Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №16
...иххрестовин скосила його вiтряковий рiд, покалiчила йому руки, вiн i не
думав кинути працi, вiн утiшався i вiтром i роботою i утiшав нею людей,
хоча вони й зробили йому камiнну душу.
Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку з Киселем,
якого вiн у думцi називав "лукавою душею". I хоч липкий Кисiль, а пост має
високий. Бач, залiз на трибуну, наче в дот, прикрився окулярами й
папiрцями i почав стрiляти по ньому, по Марковi:
- Це анархiст, а не голова! На цьому посту його рятує тiльки Золота
Зiрка.
- А як же iнакше, товаришу Кисiль?! - не витримав з мiсця. - Зiрка не
тiльки мене рятує.
- От бачите, - зрадiв Кисiль i обвiв очима всiх присутнiх. -
Безсмертний навiть узагальнює...
- Узагальнюю про зiрку! - пiдвiвся з мiсця лихий i норовистий. - Сотнi
рокiв тому вона рятувала бiдних не-вольникiв з татарщини, Туреччини й з
африканських берегiв. Бiднi невольники не мали тодi нi карти, нi трибуни,
нi окулярiв, нi папiрцiв, а мали свою зiрку i пiд нею бачили за тисячi
верст рiдну землю. I я бачив її за тисячу верст, бо в мене була зiрка не
тiльки на грудях, а ще вище. А вам вiд областi до землi нашого колгоспу
рiвно п'ятдесят два кiлометри, i не веде вас до неї зiрка, а веде
анонiмка. Хотiв би я, щоб з неї, проклятої, хоч раз закувiкали тi
поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.
Тодi в залi пiднявся такий регiт, що Киселю було вже не до анонiмки, i
навiть його погрози нiяк не могли втихомирити смiх.
- Тепер з'їсть, чоловiче, тебе Кисiль, - пiдходили пiд час перерви
голови сусiднiх колгоспiв. - Вiн злопам ятний. Але поголив ти його добре:
навiть рум'янцi виголив на щоках.
"I звiдки беруться такi дрiб'язковi душi? I вищу ж освiту має, i в ще
вище крiсло пнеться, I витьохкує з трибуни, мов соловей, та своє гнiздо
вiн в'є не на землi, а в усяких паперах, де й анонiмка стає будiвельним
матерiалом".
Край самої дороги запiдпадьомкав перепел, потiм чогось злякався i,
втiкаючи, зашелестiв житами. Марко посмiхнувся невидимiй пташинi,
вiдганяючи вiд себе надокучливу буденщину. Над житами, якi зараз похитував
не стiльки вiтрець, скiльки роса, сумовито стелилися дiвочi пiснi, i
прозора темiнь тиховiйно перехлюпувала їх з поля на поле, як погожа година
переносить пилок хлiбiв. Скiльки ж, чоловiче, тобi треба жити-працювати з
людьми, щоб i хлiбом, i оселями не журились вони i щоб на вечiрнiх мостах
не тужили пiснi, а стрiчалось кохання? А буде ж це все! I мости щастя
пiдведуться по всiй землi.
Марко з лагiдною приязню, як у молодi роки, подумав про тихi, сiльськi
мости, бо й досi любив їх, i верби над ними, i калину пiд ними, м'яту i
бiлозiр над водою, i зорi у водi, якi розколихує навiть дрiбна верховодка.
Вiн лише в дитинствi трохи опасався мостiв у пiзнiй час, бо пiд ними,
казали старi люди, водилися чорти i всiляко збиткувалися над селом. Ну, то
було ще до революцiї. А пiсля вже не стело нi чортiв, нi вояяїнкiв, нi
упирiв, нi вiдьомського роду, i взагалi всяка погань сипонула своєю
останньою покрученою дорiжкою аж в бюрократiю. Бiдного чорта i дядько мiг
обдурити, а бортiв бюрократ усiх обдурює, б'є пiд серце усе святе i сухим
з болота вилазить. Навiть вiйна ие втягла його з проклятущого кубла. Коли
що до чого, яя iватiя навiть прикривається нею:
- Нiчого не поробиш, вiйна пройшла.
Марко знову зупинився перед житами в долинцi. Тут вони були кращими,
нiж на горбках, i цвiт на них був густiший. Нiчого в цьому роцi озимина, а
ярi стоять зеленою рiкою. I дощi майовi пройшли, як золото. Наче все
показує на врожай. Ой, як вiн зараз потрiбний людям: хай за всi роки
злигоднiв у них на столi тепло ляже добрий хлiб. Аби ж авову не вочалися
додатковi податки: рiзнi дустрiчнi i рiзнi добровiльнi, вiд яких серце
умлiває. Про них i в газетi можуть он як написати, а хлiбороб знову буде
сидiти на картоплi i в йоле не виходитиме.
Ех i розплодилося ж господарiв бiля дядькiвського хлiба, а одного,
справжнього, нема. Коли робити бiля землi - ти хазяїн до самої молотьби, а
коли дiлити хлiб - ти вже стаєш поденщиком. Але кому про це скажеш? На
самотi поспiвчувають тобi, всi труднощi згадаються, а заїкнешся десь на
нарадi - ворожу вилазку пришиють. От-i мовчи, глуха, щоб менше грiха.
Тiльки й надiї, що якось усе перемiниться, знайдеться-таки хтось, що не
тiльки буде плани спускати i говорити "канай", а розбереться в цiй
плутанинi, пособить селянину i сердечним словом, i святим хлiбом. Як у нас
деякi навчилися копiйками притискати дядька, а на цих копiйках губляться
добрi мiльйони i людська вiра.
За житами фiалкове свiтився i дихав легеньким туманцем раннiй пар.
Марко зупинився перед його розливом, зiрвав кiлька стеблин сурiпки i
задумався. А що, коли тут зараз посiяти скороспiлий горох? Нащо має
дармувати земля? А так вродить щось людям i сама збагатиться.
"I чого ранiше таке не спало на Думку? - аж розгнiвався на себе. -
Завтра ж хай Василь Тримайвода розшукує насiння. Добре, що за редиску i
цибулю завелась копiйчина в касi".
З цими думками Марко пiдходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились
старi, з пiдмитим корiнням верби. I дарма, що вiтри i вода, як у прощаннi,
роз'єднували чи кидали їх у скорбнi обiйми, i дарма, що час i вiйна уже
вибрали, випалили їхнi душi, вони ще з любов'ю до свiту пiдiймали вгору
зеленi руки i давали притулок птахам чи в дуплах, чи в пiдрубцьованих
ранах. Пiд вербами, як сама юнiсть, вiночком стояли дiвчата й вели свої
сумнi пiснi:
Жалi мої, жалi,
Великi, хе малi,
Як майова роса
По зеленiй травi.' Як вiтер повiє,
То росоньку аює,
А моє серденько
В тяжкiй тузi млiє.
Майова роса без вiтру накрапала з похилених верб на дiвчат, якi спiвали
не пiсню, а своє життя, бо ж хiба було тут хоч одне серце, що не млiло в
тяжкiй тузi? I нiхто, нiхто, хiба тiльки час розвiв цю тугу.
Марко сумовитим поглядом вбирав легкi дiвочi постатi, милi, довiрливi i
так окривдженi вiйною обличчя; вони зворушливо мiнились тiєю прозорiстю i
таємничiстю, яку умiє нагойдувати мiсячне марево.
Чоловiк вiдчув, як бiля нього по-голубиному бринiли юнi душi, бринiли
сподiвання i любов... I свiт змiнився в Маркових очах. Може, вiн пiдходить
не до звичайного натрудженого i мiсяцем завороженого мосту, а до порога
своєї далекої юностi, коли так само дiвчата пiсля вiйни спiвали журливi
пiснi, а мiсяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навiть тих
безталанниць, якi й на Великдень не виходили з полотна. I жаль стало
Марковi i своїх далеких рокiв, що зникли за мiсячним туманом, i оцих
дiвчаток, на утлих плечах яких i досi лежав непосильний тягар вiйни. За
добрих чоловiкiв i за себе трудяться вони вiд зорi й до зорi, i не одна з
них заплаче на чужому весiллi, не дочекавшись свого. А ти, чоловiче, нiчим
не зможеш допомогти оцiй юностi, до якої з-пiд мосту бiлими рукавами
тягнеться калиновий цвiт. Найбiльше, що ти можеш зробити, - це знайти для
них найлюдянiше слово i так господарювати, щоб вигнати безхлiб'я та злиднi
з людських осель i i щоб з сорока жiночих рокiв не визирали тiнi старостi.
Але й для цього варто вiддати все, що маєш. Тепер це не так уже й мало,
бо коли десь за морями чиясь спесива доля на тушонцi тлустими пальцями
лiчила грошву, то наша голодна, змучена, але волелюбна доля ломила
залiзний карк вiйни. I зломила, панове, хоча й не дуже ви цього бажали.
Тепер ви трохи дивуєтесь, а бiльше хапаєтесь за нашi деякi невмiння чи
недосконалiсть i грiшними язиками наводите тiнь на саме сонце. Якої б ви
заспiвали, коли б самi хоч мiсяць посидiли у вiйну на нашiй водi та бiдi?
Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителiв злоби i кривди, якi
не в чорнило, а в нашi рани почали вмочати свої отруйнi пера. Аж кулак сам
по собi стиснувся, та до нього прихилився нiжний, з росою вiночок
калинового цвiту i вiдразу повернув думки до того, що було ближчим i
дорожчим чоловiковi.
Саме завмерла пiсня, хоча вiдгомiн її ще бринiв над пiвсонним полем.
Дiвчата, побачивши голову, тiснiше збились кружка, а печаль проспiваного i
дум лежала на їхнiх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
- Добрий вечiр вам, дiвчатка. Як славно спiвали ви, тiльки дуже сумної.
Трохи веселiшої не могли?
Дiвчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зiтхнув, i неждано уперто i з
болем заговорила Ольга Бойчук.
- Не могли, Марку Трохимовичу, нiяк не могли, i не вам про це питати.
- Чому ж не могли? - Марка здивувала не так сама вiдповiдь, як якась
вiдчайдушна рiшучiсть у голосi вдовiвни. - Нещодавно ж ти якої спiвала В
районi на сценi?
- Так то на сценi, Марку Трохимовичу, - з докором вiдповiла дiвчина,
мовляв, як цього не розумiє їхнiй голова. Гнучка й насторожена, стояла
вона пiд темними вербами i мiсячною iмлою, наче на сценi. Таки недарма
Ольгу називають артисткою. - А ми спiваємо зараз для себе, тiльки те, що в
душi щемить.
- Невже там сама печаль?
- А де ж тiй радостi взятись? - аж затремтiла Ольга. - I вам живеться
не на солодкому меду - на голому пожарищi вибиваєтесь iз кривди. Але ви
терпите все. Терпимо i ми своє горе. Вашому - пособити можна, а нашому
нiхто не зарадить.
- Да, в одному - нiхто не зможе. - I дiвчата аж стрепенулись, що вiн
збагнув усе надоказане, болюче i, видно, не байдужий до їхнього гiркого
талану.
- А нам же, дядьку, любити хочеться, в глибокiй довiрi забринiв
низькуватий голос Галини Кушнiренко. Такий свiт навколо гарний, наче
малярi малювали його. I сонечко, i цей мiсяць такi, що тiльки б дивитись
та и дивитись на них, iти з кимсь пiд ними, так хлопцiв зовсiм нема... Як
нам не хочеться без весiлля на все життя залишитись удовами.
В глибинi Галининих очей вiн побачив гiрке сподiвання любовi i
материнства i острах, що їх уже не дiждатись. Велика трагедiя
жiнки-страдницi стояла перед ним в образi звичайной чистої дiвчини, до
якої бiлими руками тягнувся калиновий цвiт.
"Дiти мої дорогi", - хотiлося пригорнути до себе цi милi, довiрливi
голiвки, прошепотiти якiсь добрi, заспокiйливi слова. Але що дасть така
утiха? Хiба за отим селянським розсудом, що вмiщався в словах "якось то
воно буде", не крилася б фальш?
Перед ним ще, наче в напiвснi, пропливли дiвочi постатi, i мiст, i в
скорботно-прощальних обiймах двi верби, i шматок ясноводої рiчечки,
просвiтленої згори i знизу мiсяцем. I все здавалося б таки напiвсном, коли
б i досi не бринiв у душi голос Галини: "А нам же, дядьку, любити
хочеться..."
"Будьте ж проклятi навiки, вбивцi дiтей i материнства, вбивцi роду
людського i земної краси!" В болючому поривi, уже бачачи перед собою й
далекi свiти, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив її, обернувся
i, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспної стайнi.
Нiхто з дiвчат не обiзвався позад нього, лише почулось чиєсь тихеньке
"ой". А попереду жита так само пересiвали тiнi, росу й мiсячне сяйво, i
тiльки на дорозi воно лежало чистим, як лiтнє золотисте марево.
- Не спиться, чоловiче добрий? - допитливим поглядом зустрiв бiля
стайнi Марка дiд Євмен i скоса поглянув на мiсяць.
- Не спиться, дiду.
Старий погладив куций бурячок борiдки.
- Чи то вже начальство тобi сну не дає, чи такi лiта пiдходять?
- Лiта, дiду.
- Лiта, Марку, - аж зiтхнулось. - I якi не є вони: добрi чи лихi, а так
летять, що нiяким способом не зупиниш i нiякими кiньми не здоженеш. Ось
уже, чую, i смерть крутиться недалеко вiд мого порога, а я, коли подумати,
i не нажився. Усе життя кращого сподiваюсь. I так хочеться хоч збоку, але
недалеко вiд щастя сiсти, ну так, як сiдають на чийомусь весiллi.
- I таки ще сядемо не збоку, а поруч iз ним! - пiдвiв угору кулака.
- Утiшаєш старого?
- Вiрю в це!
- I я ще вiрю, - признався старий. - їй-бо, вiрю... Тобi коня запрягти?
- Запрягайте.
- Ох, i непосидючий ти. Марку, - похитав головою дiд Євмен. - Спав би
собi зараз без заднiх нiг, так де там.
- За спання не купиш коня.
- I це вiрно, - аж посмiхнувся, що згадалось про коня. - Далеко ж
зiбрався ?
- В тюрму, дiду.
- В тюрму?! - здригнувся i стривожився старий. - Невже, Марку, знову
якась комiсiя хоче окривдити тебе? Тодi ми всiм селом... Доки ж можна так
в'їдатись?
- Спасибi, дiду, поки що сам одбиваюсь од усякої нечистi, як Марко
Проклятий од чортiв.
- Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, i сам переходь у наступлєнiє, бо
дуже ти нам потрiбний чоловiк! - потис його обома руками. - Чого ж до
тюрми чешеш?
- Там у мене один знайомий сидить.
- А-а-а, передачу завезеш? - прояснилось обличчя старого. - Ну, вези,
та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобi й байдуже до старого: що
вiн? Гвинтиком назвали. мене, а я й досi не хочу бути безчуственним
залiзом: нi гвинтиком, нi шурупом, нi гайкою, навiть цiлою шестiрнею, бо в
мене є хоч i стара, а своя душа. Хай не все в нiй до ладу деякi оратори
пiдiгнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я i з президiї подався, коли
мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тiльки й гвинтило
його? Надокучив я тобi контрреволюцiєю?
- Хтось збоку й справдi подумав би, що ви елемент, - засмiявся Марко,
заходячи в стайню.
Погомонiвши з дiдом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи, вiддав
йому печатку й наказав завтра ж розшукати скоростиглий горох, а потiм
подався додому.
Тут вiн бережно почав упаковувати глинянi коники дiда Євмена.
- Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? - здивувалася мати.
- На великий торг, - серйозно вiдповiв Марко.
- Та що ти вигадуєш?
- Хочу їх, мамо, показати в мiстi тямущим людям. Здається менi, що дiд
Євмен - талант.
- Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантiв по наших селах, -
недовiрливо похитала головою мати.
- Бiльше, нiж нам здається, - впевнено вiдповiв Марко, любуючись
коником, який, коли "скочить - Дунай перескочить".
- Хiба ж не красень?
- Глина та полива - оце й уся краса, - з недовiрою поглянула на вирiб
старого.
XXXVII
В передмiстi, недалеко вiд битого шляху, за муром i колючим дротом
стоїть оця сiра, двоповерхова будова, будова людського падiння i пiдлостi,
нерозв'язаних пристрастей i неописаних трагедiй, страждань i каяття.
Марко стоїть бiля кованих однооких дверей, немов перед потойбiчним
свiтом. I тiльки самотнiй недорозвинутий соняшник, який невiдомо як вирiс
бiля в'язницi, нагадує, що не лише тiнi покалiчених душ скупчились бiля
камiнного муру.
"Нi, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'ятi вчорашнiй вечiр,
дiвочi пiснi i дiвочу скорботу, бо тiльтси через неї я приїхав сюди", -
наказує Марко собi. Однi видiння вiдходять од нього, а натомiсть
наближаються тiнi тридцять сьомого року, вiн морщиться од самої згадки про
одну з найтяжчих, як вiн у глибинi душi вважав, людських трагедiй: це коли
невiдомо ким виплоджена гадюка пiдозри проповзла мiж людьми i вчорашнього
друга назвали ворогом, бiйця - шпигуном, творця - запроданцем, а хлiбороба
- хлiбогноїтелем. Але й тодi, коли лиходiйство щоночi пакувало у тюрми нi
в чому не повинних синiв, а скрiзь по оселях стояла печаль, коли злобний
донощик вимiзернiв до самого краю пiдлостi, а вiрна душа приймала муки,
свято вiрячи своїй Батькiвщинi, коли губили голови й найрозумнiшi люди i
коли на плаху пiднiмались орли революцiї, в найнесподiванiших мiсцях i
умовах можна було зустрiти по-своєму незабутнiх людей. Отаким був i
начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
Чистою совiстю, розумом, правдивiстю i навiть хитрiстю вiн врятував не
одну людину в той по-бiблейськи трагедiйний час. Допомiг вiн тодi й
Безсмертному. Уже з волi Марко прийшов з подякою на квартиру Степана
Петровича, а той вiдмахнув здоровенною косарською рукою i подяку, i клуби
тютюнового диму, а потiм невесело сказав:
- За правду, чоловiче, не дякують, - це закон нашого життя; ха неї i я
пербив шаблю вiд Дону аж до Варшави. I не приписуй менi зайвини. А коли,
може, i я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.
- Невже i вас хочуть з'їсти? - аж затремтiв.
- Хочуть, Марку, - вiдповiв з довiрою. - У мене, виявляється, в тюрмi
менше ворогiв, анiж хочеться одному чоловiчку. Вiн зi свого кабiнету
рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стiльки-то ворогiв...
- Невже це правда? - жахнувся Марко.
- Навiть це правда, i тому кривда нависла над моєю головою. От i не
знаю, куди, в який бiк завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров. Сiй,
Марку. Наше дiло сiяти: i зерно, i правду, а головне - людей любити i
вiрити їм. - Високий, трохи сутулуватий, з першою сивиною в
пiдкучерявленому чубi, вiн пiдвiвся з-за столу в поношенiй сорочцi
котовця, на якiй тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
От уже вiсiм рокiв пролетiло з того дня. Скiльки води i скiльки кровi
збiгло у рiки i землю! Чи ж дуже змiнився за цi лiта старий котовець
Степан Дончак?
Бiля брами скрипнули одноокi дверi, i перед Марком з'явилася висока
постать начальника тюрми. Вiн трохи роздався у плечах i станi, сизуватим
рум'янцем виповнились щоки, зовсiм посивiв пiдкучерявлений чуб, а в карих
колючих очах i в зморшках навколо них залягла неспокiйна втома.
- Здоров, Марку, - простягнув руку, пильно придивляючись до чоловiка.
- Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумнiваєтесь: я чи не я?
Дончак посмiхнувся:
- В тобi, Марку, я нiколи не сумнiвався. А просто ж придивляюсь до
твого iконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
- Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
- Молодець, Марку, молодець, хоча й досi, як дехто подейкує, ламаєш
дрова.
- З дровами теплiше.
- Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну, ходiмо до мене, - махнув
рукою на тюрму. - Яка нужда пригнала тебе сюди? Тiльки не кажи, що приїхав
мене побачити, все одно не повiрю. Мене стараються поменше бачити.
- Справи пригнали, Степане Петровичу.
- Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремнi харчi?
- Хай їх дiдько згадує.
В невеликому прокуреному кабiнетi вони сiли за стiл, на якому ще
поблискував ранковою росою жасминовий цвiт.
- Закуриш, Марку? - присовує цигарки й дiстає запальничку тюремної
роботи.
- Спасибi, i досi не навчився.
- А я й досi вiдвикнути не можу, - пильно придивляється до Марка. -
Значить, знову головуєш, ореш, сiєш, навiть чужi рої переманюєш до себе.
- I це знаєте? - щиросерде здивувався Марко.
- I навiть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилiв.
- А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засмiявся:
- Можна й медом. Але ти чоловiк затятий, i я радий за тебе. Якою волею
чи неволею прибув до мене?
- Любов принесла, Степане Петровичу.
- Говори-балакай! - здивовано зиркнув i трiпнув сивою чуприною. - Чи,
може, твоя любка, якщо обзавiвся такою, ненароком потрапила в мої покої?
- По жiночiй лiнiї я не мастак, - прихмарилось Маркове чоло. - Тут
складнiше дiло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати
любов'ю.
- Щось ти загадками заговорив.
- Почну простiше. Скажiть, Степане Петровичу, як ви розумiєте любов?
- Облиш, Марку, свої жарти! - весело наморщився чоловiк. - Ти ще через
двадцять рокiв задай менi таке актуальне питання, коли я вже з печi не
буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякi фокуси я бiльше чував,
анiж ти думаєш. Ще не всипали тобi добре по одному мiсцi?
- Кому з нас не перепадає по тому мiсцi? Так не хочете, сказати, що
таке любов?
- Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
- Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собi мислю, -
велике дiло!
- Чи ти ба, яке вiдкриття! - засмiявся начальник тюрми. - Ти це з
якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
- I скажу! - загарячився Марко, рум'янцi на його щоках почали доповзати
до нерiвної пiдкiвки вусiв. - Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь
недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може,
навiть i тварюкою. I недарма вже при капiталiзмi були Ромео i Джульетта.
- Ще ранiше - при феодалiзмi, - поправив Дончак, - уже з цiкавiстю
слухаючи Марка.
- От бачите, навiть ще до капiталiзму так любились люди, - наче зрадiв
Марко, хоча й навмисно переплутав формацiї', щоб краще втягнути в розмову
Дончака. - Але тодi все було простiше: не було таких страшних воєн, як
тепер, i тому було бiльше i Джульетт, i Ромео. А хто тепер напише про таку
любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тiльки дiвоче
горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в нiй любовi. Чи не
так мислю?
Степан Петрович знизав плечима i розвiв руками:
- Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш - нiяк не второпаю.
- До чого я веду? До самого найпростiшого: що до дiвчини i тепер
неодмiнно має ходити хлопець, вуркотiти щось їй, мов голуб, шептати в одне
вухо правду, а в друге, може, й прибрiхувати...
- Чого ж прибрiхувати? - насторожився Дончак.
- А хiба ж ви колись не прибрiхували своїй, що вона найкраща у свiтi?
- Ох, i хитрий ти дiдько! - розреготався Дончак. - Навiть я за таке
перебiльшення. Добре прядеш свою нитку, що тiльки вшиєш нею?
- Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб
вечорами молодята любувались i зорями, i вербами, i дорогами, треба, щоб
хлопець дiвчину тулив до себе та й руку їй клав на груди i щоб потiм до
цих грудей тяглося дитя i засинало бiля них, як i ми колись засинали. Тодi
нашi дiти ростимуть спокiйними, лагiдними i добрими, а не iстеричними
найдами, яких гiрка любов чи баловство пiдкидали пiд чужi дверi. Це я
говорив у широкому масштабi, а тепер хочу про дiвчат свого села. Чахнуть
вони без кохання. То вiдпусти менi, Степане Петровичу, тих хлопцiв, якi
мають невелику i не дуже погану статтю.
- Оце так вивiв кiнцi! - оторопiв Дончак. - Чи ти при своєму розумi,
чоловiче, чи ти з похмiлля приїхав до мене!?
- Я при своєму розумi, а в ротi й росинки не було, - анiтрохи не
збентежився Марко. - То не дiйшло до вас моє слiзне прохання?
- Нi, це неможливої Це нечувано по своїй смiливостi i, пробач,
нахабству! - Дончак пiдвiвся а стiльця, пройшовся по кабiнету i зупинився
перед Марком, докiрливо похитуючи головою.
- Справдi, це нечувано, - погодився Марко, - але, коли подумати,
можливо.
- Як ти все швидко i з плеча вирiшуєш, - поморщився Дончак. - Скис уже?
- Вiд цих слiв i молоко скисне.
- Ну, припустiмо, я пошлю в твiй колгосп кiлькох арештантiв...
- Не арештантiв, Степане Петровичу, а вже звiльнених i рiвноправних
громадян, якi мають чесною працею вiдробити свої сякi-такi грiшки, -
делiкатно поправив Марко.
- Хай буде так: вiльних i рiвноправних, - забринiла насмiшка. - I ти
скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти
цим свiй чудернацький намiр i чи не забагато даєш честi новоспеченим
женишкам?
-Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намiр нiхто, крiм нас, довiку не
знатиме. Це ж така делiкатна рiч. Просто я беру хлопцiв працювати в
колгосп рiвно на такий час, який вони не досидiли тут.
- А потiм половина їх розбредеться по своїх домiвках.
- В добрий час. Але хтось залишиться i в нашому селi. I радiсть пiзнає
вiд чесної працi, i пiд зорями своє кохання знайде, i весiлля справить.
- Нi, нi, Марку, це зовсiм не типово, як деякi критики пишуть.
- Не типово, але дiти типовими будуть. От побачите на чиїхось
хрестинах.
- Агiтаторi I де ти взявся на мою голову? Хiба в такий спосiб ти
вирiшиш це питання?
- Звичайно, нi. Але коли навiть однiй людинi ми зробимо добро, то це
буде добро!
- Нi, нi, Марку, я не можу цього зробити.
- Чому ж не можете? - запитав з проханням i болем. - Добро ж, а не зло
у ваших руках.
- Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною
головою?
- Поки що думаю. I хоч яким я був невеликим начальством, де мiг -
перевищував свою владу. I, головне, майже нiхто не гудив мене за це.
-Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогоднi вже довiв, - пожвавiшав Степан
Петрович. - I як це виходило в тебе?
- Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу i по пшеницi,
i по житу, i по цукровому буряку, а проса зiбрав найбiльше на весь район -
про це перевищення i в газетi писалось. То i ти, Степане Петровичу,
перевись свою владу.
- Ох, i хитрун ти, Марку, яких мало й на свiтi в! Куди загнув!?
- Але ж на добро чи на зло я загнув?
- Хто його вiдає, - задумався Дончак. - Не знаю, якщо послухатись цiєї
ради, як воно вийде у тебе, а в мене - погано. Пiдведеш ти мене пiд
монастир.
- I вам буде добре, - переконливо сказав Марко. - Це ж стiльки людей
потiм з вдячнiстю згадуватимуть старого котовця Дончака.
- Ох i лисиця ж ти! - похитав головою начальник тюрми. - В тебе що не
слово, то нова хитрiсть. Послухати тебе, то менi пiсля смертi ще й
пам'ятника поставлять за це дiло.
- Навряд чи якийсь начальник по вашiй професiї заслужить такої честi,
бо професiя ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
- Убив, убив ти мене, Марку! - посмiхнувся Дончак, а в зморшках пiд
очима, в очах i кущуватих бровах ворухнувся бiль. - Ти, може, думаєш, я
вистрибом бiг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повiриш,
плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А менi сказали одне: так
потрiбно... Ще якi маєш, свате, претензiї до мене? - I словом "свате" вiн
сам собi полегшив бiль i вже з деякою насмiшкою подивився на цього
дивного, з нерiвною пiдкiвкою вусiв чоловiка.
- Претензiй нема, - душевно вiдповiв Марко. - Хiба я не знаю, що ваша
робота радостi не кладе на серце? I дуже порядною треба бути людиною, щоб
не отупiти вiд щоденної людської пiдлостi i страждань. Я й досi не можу
забути слiдчого, який вiв мою справу в тридцять сьомому роцi.
- Чорноволенка? - в хмурiй задумi прикрив тонкими повiками очi.
- Чорноволенка. Ох, i завзято ж допитував вiн мене, з вогником.
Неодмiнно хотiв причепити менi ярлика ворога народу. Пiсля перших допитiв
вiн уже не говорив зi мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався,
ревiв. Усе на переляк брав. I таки перелякав одного разу.
- Кулаками?
- Нi, мiзерiєю, тупiстю душi i розуму. А кулаками чи танками сам бiс,
десь, не злякає мене, - стрiляний я вже горобець.
- Ану розкажи, Марку, й про це.
- Для чого?
- Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуацiї знову приїжджає
сюди. Вiд фронту вiдкрутився. Розказуй.
- Та невесела це iсторiя.
- А менi мало доводиться веселе слухати.
- Вночi викликають якось до нього. Iду - хитаюся. На столi у
Чорноволенка бачу торбинку iз свого дому, двi хлiбини, щось завинене у
бiлу пiлочку, масло, напевне, кiлька потрощених головок маку - саме
маковей був, i малесенький, з волоський горiх, вузлик. Догадуюсь -
передачу принесли. Мати навiть про макiвки не забула, знає, як я люблю їх.
Згадав я домiвку i вiдчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину.
Жаль менi стало i себе, i матерi, i дружини, i доньки, i навiть оцих
макiвок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голiвки, шукаючи в
них записки чи якогось бiса. От вiн пiдiйшов до мене, холодний, немов
цвинтарний камiнь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує
маленький вузлик:
- Пiдсудний, що це таке?
- Не знаю, крiзь матерiю ще не навчився бачити.
- Навчимо, - багатозначно пообiцяв менi. - А поки що так подивися. -
Розв'язав вузлик, i в ньому я бачу, спасибi домашнiм, грудочку рiдної
землi.
- Ну, що це? -питає мене, надiючись на чомусь зловити.
- Земля, - вiдповiдаю i нахиляюся до неї, щоб поцiлувати. Але
Чорноволенко блискавично вiдсмикує руку i ще з бiльшою пiдозрою промацує
мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь
умовний знак чи документ.
- Земля? - недовiрливо перепитує.
- Еге ж, з села, де я народився.
- I де ти не помреш, - одрiзав Чорноволенко. - Для чого тобi передали
й?
- Понюхайте, вiдчуєте, - кажу, надiючись, що згадав вiн звичай наших
дiдiв i батькiв i що земля i йому хоч трохи пом'якшить душу.
Зняв Чорноволенко окуляри, обережно пiднiс вузлик до носа, наче вiн мiг
вистрiлити.
- Чим пахне земля? - питаю його.
- Чим? - увiрчує в мене очi. - Черв'яками пахне. Менi зробилось
моторошно: невже так може вимiзернiти людина, що їй i земля, на якiй вона
родилася, з якой їсть хлiб, пахне червою. I тодi я вперше сам став слiдчим
над Чорноволенком:
- Сам ти нещасний тюремний хробак. I за яким законом та беззаконням ти,
недолюде, маєш право судити людей, якi люблять землю?.. Ну, а що далi було
- ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як вiдтягай ви мене вiд ще
не виритої моєї могили. Тодi ви бiльшим ризикували... То вiдпустiть менi,
Степане Петровичу, хлопцiв з невеликими й пристойними статтями.
- Боюсь, свате, що пiсля цього, як говорять у нас, комусь буде весiлля,
а курцi - смерть.
- Не бiйтеся, Степане Петровичу. I ми з вами на чиємусь весiллi
погуляємо.
- То на хрестини запрошував, а це на весiлля, а куди далi запросиш?
- Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
- Гаразд, Марку, - рiшуче сказав Дончак. - Дай помислити на самотi, бо
ти зовсiм забив менi баки. А вранцi приходь сюди.
- От i спасибi, Степане Петровичу, - вклонився Марко, наче все вже було
домовлено. - I вiд себе, i вiд наших красунь спасибi. Тiльки ж вибирайте
менi хлопцiв, як перемитих, без рiзних штучок...
- Викурюйся скорiще, агiтаторе, - напiвжартома гримнув на нього
Дончак...
Майже у усiх наших мiстах спiльнiсть краєзнавчих музеїв починається з
мамонтових бивнiв i скiфських баб. Ця традицiя не минула й музей, у який
зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усiх куткiв першої зали в нього
втупились темнi недосконалi фiгури, що не мали нiчого спiльного з жiночою
вродою, а над ними в кiлькох мiсцях красувались багатопудовi мамонтовi
iкла.
- Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? - з-помiж
камiнних пам'ятникiв, як блискуче завершення давнiх епох, вийшла молода
веселолиця жiнка,. в якiй усе пiдкреслювало материнство i щирiсть. I
навiть ганчiрка, якою вона стирала пил з камiння iсторiї, не здавалася
зайвою в її красиво округлiй руцi.
Марко мимоволi посмiхнувся i вклонився жiнцi:
- Принiс експонати.
- Давночаснi чи теперiшнi?
- Теперiшнi.
- Самi знайшли?
- Сам знайшов.
- Покажiть, коли ваша ласка.
- Можна й показати. А ви хто будете?
- Я?.. Прибиральниця, - знiяковiла жiнка, - але страх як люблю все
розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його
зараз нема, i феодалiста, i сучасника теж нема: поїхали по районах.
- Коли нема начальства, то погляньте ви. - Марко з усмiшкою покосився
на жiнку й почав ставити свої коники прямо на камiннi плити.
- Ой, як гарно i смiшно! - одразу скрикнула й засмiялась молодиця, коли
побачила коника з печаткою. - I це ви самi робили?
- Нi, один дiд iз села.
- Дiд? А фантазiя молода! - вже захоплено оглядала другого коника. - Як
звати-величати вас?
- Марком Трохимовичем.
- А я Валентина Олександрiвна. Дуже славнi вашi експонати, але, на
жаль, не за нашим профiлем. Я зараз же збiгаю в Будинок народної творчостi
- приведу товариша Мельника або Киселя. - Жiнка прожогом вибiгла з музею,
а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кiлька хвилин
Валентина Олександрiвна повернулася з бiлочубим молодиком, на грудях якого
красувалися орден Вiтчизняної вiйни i срiбна партизанська медаль.
- Кисiль Юрiй Андронович, - просто i привiтно вiдрекомендував себе
моЛодик i зразу ж навпочiпки присiв бiля експонатiв. Вiн мовчки довго
оглядає коникiв, i сяк i так примiряється до них, потiм виморщує чоло, i,
нарештi, посмiшка округляє його вуста.
- Здорово! Справжнiй художник робив їх. Цi коненята далеко пострибають.
- Справдi ? - теж радiє Марко.
- Я їх зразу ж беру на республiканську виставку. Не заперечуєте? - Аж
на республiканську?
- Надiюсь, вони й далi пострибають, - добряче мружиться Юрiй
Андронович.
- Що ви? - ще бiльше дивується Марко.
- Повiрте, на такi речi у мене є нюх. Спасибi, що принесли. Зайдiть до
нас завтра вранцi - оформимо всг документально. I грошi вашому майстру
перекажемо...
Марко бездумно почав тинятися напiвзруйнованим мiстом, чорнi обгорiлi
будинки якого вже бралися свiжим риштуванням i дзвенiли жiночими голосами.
I раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим
напiвзабутим голосом:
- Марко Проклятий!
В шаленому гнiвi затремтiв Марко й рiзко обернувся. Напроти нього,
розчепiривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: i
голова, i щоки, i рум'янцi, i галiфе, i живiт.
- Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, - з
ненавистю кинув йому межи окуляри.
Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зiрку i од несподiванки
оторопiв, зiрвав з перенiсся окуляри, а потiм збентежено i розгублено
посмiхнувся. Його прицiнювальнi очi, якi щойно хотiли щось виколупати з
чоловiка, зробити його меншим, одразу, наче сiткою, огородили перший вираз
i осiли в глибину.
- Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батьковi. Я недоречно
згадав...
-Свої провини перед людьми? -безжалiсно сiкнув чоловiк.
- Провини?. Що ви маєте на увазi? - наче здивувався Чорноволенко, на
його обличчi побiльшали iржавi кола рум'янцю. - Ну, з вами, виходить,
трапилась колись неув'язка. Але це тiльки помилка.
- Це ви найстрашнiша наша помилка! Надiюсь, уже бiльше вам не
доведеться допитувати людей?
- Але чому? - здивувався i образився Чорноволенко.
- Хоча б тому, що'ви нiколи не страждали з людьми - нi до вiйни, нi у
вiйну. Перейшли на iншу роботу?
- Я iншого фаху не маю, - по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
- Он як!.. Тодi їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пiзно, навчу вас
ходити бiля землi.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потiм засмiявся:
- А ви й досi не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! I
це того, що всi думки вашi крутяться лише навколо землi, а комусь i iншi
треба вирiшувати проблеми. Ви прямо розсмiшили мене: уявляю картину -
слiдчий працює у колишнiх пiдсудних...
- Це не страшно, страшнiше буде, якщо колишнi пiдсуднi почнуть судити
слiдчого за його... неув язки, - з огидою одвернувся од Чорноволенка й
попрямував до готелю.
Увечерi подзвонив Дончак.
- Якi ще, Марку, розумнi плани вимiшуєш у своїй головi? - запитав з
доброзичливою насмiшкою. - Нiяких? Диво дивне буває на свiтi. I не готуєш
нальоти на iншi установи?... А твiй прожект, хоч i дуже, щоб не сказати
гiрше, химерний, таки вигорiв. Начальство пiдтримало його, хоч i довго
реготало, коли я детально розповiв, що таке любов у твоєму розумiннi. I
вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи
телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких i владних пахощах жасмину.
Буйно розквiтлий кущ його, немов коханка, заглядає у вiкно молодого Киселя
i струшує на пiдвiконня пахучу росу.
Недалеко вiд куща в затишному куточку заворкотiли, розбризкали смiх
закоханi молодята, i Юрiй Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє
вiкно. На чоловiка з свiтлої теменi бiлими очима дивиться кущ жасмину, а
на пiдвiконнi лежить обтрушена роса i крихiтки жовтого пилку...
Ще так недавно i так давно i вiн бiля цього куща говорив найкращi слова
своїй сумноокiй Мар'янi, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях,
ближче до серця. То були найщасливiшi хвилини в його життi, коли
здавалося, що вiя усе зможе зробити, коли ввижалося, що навiть шовковиста,
прозора темiнь ночi, i зоряний пил небесних шляхiв, i мiсячне снування, i
казковi силуети древнього мiста творилися для них.
- Поглянь, Мар'яно, яка чарiвна нiч... Але слово "нiч" завжди кидало
дiвчину в трепетний дрож.
- Чого ти боїшся? - пiдiймав її голову до неба, щоб i вона бачила всю
первозданну красу ночi, щоб i в її очах пересiвався зоряний пил.
Але дiвчина в'янула вiд того, що радувало його, i знову ховала голову
на його грудях, ближче до серця. А якось уночi Мар'яна ,випросталась перед
ним i стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росi. Такою вродливою i такою
зажуреною вiн нiколи не бачив її.
- Що з тобою, серденя? - пригорнув дiвчину i гнiвно поглянув довкола:
чи не ховалась десь поблизу кривда. Нi, здається, нiде нiкого, тiльки
вiтер озвався за садом, тiльки зорi стрепенулись, мов квiти од вiтру.
- Юрiю, милий, забери мене, - застогнав її голос, i недiвоча скорбота
прорвалася з очей.
- Куди тебе забрати?.. - розгубився, цiлуючи її. Присмак сльози i
жасмину вiн теж запам'ятав на все життя. - Куди,кохання моє?
- Куди хочеш, на край свiту, аби подалi вiд свого батька, вiд...
Чорноволенка, - знову хвилею в березi стогне дiвочий голос.
- Чого ж, Мар'яно? - незрозумiле дивиться на неї i на небо, яке вже не
може вмiстити всiх розгойданих зiрок i росою обтрушує їх на прочахлу
землю. - Чого?
- I не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й
вiд тебе пiду.
- Що ти говориш? - обхопив її обома'руками, наче дiвчина вже йшла вiд
нього. Вiн i не здогадувався, яка драма стояла мiж батьком i донькою, але
з книжок добре знав, що протирiччя мiж поколiннями є певною
закономiрнiстю, i одразу ж не злюбив Чорноволенка.
Тiсно обнявшись, вони всю цю нiч пробродили i простояли, мов сновиди,
на березi рiчки, на хвилях якої дрiмало й розкришувалось мiсячне промiння.
А вранцi молодята розписались у невеличкому прибузькому селi, де
народилась Мар'яна. В цьому селi вони справили скромне весiлля, на якому
ображений слiдчий Чорноволенко до смерку сидiв, нiби чорна хмара. А.
ввечерi невiдкладнi справи вiдiрвали його од весiлля, i на ньому вiдразу
стало просторiше i веселiш...
З цього ж села вони обоє пiшли в партизанськi лiси, а повернувся з них
тiльки вiн. I от уже бiля куща жасмину iнша пара впивається щастям, а
комусь од нього залишились тiльки крихiтки споминiв.
Юрiй Андронович знову присiдав до столу, де лежить розгорнений рукопис
Григорiя Заднiпровського. Тут сердечно i шанобливо згадується про
партизанку Мар'яну, дарма що вона була в iншому загонi. Чоловiка знову
вражають i подiї партизанського життя, i їхнiй опис.
Як у цiй книзi водно зiткались i драматизм, i велич людської душi, i
терпкий гумор, i золота нитка народної творчостi. Хiба не реквiємом
звучать ось цi слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сiном, мертва
людина не скоро стає травою... В нашiй пам'ятi Мар'яна залишилась
лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як
поранена лебiдка..."
"Щедрий, Григорiю, ти чоловiк", - задумався Юрiй Андронович над
рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого
Заднiпровського. Можливо, що хтось i пожалiв би вiддати iншому своє
чудесне прiзвисько...
А в цей час за тоненькою стiнкою в другiй, бiльшiй кiмнатi дзенькають
чарки i голоснiше виплiскуються слова пiдпилих сватiв. Дарма що вже
поночiє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодiсть, бурчати
мало не на все сьогоднiшнє i глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах
i талантах зупинилися на промiжних станцiях. I хоч боляче так думати про
свою рiдню, але вiн розумiє, що i його батько, i тесть - дрiбнi, омертвiлi
свiтила, свiтила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у
головi. Очевидно, колись у них теж було щось свiже, талановите, поки вони,
досягши якогось службового рiвня, не вчепилися зубами й руками в крiсла,
поки вони не почали боятися, коли гримiло, за свою шкуру, не вiдсмикнули
свої плечi вiд ношi, яку порiвну мали нести нашi , люди, поки не
забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали
потроху жати не сiяне ними. А тепер з подивом i обуренням помiчають
неповагу до себе i не розумiють, чому стає хистким грунт пiд їхнiми
ногами. I марно сподiваються, що їхнє ще вiзьме. Нi, з холодної душi не
вродиться гаряче дiло.
- За твоє здоров'я, свате, за твою службу пiсля евакуацiї, - глухо, мов
осiннiй дощ, бубонить батько.
- Спасибi, Андроне. Вже, можна сказати, якось i влаштувався, хоча й
пiдбивали деякi пiд мене клинцi. Ех i важку маю фортуну... Живу, як нiчна
птиця.
- А в кого тепер легка фортуна?
- Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш мiж хлiбами, дихаєш
нектарами, любуєшся, як ореться, сiється, росте, квiтує та наливається. А
я мушу з нутрощiв виривати iншi наливи.
- Коли треба, то треба.
- Про це ж i кажу. Я, коли треба, i рiдного батька не пожалiю, фах у
мене з гуманiзмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене
в характеристицi написано? - в Чорноволе,нка прорвалося п'яне
самозадоволення.
"Значить, уже до чортикiв допиваються", - поморщився Юрiй Андронович.
Вiн хоче зосередити увагу на рукописi, але самозадоволення Чорноволенка
густо натiкає й сюди.
- Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!..
Були колись у мене рiзнi справи. I ще будуть!
- Та невже й тепер?.. - навiть з острахом перепитує батько.
- Аякже. Вiйна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким
чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловiк принiс менi рiзнi
матерiали, що не снилися i тим письменникам, якi про шпигунiв вигадують
всячину. Розумiєш, не матерiали, а золотий берег.
- Iнтересно. I хто ж сидить на цьому березi?
- Нiколи б ти при своєму житi-пшеницi i рiзнiй пашницi не придумав!
Вчорашнiй командир партизанського загону! Нагородами тебе заслiпити може,
а сам - замаскований шпигун.
- Та що ти, свате!?
- Ще в Туреччинi його завербували. От якi можуть бути iсторiї.
- А партизанив цей... у нас?
- У наших лiсах. Твiй Юрко повинен знати ного як облупленого.
- Хто ж вiн?
- Григорiй Заднiпровський, - стишив голос Чорноволенко.
- Заднiпровськийi? I я його знаю! - вражено вирвалось у Андрона
Потаповича.
- Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... - i не доказав,
бо в кiмнату увiйшов блiдий од хвилювання й гнiву Юрiй Андронович.
- О, зятьок прийшли! - з удаваною радiстю потягнувся до нього з чаркою
Чорноволенко. - Посидь, нарештi, з нами, хай наука трохи почекає без твого
двiженiя вперед.
- Який вам негiдник подав матерiали на Заднiпровського? - тремтячи,
Юрiй Андронович їсть очима Чорноволенка.
- А ти пiдслухував? - на мить розгубився той.
- Чув усю мерзоту, яку в нашiй хатi виливали на кришталево чисту
людину.
- Гляди, щоб за цей кришталь i сам не попав туди, де козам роги
правлять, - засичав Чорноволенко. - Ти, може, з ним i панiбратство вiв?
- За честь вважав би дружити з Заднiпровським. Головою присягаюсь:
Заднiпровський чистий, мов лебiдь. А лебедiв тiльки злочинцi поїдають. Ви
копнiться в душi того, хто писав доноса.
- Не вчи ученого! - спогорда вiдповiв Чорноволенко. - Самi пiд чубом
лiй маємо. Тобi вiдомо, що загiн Заднiпровського був самочинним?
- I що з того?
- А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземнi
розвiдки?
Страшна i дика пiдозра одразу чорною плямою лягла на сотнi вiрних синiв
Батькiвщини. Задихаючись од лютi, Юрiй Андронович. обрушився на
Чорноволенка:
- Звiдки це вам знати, хiба ви з своєї схованки бачили, як боровся
народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стiльця, наче його швайкою штриконули, i стис
кулаки. Обличчя i кола поржавлених рум'янцiв на ньому перекосились од
лютi, i очi, здавалось, навiть на окуляри насочили злоби.
- Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у життi i його
перипетiях? Потинявся трохи в лiсах i думаєш уже когось учити, а на когось
тiнь кидати. Губи ранiше обiтри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що
не перший день по нашiй лиш керує!
I пiсля цих слiв насторожена тиша залягла у кiмнатi її першим розiрвав
Юрiм Андронович:
- Так сказала ваша висока голова?
- Так сказала наша голова. От i почнемо пересiвати вашого брата на
сито, вiддiляти чистих вiд. нечистих.
- Тодi й вона пiдлiстю i гноєм набита! - гнiвно вiдкусив Юрiй
Андронович. - Тепер i на мене напишете доноса?
Мертва тиша була йому вiдповiддю. Навiть Чорноволенко поблiд, i пiд
круглими окулярами в нього округлилися очi... Чого вiн тiльки прийшов у
цей дiм? I що тепер робити? Вiн поглядом шукає свiй портфель i картуз, а
страшнi слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих
слiв ше по-дурному чiпляються й iншi: "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають".
Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не
скажи?.. "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають..." Пiсля цього й тобi можуть
скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вiкном. Давно не було
такої нiчки...
XXXIX
Надходили жнива.
Надходила пора гарячого марева i гарячої працi. Про це на сторiнках
поля свiдчив посивiлий житнiй колос i крихкий позублений вус ячменю,
кованi золотi мiшечки на пшеницi i молодий спiв перепелиних виводкiв, а
найбiльше - сторiнки рiзних рiшень, розпоряджень, циркулярiв, вiдстуканих
на цигарковому паперi, несамовитi телефоннi дзвiнки, накачування
райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих iнспекторiв i невсипуще
радiо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хлiборобiв: "Збиральна
кампанiя, - як учить товариш Сталiн, - дiло сезонне".
Ось уже великими лiтерами на першiй сторiнцi газети набрано телеграму
спецiального кореспондента, що на пiвднi почалась косовиця хлiба. I очi
господарiв поля поверталися на пiвдень, наче звiдти з-за хлiбiв от-от мав
вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилi, з пишними колосками замiсть
вусiв.
У рiзних установах теж починається лихоманка пора: не один керiвний
товариш i сяк i так лимiрковує, як би наблизити пiвдень до його
мiсцевостi, як би поперед сусiдiв вискочити у газету й зведення. Але
сусiди також не сьогоднi народились на свiт божий, та й горбаки в них
вищi. I вже ранкове радiо до глибини душi обурює Киселя: бач, який лукавий
Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень,
сьогоднi вже говорить про вибiрковi жнива на згарищах i пагорбах. I Кисiль
одразу ж з головним агрономом вилiтає у шв-деннi райони, робить нищiвний
рознос усiм, хто має "зеленi настрої", i, нарештi, косовндя починається i
в їхнiй областi.
Цi днi Кисiль теж гасав ло районах не за страх, а за совiсть, до
полудня зриває голос - i вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного
вiн страхає судом, другому вправляє мiзки, третьому натякає, що до
скошеного сьогоднi можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить -
"давай, давай, Пушкiн за тебе працювати не буде", на когось складає акта,
але нiкого не хвалить, бо це розмагнiчує народ. Пiсля його наскокiв меншає
радостi й людей, зникає святковий настрiй у косарiв та женцiв.
Нарештi Кисiль добирається до полiв колгоспу, в якому головує Марко
Безсмертний. I вже це викликає невдоволення i в душi, i на обличчi, i
навiть у животi починає . так бурчати, нiби туди кинули старого рябка.
Давнi слова Марка ще й досi печуть i пересмикують його. Чекай, голубчику,
i я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не
можна було б схопити за зябра.
- Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, - обертає до Киселя
запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дiвочi гарним рисунком
рота i рухливими комами бiля нього.
Киселя одразу насторожують i мова, i коми шофера - i для чого вони
здались йому?
- Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
- А ви хiба не чули? - дивуються дiвочi, з яскравою вогкуватiстю уста
шофера. I вiн уже з пошаною додає: - Марко Трохимович органiзував таку
їдальню, що дай бог кожному. Всiм, хто працює у полi, безкоштовно
вiдпускається борщ, правда, поки що без хлiба. Iнший голова не догадається
пiдвезти в поле води, а цей...
- Говорила-балакала, та все чортi-що, - вiдрiзав Кисiль. --Ану,
повертай - вези на дармовизну до того казана.
Машина ще проїхала кiлометрiв зо два i з шляху вихопилась на польову, в
голубоцвiттi Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто
пiдпалив її. Обабiч неї в золотих полумисках соняшникiв бенкетували
бджоли, на синюватих стеблах сизiли дзвiночки вiвса, прив ядали сердечка
листя рясного стручкуватого гороху. його кучерi чимсь нагадували розкiшний
чуб на головi шофера.
- Ого, який тут горох уродив! - вирвалось у зовнi флегматичного
головного агронома. - Прямо - цар-горох!
- Президент-горох, - зневажливо кинув Кисiль. Але головний агроном
пропустив його слова повз вуха й захоплювався далi:
- Такий горох, дивись, центнерiв по тридцять п'ять видастьi
- По п'ятдесят! - у Киселя помiж двома "п" бризнула повна зневага. На
цих полях навiть найбiльший урожай не порадував би його, бо тут
господарював непоштивий i в'їдливий Марко Безсмертний.
- По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, - в захопленнi
чоловiк не вловив жовчi в голосi Киселя. - Пофортунило Марковi.
- I це, Iване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось
горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, - вiдскакує вiд
нього, неначе горох од стiнки. Хохлацький норов.
- Хм, - скосив очi Iван Гнатович. В душi вiн не погодився з Киселем,
але заперечувати не став йому: не поможе це, та й лiньки було в таку спеку
розмовляти. Незабаром вiн знову зрадiв. - Дивiться, Безсмертний i на парах
посiяв горох. Не молодець?
- Дивлячись iз якого боку. Чи не пахне це комбiнаторством? - буркнув
Кисiль.
- Коли б усi комбiнували отак.
- Хвалiть, хвалiть його, та озирайтеся на всi боки. - Кисiль несхвальне
подивився на пари i задумався над своїм.
На польовому отанi бiля соняшникового товариства вони застали саму
куховарку, розжарену сонцем, вогнем i цибулею. Соняшниковий пилок лежав на
її бiлiй хустинцi й вивiтреному обличчi. Молодиця одразу пiзнала Киселя,
витерла фартухом чоло i приязно посмiхнулась веселою зеленкуватiстю очей,
на яких розсипалось кiлька темних цяток - в одному бiльше, анiж у Другому.
Ця непропорцiйнiсть здивувала Киселя - i тут у Безсмертного не так. як у
людей. Але жiнка славна - вiд неї i пiсний борщ будеш залюбки споживати.
Чи не дружина це Заднiпровського? Здається, ...
