Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №3
...мий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його чубатихо-тихо забринiли струни. Вiн пильно вдивляється в Марка темним,
настороженим поглядом. Але враз його очi починають свiтлiшати, як
свiтлiшає свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в приємному здивованнi пiдводиться на ноги, пiдiймає вгору двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiхається до Марка.
- Ви Безсмертний?
- Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiдає посмiхом на.усмiшку.
- Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду з'являються нерiвнi рум'янцi, що при невiрному свiтлi бiльше
скидалися на тiнi.
- А про що ж ви? - Марко прямо-таки любується красенем, вiдчуває, що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.
- Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допитується i яснiє чоловiк.
- Що правда, то правда, - погоджується Марко. - Невже це видно по менi?
- Безумовно, видно, - добряче смiється невiдомий, а його обличчя стає
прекрасним од сердечностi i якоїсь милої загадковостi. - Я саме таким вас
i уявляв.
- Уявляли? - дивується Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
- Не бачив, тiльки чув.
- Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
- Хiба схожий?
- Викапаний артист.
- Нi, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
- Учитель - i в церквi?
- Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiдає жартома. - Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй сумирнiй
церковицi, що доживає свого вiку.
- Навiть так?
- Авжеж.
- Як це зрозумiти?
- Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у ваше село дiтей учити.
Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а розум людський не має перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й приїхав я сiяти, подивився на руїни
школи i почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
- Цiкаво! - засмiявся Марко, тiльки тепер помiтивши в церквi ряди
шкiльних парт.
- Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й багато, але вибирати не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця Хрисантiя,
який i досi велику революцiю називає великим потопом. Спочатку в тiй
дивовижнiй школi дехто з малечi лякався чортiв, а тепер нiчого -
позвикали, називають їх фашистами i, як можуть, збиткуються над ними. Це
не дуже подобається нашому поповi, тому й сам своєю персоною почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли, бо я такий
негостинний... - бережно присовує нефарбований стiлець, що пахне ще
свiжiстю лiсу.
- Можна й присiсти. - Марко зручнiше опускається на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
- Григорiєм Стратоновичем Заднiпровським.
- I самi з-за Днiпра?
- Так, з самого низiв'я, де сонце, хвиля та степняк, - замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi великої води.
- А тепер сiєте... в церквi?
- Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть нi учнi, нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
- На лузi, в сiнокiсну пору.
- А я на морi, в шаландi, - хотiв посмiхнутися, але несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та, видать, не
вийшов з мене достойний син моря.
- Закачує?
- Нi, заносить, - ще бiльше спохмурнiв Григорiй Стратонович. Нiби
шукаючи розради, вiн стиснув пальцями струни, i вони обiзвалися стогоном.
- Заносить? - перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. - Не
розумiю.
- Що ж, колись розкажу про цей термiн, - з притиском вимовив останнє
слово.
- А може, зараз?
- Хiба вам не пора спочивати? Ви ж тiльки з нелегкої дороги
повернулися.
- I це знаєте?
- Усе, що було до вiйни, потроху знаю про вас. I про вашу похоронну
чув. I вашу матiр, як мiг, утiшав, бо и самому щось подiбне до похорону
готувало життя.
- Тепер?
- Тепер не дивина. В мене ж було до вiйни, - боляче злетiли вгору i
пiдломилися брови.
- В тридцять сьомому роцi? - стрепенувся Марко, згадавши своє.
- Ще ранiше.
- Ранiше?.. Еге, i вас, бачу, доля не милувала. То й розповiдайте,
Григорiю Стратоновичу. Нiч довга, церква простора, можна не тiльки з
святим гомонiти. Погомонимо i ми, грiшнi, щоб чистiшими чи розумнiшими
стати.
- Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночi, та не свiтлiша за неї.
Скiльки рокiв i яких рокiв спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов
картина рiдкiсних фарб, - сказав Заднiпровський з гiркою посмiшкою чи
насмiшкою. - Вам, знаю, можна в усьому довiритись... Напевне, чули, як
грав пiсню про турецьку неволю?
- Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
- Вона частка нашої давньої iсторiї, а для мене - давньої i недавньої.
- Навiть недавньої? •
- Так. Чи не всi тепер думають, що турецька неволя була якихось
триста-чотириста рокiв тому...
- Правду кажете.
- А я скуштував її в тридцятих роках, - гнiвом i болем спалахнули очi,
а красиве обличчя i особливо повiки видимо постарiли. - В тi роки я
стрiчав свою молодiсть. Тодi менi не ходилось, а лiталось. Усе менi було
любим, доступним, радiсним. I справдi, чого й бажати було? Куди не пiду -
всюди жданий гiсть, за що не вiзьмусь - робота горить у руках, наука ж
сама лiзе в голову, а тут ще й синi очi до серця добрались. На людях iдеш
iз нею, мов з королiвною; на самотi - несеш до моря, як русалку, хоч i не
любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тiльки пiдсмiювався i
забороняв стихiю ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану нi мої щедрi
влови, нi химернi рiдкiснi створiння, здобутi з морських закапелкiв. Усе
хотiла, щоб я переїхав на Полiсся, де бiля межирiччя i лiсу зросла вона.
Ось там вода, так вода: бiля неї усi дiвчата синьоокими народжуються. А
якi дiброви, бори! Напровеснi голубiють вiд пролiскiв, весною бiлiють в
суничниках, влiтку червонiють од ягоди, а восени палають золотом i
пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це мiсцевим патрiотизмом.
- Хiба море має менше кольорiв, нiж твої лiси?
- То потаємнi кольори, -сердилась i морщилась Оксана. - В них жертовна
кров виступає.
Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла пустити мене в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
її пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини, пообiцяв менi на день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку. Такi хустинки тодi в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де завжди
брав початок її гнiвний рум'янець, та й в шаланду. I поїхали ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно й показало свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною лусочкою затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, i небо, i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб менi нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то це
була бiсiвська кров, яка бажала людської.
Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось чудом чи лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися в розвержену
душу стихiї. Усiєю дикою силою вона, здається, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги налетiла на нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами, напiвживими, з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi наша кров закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу ж почали вибивати з нас
свiдчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни... Про
людськi муки немало написано книг. Нашi муки були не бiльшими, але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи
вичавити потрiбнi їм свiдчення, i нашi тiла навiть до болю отупiли.
Здається, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а слiв, коли мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй шовковiй сорочцi, в старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого безнадiйно погойдувала головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цiєї цивiлiзацiї в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а привiтну посмiшку, наскiльки може
бути привiтною посмiшка у ката, вiн обома руками ласкаво показав на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною українською мовою:
- Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, - пiдiйшов ближче до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацiї, але так буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на цьому
багаттi. Самi почуєте, як вiн буде шкварчати.
Усмiшка погасла на обличчi ката, а в очах його ворухнулась така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася людська
мова? I невже це створiння знає, що в свiтi є слова:любов, добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй жiнцi,
чи навiть цiлувало її?..
Це був останнiй допит. Я витримав його, витримав i Дмитро. А пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не
завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду. Ми з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони були правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою
землею, за правдою, яка оберегла б нашi згасаючi iмена. Нам хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит на звання
людини. Бо тут слiдчий сказав: нас на Батькiвщинi вже проклинають як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети. Це було
найбiльшою карою.
Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша остання воля, особливо спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити i
легше вмирати.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
- Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн. - Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, - i, викресавши з оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу сьогоднi
вас у райський закапелок.
I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти, i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу музику так вививалися усiм тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей передсмертний танок, а самi бачили свою землю i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i задоволений своєю великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
- Славнi?
- Не знаю, - вiдповiв я.
- Ви навiть жiночу красу не цiнуєте? - Тюремник здивувався i розплився
у хтивiй посмiшцi.
- Тепер менi жiнки вже здаються iншими створiннями, тими, про яких
тiльки давно колись у книгах читав.
- За цих три роки нi жiнки, нi їхнi примхи не змiнилися, - засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
- Менi така воля не потрiбна.
- А може, передумаєш?
- Нi, нема чого.
- О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально сказав тюремник. -
Коли б ти насправдi зазiхнув на якусь iз цих краль, тебе мертвого б
повезли звiдси. Всюди i завжди треба честь знати, - з гїднiстю, без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи своє
останнє велiння.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
- Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах, -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. - Ох, i впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз металу виплавляють, чи з каменю висiкають?
Напевне, .мало ви радостi маєте в життi.
Я обурився:
- А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене вином i розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством, а
поганими хворобами надiлять ваших людей?
Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
- Я не мулла. У мене вистачає i своїх турбот... Що ж, пора їхати.
А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi духи тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй день. Але потiм прийшли iншi
здогади, i в серцi забилися надiї. Про радянських в'язнiв дiзналося наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу буває на бiлому свiтi.
- Буває, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
- А потiм з турецької неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення раз i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну, тут я вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
- Партизанили?
- Партизанив. Командиром загону став. Тричi фашисти мою голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне стало.
- Глибока зажура i образа майнула в очах Заднiпровського, i вiн ледве
стримав стогiн.
- Що ж трапилося з вами? - занепокоївся Марко, Вiн уже розумiв, що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi. Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
- I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть тих слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах, що
десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв його поглядом i, вiдповiдаючи
своїм думкам, виморщив посмiшку:
- Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди полетiв, - у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був
такий горобець?
- Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув на вчителя. -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. Є в ньому i горобцi,
є i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить її на своїх крилах.
- Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас i до
зустрiчi уявляв: душевним чоловiком, сiльським iнтелiгентом, сiльським
енциклопедистом. .,
- Та що ви, - вiдмахнувся рукою. - Не передавайте, Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
- Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
- Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожує робiтничому класу чи iнтелiгенцiї. - I, щоб не говорити про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
- Та, здається, поки що я бiльше декого зобижаю. Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
- З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?
- Будуємось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль, тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову фашизму. Як уже
хочеться вимовити, почути над усiєю землею святе слово "мир". Тодi,
здається, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
- Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
- Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла замiж за вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де родяться дiти з синiми очима, i
народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свинi, свою хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але навiть не це, iнше
вразило мене: Тодi, як я повернувся з турецької неволi и проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла i
на Полiсся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрiвся з Оксаною, вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
- Чого ви?.. Я не знаю вас.
Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я
допитався до Оксани, поки дочiкувався її на подвiр ї i в хатi, мою любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова, i достойне рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, її слова приголомшили мене.
- Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля її гiтари. - Я перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
- Чого вам?.. Я не знаю вас.
- Не знаєш? - спалахнув i я. - Тодi познайомимось. Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
- Ой! - зойкнула вона, i вже її очi засвiтились iншим переляком. -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте... От не
думала, не гадала.
Вона, виходить, злякалась не моєї великої любовi, а мого маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти встигла? А Оксана вже якось i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
- Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату з голубками, з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохлої дерев'яної стружки.
- Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер усе
є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
- Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на її
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала? -та й
подався з хати, перед порогом якої два капловухi пiдсвинки пiдвели рожевi
писки, як таляри достатку.
Вiн втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там
коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю i сукровицею одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
Кожен по-своєму вiдштовхує од себе недобрi крижини минулого, i рiдко
хто, навiть через довгi роки, признається в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi. Не признавався в цьому, вiрнiше,
нiколи й не замислювався над цим, i Григорiй Стратонович, який щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
- Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у сказане, у тi неспокiйнi, тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову ж таки
пiдозрою, руйнували любов до людей.
Григорiй Стратонович стрепенувся: його вразило спiвчуття в голосi
Марка.
- Ви-наче пожалiли Оксану?
- Таки пожалiв, i ваше кохання, i долю дiвчини. - Марко помовчав, бо
водночас посплiтались i.житейська гiркота важких лiт, i думки та згадки
про чиєсь i своє кохання, i болi за своєю донькою, яка невiдомо де i як
зустрiла свою обкрадену, покалiчену юнiсть. Як складнiше все буває в
життi, анiж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не
так було i з Григорiєм Стратоновичем?
А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалiв Оксану.
- Це, напевне, тому, що я бiльше 'прожив 'на свiтi... Ви, Григорiю
Стратоновичу, не раз i не два спiвали пiсню "Коло млина, коло броду два
голуби пили воду". Бог знає, хто i коли склав цю пiсню, а ми, вже
надивившись на рiзне в життi й заглянувши в очницi смертi, думаємо i
журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хiба ж менше треба
думати про жiночу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не щасливiшi за
нас. Чи за великими турботами, за грандiозними дiяннями, за страшними
битвами ми не забуваємо часом, що iх треба бiльше оберiгати од усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забуває про це: тепер вона, як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не всякий монумент витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
- Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення. Я обома руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
- Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а вiд конкретного,
буденного умiємо вiдмахнутись теж обома руками. А з'єднай цi два береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
- Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки, де вже дрiбнiли, засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а її.
- Не пожалiли, не повернулись, не сказали їй слова втiхи, не обтерли її
слiз.
- Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
- Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а хоч i запитали, як їй
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не отруїв її
серця вашою незвичною iсторiєю? Чи нiхто, прикриваючись так званою
пильнiстю чи iншою високою матерiєю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
- Не визнаю нi любовi, нi дружби, нi приятелювання i до перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
- Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
- Безумовно!
- Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий чоловiк. А я, по
старостi своїй, зваживши сказане вами i свої здогади про те, якi вiд вашої
iсторiї в тi роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи
оправдувати дiвчину.
Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала сповзати з
плеча:
- Оправдувати? Але чому?
- Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало слабiших людей зiв'яло не
цвiвши, - пiдвiвся з ослона Марко. Похмурi зморшки посiкли вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i бiля очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж, Григорiю Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила моєї душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей, вiд високого метнулось до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i утiх, за них, мовляв, можуть
сварити, але не карати. Є й така сторiнка в нашому життi, бодай не було
її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи їм, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн знав, що при такiй розмовi
свiдки можуть стати суддями.
- Прокляте питання, проклятий вузол, хто тiльки зав'язав його!? -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок цих боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi, залишаюся
живим, хтось i починає доколупуватись: чому я вижив i чи не можна за це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
- Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, стає колiщатком у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розрубає!?
Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких висновкiв,
два воїни самi ще не знали того, що торкнулися тих сторiнок народної
драми, якi мiг породити й винятково трагедiйний випадок, але якi мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
- Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
- Виходить, так. Воно чiпке, пристосувалося з столiттями до всяких
обставин... Пам'ятаєте: бiблiйний Iуда пiсля своєї чорної справи узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться хоч на часинку
здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене
смертельним грiшником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
- Що правда, то правда: на людському горi велике не вродиться, а
муха-червивка поживу знайде.
- Менi iнодi дивно i лячно стає, - продовжував Григорiй Стратонович,
-як бiля нашої святинi i величi, та такої величi, якої ще не знав людський
рiд, могла, невiдомо .всякому потайнику, вилупитися та мiзерiя, що,
прикриваючись iдеями i iменем революцiї, б'є в iдеї i в революцiю своїм
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопуєм у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кидає грязь на нашi звершення, то вкраплює тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й
прислухаються до нього, бо ж вiн умiє видати своє шипiння за голос маси.
- А ви лобом хоч раз зiткнулись зi своїм "правдолюбцем"?
В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
- Гадину i її шипiння за спиною чую, але не можу пiймати її за хвiст.
Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиняється на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками твоїх не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
- I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше б закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
Тяжку розмову їм перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти одразу ж хтось
басогласо запитав:
- Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий спокiй чи вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
Громадяни православнi засмiялись, а пiп витрiщився на них круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
- Iстинно, чую не смиренiє слiзне, а єретичний смiх у храмi божому,
вяще же нiчто же!
- Iзидi, панотче, не бурчи даремно, бо не твiй сьогоднi день, -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
- Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою, - повчально уточнив отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйної святостi. -
Морелiвка - воiстину веселить серця, її i на благочинському соборi
ухвалили.
- За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселiє серця: за хрестини чи
мерлини?
-Не вгадали, - за останнє зведення Iнформбюро! - вiн переможно пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
- Тодi прощаються грiхи вашi.
- Богохульник! - випалив отець Хрисантiй i опустився на парту,
прикривши її ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiдаєш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим дивiзiоном командує?
То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
- Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого сану, повiсьте рясу на
городнє опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
- Не можу одрiшитись од сану, тодi мiй увесь рiд перевернеться в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за крiпаччини, це я сам знайшов у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем. То як же менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мої не тi, i голос не той: керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям не хочу, - зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через мене чадо
моє не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
- Хто ж його може уволити, коли вiн у самому пеклi побував! -
заспокiйливо сказав Марке.
- Е, не кажiть менi: я не сьогоднi народився на свiт. Фортуна -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж його
навiть iз раю. Молюсь i за своє чадо, i за все святе воїнство. .
- I по сумiсництву п'єте?
- I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i вiдрiзняється
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов до чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите чоло. -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх святих у грiшникiв оберне, i не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо такий клопiт святим?.. Грiхи,
грiхи i воєнна суєта, пiду ще благовiст почитаю. - Але спочатку вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв реєстр святих з означенням, хто з
них i в чому допомагає грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
- Як вам наш душеспаситель?
- По-моєму, життєлюб.
- I навiть бабодур.
- До цього часу?
Григорiй Стратонович засмiявся:
- До цього часу. Одного разу напiдпитку признався, що його грiшити
заставляє тiльки давня звичка, а не щось iнше.
-Добре маєте сусiдство. Чого вiн так пiзно приходив. Перевiрити, як
приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
- Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього є деякi запаси не тiльки червоного вина. Може, скористаємось ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
- Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, - посмiхнувся Марко.
- Таке не загрожує менi. Але.сьогоднi можна було б вiдзначити ваш
приїзд.
- Спасибi, утримаюсь.
- Не вживаєте цього зiлля?
- Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так
обчикрижила менi нутрощi, що там тепер бiльше душi, анiж тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi, а тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi порались бiля мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене вся
моя середина й потихеньку парує. Нiколи не думав, що така вона
неприваблива i так її .багато. Але потiм медицина так походила з ножами,
що залишились рiжки та нiжки: постаралися, щоб чоловiк менше хлiба i
напоїв споживав.
Григорiй Стратонович з спiвчуттям i захопленням поглянув на
Безсмертного:
- Отак щоб хтось сказав про своє калiцтво, повiрте, вперше чую!
- Повiрю. А тепер заграйте, Григорiю Стратоновичу, щось душевне,
журливе.
- Журливе? Чому?
- А в цих пiснях, здається менi, завжди бiльше душi.
- Ви ж пiдтягнете?
- За це не питайте. Тiло моє фашисти здорово перекраяли, а дух i голос
майже довоєнного калiбру залишилися.
- А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй неволi... Чував,
що багато знаєте пiсень.
- Хто з українцiв не знає їх? Чи на безхлiб'ї, чи на хлiбах, чи в
хлiбах виростає, а з пiснею не розлучається.
- ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв зi
своїми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
Марко весело похитав головою:
- I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
- I лише весiльнi?
- Тiльки їх. Тодi на журливi не тягло.
- I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з недовiрою подивився
на Марка.
- Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви не дивуйтеся,
тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи не почнемо
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
Журливою тугою i стогоном обiзвалися струни кобзи; в сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою невiдомої людини, яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що забiлiли, але мала й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
Мовчазнi святi, застоявшись на своїх довiчних мiсцях, з подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не раз здавалося, що їхню
пiсню слухає iще хтось, причаївшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
"Чи не химерна доля у нього?" - послав думки до зруйнованої школи i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди назвали
судьбою.
Десь, наче в пiдземеллi, невиразно проспiвали першi пiвнi. Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
- Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
- I для мене майнув, наче хвилина.
Григорiй Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут вiн, як перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
- Питаєтесь, коли шкода буде?
- Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а своїх у дзвiницi?
- Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
- А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг приготувати хороми? От i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дiтей...
- П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту, стiльки й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
Заднiпровський посмiхнувся:
- Час про мене сам подбав.
- Близнятами нагороджував?
- Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
- Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
- Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до
третiх пiвнiв однiєю iсторiєю.
- Розказуйте.
- Може, присядемо на зрубi?
- I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
- Iсторiя ця тяжка i проста. Був у моєму загонi один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом навпiл. Викличеш iнодi його, даєш таке
завдання, що в самого наперед душа умлiває, а вiн стоїть, посмiхається i
очима грає, мов на досвiтках:
- Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що менi,
молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив, що
легковажить або бравує чолов'яга, i починав свою лекцiю:
- Розумiєш, Кульбабенко, що вiд цього завдання залежить доля сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i сапер, можна помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умiєш, з копита!
Вiн наче й посерйознiшає, блисне подвiйним поглядом смiливця й
дотепника i одразу ж запевнить:
- Аякже, товаришу командир, все зрозумiв до кришки! На болючий зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
- Бережи себе, Iване.
- Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть погибати, - скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане в пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в своїй
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання. В його фортуну почали
вiрити навiть скиглiї i кислiї, якi бiльше, нiж треба, думали про смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась i до нашого загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали її хлопцi бiля вогнища, i на неї саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
- Хлопцi, покиньте це неподобство.
- Чого? - здивувались партизани.
- Бо я ще живий...
Скiльки його не переконували, вiн стояв на одному, що пiснi мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особiст, ви
його знаєте, вiн тепер працює в нашому районi начальником МВС.
- Як його прiзвище?
- Григоренко Демид.
- Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю ще з двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
- I тепер таким залишився,- посмiхнувся Григорiй Стратонович.Так от.
заходить вiн до мене, сiдає на обземок i несподiвано запитує:
- Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
- На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
- Не зобижаєшся?-багатозначно перепитує особiст, якого часто мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижаєшся?
- Чим же вони провинились?
- Хто його знає чим, - загадково поглядає на мене.- Кульбабенко ще не
повернувся?
- Нi, сам знаєш.
- Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся до груби, рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-твоєму, розгулює вiн по рiзних
мiсцях?
- Думаю, не довго,- починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а вiн одводить погляд вiд
мене.- Щось трапилось?
- Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi думаєш про Кульбабенка?
- Що ж про нього можна думати? Герой!
- Герой? Ти впевнений?-презирливо перепитує.- Але чий герой?
- Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропiк поглядом:
- Успiхи його тривожать. Великi успiхи! Бачиш, у пiсню вже встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай шапку перед ним,-
насунув картуза на очi.
- А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що вiн може
зробити.
- От цього то дiйсно не знаєм! -зловiсно сказав Григоренко.- А тобi,
Григорiю, нiколи не спадало на думку таке питання: чому так везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
- Iнше? Що ж може бути iнше? - вже й мене починає охоплювати
непевнiсть.
- До цього я ще не доколупався.
- Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
- Бо твiй Кульбабенко, - вже передає розвiдника тiльки менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
- Чого ж у мене, а не в нас?
- Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
- Так. I що ти проти нього маєш?
- Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
- То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
- Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насовує на хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
- Навряд.
- А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жiнку, виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiдується до них, а себе видає за
молодого та нежонатого, - перекривив голос розвiдника. - Сьогоднi я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони теж не знають, що Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це засекречення i чи воно єдине взагалi в
бiографiї цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мiзки, вiн продає
фашистам нашi душi.
Я зiскочив з стiльця.
- Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
- Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн задав. Пахне тут смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i вiн
таїться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще було б пiвбiди. Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб i не заїкався
бiльше. Хто його знає, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'ятi поведiнку i роботу
розвiдника, але нi до чого не мiг присiкатися, хоча для нас не було
новиною, що ворог засилає в партизанськi загони найспритнiших агентiв. А
Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку i подав менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi На фото я побачив самого
Кульбабенка, незвичної, своєрiдної вроди жiнку i четверо Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на мене i похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
- Чом не краля? Так i пре з неї голуба кров. Окульбачила якась
аристократична вуличниця чи бiсова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо
запродався тiльки через неї. - й Григоренка була особлива неприязнь до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в iншi мiсця вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дiзналися, що
наш розвiдник справдi має сiм ю, четверо дiтей, а жiнка його з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена орденом "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сiм'янином i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував своє чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко, обвiшаний бельгiйськими вальтерами i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирської землянки,
струснув з себе дзвiн чужої зброї i по-юнацьки ясно глянув менi у вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мої сумнiви.
- Завдання виконав?
- Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi ранiше здобутi вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
- I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згадає невiдомих друзiв.
Так воно i вийшло.
- Дружки допомогли: вони в гебiтскомiсарiатi їздовими служать, -
вiдповiдає розвiдник,
- Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
- Таки забагато, - знову посмiхається Кульбабенко - и хлопець
компанiйський.
I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
- Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
- Умiю, - збентежився вiн, а потiм, подумавши, що це треба в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
- А правду вiд брехнi вмiєш вiдсiяти?
- Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться на
мене. - Когось треба перехитрити?
- Постарайся себе перехитрити.
-Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
- Не догадуєшся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю правду
про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися
жаром.
- Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тiльки про сiм'ю.
- Тiльки й всього?
- Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
- Для чого ж це було робити?
- - Побоявся, батьку.
- Ти, i побоявся!? Чого!?
- Що пожалiєте багатосiмейного i не пошлете в розвiдку. А в мене
особистi рахунки з фашистами. Оце й увесь мiй грiх перед вами i
партизанами.
- А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
- Рiдного брата на Пiренеях, в Iспанiї, значить... Всi сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати дорогу людину,
але стримав себе.
- Бiльше нiчого не втаюєш?
- Нi, ще є один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його обличчя й шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
- Дiти знали про це?
- Анi одне.
- Так потай навiдувався?
- Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка, наче тиха вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у неї... Простiть мене, дурного.
Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. I знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей, мов добрий
свiтанок. А позаторiшньої весни, коли саме починали розвиватися глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась каїнова душа виказала
його. Вiн сам до останньої кулi i гранати тримав бiй з усiма фашистами i
полiцаями, що були в районному центрi. До нього, вже вбитого, боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi мертвого повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, є надiя, i пам'ятник поставим йому...
Пiсля похорону я сам партизанськими стежками пiшов до його дружини.
Вночi добрався до невеличкої селянської хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було так: виколисала ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном, перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною журно шумiли ясени,
наче i в їхнi зеленi душi увiйшла людська печаль. Нарештi тихенько
постукав у шибку. В хатi почулось шамотiння, обiзвалися чиїсь кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася постать напiвроздягненої жiнки,
навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям освiтилося
її обличчя.
- Iваночку, рiдний, як добре, що ти завiтав: у нас уже син
народився,низькуватим, клекотливим i пристрасно-радiсним шепотом обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько моє, хто ви, що
ви!?
- Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
- Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась, i зливою
гойднулись її буйнi коси, закриваючи обличчя i всю постать. Вона обома
руками розметала їх, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
I в мене тодi не вистачило сили сказати їй правду.
- Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе цю брехню i ледве стримав
зiтхання.
- Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки вiд
серця, потягла мене до хати, то без надiї, то з надiєю допитуючись: -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
- Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це я сказав бiльш упевнено, бо
знав, що в нашiй пам'ятi розвiдник Iван Кульбабенко нiколи не помре,
нiколи!
Жiнка трохи заспокоїлась, витерла сльози i почала менi дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
- Де ж вiн тепер?
- Лiтаком перекинули на Велику землю.
- На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? - задумалась
жiнка, з благанням i надiєю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
- На кого син схожий?
- Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася вона,
а я мало не застогнав.
Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй лежав маленький, вже незадоволений життям чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тiєю вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дiвочiсть... Що ж,
перегодя Катерина дiзналася, що її Iван загинув, згодом i мою брехню
простила. А коли ми вийшли з лiсiв, я подався до Iванової Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хатi i полюбив спочатку дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однiєї мiсячної ночi вiдчув, що не можу бути без
неї, i, як умiв, сказав про це:
- Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана, а тепер хочу бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дiтвора, як на жорнах. Але
партизани не забувають нас.
Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
- Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
- За що? - здивувався той.
- За любов до вдови... За людянiсть...
- За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите, яка вона в
мене, - сказав не без гордощiв. - Здається, довгi-довгi роки я шукав,
очiкував її.
- Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i природа... Коли це
минається-все стає буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви є на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
- Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
- Нi. Неодмiнно зайду.
- На добранiч.
- На добранiч.
От i розходяться двоє нових друзiв з такими почуттями, наче вони давно
знали один про одного, тiльки якось до цього часу їм не доводилось
зустрiчатись.
V
Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi, придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона зникла, дослухався до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душi не
вляглась теплiнь почуттiв.
Людина приїхала, - вголос говорить учитель. - Ач, як про очiкування
сказав-хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з пiдземним лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi лiсiв,
i в їхньому русi i розвої вчувалась хода весни.
I Заднiпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк посмiхнувся i
похитав головою.
Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг розмовляти з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у руцi. А тепер ось таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять це людинi, чи з роками
гострiшим стає вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля своїх партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського справжнi лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловiком i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх оточень, свинцевих дощiв i з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до пар...
