Улас Самчук. На тведiй землi
страница №7
...и надiю на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, яприцiл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчiх, можливо
бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всiх людей на
плянетi з їх смердячими iдеологiями... Око за око, зуб за зуб, цинiзм за
цинiзм, безогляднiсть за безогляднiсть, зрада за зраду. Лена пам'ятала, за
що саме загинув її батько... А хiба не пам'ятав я?
Мене без сумнiву їй накинуто! Моя професiя пiсного механiка, не могла
її спокусити, моя особистiсть зникаюче мала... Наречений ? Боже, яка
безглузда нiсенiтниця, яка фатальна зарозумiлiсть. Її намiри далеко далi
поза мною... Великий мистець, свiтова кар'єра, капiтал, вiлли, авта,
одяги. Нi-нi-нi! Вона для мене закоштовна! Навiть у цiй позицiї "Мишки".
Але чи маю добровiльно її зректися? Це питання. Розумiється, менi ця
жалюгiдна мелодрама нiяк не iмпонує, мене це анi не бавить, анi не
переконує, але чи це все Лена? Чи в цьому її суть? Її образ? Її
iстотнiсть? Це ж вийнятково гостра i велика людська сила; я вперше таку
зустрiв. Я ж бачив i людей, i подiї i краєвиди, але це вперше бачу Лену.
Чи маю право добровiльно її зректися ?
Я не мав вiдповiдi, я вирiшив, або менi лиш так здалося, що я мушу
чекати на Лену... Днi i днi, а можливо i тижнi... Завтра, пiсля завтра i
вона напевно вернеться. Вона не втекла вiд мене, вона втекла вiд...
Можливо сама вiд себе, а той Макар Iванович це лиш... хто там щось знає. Я
мушу чекати i як вона вернеться, отодi хто зна, чи не спробую i я
примхувати... Знайти iнше помешкання, зайнятися рибальством, купанням,
вiдпочинком... I спогляданням "мишки" з її новими витiвками. Тим часом я
чекаю. I переконано надiюся!
VI
Ранки пiсля бур, злив i громовиць звичайно чистi... Особливо в серединi
лiта, а особливо на озерi, а ще особливо на такому озерi... Я дивуюся,
чому це чудове озеро залишають багатi, можливо тому, що воно за близько,
що воно доступне й що воно дешеве. I добре, що так є. Хай тi сягають далi
у простiр, на пiвнiч, у дичину. Там поле попису. I хай це лишається для
нових, для початкiвцiв таких, як я.
Наступного ранку, я не виїхав на рибальство, закон сьомої години застав
мене на помостi причалу, вимитого у легкому купальному одязi i чистого, з
барвистими загарами мого здорового тiла, що в ньому прекрасно
функцiонувала кожна жилка, а серце билося з точнiстю компютора.
Лени, розумiється, не було i це те єдине, що менi дошкуляло. Учорашнi
мої бентежливi i сердитi розважання за нiч розвiялися, ранок завжди дiяв
на мене отверезливо, але Лена зi своїми розкиданими речами, своїми
писульками i Макарами Iвановичами, зiставалась далi феноменом. Це ще
вимагало роз'яснення i то рiшучого.
Тим часом я був фатально осамiтнений. Снiдав невибагливо, сливе на
ходу, чай з рогаликами й маслом i риба, був вiдсутнiй, не знаходив мiсця,
взагалi не знав, де дiтися, вертiвся, як цирковий кльовн, заводив радiо,
слухав вiстi, брав книжку, виходив на веранду, розтягався горiлиць на
шорстких дошках, намагався читати, не мiг читати; сонце безжалiсно смажило
мої зарослi груди, я знов сердився. Проклята вiдьма! Мiзерна авантюрниця!
Бiля години дев'ятої, а може пiзнiше, сонце ставало нестерпним, мiй
зарослий фасад грудей терпiв неймовiрно, томик Гревеса спокiйно лежав на
животi, я був паралiзований нiрванним лiнивством, коли несподiвано ззаду
надi мною почулися пiдозрiлi шерехи, якi одразу порушили мою нiрвану i
змусили серце швидше битися. Що я не зiрвався на ноги i навiть не зробив
руху взагалi, треба завдячувати моїй раненiй гордостi i моїй
задерев'янiлiй впертостi. - Агууаа! - почув я знаний її кайотячий оклик. -
Це ви, Лено? - озвався я з крокодилячим спокоєм. Голоднi? Там у
холодильнику смаженi окунi. - I при цьому розложений томик Гревеса, що
лежав на животi, зсунувся на помiст.
- До дiдька з вашим холодильником, - почув я її голос просто над собою.
Я розкрив очi. Вона стояла надi мною висока, як степова тополя, у легкiй,
короткiй суконцi, цiла пронизана сонцем, її литки i стегна налилися соками
винограду, як це каже Соломон у своїх пiснях пiсень.
- Не хочете їсти? - питав я її з холерною цинiчнiстю.
- Це ви так мене зустрiчаєте ? - питала вона в тон менi.
- Куди ж вас дiдько носив?
- Не можете встати?
- Лiнивий. Що там в Торонтi.
- Нiчого.
- Була злива?
- Страшна.
- Невже боялась?
- Боялась. А ви?
- Також.
- Чого так дивитесь?
- Стужився.
- Що ж ви робили?
- Смажив окунi.
- I плакав?
- Гiрко.
- Ще й досi видно.
- Зворушена?
- Гнiваєтесь?
- Можливо.
- Ну, гаразд, ну, гаразд! Грiшна!
Її поява i цих кiлька незграбних натякiв обернули мiй настрiй догори
ногами, вiдчував, як нагло мiнявся мiй вигляд, намагався втримати
рiвновагу, але не мiг втриматись, зiрвався на ноги i з розгону, як
божевiльний, кинувся у воду, щоб за мить знов опинитися на помостi,
розтягнутися на всю довжину i ширiнь i задоволено сохнути на гарячому
сонцi, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла, але незабаром знов
появилася переодягнута у свiй найкращий, бронзовий купальник, в якому її
чудове тiло виглядало винятково привабливо i тодi ми вже разом гарцюємо у
прозорих хвилях озера, як двоє розiграних дельфiнiв, пригрiтих сонцем
весни. I здавалося, що мiж нами зовсiм нiчого не сталося, що всi мої гiркi
пiдозрiння дим, що це був лиш маленький жарт.
I лишень пiзнiше, за обiдом, який я старанно готовив, ми вже мiж iншим,
нiби ненароком, торкнулися того ж питання. - Вас бентежить? - питала Лена.
- Можливо, - вiдповiв я. Коротка перерва. - Ну? Чекаю пояснення, - казала
вона. - Нема коментарiв, - вiдповiв я. - Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете
щось сказати. Хто тут був учора? - Я не бачив нiкого. Я був у Сатонi. - То
кажiть, що? - Можливо й нiчого. До вас хтось приїжджав, була записка, вас
не застали. I це все. - Хто ж це мiг бути? - Якась 3. Можливо ви знаєте. -
А з ким? - Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарiвна, щось старанно вiд мене
ховаєте. Не питаю що. Але щоб це не було, менi здається, що я на цю ролю
не надаюся. I можливо, що для вас це лишень зайвий тягар. - Ви вже все
сказали? - Приблизно. А можливо й нi. Я вирiшив цей котедж лишити. - Це
речення вирвалось у мене несподiвано, про таке я не думав взагалi, але
сталося.
- О! I це все? - поважним тоном сказала Лена.
- Що маю сказати бiльше.
- А чому? - питала вона стурбовано.
- Може ви краще знаєте.
Вона бiльше не перечилась, замовкла, обличчя споважнiло, мовчазливо
похитувала головою, наш грайливий настрiй зник цiлковито. Я мовчав також,
i ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарештi Лена знов озвалася. -
Пояснiть, чому ви хочете вiдiйти.
- Просто не хочу тут бути.
- Що вам тут не подобається?
- Все менi не подобається.
- Включно зi мною?
- З вашою поведiнкою.
- Я не звикла бути сентиментальною.
- Не бiльше звик я до ролi мелодраматичного героя.
Лена споважнiла ще бiльше, вона сидiла випростано, її довга шия
витягнута, її пiдборiддя пiднесене, її очi широко вiдкритi. В її фiгурi
вiдбивалась безпосереднiсть.
- Нiчого не розумiю, - сказала вона по часi.
- Таки нiчого? - дивився я їй просто у вiчi.
- Нiчого, - вiдповiла вона спокiйно.
Вона вмiла це так сказати, що я мусiв їй вiрити, а тим самим че мав
можливости пояснити. Можливо я справдi помилився, не так це зрозумiв, а
вона нiчого не знає, а як знає, то майстерно вдає невиннiсть. I я
замовчав. А по часi додав: - Добре! Тим часом тема вичерпана.
Тема була справдi тим часом вичерпана, лишень маленька словесна
сутичка, з мого намiру "все вияснити" нiчого не вийшло, я не мав для цього
потрiбної вiдваги, вистачальних аргументiв, а головне, бажання. Менi
хотiлося скорiше це, по можливостi дотепнiше, зам'яти i по можливостi
краще забути. Ми обоє з поважним виглядом, залишили все, як було на столi
i вийшли на веранду з намiром не вертатися до цiєї теми. Була м'яка,
оксамiтова погода, в повiтрi вичувалась вогкiсть, далеко на заходi знов
гуртувалися з чорним виглядом хмари, нiби вони робили засiдку i затiвали
на нас напад. Я запропонував прогулянку човном i хоча погода не обiцяла
бути сприятливою, Лена без нiяких своїх звичних вередувань, одразу
погодилася.
Ми майже з мiсця взяли найбiльшу швидкiсть i гналися здовж пiвнiчного
побережжя засипаного людьми, а потiм взяли напрям на центральний острiв,
що затуманено синiв на обрiю i над яким помiтно гуртувалися хмари. Лена
пiдсiла ближче до мене, взяла мене пiд руку i за весь цей час, це була
єдина її реакцiя. Дуже скоро ми були бiля острова, мали намiр висiсти на
берег, це нам не повелося, скрiзь були написи "приватна власнiсть", скрiзь
були котеджi, човни i люди. Натомiсть, ми проїхали в рiзних напрямках
помiж малими човнами, якi були зайнятi рибальством. До одного з них ми
пiд'їхали ближче, я запитав про успiх, на що спокiйний, дебелий чолов'яга
у вилинялiй кепi з довгим козирком, показав менi ланцюг здобичi досить
вражаючого вигляду. Це добре мiсце i я мушу його вiдвiдати. Я подякував,
взяв знов повну швидкiсть i ми погналися у напрямку нашого котеджа. Небо
за нашими плечима заповнялося темною навалою i вода ставала помiтно
похмурою. Я, час до часу, поглядав на Лену, вона сидiла бiля мене
випростана i насторожена, я вiдчував її тепло, а коли нашi очi
зустрiчалися, вона посмiхалася приємною, вибачливою посмiшкою. Здавалось,
мiж нами настало безмовне погодження, ми, здавалось, входили у звичайну
норму наших стосункiв. Менi також здавалося, що в цiй сутичцi я здобув
якусь перемогу, вартости якої я ще не мiг належно оцiнити.
В загальному наша проїздка тривала щось понад годину, вона вiдпружила
нашi нерви i вiдсвiжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись за
руку, хотiли, здавалось, танцювати, а коли небо почало загрожувати наш
причал, ми перейшли до критої веранди, розсiлися на плетених стiльцях,
дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сiяло густим, скiсним, шпарким
дощем, разом зi спалахами блискавок i грюкотом громiв. Ми обоє були
захопленi, Лена зацiкавлено спостерiгала за метушнею хвиль, блискавки
гострим сяйвом заливали її обличчя.
Ми переважно мовчали, або мiнялися лишень окликами, але ця мовчанка i
цi оклики, були справжньою нашою мовою, яку ми виразно розумiли.
Говорилося про наше замирення, про нашу згоду, а трохи згодом, коли
пройшла громовиця i почало скорiше, нiж звичайно, вечорiти, я запропонував
коктейль. На цiй самiй верандi, до якої я принiс високу стоячу лямпу пiд
зеленим абажуром, ми пили поволi черi-брендi з домiшкою овочевих сокiс,
алькоголь лагiдно настроював нерви i я почав здалека i обережно епiчну
оповiдь про наше минуло. Це було щось, як спогад... Така могутня сила
пережитого... Батькiвщина, Европа, вiйна... Полоненi, налети, втiкачi,
табори... Лена дiстала свою торбинку, довго в нiй щось шпорталась,
видобула нотатник, щось в ньому записала, пiсля закурила цигарку "де
мюрьє", що вона дуже рiдко робила, курила замислено i не знаю, чи чула мою
мову взагалi. Менi хотiлося висловити моє вдоволення. Здавалося, що за
нами десь там за обрiєм, за океаном, за якимись просторами часу,
залишилась одна унiкальна пригода земного буття, щось як один гiгантський
вир торнада... З цiєї висоти i цiєї тишi, з цього безпечного i твердого
мiсця, подiї минулого видаються невiрогiдними, не можна вiрити, що був
штучний, заплянований голод, на якому один режим закрiпив свою владу цiною
мiльйонiв заморених голодом дiтей, жiнок, старцiв i взагалi людей. А знов
вiйна, у якiй змагалися тирани, танки i лiтаки. А знов мiльйони
втiкачiв... А знов iсход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розумiти? На
цiй ось верандi, у цьому теплому оточеннi. На цiй твердiй пiдложцi? О,
вона може i мусить. Її шлях - мiй шлях, але вона не аналiзує. Вона бачить,
бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки ми з нею зiйшлися не
випадково. А може випадково? Хто мiг нас звести аж у цiй точцi, над цим
озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обоє родились там далеко у
тому ж мiстi, у тих самих умовах...
Мiж iншим у мене вирвалось питання, як i де Лена познайомилась з Зiною.
На кораблi з Генуї в Iталiї до Галiфаксу в Канадi. Вони їхали до
Монтреалу, як прислуга... Лена оповiла про цс спокiйно, без зривiв, бо
звичайно вона не любила спогадiв. Спогади її нудили. Вона закривала очi i
одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого. Але
все таки я довiдався, що вона плацювала в Монтреалi, як домашня
прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смiшно. I не диво, що її господиня
зчинила бунт. Знайшла у неї акт, "зовсiм голої жiнки" i одразу покликала
урядовця з уряду емiграцiї. Це спасло Лену вiд побожної монтреалки. Лену
звiльнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матерi, Зiна...
Вигляд Лени вимагав милосердя, я намагався бути милосердним... Я
привстав, я пiдiйшов до неї, я взяв її руку з довгими пальцями i поцiлував
її, як тiльки мiг, нiжно. Вона iронiчно посмiхнулася i та її усмiшка
здавалось була докором... А разом викликом. Ну, ну... Гаразд! Чи
вдоволений? Я можу триматися. Нi, я не був цiлковито вдоволений, але
цiлковито її розумiв. I вона розумiла, що я розумiв i цього для нас було
досить. В голос я лиш сказав: - Вибачте менi... - I вийшов на передню,
мокру, освiтлену лямпою згори веранду, з якої повiльно здiймалися
ковтунчики пари.
Дощ ущух, небо заспокоїлось, обрiї моргали зiрницями, дув пiвнiчний
вiтер i термометр, що висiв на верандi упав на десять ступенiв. Пiсля до
мене вийшла також Лена, вона взяла мене пiд руку i по своєму, по котячому,
боком пригорнулася до мене, чого з нею ще нiколи не траплялося.
- Небо сiре, - казала вона.
- Скорше чорне... Брудне... - вiдповiв я.
- А ви такий... святий!
- Слухайте! - вирвалось у мене. Це вже я чую вiд вас втретє! - I враз я
схопив її на руки i легко, мов ягня, понiс по верандi.
- О, нi! О, нi! Не святий! Не святий! Я тяжка! Я тяжка! - перечила
вона, трiпала ногами, але одночасно охопила руками мою шию i мiцно
пригорнулася. У мене крутилась голова, я швидко нiс її до котеджа,
плутався помiж розкиданими стiльцями, пхнув ногою пiввiдхиленi дверi i
опинився у її спальнi. Одна тiльки мить i вона лежала пiд мною на
розбурханому лiжку, дуже незручно i розкидано, вона не протестувала, але
враз занiмiла, жорстоко перелякана, трагiчно нещасна, її цiле тiло таке
пасивне i воно тремтiло, нiби в пропасницi. Я не витримав такої
резигнацiї, зiрвався на ноги i вибiг з кiмнати.
I не лишень з кiмнати... З котеджу... Весь схвильований i пригноблений,
прибитий соромом - не дивлячись на погоду, я пустився здовж спорожнiлою
дорогою без мети i потреби, просто тiкав далi вiд ганьби. I не питався,
чому вважав це ганьбою i чому тiкав, i куди тiкав з такою безпосередньою
щирiстю i такою навалою почуття. Забуваючи, що це ж був протест на її
"святий", чого я не мiг визнати i з чим не мiг погодитися. Я не святий. Я
вимагав вiд неї тiла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусiла б знати
i можливо знає, лишень вдає невиннiсть. I я зрозумiв, що вона мене не
любить, а як любить - любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в любов,
це... це... I разом, я не думаю бути насильником... А тим самим не можу
бути з нею пiд одним дахом. Я цього не видержу.
Завтра збираю своє манаття й вiдходжу. Ось там "котедж до винайму" -
беру його на три днi i скiнчено. А може б зараз пiти й запитати. Котедж
трохи завеликий, кiлька кiмнат, сто долярiв тижневе, винаймається не
менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом пiдшукаю щось бiльш
вiдповiдне, вистачить однiєї кiмнати на три днi. Зупинявся перед кожною
оповiсткою, йшов все далi i далi i так знов вийшов на берiг бiля "Єрiн
бею", розумiється, тепер тут вже нiкого не було, але я з насолодою стояв i
вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикi хвилi з їх пiнними
гривами. Я любувався, як очманiлий цiєю баталiстичною картиною, вiтер дув
менi в лице, забивав нiздрi i очi, i прикладав до мого гарячого чола
освiжаючi компреси. Через хвилин десять я вже мiг спокiйнiше думати, а ще
згодом, менi почало здаватися, що цiла та моя панiка виглядає гротесково,
що вона нагадує людей шiстнадцяти рокiв, що таке менi не личить, що
фактично нiчого не сталося. Менi стало соромно за себе самого i я
повернувся для вiдступу назад. Мiй бiй закiнчено i виграно. Вертаю свої
легiони назад до їх гарнiзонiв.
Лена, як звичайно Лена... I на цей раз вона зустрiла мене зовсiм
незалежно, мов би нiчого не сталося. - Павле! Там вечеря, - гукнула вона
зi своєї кiмнати, як тiльки почула мої кроки. Що там робить? - Чи можу
зайти? - гукнув я через дверi. - Нi, милий! Нi! Я зараз вийду, - почув я
вiдповiдь. Її голос звучав нiжно й приязно.
Я вдався до критої веранди де вже стояв наш круглий столик, покритий
бiлою скатертиною з повним накриттям для вечерi. Все було зроблено дуже
уважно i дуже естетично. Згодом появилася також Лена у чорнiй, сатиновiй
пiжамi японського крою зi стоячим комiрцем, що їй надзвичайно личило,
особливо коли вона грацiйно увiйшла, вклонилася й посмiхнулася з ноткою
iронiї, пiсля чого я мiг клястися, що цiла її поведiнка вiд початку до
кiпця - суцiльна, вишукана, консеквентно проведена гра. Я церемонно
пiдставив їй стiльця, вона не менш церемонно сiла i сказала: - Чи
дозволите менi мого японського чаю? - пригадуючи цим нашу першу на цю тему
розмову. Я подав їй чайника i вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? - Я
подав їй чашки, вона розлила чай i почалася вечеря. Але я все хотiв щось
сказати, Лена це помiтила i запитала:
- Що маєте на думцi? - Я хотiв лиш вибачитись, - вiдповiв я. Такого
бiльше не станеться... - Вся вина за мною, - посмiхнулася Лена. Мене
вражала її вищiсть i її зрiлiсть. - Я дуже стихiйна, - казала вона.
- Не помагають нiякi вправи. - I менi видалось, нiби її щоки трiшки
припудренi, невже вона плакала? Нi. Таке не можливе. - Не з вашої вини,
Павле, - нiби вона вгадувала мою думку. - О, нi, о, нi! Коли б з вашої...
Я була б щаслива, - швидко казала вона. Мене це знов вразило неприємно. Це
ще один доказ її суперечностей. Отже, що я для неї? Порожнє мiсце. Вона
має свої iншi причини. Але все таки вона плакала - той метал, та бронза,
той мармур. Отже, мiй Боже, що з нами дiється. Мiй настрiй зростав i я
подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему
порушила.
- Чи можу я запитати чого ви плакали? - запитав я сухим, батькiвським
тоном.
- Можна. Розумiється. Я плакала, що я такий монстр.
Я сподiвався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я
для неї найдорожчий у свiтi, що без мене не може жити, але нiчого такого
не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхроннi з моїми.
То ж ще перед хвилиною я сподiвався i заклинався перед озером. Нi, я не
плакав зовнiшньо, але я по-собачому скиглив нутром i це, можливо, ще
гiрше. Чи не є я такий самий монстр?
Пiсля ми розмовляли про всiлякi справи, вона, наприклад, питала, чи
люблю я козяче молоко, що козяче молоко зганяє прищi, що вона любить перед
сном ставати навколiшки i молитися, що їй сняться бiлi крiлики. - Що це
значить, коли сняться бiлi крiлики? - питала вона. - Думаю, що нiчого не
значить. Що це видумка. Ви з мене насмiхаєтесь, - казав я. - О, ви такий
недотепа. Бiлi крiлики, за єгипетським сонником, означають сексуальну
любов. Ви цього не знали? - питала вона. - Звiдки ви знаєте, мене дивує? -
казав я.
- Я цiкавилась. Мене також цiкавив секс... Я сексуальна. Ви цього не
помiтили? Я лишень боюся. Ви не розумiєте... Я боюся самої себе. Я можу
стати дуже паскудною... - Ви завжди щось вигадуєте. Менi це не iмпонує, -
казав я. - Ви не вiрите? Ви не вiрите? Я хотiла стати наркоманкою.
Проституткою. Я хотiла їхати до Марселю i стати вуличницею. З матросами. -
Чому якраз з матросами? - питав я. - Ви цього не розумiєте, я не можу
пояснити, це питання патологiї. - Ах, лишiть це! Чорт зна що вигадуєте! -
сердився я. - То ходiм танцювати, - казала вона. - Вже пiзно. I сьогоднi
нема танцiв, - вiдповiдав я. - Дома. Тут. Ходiм, ходiм. Знайдiть там якусь
плитку. Танго! Добре, старе танго! - зiрвалась вона i закрутилась перед
мною. Потiм пiдбiгла до мене, закинула руки менi за шию, оперлась животом
об мiй живiт, дивилася у вiчi, смiялася й казала: - Ах, ви Павле, Павле!
Який ви смiшний! Коли б ви тiльки знали. Чи ви мене любите? Скажiть за що?
Ну, скажiть! Ну, скажiiiть!
Я нiчого не казав, я лишень мiцно її притиснув до себе, на що вона
викрикнула: - Чую! Чую! Досить!
Потiм ми все таки танцювали пiд радiо танго, а ще згодом довго,
заклопотано збиралися до сну, вiдходили до своїх кiмнат, знов виходили,
все щось забували, щось хотiли сказати. - Павле! Ви лиш подивiться, -
казала Лена i пiдставляла свої вiдкритi плечi. - Ви так спеклися? Коли? -
дивувався я. - Це мене щось погризло. Дуже свербить. - У мене є такий
коляндрил, - казав я. - Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. - Я приносив
коляндрил, натирав критичне мiсце, Лена дякувала, вiдходила, щоб за
хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар! Неймовiрне!
Я бiг до її спальнi з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його
пiд години, не знаходили i я вертався до себе, а за мить я вже репетував,
де дiлась моя книжка. Лена з'являлась у дверях моєї спальнi майже
схвильована. - Яка книжка? - питала вона заклопотано. - Я тут... мав...
Єревеса... Жiнка Мiльтона... - ми обоє розшукували книжку i знаходили її
на верандi пiд моїм лежаком. Лена посмiхалася i вiдходила... Щоб на пiв
дороги вернутися. - - Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотiли б зi
мною виїхати? - Куди наприклад ? - Кудись... До якогось ресторану... На
обiд. А може вечором... На танець. - Я засмiявся на цiле обличчя. - Як з
рибальством? - питав я. - Еврика! Їдемо! Я ще нiколи... - В якiй годинi
збудити ? - питав я. - Будь iколи. Хоч би опiвночi! О! Прекрасно!
Прекрасно! - Як тiльки дозволить погода - о п'ятiй рано! - Згода!
Розумiється! - Отже, добранiч, чарiвна! - Добранiч, милий! - За хвильку,
вже з-за дверей, Лена гукала: - На рибу! - На рибу! - вiдповiдав я. -
Добранiч! - ще вигук з обох бокiв i пiсля того, здається, в котеджi
настає, тиша, всi теми вичерпанi, недалеко година перша ночi, в головнiй
кiмнатi мляво свiтиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до
ватрана, по всiх кутах залягли настороженi тiнi.
Я лежав горiлиць на своїй "континентальнi", лишень в пiжамi без
накриття. Не дивлячись на змiну температури зi зовнi, в котеджi все ще
мiцне тепло, над приголовком свiтиться нiчна лямпка в руках, замiсть
Єревеса, "Тейлз оф Савт Пасифiк" Мiченера, кишенькове видання, не читаю, а
лиш дивлюся, поглядую на пiв-розкритi дверi, повторюю слова розмови з
Леною, кiлька разiв поправляю подушку, нарештi пригадую, що їдемо на рибу
i вiдкладаю "Савт Пасифiк". I гашу лямпку.
Робиться темно i тихо, крiзь вiдхиленi дверi проривається вкрадений
вiдблиск свiтла з великої кiмнати, чути перiодичнi вибухи мотора
холодильника з кухнi, що нагадують стогiн, як також чути якiсь шерехи
знадвору, нiби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає на
тверду землю. Над усiм горою шум вiтру i шум озера, який має дiло з
телефонними дротами i антенами телевiзорiв, чути як б'є хвиля на причалi i
погрюкують залишенi човни.
А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бiк, пружини постiлi
напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомленої жаги i
незгасимої спраги, що проходить по цiлому моєму тiлi. Без потреби штучно
кашляю i, здається, чую вiдповiдь з другого кiнця цього мiстерiйного
простору, щоб за хвилину ще раз повернутися i знов вдавати сон. Голова не
може втихомиритись, вона все шукає вигiднiшого положення, подушка гаряча i
вогка, а цiле тiло нiби вариться в лiтеплiй водi. Не зчувся, як прийшов
сон.
Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над
котеджем з фурiяльною люттю били громи, будова дрижала, вiкна мигали
огненними плямами i я дiткливо вiдчув бiля себе лоскотливе, живе, хвилююче
тепло. - Павле! Це я! - почув шепiт пiд самим вухом i не знаю, що сильнiше
звучало - громи над котеджом, а чи той шепiт пiд вухом. Миттю пробуджуюсь
i трiпотливе, пружне тiло втискається в мої обiйми. - Лена! - вирвався у
мене переможний оклик. - Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! - чув той неповторний
шепiт, що його може висловити лиш жiнка i разом з цим вона ближче
горнеться, нiби їй мало обiймiв, нiби прагне увiйти, розчинитися,
злитися...
Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи i шумить вода - стихiї,
освiтленi мiльйонами амперiв сяйва у славi неперевершеної казки Богом
даної землi, сонцю, плянетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й скреготом
зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою нагих
грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що виривається з нутра
утроби.
МИ
1
Годi сказати, чи завинили тут блискавки i громи, а чи були вони лиш
вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацiєю i блискучим акомпаньяментом до
нашої пречудової драми. Можливо, я нiколи не знайду справжнього слова, щоб
це сказати. Сталося чудо, якого я багато рокiв чекав, Лена була незрiвняно
велична у своїй незабутньо-магiчнiй ролi, сталося нагле персвтiлення, яке
наблизило нас до краю блаженства.
Останнi три днi i три ночi, якi ми продовжили на п'ять днiв i п'ять
ночей, нашого перебування на озерi, були трiюмфом i апотеозою довгої й
впертої боротьби наших несподiваних взаємин. Це була велика зустрiч
блукаючих плянет у незмiрному космосi подiй, що виповняли наш час i наш
простiр. Погода цих наших днiв була вiрним нашим союзником, втаємниченим
другом i надiйним помiчником, вона вернулася до своєї лiтньої норми,
кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було маєстатно
сине, вода приманливо бiрюзова. Ми купалися, ми їздили човном, ми ловили
рибу, ми ходили на танцi, ми слухали музику. I багато смiялися. Смiх
рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, свiт видавався легким, як
пушина. I, розумiється, ми були твердо рiшенi, навiть без мови,
одружитися, ось тiльки я впорядкую свої достатки, роздобуду справжнє
мешкання i вистачальний прожитковий рiвень. В моїй уявi появилось багато
нових видив, думка забiгала до самого краю можливого, я став довiрливим
змовником фантастичних i не фантастичних плянувань, новi проекти
супроводжували мене, як пажi, як раби i як весталки.
То ж та пречудова жiнка була моя. Наша постiль єднала нас повсякчасно.
Нас годi розiрвати. Наша пристрасть розгорiлася i не могла згаснути. Це
вже поже жа пiд час посухи, це злива вогню. Нам слiд лиш торкнутися i ми
вже готовi. Ми справляли авансом наш медовий мiсяць у всiй його насолодi,
ми всiх i все забули i були вдоволенi, що нас забули також.
А коли ми знов опинилися на вулицях нашого мiста, нас годi було
впiзнати - двоє мiцних, свiжих, загорiлих богiв, якi щойно зiйшли зi свого
Олiмпу, щоб своєю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з її численними
дiтьми i рiзноманiтними синагогами. Моя безвiконна кiмната видалась менi
мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронтi пiд Ленiнградом i яка
тепер наводила на мене панiку. Я мушу як найскорiше її залишити, час
наглив, днi блискавично тiкали. Не було бiльше таємницею, що ми з Оленою
зарученi i що наше одруження - питання мiсяцiв. Всi мої адораторки зложили
зброю i вiдiйшли на бiк. Ми з Леною появлялися на вулицi, в кав'ярнi, на
танцях, на вечiрках, у кiно, на нас дивилися заздрiснi очi, нас обмовляли,
ми були атракцiєю всiєї нашої громади.
Надходила рiшальна осiнь, я мав вилiзти iз своєї власної шкури, я
складав i розкладав свiй бюджет, iнколи я нагадував вужа, якому наступили
на хвiст.
Але я був трагiчним оптимiстом, я не гонився за дешевими успiхами, як i
не мав намiру брати жар голими руками, але я мав безодню далебi цiкавих
плянiв, пiдшукував спiльникiв, домовлявся спiвробiтничати, замовляв
позички i був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарiвну Маркгам
i оселюсь десь там далi на пiвнiч на цiй прекраснiй шахiвницi нашого
розлогого мiста, а тодi наш з Леною рай дiстане концесiю i буде включений
до реєстру законних iнституцiй.
Але несподiвано прийшов той вiд'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня
я дiстав вiд Зiни телефон. - Приходьте негайно! - Лена виїжджає до
Монтреалу!" справдi наглiсть критична. Чому вiд'їжджає i чому повiдомляє
Зiна. Знов та Зiна i знов мiстерiя. Кличу до телефону Лену. Вона
запинаючись, мов школярка, повiдомляє, що дуже захворiла мама i вона
мусить негайно вiд'їхати. Чому не повiдомила мене? Ось тiльки збиралася,
але Зiна випередила. Чому Зiна? Нема коментарiв.
Бiжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке
пригадую iз Сiмко, сидить згорнута калачем у заголiв'ю свого лiжка,
прикритого м'яким гуцульським килимом. Не бiжить менi назустрiч i не
вiтається. Її очi заплаканi. - Що з вами? - кидаюсь до неї, нiби до
раненої. (Не дивлячись на всi нашi пригоди, ми з нею були на "ви". Цього,
розумiється, хотiла Лена). - Мама. Ось телеграма. Їду. Сьогоднi.
- Але ж, Лено, - починаю схвильовано.
- Нi-нi-нi! Милий. Не треба. Я мушу! - перебила вона мене. Її обличчя
дивно сердите.
- Що з мамою?
- Не знаю! - Вiдповiдає рiзко.
- Так нагло!
Лена не вiдповiдає, очi її бiгають... Закушує нижню губу, нiби терпить
бiль. - Я вернуся! Я скоро вернуся!
- Коли?
- Не знаю. Милий. Не робiть такого вигляду!
- Передовсiм не робiть ви!
- Бо я не можу зрозумiти! Я не можу зрозумiти! - повторяла вона крiзь
сердитi сльози.
- Чого не можете зрозумiти?
- Нiчого не можу зрозумiти. Якiсь iдiоти! Ще менше мiг зрозумiти я, що
за iдiоти, кого має на думцi? Я дивився далебi з виразом iдiота i не знав,
за що хапатися, нiби я топився.
- Може б ви щось пояснили, - почав було я.
- То ж кажу! Нiчого не знаю. Можливо iншим разом! Навiщо питаєте?
- Коли їде потяг?
- Не їду потягом.
- А як?
- З Лисим. Вiн їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене
це виводить з рiвноваги. - Лено, - вирвалось у мене, - як що ви знов
граєте якусь...
- Замовчiть! - крикнула вона. - Не мушу давати вам звiтiв!
Я раптом замовк. Хвилину розгублено мiркував. Була наелектризована
тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. - Допобачення! -
вирвалось у мене нагле, нерозумне, вiдрухове речення, я повернувся i майже
вилетiв з кiмнати. За мить я опинився на вулицi. Уявляю, як я виглядав. У
менi тремтiв кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на
вечiрню змiну працi, я мав мало часу, але я не пiшов до дому, а скочив до
автобусу на вулицi Осiнгтон i поїхав на вулицю Квiн до ресторану де
працювала Зiна. У ресторанi було повно гостей, всi мiсця при барi занятi,
сильно пахло всiлякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було
трохи вiльнiше, Зiна у своєму бiлому халатi була дуже зайнята. Я ледве
знайшов мiсце при барi i розгублено замовив каву. Зiна одразу мене
побачила, зрозумiла, в чому справа i пiдiйшла. - Чи можу з вами бодай
п'ять хвилин говорити7 - запитав я. - Добре. Ось тiльки впораюсь з тим
гостем. Зайдiть до сальончику. - Я забрав свою каву i перейшов до
сальончику, що був також зайнятий по вiнця, ледве знайшов якесь мiсце i
одразу появилася Зiна. Її вираз зраджував лукавство i не викликав довiр'я.
- Скажiть, - запитав я одразу, - що там сталося? - Павле Iвановичу! Я не
знаю, - спонтанно вiдповiла вона. - Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що
щось накоїв той Лисий.
- Який Лисий!? - майже викрикнув я.
- Ви ж знаєте.
- Я нiчого не знаю.
- Тихо. Тут люди.
На нас справдi зо всiх бокiв дивилися, мiй вигляд був далебi грiзний, я
каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. I
приголомшила. Рiшуче не знав, що далi робити. Заплатив каву, без слова
вийшов з ресторану i вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я чув її
схвильоване дихання. - Лено, - казав я притишеним, нервовим голосом, у
якому виразно звучала розпач. - Пам'ятайте, що ви ставите на карту цiле
наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли мусите їхати -
їдьте потягом, я куплю бiлет i проведу вас на двiрець.
Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена.
- На вулицi.
- Ви були в Зiни.
- Я був.
- То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут нi при чому. Мусите менi
вiрити! Мусите! Зiна зла, що я не виконала її завдання.
- Якого завдання?
- Вони мене тероризують. Я мушу тiкати. Поясню iншим разом.
- Лено! Але ж ви...
- Ви бачили в якому я станi. Не питайте! Лисий менi помагає.
- Лено! Лено! Я зараз буду...
- Пiзно! Вже пiзно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мiй милий! - i вона
положила слухальце.
Я вирвався прожогом з будки, пiймав перше таксi i погнався на вулицю
Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зi швидкiстю волiв, що все
змовилось ставити менi перешкоди, я наглив шофера, шофер наглив машину,
зупинки трамваїв, червоне свiтло, бiчнi вулицi, тягаровi авта... Вороги,
самi вороги, максимум нашої швидкостi 30, їдемо 15 - 20 i це зветься
модерне темпо, що вiд нього можна збожеволiти. А коли ми пiд'їжджали до
будинку при вулицi Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике темно-сiре
авто, як менi здавалося, спрямоване на далеку дорогу. Це мiг бути той
самий темно-сiрий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна
тiльки мить! Темно-сiрий Крайслер так швидко вiддалився i зник в напрямку
Блуру, що я не встиг анi охнути. Я лиш пiдняв голову i напружено дивився
йому в слiд здовж спорожнiлої вулицi, через яку почали переходити з криком
i гамором школярi з найближчої народної школи, якi заступили нам дорогу. Я
сказав шоферовi вiдвезти мене на мою Маркгам.
Отже за один день, чи краще пiв дня, все змiнилося до невпiзнання, Лена
нагло зникла - незбагнуте, безглузде чортовиння... Що можу сказати? Мушу
їй вiрити - скiльки разiв це повторяла, я вiрив, але де взяти вiри, коли
не вiриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами, для чого
та безглузда загадковiсть, та заїкуватiсть сумлiння. Можливо там нема
нiчого несподiваного, а це лиш страх перед самим собою, смакування
власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка позбавлених
дотепу мозкiв, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б "вони"
її тероризувати, якого завдання вона не виконала?... Доречi, Зiна не
вiрить в телеграму, чи маю вiрити я? Голова крутиться, мозок туманiє,
гiркота заливає почуття, я безпорадний, розгублений, залишений, на язицi
весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста.
Це квилєння наповняє мене все бiльше i бiльше i переливається через
край мого безсилля, чую бiль, бiль, бiль - тупий i безупинний вiд якого
терпне пiднебiння i в'яне зiр...
Цю дику нiч я провiв у товариствi моїх золотих, солодких, спiтнiлих
машин з їх вiчним гугливим рухом i їх запахом зiпсутої оливи, якi своїми
демонiчними звуками заглушали демонiчнi стогони моїх розбитих нервiв. Я
хотiв говорити далi з Леною, я бачив її зовсiм живу i плотську перед
собою, тому роздобув папiр з шуфляди малого стола, що стояв побiч моєї
майстернi i пiд звуки машин на заолiєнiй, дерев'янiй скринцi з моїм
знаряддям, почав писати всiляку нiсенiтницю, що тiльки прийшло до моєї
голови: "Мила Лена! Ви вiд'їхали своїм Крайслером пiд фурiю пристрастей,
що їм мiг би позаздрити сам Люципер. Ви залишили мене дослiвно
розчавленого на хiдниках вулиць. Ви не сказали менi нiодного людського
слова, яке б можна було розумiти.
Ви мене знаєте. Я не паяц, не балаганний блазень, не кльовн П'єро. Я
можу розумiти все, навiть вiддаль, навiть божевiлля, але я нiчого не
розумiю з Вашої теперiшної поведiнки. Закликаєте мене вiрити! Ради Бога! Я
Вам завжди вiрив, я Вам безглуздо вiрю, бо паскудно, негiдно, по собачому
люблю. Ви це знаєте i...
Я писав, i писав, i писав, скиглив, хулiганив, блюзнiрив i не мiг
знайти кiнця своїй зачумленiй безрадностi, я хотiв висловитися, але вислiв
не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин i
колеса моїх марень крутилися туманним клоччям у моїм зачадженiм мозку i
викидали пiну глибокого, пiдземного, огненного жалю. Є речi, яких ви
направду не можете висловити!
I пiсля цього почалося моє Торонто без Лени. Це був терор. Я не знав,
де себе дiти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник, бути
з нею, говорити, смiятись, спiвати. Ходилось на побачення, на зустрiчi, до
кiна, на вистави, бiблiотеки. Виїжджалось на острови, їхалось моторовим
човном пiд мiсяцем, не зважалось на час, на години, на мiсце. Я одвик вiд
людей, а люди вiд мене, що мав робити тепер?
Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмiстя, мене нiчого не
цiкавило, забави без Лени не були забавами, дiвчата не видавались
дiвчатами, днi минали черепашачими кроками, ночi видавались бездонними
прiрвами. На роботi я лиш думав про неї, її iм'я вимовлялося безконечно,
вона заповняла мене дослiвно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий.
Що другого дня я їй писав, вимагав вiдповiдi i одного разу дiстав вiд
неї писульку: "Мiй коханий! Простiть, простiть, простiть! Я винна! Знаю що
ви переживаєте. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете - прибудьте сюди.
Монтреал гарне мiсто. Постараюсь все пояснити. Цiлую, плачу, кохаю!
Ваша"... Адреса й телефон.
Цi слова я читав, як голодний, як п'яний, як дикий, я їх хапав на
льоту, ковтав, вони виходили все новi хоч тi самi i я ненаситно поїдав їх,
як звiр свою жертву. Вони щiльно засiли в моїй кровi i я буду чути їх
навiть за гробом.
Найближчої суботи я мав вiльне, а дотого вимантив вiльний понедiлок i
вже раннiм 9.15 експресом Канадської Нацiональної Залiзницi, у дуже
гарному, новенькому вагонi з м'якими фотелями i величезною панорамою
Бритiйських гiр на переднiй стiнi, я мчався до Монтреалу, щоб пiд вечiр, о
годинi 5.45, висiсти з невеличкою валiзкою на величному, многолюдному,
шумному Центральному двiрцi i одразу з двiрця нетерпеливо дзвонити Ленi. -
Де ви є? - почув я захоплений, гаркавий голос. - На Центральному. - Зараз
там буду. Чекайте при виходi!
Я не чекав, я маяв, як прапор, мiй зiр без перерви тримався годинника,
наполегливо вдивлявся у вуличну масу людей, залитих сяйвом неонового
свiтла з блiдими, етерними обличчями, з безлiччю нiг на вогкому хiднику,
пiд шум i стогiн безконечних машин i спалахiв безконечних реклям.
Розумiється, що час поняття релятивне, зараз це не час, а гранiт, це не
хвилини, а тяжкi глиби каменю, я чув їх тягар весь цей день, я не можу
стояти на мiсцi i не можу вiдорватися з мiсця.
I нарештi вона. Пiд'їхала темна таксiвка i з неї з поспiхом висiла Лена
у своєму чудовому осiнньому плащi рудого кольору з великими кратками, не
защiпнута, без капелюха, з розбитим волоссям, свiжа, ясна, усмiхнена.
Поспiхом платить шоферовi, я бiжу назустрiч. - Лено! - Павле! - I ми
душимось у обiймах, таке знайоме тепло, дихання, запах. - А я так
чекала... I знала, що приїдете... Менi снилось. Весь день сидiла при
телефонi. - Ви чарiвна! - О, як це гарно! - Вона любить це речення i я
люблю його також. Деякий час стоїмо одне проти одного, тримаємось за руки.
дивимось у вiчi, посмiхаємось очима, устами, цiлою iстотою, Лена виглядає
справдi вiдсвiжено i анi слiду настроїв з Торонта. I, мабуть, мiй вигляд
говорив їй те саме: - Ви чудово виглядаєте! - казала вона. О, милий! А
куди тепер? - Готель, - вiдповiв я. - Розумiється, готель. Шукаємо разом.
Ми йшли пiд руку бадьоро, радiсно, в ногу широкою, рухливою, ясно
освiтленою вулицею з великими вiтринами i барвистими реклямами, ми
з'єднанi в один рух i один порив, камiнь пiд ногами видається м'яким,
килимом, така велика i прозора радiсть. Недалеко натрапляємо у бiчнiй
вулицi великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо i одразу дiстаємо добру,
тиху, м'яку кiмнату на п'ятому поверсi з ванною i виглядом на залите
огнями мiсто. - Тут чудово! - викрикує Лена. Роздягаємось i вдруге
вiтаємось довгим, п'янючим поцiлунком. - Дуже дякую за листи. Чудовi! Вони
були для мене великим посиленням. I вибачте, що я так мало писала, ви ж
знаєте, я не вмiю, просто не вмiю, не знаю що писати, хоч хочу писати. А
дуже скучав? - Не скучав, а здихав! - О! - Вона пригортається, закладає
руки за шию, пiдставляє уста, спокусливо смiється - тиха, рiвна, спокiйна
постiль i така ж атмосфера i ми втомленi розлукою i спрагненi чеканням,
такi тривожно нетерпеливi...
А трохи згодом, майже п'янi, але щасливi i втихомиренi, ми спокiйно
одягаємось, Лена, як i завжди, пречудово одягнена, на цей раз пречудова
суконка золотого кольору (вона любить кольори металiв, тепер якраз моднi),
яка плястично облягає її фiгуру, ми лишаємо кiмнату, сходимо вниз до
другого поверху, де мiститься ресторан i де у просторiй, м'яко освiтленiй,
винятково затишнiй залi знаходимо приємне мiсце за бiлим столом i пiд
звуки джез-бенду, що долiтають сюди з другого кiнця залi, замовляємо
вечерю.
Ми переповненi самi собою, не маємо бiльше мови, поглядаємо на себе,
вдоволено посмiхаємось. - Чудова сукенка, - кажу, аби щось сказати. -
Подобається? - питає Лена. - Блискуча, - продовжую думку. - Для вас
вибрала, - каже Лена. - Я вдячний мiцно, - кажу я. - Тепер це мода, - каже
Лена. - I вам це личить, - продовжую мову. Лена посмiхається затисненими
устами, має спущенi повiки i злегка повернуту в профiль голову, що їй
також дуже личить, а разом творить дуже привабливу картину самосвiдомого
вдоволення.
Дуже елегантний, нiби Роберт Тейлор, у прекрасному смокiнгу кельнер,
приносить вечерю - десерт з пiвденних овочiв, грибова юшка (на бажання
Лени), печеня iндика з пюре i брусницею, кава i... шампанське, (на моє
бажання), майже вiдчаяний, перший в iсторiї мого життя, подiбний жест. Це
був початок, подiбнi готелi i подiбнi ресторани з такими кельнерами до
цього часу не входили в засяг круга мого дiяння, але цей такий день силою
свого звершення, вимагав данини великого мiрила, бо я переконаний, що в
цьому просторi, разом зi мною i Леною, перебували переважно "великi
мiрила" рiзних вимiрiв, а Лена в її золотiй гомосферi, заслужено займала
своє мiсце, рiвних їй не було багато i я мiг законно твердити, що мiй
вибiр не належить до найгiрших.
Розумiється, хотiлося багато довiдатись i багато вияснити, я мав
засипати Лену питаннями, але в цей момент ще бiльше хотiлося не торкатися
наших ран. Само це свiтло, це оточення, ця теплота i звуки музики вимагали
вдячности. I Лена, яку я ще в потязi вважав недосяжною, моя надмiрна
наснага перемогти спротив, творили мiй клiмат своєрiдного, егоїстичного
вдоволення, бо просто не хотiлось вiрити, що Лена, яка є зараз бiля мене i
та, яку я знав ранiше, та сама iстота. Де дiвся її цинiзм, примхи,
вибуховiсть, акторство. Коли нашi криштальнi чари вина торкалися, нашi очi
зустрiчалися палкою довiрливiстю i, здавалось, розчинялися у взаємнiй
радостi щастя.
Пiзнiше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама
почала, здається, це її турбувало. Це не було вияснення... Я все знав.
Вона лише пiдтвердила мої здогади... - Знаєте, як це сталося... Хтось з
них, можливо Трухлий, - казала вона... - Макар Iванович? - перебив я її з
посмiшкою. - Ви ж знаєте, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав
я. - Ви все знаєте? - питала вона. - Лишень здогади, - казав я. - Вони
мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми з
нею терли помости... Ми так хотiли вирватись з того... Якi з нас
прислуги... Те моє мистецтво. Зiна поїхала до Торонта, писала захопленi
листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. Приїжджай, маєш
кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Маємо тут знайомого
молодого лiкаря шведа... Дуже цiкава людина, любить мої картини,
познайомилась з ним на виставцi в музеї... Вiн має такi окуляри, як
телескоп i зворушує мене своєю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене...
Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що їду до Торонта, мама
мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мiй законний
наречений i нема вiдклику. Коли ж я не послухала i таки поїхала, я
потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити
з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами, хочуть
замазати якiсь свої грiхи перед советами i грають в льотерею зради на два
боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося,
тепер заграв на iншу рулетку. Його мiсiєю "розкладати емiграцiю" i
"вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку i принципiв,
лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i пiслати мене на вас.
Чому на вас? Ви на їх думку прекрасний об'єкт "для використання"...
Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв на
мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я їх малювала, але всього було мало.
Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ?
А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали доми
з Харковi i хутiр десь на провiнцiї. Я цього вже не бачила. Його засудили
i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства i
кожний, хто не був росiянином вважався потенцiяльним шпигуном. Батька
судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасi. У нас не
можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою,
знаєте... Мати десять рокiв водила в Одесi трамваї... А брат у Москвi. От
i все...
- Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом.
- Шпигуна... Розумiється.
- Що я мав шпигувати?
- Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати...
- Отже "кагда би не Єлена" (цитата з вiрша)... Коли б не Зiна... Не
Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко.
- Це їх iдея - розумiється. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дiстаю
котедж... Запрошую вас... Ви потрапляєте в мої сiтi. Я шантажую вас
коханням... Зiна шантажує мене Лисим... Макар Iванович шантажує нас
наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв... Мене женуть на
Бермуду... Я шукаю жертви, мобiлiзую, шантажую. Ми дiємо. Розгортаємо
операцiю... Чи ж не чудово ?
А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його портрет, вiн
дивився, дивився на мене а потiм питає: ви добре, дiвчино, малюєте, але з
чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного разу вiн
кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i таємничо вручає менi чека на
двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiдається жiнка -
з'їсть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не знає, що ми
з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний
обiд. Увага! Увага!
- Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту?
- Мама пiд сильним терором.
Я бачив Лену в її гарнiй подобi, її нiжнi, тонко рiзбленi рамена i її
делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. Їй потрiбен протектор, сила, захист, їй
потрiбен муж, чоловiк. Їй потрiбнi засоби. Розумiється, вона може "знайти
працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою у
Iтона?
Справдi проблема. I я не знаю, у якiй подобi з'явитися на очi її
матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартiсть
для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi Клеопатри. I цiлком
заслужено. Я переконаний, що терор Лени не грає для неї великої ролi,
маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю.
Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою мозкову лябораторiю
пiд сардонiчнi звуки саксофонової оркестри, до якої у другiй залi на крузi
танцювали пари, освiтленi смугами кольорового свiтла. Випите вино i
присутнiсть Лени настроювали мене на всiлякi дивовижнi кiмбiнацiї й
вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному екранi,
рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з iншого
вимiру простору. Моє обличчя, дарма що притьмарене освiтленням, як i
звичайно, було вiдкритою книгою, в якiй можна читати кожнiй грамотнiй
людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла. Вона бачила мене
наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона
рiшена бути моєю жiнкою, йти жити до однiєї кiмнати, бути продавачкою у
Лоблавс, але чи погодиться на таке її величнiсть мама? Напевно вона питала
дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробляє? О, мамо! Вiн
добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи не досить нам тих механiкiв? Вiн дуже
талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На якiй мовi? Чи
вiн живе в Києвi, а чи в Торонтi? Досить, досить! Тут треба жити
по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
- Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано.
- Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом.
- По батьковi?
- Iванiвна.
- Чи не хотiли б ми потанцювати?
- Розумiється. Давно час!
Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сiмко. Сiмко, цей маяк
нашого мандру у просторах чуття, своєрiдна зоря надхнення i печалi,
розбита чарiвна чара пiзнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена
панорама глибинної пристрастi i глибинної насолоди. - Нiколи не забуду
Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч! Вона вирiшила!
Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у своїй золотiй робi переливалася
у свiтлi прожекторiв рельєфно i емоцiйно на тлi розтанцьованого
паноптикума, що менi було не-захисно i бентежливо. Ми провокували
довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з перерв, до нас
пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, європейського крою смокiнгу i
запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт, як ми
самi, походив з Европи, з Чехословаччини, недавнiй втiкач вiд "братнiх
русiв", а теперiшнiй iнженер, забув вже якої, чи не Мессi-Гаррiс,
компанiї. Ми обмiнялися з ним кiлькома реченнями в нiмецькiй мовi i
розiйшлися з дружнi...
