Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №2
... вибiлюється,а'влiтку землянiє, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й
насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься її сином. А дрiбнi сльози
осипаються й осипаються з її вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються.
Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне,
старiсть чи лихолiття здрiбнили їх, як здрiбнювали все на свiтi.
- Не плачте, мамо.
- А хiба ж я плачу? - щиро дивується вона, зовсiм не помiчаючи, що й
зараз сльози розтiкаються по її зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I
вуса твої, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять...
- Що мої вуса не вирiвнялись?
- Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi буває... От побачиш -
не повiрять.
- I чого ж?
- Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в
закон.
- У закон божий? - одразу веселiє чоловiк.
- їв закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни,
а деякi - в кiнець свiту.
- А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко.
- I навiть убiєнiє тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма
зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж,
дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i
нiмотно випитує її про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись
запитати про це дiтей.
"По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов
зиклинаючи, звертається до ногя, а потiм говорить до .сина:
- Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах
мало бачила, - на мить поклала голову на груди своєї дитини.
- Повiрили в той папiрець?
- I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у
мене зостався, - наче мiсяць у небi... А знаєш, де твоя похоронна?
-оглянулась назад.
- Звiсно, за якимсь образом.
- I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi
зараз покажу її, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений,
образ святого, що впирався у дiжечку, з якої виглядали ребристий часник i
першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку
взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили
Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з святої землi...
Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз
пособлю...
Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в
оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що її руки не пахли
нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом, а з усiх
задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в
селянськi руки, як сама земля.
II
Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертної; радiсть
веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки
пiдiймала вгору, щоб перехопити i притиснути до грудей оте невидиме
снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне
вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сiється в
хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з її думками. I навiть
слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось
тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина,
дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився
тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, їй знову хотiлося тулити до себе
свою дитину, торкатись його рук, болючої нiженьки, виговорити всi слова,
що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть
селянської душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I
той, хто привик з усякої нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумiє тих
глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують своїх чоловiкiв i своїх дiтей,
i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i!
- Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла
залишаться, бо як хто у свiтi не викручує темнi мiзки, а все одно кривда
нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до
ноги?
- Обiйдеться.
- Ой Марку, Марку. - Бiльше не стає слiв у матерi, i вона з любов'ю
несе до своєї дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не
старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов.
Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про
свого рiдного.
- Давно були на могилi тата?
- Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на
якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над її могилою.
Далеко вiд рiдної оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець
Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу
бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали
Безсмертному кленової домовини, боєм задимленi друзi не покривали йому
очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних i красивих
слiв, як подобає в такому випадку.
Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських
коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в
неї свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив
нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не
дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потiм якась християнська душа
поставила на могилi невеличкого, з молоденької вербицi вирубаного хреста,
диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубаної
середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця.
Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже
стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли
вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась її наболiла
душа...
- Говори ж, сину, говори, - першою вiдганяє задавненi спогади i бiль.
- Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з її
упряжi...
- А хто тепер кому про iнше розказує? Чим живемо, тим i дихаємо.
Пiсля ще якоїсь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка,
метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи
з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому
лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в
рiзнi податки, що теж лежали за Георгiєм Побiдоносцем?
Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що
захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронної, благала долю i на
раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов
перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки
вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще
внучка з Германiї повернулась i заспiвала так, як спiвала її бiдолашна
мама:
Он сяду я край вiконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого
вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце i вже не
примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свiй рiд. Ой, а чого ж це
вона й досi чапає в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна
вихоплює з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до неї пiдкочується
зайченя й починає тертися бiля нiг.
- Їсти, дурненьке, хочеш? - питається, наче звiрятко може щось
вiдповiсти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину
довгi, мов iграшковi човники, вуха.
- Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовляє з ним, наче з дитиною.
- Звiдки вiн у вас, мамо?
- У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся
худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб
його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла,
проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або
одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а
потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i
непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi -
одне синьоцвiття, та й годi.
- Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки
пiд очима.
- Може, й добивається додому, як та перепiлка.
- Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких,
певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а
вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи
є вона на землi, чи, може, лежить у землi.
Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспокоїти:
- Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити.
- Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не
розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з
гiльзи снаряда.
- I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж
дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiшаємося, ними...
- Та iнколи придивляємось: - Марка вразило, що матiр засоромилась
такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були
синi-синi, як весняне небо пiсля дощу.
-Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого
не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi
були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки.
- Синi були, як барвiнковий цвiт у росi.
- А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт,
-вiдповiла тихо. -Ти знаєш: у нашому родi довго не сивiють, дiди
парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа
це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до
матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до своєї кровинки, i
вiдблиск молодостi майнув у її справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще
голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
-В мундирах?
- I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до неї -
розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
- А нащо ви стiльки наварюєте?
- О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя
капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей
папiрець баки забиває, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з
ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на
сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля
дерев'яної сiльнички i темної; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в
цiй землянцi, наче покiйник у склепi.
- Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того
папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його,
Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон
на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля якої мостилася смерть,
i, може, помилково, вiддер її, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi
своєю здобиччю у далекий край.
Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало
їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства
свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно
побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо
в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i
вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..."
-Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко
не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути
суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як
умiють збоку подивитися на своє лихо нашi люди. "Практики ще не було
такої",- насмiшкувато вiдповiв своїм думкам, придивляючись, як на припiчку
коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi.
- Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорнової.-
Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд,
де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить
вона?
- Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди.
- Хiба ти скажеш про свої болi, якi вони є? .Знаю тебе добре. Ти
калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш?
- От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
- Ви всi нас .утiшаєте на старiсть, як ми вас утiшаємо малими. Це теж
трохи пособляє, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй
недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала
мене якась молодиця I Достукалась до цiєї оселi, обтру
сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала
про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують
людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й
розiйшлися, як рiдня.
- Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко.
- Нiби вчителька приїжджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не
сходив.
- Вчителька?
- Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi
пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала.
- Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла
допитуватись про нього. - I ви взяли борошно?
- Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде
на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дiстала, щоб зварити
вареники з урдою.
- Як же її звати?
- Як? - мати поправила хустку, напружено замислилась. - Ось тобi й
маєш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втримає.
- Може, потiм пригадаєте.
- Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з
лиця i душею, ГригЬрiєм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде.
Зверху справдi загупали чиїсь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi
захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб
людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов
голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордiєнко, а з-за його плечей виглядала
по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi
Гордiєнчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу
пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що
пахла димом i медом.
- Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої
хороми.
- Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордiєнчиха.
-Тепер нiхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в
якому не є тiлi знайшла пристановище.
- Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся
старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
- Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з
кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони,
аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордiєнкiв вiн знаходив i сердечну
радiсть, i 'зустрiв своє перше кохання. - Як ви там?
- I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об
подолок, руку.
Марко поцiлував її. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою,
хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цiєю ж рукою
потягнулась до очей.
- А коли ж я, Марку, своїх дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони
повернуться з далекої сторони?
- Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й
зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав її Гордiєнко... - Так же
iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють.
- А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити,
дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордiєнчиха кулаком i очима
насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй
жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки
рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи.
Сини чорної землi i жорстокої долi, вiчнi хлiбороби i списанi по
"чистiй" воїни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi
вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники,
якi брели своїм горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в
незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю
чи склеєному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою
задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i
паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали
його цими ж руками.
Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь їхнiх
синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж
допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке
безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не
питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше
- на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в
дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й
генiї пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i
муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i
самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi
полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку,
наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в
свитцi на розхристi. дiд Євмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий
Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса
розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до
високих посад, аби не мав природної недовiри до не хлiборобського хлiба i
не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн їм i спiвав, i говорив
з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i
забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi,
хоча вiд їзди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди
волочилися по землi.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима
Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом
подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
- Крадене? - тихо i строго запитала мати.
- Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив?
- здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима.
- Як же воно з пiдвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднiшньої
години?
- А ви думаєте, я тiльки одну пляшку взяв. собi на згадку про
Антонеску? Для чого тодi було їздовим служити в армiї?
- А що тут: збори чи вистава? - одразу ж, ще не поздоровкавшись,
загримiв старий Дибенко.
- Ой мовчи, Євмене, вiчно ти... - Мов бiль. стала бiля чоловiка
полохливоока з безнадiйно опущеними руками Євмениха.
- Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. - витискається з рамок одвiрка.
-Пропустiть i мене, люди добрi, до голови.
- До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода, на
грудях якого красувалися три ордени Слави i всi три - за "язики". -
Адресою помилилися.
- Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре обвiв усiх поглядом, а
когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в
такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови - Марка Трохимовича
Безсмертного.
- Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,- чудуючись, озвався
Марко.
- Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, довоєнний, що
в головi i в душi має понятiє i до землi, i до людей, i до коней, i до
хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасної, i
до сироти безрiдної! Що, може, брешу, люди?
- Правду кажеш, Євмене,- першим обiзвався Зiновiй Гордiєнко.- Марко
чоловiк з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасiка була за нього?
- Пасiка, пасiка,- перекривив його Євмен.- Колись люди вiск до богiв у
свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi днi тащить. То яка ж
пасiка не переведеться на трясцю.
- Мовчи, Євмене, мовчи та диш,- болiено попросила Євмениха.
- Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i макоїди
вiд жиру i самогонки послухали. То як я буду теперiшнього голову
визнавати? - непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. - Не
визнаю його - i край.
- А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? - в'їв Гордiєнко.
- Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й совєцьку власть до
двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка
була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи
заслуги?-визвiрився на Гордiєнка.-Чи, може, за те, що цей недбалець
совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi напозичався? Мовчиш, нудьго?
Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
- Добрий вечiр, дiду,сердечно здоровкається з старим.- Дозолив
Безбородько вам?
- Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн перед
очима-мелун, а за плечима-кладун.
Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою:
- Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились.
-Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду
рукою до сивого акуратно пiдстриженого бурячка борiдки, яка доречно
подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той метелик, що "ура-ура" на
всi. трибуни вистрибом летiв, коли ж загримiло - пiд трухлою корою
лялечкою причаївся, а там i в гусiнь обернувся. От яке в життi кiно буває.
А я - вiйна не вiйна - увесь час бiля коней човпiю, i в рай чи в пекло на
конях думаю трапити, бо такий мiй талан кiнський. А весь час мене
елементом називають.
- За язик, дiду, тiльки за язик, - з насмiшкою обiзвався свiтлоокий
Василь Тримайвода. - Довгий вiн у вас.
- А ти ж його мiряв? У мене, бiсова макiтро, коли хочеш знати, нiчого
куцого нема. I вiк мiй довгий, i труд, i стаж, i язик. Та говорить вiн
тiльки правду, а ви її в резолюцiї не записуєте. Як, Марку, не вiдсобачило
тобi ногу? Тепер це дiло не трудне: технiка висока. Що воно тiльки буде,
коли ще вищою стане? То як нога?
- Скоро на двох буду чапати.
- Оце дiло! - зрадiв старий. - До книги чи там до портфеля вистачить i
голови, а до землi ще й ноги потрiбнi. Значить, обома ходитимеш?
- В Марка Трохимовича дiла куди гiрше моїх, - трiпнув
бiляво-золотистим, наче достиглий хмiль, чубом Василь Тримайвода. - Я один
чобiт п'ять рокiв буду човгати, а йому треба цiлу пару на рiк.
- Ой мовчи, безчуственне опудало! - з жалем обiзвалася бiля
напiвпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жiнка. -
Притарабанився ж до мене восени; став бiля плоту i в хату не заходить.
Побачила його, вибiгла на подвiр'я й захолола, мов тiло без душi, та в
сльози: "Нiженька моя дорогенька, не ходити вже тобi по землi". А вiн,
чудiй, вперся спиною в тин i регоче: "А будеш лiтати по небу i з святими
грати у футбол..."
- Щось же їй треба i там робити, - мило, з посмiшкою чи насмiшкою над
собою одказав чоловiк, який нiколи не мiг натiшитися роботою: вiн був
столяром i стельмахом, шевцем i бондарем, човнярем i рибалкою, слюсарем i
радiоаматором, ткачем i навiть костоправом, не кажучи вже про усi умiння
хлiбороба. Хто в селi, мов лялечку, вшиє покрiвлю? Василь Тримайвода. А
хто вивершить, наче пишнi палаци, скирти? Знову ж таки вiн. Тепер
завзятий, широкої вдачi Василь Тримайвода, здається, не етiльки .журився
за ногою, скiльки за тим, що марно пропадає половина його талантiв.
- Хоч би трохи нижче одфугасило, - коли-не-коли скаржився Василь
домашнiм, i хмара набiгала на його високе, навпiл розсiчене зморшкою чоло.
- Тодi сам пiд неї, як пiд паню, вирiзав би якесь крiселко. Ну, як не
уважила Iона менi, не уважу i я їй: обiйдеться без крiселка... Iнодi, лише
в снах, Василь бачив себе зовсiм здоровим, i тодi на його довiрливому
обличчi всюди - i коло уст, i коло носа, i в мiжбрiв'ї, i коло очей -
починала трепетати щасливо-недовiрлива усмiшка, i це одразу ж вганяло в
сльози пристрасну Варку, вiд гарячих i лихих очей якої мало хто мiг
одвести погляд.
Дiд Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потiм костури,
зауважив, що зробленi вони з нетривкого матерiалу, а тому треба скорiше
видужувати.
- Ти, Євмене, свої насмiшки дома чи в стайнi залишив би, - не витримала
мати i зiбрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно
загинув у Словаки.
-Якi ж це, жiнко добра, насмiшки? - здивувався. знизав плечима дiд
Євмен. - Я хочу, щоб твiй Марко вiдразу одужував i брався за головування.
Бо ж це чоловiк приїхав, до нас! Вiн колгоспний закоморок не зробить своєю
хижкою i з людиною не поздоровкається матюком.
- Пiсля цiєї та знову ж цiєї. I чого ти вчепився не-вгавущо з отим
головуванням? Мало тобi одного Безбородька? - вже зовсiм обурилась мати.
- Еге, коли б вiн один, паплюжник, був! - На бiлкуватих очах старого
заворушилися колючi iскорки. - Одного шелягового правителя, куди не пiшло,
можемо i горiлкою по вуха залити, i вгодувати, як свиню. А от усе його
кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?
- Ет, нiчого я не хочу, тiльки не пасталакай лишнього, не забивай менi
баки в такий празничний день.
- Ох i розумнi твої баки, наче в Миколи Другого.
- Нехай тобi всячина, вже й до царя добрався, - одразу повеселiшала
мати.
- Я увесь вiк до правителiв добираюсь, а вони до мене, отак поки що й
живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересiвати!
- з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя вiд Ганни. - Тобi ж,
Марку, хоча б ти й без нiг був, все одно доведеться головувати. От i
приймай завдаток! - бережно витягнув аж з-пiд сорочки якусь пошарпану i
втемнiлу вiд часу чи негоди книгу.
Вона щось далеке i рiдне нагадала Марковi, i серце, опереджаючи розум,
прискорило свої перебої.
- Що це, дiду?
- Не впiзнаєш?
- Пiзнаю i не пiзнаю.
- Довоєнний список нашого . села, - сум прокотився очима старого. -
Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю. - Марко, хвилюючись, узяв книгу. - Де ж ви її роздобули?
- В конторi, коли нiмцi входили в село. Вже тiльки вiтер бавився нею,
пiдiймав угору всiх уписаних людей i жбурляв, куди хотiв. I страшно, i
боляче менi стало тодi. Беру її в руки, а вона i в руках трепеще, мов
птиця... Отак i опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки
зберiг, а потiм заглядав i журився над ними, куди яка душа залетiла.
В землянцi одразу стало тихо. Повiв минулих рокiв пройшовся по всiх
обличчях, згадалося, що нема вже на землi багатьох людей, якi були в цих
списках. Марко взяв книжку, перегорнув першi двi сторiнки, i задавненi,
вицвiлi лiтери глянули на нього живими людськими очима.
- Антоненко Федот Володимирович...'
- Пiд Сталiнградом у танку згорiв. Ордени розплавились на грудях, -
одразу скам'янiло добре обличчя Василя Тримайводи.
- Бакун Михайло Тимофiйович.
- На Букринському плацдармi героєм став. Тепер в Саксонiї командує
артилерiйською бригадою. Якщо дуже захоче, - вискочить в генерали.
- Вовк...
- Був i залишився вовком. Утiк, як полiцай, безвiсти. Утiкаючи,
проклинав свою долю. А хiба ж вона винна?
- Геращенко Максим Данилович.
- Зв'язкiвець в артилерiї. Пише: стiльки розмотав по рiзних НП i
вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж i впоперек усю землю.
Напевно, бреше.
- Дибенко Iван Євменович.
- У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме
серце i розколов його. В Словаки поховали воїна, а пiсня про нього живе в
Словаки i в нас.
Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I
вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже
прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав
їхнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До неї хмару, i
вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван.
I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд Євмен Дибенко, пiднiсши до очей
зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали
двi краплини. Вiн . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу i перегодя
сказав собi:
- Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля
його по свiту ходить.
Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою своїх землякiв, Марко наослiп
знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi
дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях.
Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе
небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали
вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання.
Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у
землянках.
III
Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд
усiма чотирма сторонами свiту їх чекали глизявi землянки, наволохачений
холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих
сльозах замiшанi, сподiвання.
З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i
мертвих, i свої руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб
втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем
виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж
вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда
згасити, попелом розвiяти їхнi очi i все те, що було радощами i любов'ю,
тривогою i надiєю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на
груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих,
на яких уже прийшли похороннi.
Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що єднали
бентежне пройдешнє з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори
пiд синьоцвiтом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла
повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони
носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки.
А молодшi дiвчата, якi ще соромились своїх форм i обрисiв юностi й не
знали, для чого їм дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось
чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на свої незатвердiлi плечатка з
серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не
шкодуючи юностi i майбутнього материнства.
Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу їхнiх очей, на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i
думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за своїми щоденними
клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук
i непосильної працi, рятували i їхню судьбу вiд фашистської свинцевої
крапки? Чи зумiють їх, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити
вчорашнi воїни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що
приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами
своїми, душею своєю, майбутнiм своїм, у злиднях i нестатках, без хлiба i
людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ?
А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком
оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То
як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи
обдурити їхнi сподiвання? Коли подумати, твої старшi й молодшi друзi
бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати їм. I навiть те, чого вони
ждуть од тебе, по сутi, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб ти
не зледачiв, а став справжнiм господарем тiєї землi, на яку вперше ступив
м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не
бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело,
з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при
тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати,
зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це,
чоловiче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...
На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли
вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку;
розламуючись, вiн якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно
зiрваних пiдснiжникiв.
Дiд Євмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку
їдучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця,
примовляючи до нього.
- Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче
жаба... Ану ж!
Євмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм
скорботи, нiчого вже не було.
- Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це
пiсля смертi сина... Як вiн утiшався своїм одинаком. Тепер, коли мене
нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або
пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згадає, як пiдсаджував на неї
своє дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може
заголосити. А зi мною мовчить.
- Ти що там, стара, наговорюєш? - пiдозрiливо запитав Євмен, нарештi
вибивши iскру.
- Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась Євмениха i
темними вiями прикрила свою скорботу.
- Ага, - заспокоївся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор.
Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе
вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок
борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого
зворушливо пробився зоряний кущик.
Євмениха занепокоєно подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його
плеча:
- Може, месери?
Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку:
- Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
- Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось їхнє. Гуси летять! - тепло
здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме
летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури
i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми.
- Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала
вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж її подруг сплеснув невеселий смiх.
- Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш.
- О, i другий ключ подає голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба
Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта
дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв.
-Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дунаї смерть
ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд Євмен натягнув
шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь,
побрела Євмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався
i до їхнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й
навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше
калiк на землi.
Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними
ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й
дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув
на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на
снiги останнє гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали слова
дитячої пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що
iншi, дерев'янi крила приковували його до землi.
Марко дибуляв своїм рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку якоїсь
омертвiлої планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi,
без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин.
Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок
i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум
посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи
спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i
люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь
скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити,
вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, •переодягалася,
ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однiєю-двома зiрками,
що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням
дихала вода, i неждано з теменi її вiн виразно почув дитячий плач.
З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, їжаком сама по собi
заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом
нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку
дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно
горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, i голос її якимись
невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав
оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi,
весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi
деревця i соняшники.
"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", - посмiхнувся в
думцi, хоча, нiде правди дiти, не раз думав, що пiсля вiйни йому
доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого
не мав од того чину.
Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим, що Може
пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка,
але й уперта i навiть норовиста. Тодi вiн думав тiльки про одне: як
вивести людей чорної землi у справжнi люди i щоб не жебраний хлiб мали
вони. За головування тiпали його рiзнi слизькоязикi верхоглядцi, мов
повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть, а вiн тримався
свого, i життя його попадало на рiзнi шальки терезiв: то у високi
передовi, то у судовi iнстанцiї. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом
капало з газетної сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом, зривщиком,
саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi хвилини не
згинався, мов пiдцерковний дiд, перед своєю нелегкою долею i не пив iз нею
змирщини. Вiн гримав на неї, сперечався, як мiг, одстоював себе i людей,
карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою своїми
карбами, що справедливо, а найчастiше несправедливо нарiзалися знову ж
таки на думцi.
"От i почав свою давню їкриню перебирати i таким вийшов, хоч iкону
малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого зрубу i
знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом,
але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темнiло громаддя
старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах кори i гiлок
уже вчувалось життя. Ще недавно помiж цими деревами стояла камiнна,
земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша"
i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою. В цiй же школi його,
пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував хмуроокий i темний, наче з
афонських образiв знятий, денiкiнський офiцер. На рожевому дорогому
папiр'ї, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому
розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-троєручницю. А вже пiсля
громадянської вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв своє перше кохання
- молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла вiд
нього. Вiн не доганяв її, немов молодi лiта. Великою гордiстю перемагав
велику любов, але й досi не знає, хто її перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи
пiсня золотокосої, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першої, нi
другої його любовi, але є великий жаль i до першого, i до другого кохання,
а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi...
Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж ними груддям битої
цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзлої склянистої грязi лежить те, що
звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю, теж
колись до своєї школи ходили? I чи до людської мудростi припадали вони, чи
до якоїсь грязi?
Марко пiдiймає шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще
кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його
руцi тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тiло, перегортає минулi днi.
Виходить, i камiнь має силу сколихнути i дитинство, i юнiсть i нагадати
сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний сивий
камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування?
Марко бережно роняє частку колишнього пiдмурка. напiвобертається i
помiчає, як бiля причiлкового осокора заворушилась невисока жiноча
постать. Ось вона завмерла i щось по-пташиному полохливе i по-жiночому
розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисi. Що в таку пiзню
годину тут робити жiнцi чи дiвчинi? Одягом городянку нагадує, а хустку
по-селянськи запнула. Марко бачить, як невiдома збирається похапцем iти
вiд руїн, i вiн швидше дибуляє вперед.
- Хто ти, жiнко добра? - зупиняється недалеко вiд причiлкового осокора
i пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невiдомої. Тiльки очi
глянули на нього, i по них вiд догадується, що обличчя жiнки має бути
красивим. Настороженiсть, непевнiсть i глухе передчуття охоплюють
чоловiка. Вiн ще раз запитує: - Хто ти?.
- Я твоя доля, - бринить несподiвана i загадкова вiдповiдь.
Навiть фронтовика можуть вразити i приголомшити цi слова. Марко
зачудовано стовпiє i ще чогось очiкує, а далi починає посмiхатися.
- Така у мене гарна доля?
- Ти кращої варт, - чує мелодiйну, жалем перевиту вiдповiдь. Йому
здалося, що давнина, i далина, i сон забринiли в її голосi. Марко аж одвiв
голову, нiби мав побачити в темрявi щось з далеких рокiв. Але нiчого, крiм
осокорiв, що теж, здавалось, проросли iз самої темряви, не побачив.
Вiн повертає голову до невiдомої i спочатку навiть не вiрить, що її вже
нема. Яким чародiйством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою i
несподiванку зустрiчi, i вiдгомiн давнини?
- Гей, доле, куди ж ти знову побрела? - з докором, насмiшкою i
настороженою зацiкавленiстю кидає в нiч, вистрибує на стежину, але нiде нi
лялечки. Жiнка i з'явилась, мов сновида, i сновидою зникла.
Отак, нарештi, й стрiвся чоловiк зi своєю долею. Хоч би догадався
попрохати, щоб скорiше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би
вiн. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скорiше
втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрiв бiля цього
осокора якусь химерну жiнку, чи йому привидiлось? Але в його душi й досi
бентежно бринiли її слова, i щось у них було знайоме, наче десь вiн уже
чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але,
видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
Вiн iще якусь хвилину чогось бентежно очiкує, прислухається до темряви,
а потiм, посмiхаючись i глузуючи з себе i загадкової зустрiчi, минає
руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно пiдiймаються обриси старої
дзвiницi й церкви. Оцi єдинi будiвлi тiльки й залишились незруйнованими у
мертвому i живому селi. Видать, так завжди буває на бiлому свiтi: богам
бiльше перепадає щастя, анiж людям...
IV
В клiтчастих вiконцях трибанної церкви нерiвне дихає тьмяне свiтло,
здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому помiж небом i
землею, чи зiтхнути востаннє й погаснути. I хоча вже в Марка все частiше
зрадливо пiдгинається здорова нога, а в пахви болем врiзаються костури,
вiн вирiшує добратися до незвичного вогника: хто там бiля нього студить,
грiє чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовванiє залiзна брама - огорожу навколо неї теж
проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снiгу ряснiла
безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити дрiбним пташенятам? I чи не
забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв свою долю, а бiля церкви
дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з якоїсь забутої
казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тiльки що?..
d таких роздумах Марко пiдiймається на прочовгану паперть, гримить по
нiй костурами i плечима налягає на важкi церковнi дверi. Вони, зiтхнувши,
прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається
невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських врат i неяснi
плями святих та богiв.
Але не царськi врата i не втемнiлi боги вражають чоловiка. Вiн з
подивом, недовiрою i навiть з потаємним острахом викруглив очi, бо-в
церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря стоїть не батюшка в ризi чи рясi,
а кремезний, в офiцерськiй шинелi наопашки, рокiв тридцяти п яти
горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi.
"На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз ним у церкву
залiз? Богiв дивувати?" - тихенько хмикнув Марко, придивляючись до
невiдомого русочубого красеня. Бiля нього, на незастеленому поставцi,
немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник, нерiвно
кладе свiтло i тiнi на з'юрмлених i одиноких святих. А до поставця
по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат.
"Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi лежав. Дивоглядiя, та й
годi!" - Марко стає недалеко вiд правого придiлу , де серед темного
малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково
прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку.
Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що з iншими
лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися
срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими
й низькуватим голосом почав говорити до них:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
I, не дознавшись, умираєм,
А залишаємо дiла.
Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi,
слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи в
руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не може збагнути, чого йому
доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску вдихати чадний бензиновий
сморiд i вислуховувати поезiї не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса.
Як i все несподiване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церквi, i
вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшує, що це артист.
"Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може, це
й непогано - проходити репетицiю перед богами, щоб чути святiсть перед
людьми".
Незабаром здогад, що вiн має справу з артистом, знаходить нове
пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру,
сiдає бiля поставця i починає перебирати струни. А от зарокотали,
зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над
якою забився красивий, але надiрваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", - з жалем подумав
Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася
крильми за серце, переносила його у далекi краї, у вiки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi;
Он заплакали хлопцi-молодцi,
Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi.
З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого
забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я
мелодiї, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього
вже не помiчала Маркова душа; з неї змивається цiкавiсть до церкви i
святих, а народжується цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки,
який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз оживає в
очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице
чоловiка.
I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза,
до якої вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих
струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля
мальованих раю й пекла?
Марко добре знав цiну чоловiчої туги i чоловiчої сльози.
Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi
святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо
дивувався: чому вона дiсталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому
дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не
розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiнує, кладе на терези
чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що
найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з єдиним свiтом, що
може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду.
I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його
зiгнутої постатi вiдчував, що не сила предкiвської пiснi, а щось iнше
надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним
словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав своїми костурами. Але
вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого
неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт.
Невiдо...
