Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №15
... пожвавiшав старий.- Чого?
- Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
- Чисту правду: там найкраще спiвають солов'ї.
- Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок
з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там.
Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасiка. Солов'ї вже
розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась
i хлюпала їхнiм спiвом.
Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв,
i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому податись з
улоговини.
"Шах-шах", - пролетiли качки, торкнулись крилами зiрки, i вона,
розсипаючись, упала на землю.
В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись
до невиразного бджолиного гудiння. Недалеко вiд куреня вiн побачив
простенький ручний станок, яким нарiзають стружку. Бiля станка валялись
обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька пачок зв'язаної стружки, що
напрочуд пахла свiжою рибою.
- Розглядаєш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А я
думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однiєю рукою поручкався з пасiчником, а другою простягнув до
нього стружку.
- Що робитимете з нею?
Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i на його сивинi заворушилась
гаряча цятка.
- Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати. Соломи
ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся.
- I як вона показує?
- Вистоїть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити.
- П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки її треба на хату?
- Купиш за сiмдесят карбованцiв два кубометри осикового гiлля - i
вистачить з нього стружки на добру покрiвлю.
- Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу! Це вже
якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку?
- А ти вiдаєш - знаю чого? - здивовано сказав чоловiк. - Якось за
рiзними дiлами i не подумалось про це. Марко з докором поглянув на
старого:
- Коли маєш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В лiсництвi
є зараз осикове гiлля?
- Повинно бути.
- Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш.
- Для себе?
- Для колгоспу i людей.
- I вночi пiдеш колошкати Корнiєнка?
- Лiсник уночi має не спати. Вулики ще робите?
- Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння i медогону.
- А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння медоносiв
маєте?
- Маю. З ним i в окупацiю не розлучався. От липи дуже поменшало за
вiйну. На личаки безбожно дерли її.
- Сюди залiтають чужi рої?
- Залiтають.
- Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi мають вулики,
щоб частина роїв дiсталась нам. Та й бувайте здоровi, - i Марко швидко
подався стежиною у глибiнь дiброви.
На просторому подвiр'ї лiсника, що викруглилось мiж садом i лiсом,
стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем бив м'яку
землю: його теж непокоїла весна. Бiля катраги, зачувши людину, люто
загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати, смачно позiхаючи,
вийшов кряжистий лiсник.
- Гей, обережно там, бо дiд моєї собаки вовком був!
- I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
- Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч
дивується чоловiк, а обличчя його смiється. Вiдколи Марко пам'ятає
лiсника, тон завжди, навiть у годину великої злостi, не розлучається з
посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi вуса, що
пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську вiйну, подейкували
люди, вiд котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогiв, з жахом
сторонилося все живе. В двадцятому роцi його малював навiть столичний
художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув:
- То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати.
-Ви ж i лякали ним ворогiв..
-Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть мене, товаришу, душевним,
яким я є серед людей, а не серед поганi...
- Не розбудив тебе, Остапе? - ручкається Марко з лiсником.
- Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр мороку з Поцiлунком. Чув про
такого перевертня?
- Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому
треба вiд тебе?
- А нечистий второпає такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi
не дивиться, а все вивертом випитує. То тiнь на нашого вчителя.
Заднiпровського, кине, то все допитується про партизанiв Мироненка, то про
мого брата Вiталiя. I аж наче радiє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи
закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори ногами перекинувся, або
вiн збирає для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi.
- А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому покажу
i мертвих, i. живих!
- Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка за рiк, чував,
дає пiвграма сухої отрути, а з Поцiлуйка кiлограми, напевне, можна
вичавити. Що тебе сюди принесло?
- Дiла, Остапе. В тебе грошi є?
- I сам не знаю, - потис плечима лiсник.
- Як не знаєш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина не
знала, чи є в неї грошi, чи нема.
- А я й жiнка не знаємо, - така трапилась халепа. Послухай тiльки. Як
ми жили й живемо - усiм видно. На великi маєтки не зiбралися, ощадних книг
не позаводили, в землi грошви не гноїли, а яка була копiйка - посилали
дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах та
вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми хвалили, крiм
Олександра.
- Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
- Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнiї пiшов. Сам подумай; чого i
нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а живе
в десяти чи й бiльше шкурах, i сам собi нiколи не господар. Йому,
наприклад, хочеться веселитись, а вiн мусить плакати i добувати хоч
печiночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворiт. I от
раптом, якийсь мiсяць тому, присилає вiн менi аж дванадцять тисяч
карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми той переказ в
руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали:
"Сину, в нашому родi нiхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не
ставай i ти, не зобижай людей - де взяв грошi, туди й поклади, чи з
каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо ми Не витримаєм
такого сорому..." I що ти думаєш? Пару днiв тому знову приходять цi грошi
i лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролi в кiно, i просить їх
витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас грошi, чи
нема, - сумує i смiється одночасно лiсник.
- Це, Остапе, чеснi грошi, i можеш гордитися своїм сином: видать,
талант вiн.
- Ти так думаєш? - пожвавiшав лiсник.
- Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей?
- Скiльки ж тобi?
- Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато їх у тебе?
- Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкрябаєм.
- От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi.
- На стружку береш осичину?
- На стружку.
- Хай буде по-твоєму, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
- Ну, спасибi, Остапе, що уважив. Сину привiт передай. Та й будем
розходитись...
Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями розповзалась
пiдворушена нiч. В її розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже
вiдокремлював дерево вiд дерева, народжував новi кольори i зворушливо
перехитував защепнутi голiвки .нiжних невiсток, яких навiть росинка
прихиляла до землi. В тихiй i святковiй задумi стояли дiброви, в них
весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими устами дикi
яблунi.
З лiсу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихiтними
корабликами пiдiймався свiтло-зелений горох. На кожному своєму
парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену за нiч росину. Схiд якось
одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте шугонули
промiнцi. Вони своїми теплими пальцями пiдворушували й зiгрiвали
бiлоснiжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привiтали сонце i почали
натягувати мiж небом i землею свою срiбну основу, i пiд їхнiй спiв
кульбаба розкривала свої вологi золотистi повiки.
Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то мiж
полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй,
i на третiй дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому
легендарному летi, у їхнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в передчуттi
чогось великого, забилося серце. З стежини вiн подався до перехрестя
дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi, пiдлiтаючи до
нього, високо пiдняв руку вгору:
- Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором промчав,
улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею.
А вже другий вершник мчав на перехрестя i, забачивши Марка, теж
переможно пiдняв руку догори:
- Перемога! Нiмеччина капiтулювала!.. Пiд копитами гудiла весняна
земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по всiх шляхах
поспiшала слава до тих, хто все вiддав для неї, найменше думаючи про себе.
Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до дорiг, до вiсникiв
перемоги, не помiчаючи, як сльози обривалися з його вiй i падали на
крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн хутко пiшов до
села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру. З сапкою за плечима
вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки, пригорнув її до
себе, поцiлував:
- З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
Мавра спочатку злякано зiщулилась, потiм зойкнула, жалiсно
посмiхнулась:
- Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi.
- Iди в село, порадуй людей.
Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка:
- А як же менi тепер бути?
- Ти про своє? - незрозумiле поглянув на вдову.
- Про своє. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав, що
не запише дитя на своє прiзвище.
- То на Степана записуй.
В Маври зморщилось обличчя.
- Хiба можна на вбитого?
- Тодi пиши на моє iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов
у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд.
На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися одне
з одним. I радiсть, i сльози свiтились у їхнiх очах. А отець Хрисантiй без
ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi
дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи вище
й вище його радiсть i новi надiї.
XXXIV
Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним
столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама пiсня
з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала сльози, i вони
росою скорботи падали в святковi чарки.
Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й
пiдбитою птицею пiдiймалась iз землянки прямо в круговерть радiсних
вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче камiнь,
i вдивлялась у примерклi дороги: а може, повернеться, а може, прийде
убитий муж чи спалений син.
Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, їхнi вимитi коси пахли
цвiтом, лугом i солодкою росою, а над тихим свiтом тремтiли веснянi
нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi, але вона
вже пливла i творила пiд зорями новий лiтопис, виколихувала в сповитку
иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для воєн нове життя.
Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли серця переможцiв.
Люди сходились iз людьми, разом дiлили останнiй шматок хлiба, разом
переживали велику радить i разом утiшали тих, у кого ця радiсть була
затьмарена смертю. I нинi в самотi залийтеся тiльки отець Хрисантiй.
Навiть макухуватий церковний староста i пронозувата проскурниця не
захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма що цього дня отець
Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся пропити вiдро
горiлки i навiть ризи.
Коли за' титарем i проскурницею зачинилися дверi землянки, панотець
одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав заповзати в
його немолоде тiло.
От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в годину
смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи великої радостi їм не до
тебе i не до твоїх молитов... Побiльшає в людей добра, щастя, i ти
залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полi.
Отець Хрисантiй поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа i,
шкарьогаючи кованими нiмецькими черевиками, тихенько заспiвав
предначинательний псалом:
"Благослови душа моя господа", потiм з докором покивав головою На
товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля
неї не розкошує беседа. В такий день вiн радiсно повечеряв би навiть з
келiйником епiскопа, вiд якого має тiльки гiрку турбацiю: все младоумне
чадо нашiптує i нашiптує владицi, що отець Хрисантiй безбожно обдурює
єпархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не заробляти на
свiчечному ящику? I який дурень не гендлює на свiчках?
- Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", - розмiрковуючи,
говорить отець Хрисантiй словами пiснi. Вiн здоровенною заволохаченою
рукою охоплює горло пляшенцiї i пiдiймає її вгору. Вино сказало "говть" i
пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив i
на хрестини, i на вмерлини. Отець Хрисантiй поставив пляшку на стгл,
понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливi
кроки. Вони спочатку обiзвались попiдвiконню, а потiм зашарудiли на
схiдцях.
- От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля пляшки,
надав обличчю заклопотаного виразу i взявся перечитувати телеграму вiд
сина.
Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором стало,
навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав батько дожити
до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiймає очi на велике фото, з
якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвiшаний урядовими
нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це,
дивись, як пiшов угору. Талант, їй-богу, талант, i за нього треба зараз
пiдняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, i туди
затiкає тiльки батькiвська гордiсть.
З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у
три погибелi, переступив порiг. Коли невiдомий випростався, в. отця
Хрисантiя од подиву на лоиовите чоло полiзли волохатi павуки брiв: перед
ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат Поцiлуйко. Чого
йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя,
здимiвся б вiн у преiсподню.
- Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, - полегшено, з усмiшечкою
привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема.
- Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй, вiн
нiяк не може збагнути, яким це вiтром занесло до нього богомерзкого
Поцiлуйка, i одразу вiдає, його: - Ви прийшли привiтати мене iз днем
перемоги?
- Нi... але й так, - спочатку розгублюється Поцiлуйко i починає
сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi тримає не молитви, а
насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки.
Отець Хрисантiй помiчає це, бере в руки чарку i звертається не до
гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi якоїсь пiснi.
- То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи
посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не думає наливати. I
в того по сiрому обличчю розповзається мстивiсть, видушує на ньому печатi
недоброго рум'янцю. Вiн рукою хоче їх стерти i через силу починає
посмiхатись:
- Може, й мого винця покуштуєте? - виймає з кишенi пляшку з такою
етикеткою, що до неї одразу прикипають очi богослужителя.
- Що воно таке?
- Французька дивина.
- Французька? - прицмокнув панотець.
- Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки.
- Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу.
- Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко.
- I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя.
- Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi, - заклекотiла у голосi
погроза. - Глядiть, щоб пiсля такої радостi не засумували, мов у судний
день.
- I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у
моїй келiї? - втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
- Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко знижує
голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'є пiд серце панотця: -
Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому написано, що вiн
син попа?
Вiд цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантiя. Вiн
побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу:
над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
- Навiщо це вам... i в такий день? - не сказав, а прохрипiв
богослужитель.
- Навiщо? Тiльки для порядку! - солодкiстю ошкiрилось обличчя
Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянської Армiї,
похвалявся своїм соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту правду. А
як ви думаєте?
- Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт.
- Рядовим, думаю, i повернувся б, якби не пiдчистив свою анкету. -
Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з удаваним здивованням вигукнув: - Та й
орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настiльки
ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось iншого
дiзнаватися/
Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла.
- Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву.
- Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко. - По-перше, щоб ви
запросили мене сiсти у вашiй келiї.
- Сiдайте, - зiтхаючи, втомлено махнув обважнiлою рукою отець
Хрисантiй.
- От i гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. - Поцiлуйко
опустився на стiлець, лiктями вперся об стiл, заставлений рiзними
закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. - Ви таки нiчогенько
пiдготувалися до свята.
- Може, вип'єте вина? - принижено запитав отець Хрисантiй.
- Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко.
- Якого хочете.
- Коли частують добрi люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, -
великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати.
Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у неї вина
й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi.
- Прошу, не погребуйте.
- А ви ж, отче?
- I я теж. - Вiн випив трунок, неначе отруту, i вже затуманеним
поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару.
Поцiлуйко довго i ретельно закушував, примовляв якiсь блазнiвськi
примовки про страви, а сам з приємнiстю вiдчував, як перед ним мiниться
господар оселi. "Тепер iз нього можна й свiчки сукати, а то, бач, як
спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор має. Ну, здається, прикоротив
його тобi". Пiсля другої чарки вiн уже навiть з спiвчуттям запитав отця
Хрисантiя:
- Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
- Що ж ви хочете вiд мене?
- Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi хай ваше чадо навiть у генерали
вискакує - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально посвiдчили,
що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по
чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремствує на труднощi чи владу або
щось таке подiбне...
- Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй.
- А ваш син правдою доскочив орденiв i чину?
- Вiн кров'ю їх заробляв.
- Але вiн у анкетах не писав, що має попiвську кров!
- Я не знаю, що вiн писав у анкетах.
- Не вдавайте, отче, з себе святу наївнiсть. Все ви добре знаєте, не я,
а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспiльствi. От i живе
воно тепер, як люди, i хай здравствує комусь i вам на втiху. А щоб не
пiдмивався корiнь вашої дитини, за це ви дасте менi своє авторитетне
свiдчення про Григорiя Заднiпровського, бо вiн мене рiже пiд корiнь. Хiба
ж це дорога цiна?
Отець Хрисантiй аж руки приклав до серця, щоб вiддерти вiд нього хижу
птицю остраху, але вона глибше и глибше впивалася в нутрощi й аж
перевертала їх.
- Як же я можу таку кривду валити на людину?
- Потiм вiдмолите її. Вам тiльки треба черкнути кiлька слiв на бiлому
паперi, - майже весело сказав Поцiлуйко. - По руках, панотче?
- Бiйтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
-Як ви сказали? - насурмойився Поцiлуйко. - Ви не хочете щастя своїй
дитинi?
Але обличчя отця Хрисантiя потвердiло:
- Iдiть од мене... Сьогоднi нiчого не скажу вам...
- А 'завтра? - не вiдступав Поцiлуйко.
- Я не знаю, чи доживу до завтра.
- Доживете! - пообiцяв Поцiлуйко i багатозначно поглянув на попа. -
Тодi, якщо ви такi делiкатнi, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На
добранiч. - Вiн знову зiгнувся у три погибелi й вийшов iз оселi.
Коли за ним зачинилися дверi, отець Хрисантiй з невимовним сумом
пошепки сказав те, що спiвалось тiльки в страсний четвер: "Нечестивий же
Iуда не восхотi розумiти", - i знову почав руками вiддирати вiд серця хижу
птицю остраху.
XXXV
На однiй половинi небосхилу важчали i розросталися прекраснi по
розмаху, величi й формi фiалковi хмари. Ось вони перегнулись через зенiт,
вiдслоїлись од неба, розкривши частину його глибини i прихопивши з нього
мармурово-бiлий вiнець. Тепер i хмари, i небо над ними, i земля пiд ними,
i останнiй жовто-iмлистий просвiток з одного краю обрiю, i перша блискавка
з другого - все це скидалося на незавершенi полотна генiїв про створення
свiту.
Григорiй Стратонович захоплено вбирає в очi, в душу цi полотна i
посмiхається вiд насолоди. Посмiхається i Марко Безсмертний, бо просторо,
велично й гарно навколо. I, до того ж, травневий дощ провисає прямо над
його полями - на радiсть, на хлiб.
- Iдуть два напiвголоднi чудаки i чогось радiють, - покосився Григорiй
Стратонович на Марка i засмiявся.
- А чому б i не радiти? - кидає веселе лукавство у зморшках пiд очима i
пiдкiвку вусiв. - Оранку закiнчуєм, усе сходить i росте, як Дунай, дощi
йдуть, наче по замовленню, у людей побiльшало радостi, i, знову ж, лiсу
дiстали. А от чого тобi радiти - не знаю.
- Чого? - Григорiй Стратонович пiдвiв голову догори. - Небо ж яке!
Божественне!
- Божественне.
- Гримить на зелене дерево?
- На зелене, на врожай.
- I щкола росте, i записка потроху пишуться, i до всього цього я
сьогоднi вже дав пояснення кореспондентовi обласної газети.
- Про що? - одразу скривився Марко. - Те саме крутиться?
- Той самий вiдьомський клубок. Нова анонiмка пришила менi картярство в
партизанському загонi.
- Ну, а пiдстави були для доносу?
- Були. Поцiлуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути
жменю болота... В загонi, дiйсно, зимовими вечорами хлопцi грали i в
дурня, i в очко - грошей було досить i радянських, i нiмецьких. Ми з
комiсаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятiшi
картярi стали критися вiд нас. Раз увечерi я наскочив на їхню теплу
компанiю. Вони саме банк метали i так захопилися,, що й не помiтили, коли
я сiв бiля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопцi з мiсць, а
я до них:
- Сiдайте!
Сiли вони, одводять очi i вiд мене, i вiд банку, де лежить цiла купа
грошей.
- Хто метає банк? - питаюся.
- Та... Ми бiльше не будемо... От побачите, товаришу командир.
-А чого зарiкатися? - змовницьки подивився на них. - Дайте i менi
карти.
- Товаришу командир, побачите, не будемо... - крутяться хлопцi, мов на
гаряче посiдали.
Насилу я умовив їх зiграти зi мною i зразу ж зiрвав банк.
- От цього не чекав од вас, - здивувався Марко.
- Та я й сам не сподiвався, - безжурно вiдповiв Григорiй Стратонович. -
Словом, за цей вечiр я обiграв усiх своїх картограїв, напакував мiшок
грошей i занiс комiсару. А коли до нас прибув лiтак з Великої землi, ми
грошi передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а
то тягали б тепер, iцо присвоїв собi отой бiсiв банк.
- Коли вже ми позбудемося цього термiття, що отруює життя? - обурився
Марко.
- Цього, напевне, нiхто не скаже. Пливуть рiзнi доноси, анонiмки в
усякi мiсця, i кожен дає їм хiд, думаючи, що стає на захист правди. Отак i
сходяться правда i кривда. Людина терпить, мучиться, а донощиковi що? Не
вигорiло в одному мiсцi - строчить у друге. За доноси у нас не карають,
донощик почуває себе майже недоторканною особою - персоною грата.
Саме вдарив грiм.
- I на їхнi голови прийде грiм! - сказав Марко. - Це страшна, але
тимчасова короста.
- I я так думаю.
З гiнної дороги до них охляп пiд'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир
першої бригади, грiзноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що
восени бувають на листi груш. Списаний по чистiй танкiст, який палив,
прасував i таранив ворога i сам горiв, мов смолоскип, вiн уже до вiку
пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. I навiть тепер, коли у них
вiдображалася людина, над нею теж палахкотiли вiдблиски далеких боїв i
пожеж.
Дем'ян зскакує з коня i строго вiддає честь цурпалком руки.
- Марку Трохимовичу, уже й просо в землi! Тепер, можна сказати,
вискочили на сухе: оранку пiд яровi закiнчили!
- Спасибi, Дем'яне, - поклав обидвi руки на плече бригадировi.
- Аж не вiриться, - радiсно зiтхнув бригадир. - Що далi робити?
- Тракторами пiдiймати пар, глибина оранки, - двадцять сiм - двадцять
вiсiм сантиметрiв.
- Для чого так глибоко?
- Сам подумай: минулий i цей рiк щедрi на дощi, то треба чекати, що
наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два
вологi роки третiй припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви
з ним, не прогадаємо.
- Будуть трактористи бунтуватись.
- А ми з ними по-доброму повиннi поговорити й домовитись. Конi ж
сьогоднi пустити на пашу, а завтра - орати людям городи.
- Оце дiло! - Самойленко схвально кивнув головою. - Скiльки за оранку
брати? Сусiди платять по чотири карбованцi за сотку.
- Впустимо карбованця. Старим i сиротам орати безкоштовно.
- А коли хто не виконує норми?
- Тим поки що не орати.
- А Безбородьковi?
- Безбородьковi? Хай вiн спробує доносами орати. Ще раз загримiло, все
довкола притихло, i враз травневий дощ широко пустив над землею
сизувато-синю сiтку.
Самойленко вискочив на коня i поїхав до своєї бригади, а Безсмертний i
Заднiпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
- Скiльки за цi днi прибуло води, - здивувався Григорiй Стратонович.
Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем
верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетiли
два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухi стеблини трави. Ось
пташенята припали до води i через хвильку з жалiбним попискуванням
вiдлетiли вбiк.
Чи не цих пташенят вiн зустрiв на снiгу, коли повертався додому?
Травники, якi вже були у весняному одязi, поблискуючи бiлими дзеркальцями
на крилах, знову з стеблинами опустились до води i знов у тривозi подались
на луг. Чому так непокоїлись вони?
Марко, скрадаючись, обережно пiшов понад берегом. I те, що вiн побачив,
схвилювало i вразило його. Прямо на травi лежало вимощене з сiна невисоке
гнiздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири свiтло-охристих крашанки.
Вода вже добиралась до них, i дрiбнi пташата марно старалися стеблинами
сiна пiдняти вгору, захистити од хвилi своє нетривке кубелечко, своїх
майбутнiх дiтей. Ще хлюпне вода раз-вдруге i забере з собою i гнiздо, i
крашанки.
Ось травнички побачили нового ворога - людину, випустили з дзьобiв
стеблини i затужили безпомiчною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на
них, витягнув нiж, не торкаючись гнiзда, вирiзав навколо нього землю,
вийняв її i перенiс на вище мiсце, куди не дiйде вода. Тут, мiж купинами
осоки, вiн i примостив гнiздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи
нi.
Мокрий, оброшений, вiн занепокоєно пiшов до верби, з якої грiм вибивав
останнє борошно зiтлiлої серцевини.
Бiля неї посмiхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами
i їхнiм гнiздечком.
- Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на свiтi, - мiцно стиснув у обiймах
чоловiка.
- Диваки ми з вами обоє, - нiяково сказав Марко. - Найшли чим
турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнiзда.
Вони навпочiпки сiли пiд вербою, придивляючись до того мiсця, куди
Марко перенiс кубелечко. I ось над ним, попискуючи, з'явились пташата,
покружляли, помаяли бiлими дзеркальцями i впали донизу, знову злетiли i
знову опустились.
А над усiм широким свiтом, над заштрихованими лiсами, над першою
прозеленню полiв, над повеселiлими луговинами, над пригнутими вербами, над
принишклим птаством, над вiнчиками цвiту i над двома простими i добрими
людьми димiв надiйний дощ.
XXXVI
Край прогнутого вечорового неба, врiзаючись у зорову iмлу, i досi
трудиться старий нагорблений вiтряк; в обрисах його є упертiсть заповзятої
роботящої людини, i життя його теж схоже на життя людини. I дарма, що
вiтряк має камiнну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобi,
чоловiче, на хлiб. А якщо холоне людська кров од безхлiб'я, то крижанiє i
душа вiтряка. I стоїть вiн тодi на бєлебнi, мов хрест, поставлений на
упокiй усього села.
Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до працi тепер
єдиного, не скошеного вiйною вiтряка: мiж його розгонистими пораненими
крилами раз по раз виростають пухнастi, мiсяцем вибiленi хмарини i,
здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стiльки борошна витрусив
мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мiшок
якогось зерна, що продимилось вiйною, то старцем оббиваєш пороги усiх
установ, то хитруєш i викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але вiйна i
цього навчить. Хоча, яка ж вiйна, будь ти тричi й навiки проклята!
Скрутили ж, звернули голову їй, костомасi, а вона ще скрiзь дає про себе
знати: не вiдходить од життя, як ворон од кровi. Вже не можучи вбити чи
попелом розвiяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її
сни. Тепер i добрих снiв стало обмаль, як i хлiба.
Марко в задумi погладив житнi колоски, i вони осипали на його руку свiй
тихий трепет i оту добру наважнiлу росу, з якої буде в'язатись зерно. I
саме в цю хвилю вiд далекого, невидимого за вербами мiстксi сумовитим
зiтханням прибилася дiвоча пiсня. Чи вона вся, чи її основа була зiткана з
невидимих слiз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це
була навiть не пiсня, а сама жiноча скорбота, яка всюди шукала i нiде не
могла знайти своєї долi.
Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвiту,
Що розвiяв вiтер
По всiм бiлiм свiту.
Про який же вишневий, цвiт спiвають дiвчата: чи про той, що в свою пору
опадає з бiлих дерев, чи про тих хлопцiв, яких без пори, без часу по всiх
свiтах розвiяла вiйна i неволя?
Вiд приторку цiєї пiснi бiля Маркового серця ворухнувся болючий
хододок, отой, на якому набухають нелегкi спомини. Сьогоднi пiсля
пересварки з Киселем цi спомини вже вдруге збивали чоловiка на далекi,
затуманенi часом стежини. Вiдчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на
нiй поблискували цятки вологи i зворушливо лежали двi першi крихiтки
житнього цвiту, двi крихiтки отiєї надiї i таємницi, що тримає на ногах чи
валить з нiг селянський рiд.
I одразу ж по житньому текучому маревi, де переливались тiнi колоскiв,
справжня i мiсячна роса, до нього крiзь дiвочу пiсню i далекi роки долинув
напiвзабутий спiв його дружини, коли вона ще не була його дружиною i вiн
навiть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкiшшю брiв i не
станом, а пiснею заворожила й приворожила його. На її голос вiн, уже
немолодий парубок, поспiшав з прокуреної сiльради i пiдходив до того тину,
з-за якого жовточубi соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на
вулицю, не боячись, що чиясь злодiйкувата рука скрутить їм голови. I хоч
як нечутно вiн скрадався до дiвочої пiснi, Олена вiдразу ж вiдчувала його
ходу i насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
Тодi вiн уже звичним кроком пiдходив до неї, здоровкався й починав
прохати:
- Ну, заспiвай, Оленко.
А вона, тереблячи дрiбними потрiсканими пальцями краї дешевенької,
самими серпами замальованої хустини, вiдповiдала одно:
- Не хо...
- I чого ж ти не хочеш?
- Чого? Бо при людях не можна.
- А при худобi можна?
- А при худобi можна.
- Дурне говориш.
- Зате розумне слухаю. ,
- Може б, ти, дiвко, не соромилась мене?
- А чого б менi соромитися, хоча ви й начальство. - I її химернi,
ледь-ледь припухлi уста або зiтхали, або лише одними серединками сходилися
докупи, i тодi обличчя дiвчини дивовижно осявала не одна, а двi посмiшки,
якi так веселили його, що вiн починав радiсно гигикати:
- I звiдки у тебе взялися аж двi посмiшки?
Олена, не сердячись, тiльки поводячи одним плечем, розважливо говорила
йому:
- Треба щось i менi мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мiй
хазяїн каже, що ви дуже сурйознi, i в сiльрадi, i на людях. I хто б мiг
подумати? -i знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хмiль.
Отак вiн i зустрiчався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на
принадний вогник, отак i стояв пiд соняшниками, якi нахиляли над ними свої
золотi пахучi решета. А якоїсь зоряної вечорини дiвчина, не дивлячись на
нього, а в землю, тихо сказала:
- Марку, що ви думаєте про мене?
- Що я думаю про тебе? - скоса глянув на тендiтну постать наймички,
дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тiлi мiг оселитися такий
незвичайний голос: стрепенеться вiн у селi, а його чують i косар у лузi, i
орач у полi, i лiсоруб у лiсi. Навiть єхидний i скупий, мов дiдько,
Мелантiй Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що вiн своїй
наймичцi власноручно дає олiї, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, - це
делiкатна штука i дається навiть не всякому попу. - Думаю, Оленко, що ти
соловей, та й бiльш нiчого.
- Справдi? - збентежено пiдвела очi, над якими сполохано билися вiї.
- Справдi. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку
не купиш.
- А бiльш у мене нiчого й нема, - з вдячнiстю поглянула на нього. - I
вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
- Як у раю, хоча його теперечки нема нi на землi, нi на небi. Восени я
тебе безпремiнно аж у саму Вiнницю на якiсь курси пошлю. I ти станеш
спiвачкою, в жакетцi шерстянiй будеш ходити, а потiм зi мною й
здоровкатись перестанеш.
- Отаке вигадаєте, - доторкнулась рукою до соняшника, i вiн струсонув
на неї пару перестиглих пелюсток. - Нiкуди я не поїду з села.
- То чому, дiвко?
- Не поїду, та й годi.
- Гадаєцi, там гiрше буде, нiж у Горобця?
- Гiрше навряд чи де знайдеться.
- Тодi чому їхати не хочеш?
- Чому? - запнулась вона i приклала долоню до серця, немов боячись, щоб
воно не випурхнуло з грудей. - А хiба ви, Марку, нiяк не бачите, що я...
люблю вас? - зненацька випалила, густо зашарiлась i одразу ж поблiдла,
немов русалка.
Вiн здивовано i вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дiвча, над
головою якого похитувався розпатланий соняшник, посмiхнувся, крутнув
головою:
- Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
- Їй-бо. Хiба ж цим жартують? - правдиво, з острахом i мукою глянула на
нього, i її голос забринiв, мов трепет болючої пiснi.
Вiн тодi ще бiльше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дiвча,
яке ще й дiвування не знало i нiколи не виходило вечорами на гулi.
- I коли ж це на тебе найшло?
- Одразу, Марку. Як грiм серед неба, - i подивилась на небо, наче
звiдти й зараз iз зоряним пилом сiялось в її серце кохання.
"Чи це насмiшка, чи й справдi оця малеча вже щось у любовi петрає? То
коли ж вона встигла? I де ця любов взялася: чи не в лузi за чужою худобою,
чи не в полi за важкими снопами? Сам дiдько цих дiвчат розбере". Вiн
крекнув i багатозначно полiз рукою до потилицi.
- М"да... Буває... I коли ж цей грiм обiзвався?
Олена стрепенулася, випро.сталась i так подивилася своїми очищами на
нього, що вiн одразу побачив її розкриту, як свiжа рана, пiдкошену
коханням душу.
- Пам'ятаєте, як вперше з вами в сiльрадi зустрiлась? Тодi так
вiяло-хугувало, що й свiту не було видно.
- Ну, пам'ятаю, - сказав, нiяк не можучи пригадати, коли ж вона його
бачила в сiльрадi: хiба ж там мало рiзних людей товклося i в погожi днi, й
у завiрюхи?
- Я тодi принесла на люди свої сльози: хазяїн нi за що нi про що побив.
А подивилася на вас, - одразу про все забула: i про свої сльози, i про
того махомета: такi тодi у вас очi були!.. Ну, в саме серце дивилися.
- Справдi? - подобрiшав i лише тепер помiтив, що її коси так блищали
проти мiсяця, немов були виплетенi з щирого сонячного промiння.
- Справдi, Марку, - зiтхнула дiвчина.
- А чого ж ти про свого махомета нiчого тодi не сказала? Я дав би йому
такого духу... -одразу розсердився на Горобця i махнув кулаком.
Оленка боляче примружила повiки.
- Тодi я забулась, що й на свiтi живу.
- Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскiльки я старший за тебе? -запитав,
розумiючи, що дiвчинi не до жартiв.
- Ну то й що? -просто вiдповiла вона. - Старший, то й розумнiший.
- I що менi тепер з тобою робити? - вголос, як iнодi в сiльрадi,
подумав, насправдi не знаючи, як йому бути: чи вистоювати бiля цього
милогубого, з двома посмiшками дiвчиська, чи скорiше чкурнути додому, бо в
голови сiльради немало рiзного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу - так,
гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти бiля неї -
теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, вiн одiйшов з дiвчиною в затiнок, сiв на призьбi,
вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна
от-от струсити з вiй свої першi сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, i каралася, що виказала свою
таємницю, бо ж хiба можна дiвчинi першiй таке сказати?! Хiба ж не знає
вона, що в селi так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не
змогла стримати свого серця i за це може каятися усе життя.
- Якi у тебе гарнi коси. I важкi, - не знаючи, що сказати, зважив на
руцi її коси, що мiнились на мiсяцi, мов пшеничний колос, i пахли
невивiтреним духом перестиглого поля та цвiтом лаванди. Вiн знав, що i очi
в неї були синi, мов цвiт лаванди. - Дуже гарнi в тебе коси.
Вона нiчого не вiдказала, ховаючи вiд нього обличчя. Тодi, охоплений
жалiстю до дiвчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї
святешної сорочки i бережно пальцями провiв по її очах. Дiвочi сльози
обпекли його пучки, але принесли й повiв бентежного зворушення: бач, як
вона любить його! Воно, звiсно, й не гаразд, коли дiвчина сама признається
в таких дiлах, але, може, в п душi й любов така ж широка, як i пiсня? Теж
на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподiване, за яким ти гнався, - полетiло
невiдомо в якi краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, i невже
вона буде щаслива з ним?. В його душi заворушилися i хвилi великодушностi,
i хвилi остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправдi славна,
дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дiдька
бiдна дiвчина справить той одяг? Бач, тiльки й має приданого один голос i
таку довiрливу душу, що одразу вихлюпнулася з тiла. Добре, що вихлюпнулась
до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звiв би малечу з
розуму.
I тодi йому стало страшно за долю Оленки, неначе справдi чиясь хтива
пика тягнулась до неї, i тодi вiн взагалi розгнiвався на весь дiвочий рiд.
Iч, бiсової вдачi сороки: скiльки не вчить їх життя, а вони нiяк не
втямлять, що нашому братовi можна звiрятися в усьому лише пiсля весiлля i
нiяк не ранiше.
З приспаних подвiр'їв i з закуткiв села на нього раптово налетiли
весiльнi пiснi Дружок i свашок, i серед них вiн побачив оце милогубе
дiвчисько у весiльному вiнку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Пiд його рукою щулилось трепетне дiвоче плече, оте саме, яке вона
любила пiдiймати вгору, i навiть у плечi, у всiх його вигинах вiн
вiдчував, як ' билося i завмирало наполохане серце. I чим би утiшити його,
щоб i дiвчинi стало хоч трохи легше, i себе не зв'язати назовсiм? Але
нiчого путнього вiн не мiг розшукати у своїй розумнiй головi й, поглянувши
на босi ноги наймички, запитав: - У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, i
похитала головою:
- Нема.
- А тобi треба чоботи.
- Влiтку?
- Навiть улiтку, щоб, коли нахолоне земля чи на росi, голос не
простудила, бо вiн у тебе такий, що людям потрiбний. Це розумiти маєш!
- На покрову мама справлять чоботи.
- Чого ж мама?
- Бо я їм вiддаю увесь зарiбок.
- Значить, дома велика сiм'я?
- Восьмеро дiтей i мама.
- Аж восьмеро! Батька нема?
- Нема. Врангелiвцi розстрiляли.
Дiвчина зiтхнула.
- I мене денiкiнцi розстрiлювали.
- Знаю.
- Де ж твоя сiм'я живе?
- Далеко, у степу.
- Бiдує?
- Тепер нiчого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тiльки вижили - й
досi не збагну, - пробiгла Дрож по всьому дiвочому тiлi.
- Розкажи, Оленко.
- Що ж тут розказувати? - запитала, перемагаючи сльози.
- Усе-усе, що на душi лежить.
- Мало там доброго покладено, - невидющими очима, в якi вже входили
страхiття минулого, поглянула на нього, помовчала i зажебонiла, немов
срiбний струмок: - Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березi:
хiба ж мати своїми пучками вигодує таку сiм'ю? Що можна було спродати -
спродали, дожили до весни й почали з голоду помирати. Я тодi всi
навколишнi села обходила - може, найме хтось. Та де там було, хоч за
харчi, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечiр'я на багатий хутiр.
На мене спочатку накинулися вовкодави, а потїм вийшов господар. Змiряв
мене з голови до нiг i не прогнав, а повiв до кати, i тут так запахло
стравою, що я мало не зомлiла. В хатi й господиня була, червоняста, мов з
печi витягнена. Подивився якось чудно господар на неї, пiдвiв угору
кошлатi брови, а жiнка кивнула головою й почала розпитувати, звiдки я, що
i до чого. Вони довго i нiби зичливо придивлялись до мене, потiм
господиня, горблячись, полiзла до печi, дала пообiдати i навiть коси
похвалила: певне, не побачила, що я аж двi скибочки хлiба кинула за пазуху
для братикiв i сестричок своїх...
На другий день, дивлюся, до наших ворiт пiд'їжджають конi, не конi, а
змiї, запряженi у високий новий шарабан, а на ньому сидять у святешному
одязi вчорашнi хуторяни. Я спочатку аж вклякла серед подвiр'я -
перелякалася за тi двi скибочки хлiба. Та бачу, хуторяни приязно закивали
головами: вiн у брилi, мов соняшник, а вона в темних хустках, нiби качан
вчорнiлої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися помiж
собою й заходять у двiр. Тут вони почали пильно придивлятися до нас,
дiтей, i до пухлих, i до висхлих. Потiм викликали матiр, теж обмiряли її,
мов кравцi, й на самотi заговорили, що вони заможнi, але бездiтнi люди.
Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати вiддасть її, каятись не
буде, а вони зарятують сiм'ю: привезли за мене цiлий мiшок зерна. Тiльки
ще одна умова, щоб нiхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.
- I навiть у велике свято не можна буде її провiдати? - зажурилася
мати.
- Навiть на святий Великдень, - строго вiдповiв господар. - Ми хочемо,
щоб душа дитини не розривалася мiж вами i нами. Всюди має бути порядок.
- Хiба ж це по-людськи? Я ж матiр їй.
- А оцим не матiр? - хуторянин обвiв очима всю малечу. - Думайте про
них, а ми про Оленку краще за вас подумаємо. То будемо сватами? -i
простягає матерi руку, велику й чорну, наче лопата.
Поглянула мати на нас, заплакала, витерла очi подолком i каже до
хуторянина:
- Зносьте зерно, будемо темними сватами.
- Чого ж темними? - дивується i хмуриться господар.
- Бо я не бачитиму нi вас, нi своєї доньки, а ви нас i зараз не хочете
бачити.
- Ми не силуєм i не неволимо тебе, жiнко добра, - обiзвалася молодиця,
ще бiльше запинаючи темними хустками гарячi краї повних рум'янцiв.
- Так мене горе силує, - застогнала мати i рукою сорочку i серце
згрiбає. - Де ваше зерно?
- За цим дiло не стане...
Знiс господар мiшок, скинув з плеча, поставив рiвно посеред хати, ми
всi облiпили його, мов рiдного тата. А мати кинулась до скринi, знайшла
свої дiвочi коралi, витерла їх об груди.
- Оце тобi, донечко, i пам'ятка, i придане, - чiпляє менi на шию, а по
щоках н сльози котяться, завбiльшки як оцi коралi.
- I в них я поїду?
- Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе, а ти
її од смертi зарятувала.
I похапцем, певне, щоб я не збагнула всього при нiй, випроводжає до
ворiт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив мiж собою i жiнкою i
злегка торкнув вiжки. Конi форкнули, вигнули пiиї й рушили з мiсця.
Глянула мати на мене, зойкнула, вибiгла за ворота, руками за колеса
чiпляється:
- Вiддайте мою доньку, вiддайте, люди. I зерна вашого не хочу... -
Навiть не помiчає, як руки на шпицях перекручуються.
Хуторянин зупинив конi, злiпив докупи волохатi брови и з-за плеча
понуро кинув матерi:
- Виходить, не будемо сватами?
- Ой не будемо, повiк не будемо. Яка вже з нас рiдня... Хай вам ваше
багатство, а менi мої дiти. Хуторянин понуро глянув на матiр.
- Ну, що ж, вольному воля, а спасенному рай. Коли маєш таку охоту
носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.
Злiз вiн з шарабана, зсадив мене на землю i поволеньки, щось бурмочучи,
пiшов до хати, вхопив мiшок за гичку, кинув позад господинi i так вдарив
по конях, що аж здимiлись i вони, i хуторяни. А мати притулила мене до
себе, обцiловує, наче вiк не бачила, i коралi не знiмає.
Знову пiшла я другого дня по селах, от на шляху й зустрiла дiвчинку
рокiв дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди iз своєю рiднею. Чужi
люди поховали i матiр, i батька, а сама Василинка вже вiд голоду не може
ходити. Доплентались ми якось додому, показала дiвчинку матерi й благаю:
- Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж їй у
свiтi прожити?
Одвернулася мати од нас, а я наперед забiгла, до її висохлих нiг
чiпляюся:
- Вона ж кругла сирiтка, та ще й з далекого краю. Чуєте, мамо, хай у
нас живе!
Мати безнадiйно похитала головою:
- Хай живе, коли виживе.
Отак у нашої матерi i стало восьмеро дiтей. Ще не встигла вона
нажуритися моєю знахiдкою, аж у двiр з картузиками в руках поспiшають нашi
хлопчики: Сергiйко, Iванко й Петрусь. Радi такi, що й не сказати:
- Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! - гукають i очима прядуть на свої
картузики.
- Що ж у вас там, шибеники? - перелякалася мати, чи не вкрали чого, бо
за це в нас тодi й дiтей убивали.
- Воронячi крашанки. От скiльки надерли! Сирих напилися досхочу, а
тепер будемо пекти. Вони добрi. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо! - i
починають хвалитися своїм добром.
А через кiлька днiв комнезам зарятував нас пудом муки. Якось i вижили,
нiхто не помер. А мати й досi кажуть, що у мене такий голос од воронячих
крашанок узявся.
I ця тиха, до краю довiрлива розповiдь перевернула чоловiковi душу i
видобула з неї не тiльки спiвчуття, але й першу хвилю кохання.
- Ох ти, горенько моє спiвуче, - пригорнув до себе дiвчину i мiцно
поцiлував.
- Ой не треба так, Марку, - злякано вiдсунулась Оленка вiд нього.
- А чого не треба? - вiн знову потягнувся до дiвчини.
- Бо так не годиться.
- Годиться, - впевнено вiдповiв. - То любиш мене, Оленко?
- Ще й питаєте. Люблю, як душу.
- I я тебе... трохи.
- I?
- Насправдi.
- Дурите голову.
- Не навчився цього, Оленко, й досi.
- I справдi трошки любите? - i в своїй надiї навiть поглянути боїться
на нього.
- Справдi трошки люблю, а любитиму ще бiльше. Це теж не зразу
приходить. - Свято повiрив, що тiльки так мусить бути.
- Ой, - зiтхнула i вдячно, з невимовною радiстю подивилась на нього. -
Чи це сниться?
Вони незчулися, як розчинилися хатнi дверi й на порозi з'явилася
мiшкувата, в полотняних штанях i довгiй полотнянiй сорочцi постать
розпатланого Мелентiя Горобця.
- Хо-хо-хо, - не засмiявся, а хрипко закудкудакав дукач. - Сплю я собi
спокiйненько й не того, що до моєї наймички сам товариш голова
пiдсипаються! Так вона ж пiсля государственої любовi не захоче в гною
бабратись або и засне на хазяйськiй загiнцi. Уводите ви мене, товаришу
голова, в розорєнiє податками, то не розоряйте любов'ю.
- Чи не пiшли б ви, Мелентiю, пiд три чорти i четвертого сатану? скипiв
тодi вiн, пiдводячись iз призьби.
- Ай-я-я-й, товаришу голова, - ехидничав Мелентiй. - итак
говорити-балакати бiля моєї наймички i хати? Що ж тодi село i довєрiє мас
подумає про свого голову? Не вiзьме воно його за гичку? Ану, марш,
недотепо, у свiй закапелокi Бач. їй тiльки iз начальством заманулось
вiстоювати, i пересудiв не боїться! - визвiрився на Оленку.
- Не квакайте, Мелентiю, як ропуха в болотi. Олена до вас бiльше не
пiде, - обома руками пригорнув дiвчину, а вона, золотокоса, притулилась до
нього, мов осiння вербичка. - Вона до мене пiде.
- Аж на цiлу нiч? - вкусив дукач.
- На цiлий вiк...
...З того часу, здається, справдi пройшов цiлий вiк. От уже и нема його
Оленки: чужий горбатий автомат кiлькома грудочками свинцю обiрвав її
життя, мов i не було його.
- Хоча б не стрiляли, iроди, в очi, - сказала вона перед смертю.
I їй iроди не стрiляли в очi, а вдарили в самi груди, де материнство i
її прекрасна пiсня...
Марко зцiпив зуби, похитнувся, болiсно повернув голову набiк, наче мiг
її одвести вiд ударiв споминiв. Мороз шорсткими лишайниками вбивався йому
в корiння чуприни очевидячки, лишав на нiй свої сивi слiди. Марко запустив
руку в чуба, щоб прогнати звiдти холод, i примружено поглянув удаль.
Пiд обрiєм так само уперто трудився самотнiй нагорблений вiтряк, а
помiж його крилами золотим кошем тремтiло небо, неначе ладналося осипати
своє зерно всередину вiтряка. I дарма що на цьому ж полi вiйна до сам...
