажанням затримати незалежнiсть, хоча на цей раз менi дуже
хотiлося щось в цьому змiнити. Обiцяв "дзвонити" i провiв її поглядом аж
на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона
деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотiв її
слухатись.
А коли я взнесло i надземне вертався назад з почуттям легковiрного
переможця, я вперше за довгi роки цiєї практики, вiдчув своєрiдний надрив,
нiби в менi щось дошкульно повернулося iншим не звичним боком. Вражало, що
я так опукло i виразно пам'ятав сливе кожне її слово i що якось...
