Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №11
...вже сидiв улiзливийкомiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про родини й
вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим
i рудим волоссям обличчя, i дрiбнуватi очi насочилися спiвчуттям i
радiстю.
- Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на
мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм простягнув завгоспу
блакитний, наче витканий шматок паперу.
- Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав Мамура, пробурмотiв про
себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм дiвчина!
А це з нею не Маркова Тетяна?
- Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
- Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю хату, з
пiдпiччя витяг четвертину самогонки i поставив її бiля листа, що не
лiтерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у
мене.
- Ще б не радiсть! - комiрник розщебнув свитку, вiдв'язав од пояса
поморщене кiльце ковбаси i, сяючи всiма барвами щетинистої бороди,
самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична.
- В трясцю її! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi.
- Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятiє треба мати, о! - повчально
сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги
на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив вперше в його
очах щось подiбне до бабської безпомiчностi.
"Навiть такий злодiй може переживати", -здивувався i по-фiлософськи
сказав:
- Люблю, коли є приключина випити i дати роботу зубам та кендюху.
Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим стає.
- Коли ж вона може прибути? - вголос думав про своє Мамура.
- Коли жива, то прибуде, а нежива - не встане з землi, - далi
мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенної вдачi Марко викупав
Безбородька?
-Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно!
- вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: - Гляди
менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш.
- I знову дурний, - огризнувся Шавула. - Не сьогоднi ж я на свiт
родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку
вкинути?
- зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий книш,
рукою витирала їх i ронила новi.
- Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула.
- Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка.
- Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспокоїв її комiрник.
- Ну, як ти можеш? - з докором крiзь усi сльози поглянула на
кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж вiн такого сказав?
Теж менi антилiгенцiю корчите наче не знаємо, з чого ти жила i чим живеш".
- Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тiєї самої ночi,
коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив їй за дурне слово
ножем вибрати душу. I з тiєї ночi її похолола душа вже не жила, а
животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя.
Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли вiдчинились дверi и на
порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии.
- Оце такi А я думав, Марку, що ти вже в тюрмi прохлаждается, -
розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули.
Безсмертний навiть не зирнув на комiрника.
- Тодоше, що в листi про мою доньку написано? - з мукою i надiєю
поглянув на Мамуру.
- А вiн тобi й не скаже, що там написано, - несподiвано для всiх
одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу.
- Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко.
- Тому, що ти копаєшся та пiдкопуєшся пiд нас, - Шах вула взяв з
пiдвiконня конверт. - Ось вiн, лист, як миленький... Скинь шапку,
поклонися, тодi й покажемо!
- Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й
навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок
i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику!
- Та бери... Я ж пошуткувати хотiв. -В дрiбних зiяцях комiрника
схрестилися злiсть i страх.
Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияiв фото, прикипiв до
нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати
очi.
- Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка.
- Де вона тепер? - глухо запитав жiнку.
- Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю. Розлучила ж їх страшна
кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят.
- За полiтику забрали її, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки ж яка
полiтика була в цих дiтей?..
XIX
Першими до Марка прийшли конюхи з дiдом Євменом i Григорiй
Заднiпровський. Дiд Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю
землянку:
- Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст!
Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався.
- Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст?
- Вiн ще й смiється, а не кається! - обурився старий. - Скажи, що ти
зробив з Безбородьком?
- Та хiба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
- Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було
торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили.
- Їй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi, окрiм дiда
Євмена, засмiялися.
- Невже тобi, Ганно, шкода було б бiсового Безбородька? Може, ще й
плакала б за цiєю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий.
- Безсовiсний i єретичний ти дiд. Хотiв би, щоб моfo сина по судах
затягали?
- Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,- заспокоїв її
старий.- Але тобi, Марку, треба кудись зашитися на цi днi, бо вже
посланцi, як у жнив'яну годину, помчали з папiр'ям i в райком, i в
райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю, i до прокурора. Нарештi пiшов
Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить.
- Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою,
не спускала погляду з Марка.
- Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе,
Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi над
рiчкою стоїть клунька мого кума...
Конюхи, згадавши, як дiд Євмен унадився туди за кумовим сiном,
засмiялися, а дiд Євмен витрiщився на них:
- Чого повижолоблювали роти? Розживiться на такого кума, тодi й
гигикайте. Отож, Марку, бiсiв Антон навiть запагубити не посоромиться
тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом вiзьмись рибалити. Вiн
повезе тебе на такi, чуєш, карасюватi мiсця, що й не снились нiкому.
Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш i на посвiт поїхати
щупаччя бити. I тобi перепочинок буде, i кумовi радiсть. А ми всюди
пустимо поголоску, що ти поїхав долiковуватися. По руках? - Мiцно вдарив
усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка.
- Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились очi
в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка?
- Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тiльки до неї, а не до
хатнiх гараздiв тягнуло його. А який вiн човняр! Зробить човна, як
скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе на людському
перевозi.
- Так ваш кум перевiзник? - згадав Марко сивоголового, високого
дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був схожий
на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить?
- Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив нiкого, окрiм
партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу.
- Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко.
- I сьогоднi ж дочекаєшся мiлiцiї. А вона вже знає своє дiло: iм'я - в
протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю?
- Заробив її, дiду.
- Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час
вививається на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони
ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать.
- Треба, щоб побiгли. Це допоможе Марку Трохимовичу, - обiзвався
Заднiпровський.
- Поки це пособить, а час уже на боцi Безбородька. Це теж треба
розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi
треба їхати до мого
кума.
- Ай справдi, час треба виграти. - Григорiй Стратонович запитливо
поглянув на Безсмертного.
- Постараємось без кума виграти його, - посмiхнувся Марко, -бо що б
довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда Євмена не було такого доброго
кума?
- Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти батька зна що! - розсердився
старий. - Звiсно, тебе не повiсять за купання, та гiркої жовчi
наковтаєшся, бо зараз, пiсля всiх заяв Безбородька, твоє лежить знизу.
Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв!
- Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати.
Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави:
- Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу дiяльнiсть, я, Марку
Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому.
- Не варто.
- Чого там не варто, хай знає чоловiк правду. - обiзвався Гайшук.
- Хто секретарює тепер у нас?
- Iван Борисенко.
- Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд Євмен.- Коли вперше приїхав
до нас i почав своїми очищами оглядати усю руйнацiю i всi нашi достатки,
ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i
з людей, i з землi. Нiчого не пропустить, нiкого не пожалiє, щоб без
орденiв не ходити". I що ти думаєш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за
вiйну мав, не треба було їх з планiв вичавлювати. Чоловiк вiн виявився
крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi має строгi, навiть коли
смiється. Це вже природа!..
Надвечiр до землянки на заболоченому конi пiд'їхав дiльничний
мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого хвоста,
то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки
не в безхмарному настрої.
- Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозi,
вiддав рукою честь, а очума погрозу.
- Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному.
Милицi трохи подiяли на гостя, вiн уже спокiйнiше . оглянув Марка,
крутнув головою i знову приклав руку до картуза:
- Честь маю - дiльничний мiлiцiонер Дорошенко. Значить, тут живе
солдат? А дiї - партизанськi?
- Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась дiльничному,
i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостиглої порiчки.
- Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин i сил.
То поговоримо душевно?
- А хiба ж вийде у нас душевно?
- Кусаєшся, службо?
- Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом.
- Так i треба,- схвально кивнув головою.- Перед ним i генерали
тремтять.
- В їхньому нинi перед протоколом страшнiше.
- Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний. Пiдпротокольний почав
йому подобатись.-Давно воюєш?
- Це теж для протоколу?
- Нi, для знайомства.
- Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того
часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив.
- Рани болять?
- Нi, ниють.
- Хороми для них не пiдходящi. Деревляччя своє швидко порубаєш на
дрова? - подивився на костури.
- До весняного Миколи.
Дiльничний здивувався:
- Чому така точнiсть?
- Бо люблю сiяти гречку.
- Гречку, кажеш!.. Як вона тiльки пахне! - задумався i посмутнiв
мiлiцiонер. -Довелось менi в сорок першому оборонятися на розквiтлому
гречищi. Мiномети б ють - спасу нема, осколки фуркають, мов чортова
начинка, а гречка аж гуде вiд бджiл i так пахне, мов сама на меду
виростає. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали.
- Як i народ, - теж задумався Марко.
- Iстинно, як народ! Добре сказав! - Вже з приязню поглянув на
пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене. Коли прийшов до
пам'ятi, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки
господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у
тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
- Думаю, для Безбородька.
- Заперечуєте факти?
- Нi, стверджую. Виймай протокол.
- Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета,
а сам придивляється до Марка. - Будемо говорити як солдати однiєї судьби?
- Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однiєї
судьби. Слухай...
Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся, вийшов
iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Вiн
сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив їх i виголосив єдиний тост:
- За правду, яка б вона не була!
- За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко.
- А бiльше менi пити не положено. З цим бувай здоров, Марку
Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:
разом пiдемо сiяти гречку! Згода?
- Спасибi.
В колгоспi дiльничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям
потис йому руку:
- Як воно справи?
- Ви що маєте на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний.
- Питаюсь, як мої справи!
- Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на українську мову.
- Не розумiю.
- З охотою поясню. Там є генiальнi слова: "А паразитiв жде бiда!" Усе
вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено.
- Вiрно, голубчику, - по-своєму зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що
iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше?
XX
Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'їхали до скверика, за яким
бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту.
- Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував
кiньми. Заволохачена посмiшка нерiвне розповзлася по кустратому виду
комiрника, а в дрiбнуватих зiницях спалахнула зловтiха. - Значить,
приїхали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонiї
вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! - люто
крутнув над головою батогом.
Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що
проглядало не тiльки з п'янкуватих очей i туго натягнених, без жодної
зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв рiзнобарвної щетини, якою
Шавула у вiйну набавляв собi вiку.
- Радiєш, Мироне?
Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а
коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у дрiбних зiницях i
великих бiлках.
- Питаєшся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь -
нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз порожньої
середини.
Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника:
- А добре ти гигикаєш.
- Як умiю. - Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А спитати
б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селi, хоч ти менi десь у
сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи я
й доброго слова не почув. Не правду кажу?
- Правду, Мироне, - охоче погодився Безсмертний. - Якось нi добрих
слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд чи скоро
буде.
- От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi вболiвати за
тобою, коли ти самохiть узяв та и наступив на саму бiду? Iнтересу
риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в
одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi
тiснiш. З якої б це причини?
- Нiби ти не знаєш цiєї причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний,
беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навiть починало
подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути своє нутро,
хоч i противне, але чiпке, як усе, що пристосувалось не творити, а
вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати.
- Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою,
а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-своєму, - зручнiше вмостився на
возi Шавула. Ти, як здається менi, нагрузив на свої плечi непосильну ношу:
хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину вiру. А я не
бажаю перед нею шапкувати: в мене є свiй бог, свiй закон, i хочу жити сам
по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при совєцькiи владi. Так менi
i просторнiше, i вигiднiш.
- Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав тiльки такого бога, що
капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але i в чорта
шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа.
- А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула
i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у небi,
i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi своєї вигоди, шукаю i я
її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю -
не випускаю iз рук. О!
- Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi од цього
слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт
у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, i бджолу
надвоє перекусить.
- Ось у цьому параграфi, Марку, ти вже загинаєш,- не обурився, а
дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до моїх рук щось прилипає,-
нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв ходити
i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати
надвоє чи начетверо - цим категорично не займаюсь. Я не такий
жорстокосердець, як Тодох Мамура,- таке менi самому нi до чого i
невигiдно. О!
- А красти вигiдно?
- Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене ж
i хазяйство, i жiнка, i дiти є... Ну, чого так дивишся i косуєш, наче
вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними. Ти,
наприклад, бажаєш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я, не суперечу,
не заважаю, але й не завидую. За всi свої iдеї аж з вiсiмнадцятого року й
понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та двоє костурiв пiд
пахви - i не журишся.
- Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш
свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко.
- Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,- зверхньо викривив посмiшку
Шавула.Значить, заробив ти за довгi роки шинелину i милицi та й цим
гордишся, бо найбiльше думаєш не про себе, а про всi мiжнародностi,
свiтовi неблагополучiя, революцiї, контрреволюцiї, демократiю i рiзну
опозицiю. А менi все це, навiть коли гамузом узяти, i за вухом не
свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю
краще сходити, щось солодше чи тлустiше в кендюх покласти, навiть, не
спасаючись партiйної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й
запас якийсь у своїй коморi мати, щоб не сидiти без хлiба, як ти, на
маминiй картоплi... В мами тiльки її молоко добре, а решту харчiв треба
самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму -
пiднiмай його, а мене й звичайне, вiкодавнє сонце поки що грiє, не
зобижаюсь.
Марко спочатку навiть розгубився: чи не жартує подурному комiрник. Але,
коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв.
- Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще бiльше зсередини обрiс
щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався:
- Ну, й що з того? Всi твої лекцiї до лампочки менi.
Ще щось скажеш?
- Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
- Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь вид Шавули
позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи їх тут,
бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. I свою правду не дуже
накидай iншому. Менi поки що вистачить i своєї правди i кривди. Я не знаю,
що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i в селi
ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних органах
а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче
кожне созданiє.
- Загрожуєш?
- Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i маєш як, але
не заважай i менi: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навiть
головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в
портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вiє?
- Зрозумiв, звiдки сморiд iде! Ну, спасибi хоч за те що повнiстю
розкрив свої карти сам просвiтив себе. Це згодиться - спокiйно сказав
Марко i зсунувся з воза.
Комiрник уже розкрив рота, щоб щось вiдповiсти, але враз чогось
занепокоївся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до
заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чує пiдозрiлий передзвiн: коли
Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
- Що в тебе, Марку, так подзвонює?
Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався щур
з комори!
-Не розiбрався? - запитав їдко з-за плеча.
- Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям Шавули i наче пiдморозила його,
навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху.
- То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свiчку,
щоб рятував тебе.
Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився йому вслiд,
потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовдженої потилицi.
"Невже то ордени чи медалi так задзвонили. Що, коли й справдi цей
iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас? Тодi
його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти в таку
душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою
масть. Тепер пiде Марко iдейним тузом - i сам бджолою станеш, яку
перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,- теж
заманулось на свою голову полiзти в оратори".
Шавула спересердя оперiщив батогом по горбкуватих клубах коней i в
невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий iнтерес до широкогрудої
i стегнастої буфетницi.
В приймальнiй першого секретаря сидiла темноброва дiвчина з таким
непроникливим виглядом, наче в неї десь пiд перукарськими кучериками було
виштампувано гриф "секретно". Та навiть її, коли Марко назвав своє
прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним
порухом довгих вiй русалки.
- Iван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж iшли на
пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця.
- На пленум?-неприємно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi
очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги.
- Еге ж. Вiн уже закiнчується - ви чогось припiзнились. Я проведу вас.
Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi шухляди, поторсала
їхнi ручки, непомiтно пiдслинила пальцем бровенята i впевнено пiшла
попереду Марка, якого рiшення секретаря занепокоїло i нахмурило.
"Невже йому заманулося виносити на люди таку дрiб'язкову справу?
Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А може, дружки й прихильники
Безбородька вдувають у це купання якусь "iдейнiсть"? Спокiйнiше, Марку,
спокiйнiше, на люди йдеш, а вони за вiйну в усьому навчились
розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспокоїтись.
Ще з порога вiн швидким поглядом окинув президiю пленуму. За столом
побачив тiльки двоє знайомих облич:
Киселя i Броварника. Мiж ними сидiв, зосереджено прислухаючись до
голосу молодої жiнки, яка стояла на трибунi, чолов'яга рокiв тридцяти
п'яти з хмурим циганським обличчям i таким чубом, наче з нього ковалi
накували кiлька низок чорних перснiв.
"Оце й є Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд Євмен малював
йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка
красувалося три бойових ордени.
"Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима
показав йому на лаву бiля дверей i знову почав прислухатись до
переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло над
головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона сiяла його,
як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками i
прослався по вересневих росах.
- Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь не порадував
нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... -
З нього льону всi мої дiвчата пошили найтоншi сорочки, їх ми одягнемо в
день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни.
Її мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i носом. Вiн
довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день нiчого не
має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднiшнiй день були и iншi
культури.
- Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко.
Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й
ланкової. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова
пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував
бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому за нелюбов до
льону i за увагу до тiєї гречки, через яку можна позбутися голови i нiг.
"Цей умiє пропiсочити", - прислухаючись, прикидав у головi, що має
сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
- Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру
- коноплi.
В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його, а
в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука i вручила порошком
складену записочку. В нiй олiвцем було написано кiлька слiв: Марку
Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський".
Корчувата, кручена всiма негодами i ревматизмами рука подружньому
поторсала Маркове плече:
- Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi?
Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче смiялось пiдсушене,
легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря Панаса Гаркавого,
який ще у вiсiмнадцятому роцi був за Радянську владу, тiльки без
комунiстiв, бiльшовикiв i комiсарiв. На трофейному нiмецькому пiджаку
старого красуються чотири георгiївських хрести, а поверх них - срiбна
партизанська медаль.
- Дiду Панасе, це ви?
- Га нiби я, - задоволене посмiхається старий. - А чого ти на якогось
генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося?
Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi?
- Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю i не
вношу поправок, щоб не збитись полiтично.
- Та невже, дiду, ви в партiї? - ще бiльше здивувався Марко.
Старий схвально кивнув головою.
- Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i всi мої
дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побоїщах, як я колись за вiру, царя i
отечество. Марко посмiхнувся:
- Дiду Панасе, це безпартiйний виступ.
А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно георпi кровю
зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець - вони
люблять, як щось подзенькує, - не добереш, чи серйозно говорить, чи
лукавить старий.
А тим часом на трибуну при медалi i кiлькох значках пiднявся Антон
Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими,
неначе вони щойно випiрнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й
страждання.
- Ти думаєш на пленумi розглядати цю iсторiю? - невдоволено шепнув
Кисiль Борисенку.
- Нi, я думаю, чого навколо неї в районi закрутилась цiла завiрюха? З
ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про купання, мовби це було
якесь хрещення Русi.
Кисiль поморщився:
- Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду.
- Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови.
- А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганяє чоловiка пiстолетом
у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi пасти. Яку
анархiю розвела вiйна!
- Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись
до окривдженого Безбородька.
Антон Iванович переконливо розповiв про воєннi труднощi колгоспу, який
ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку до посiвної, про
труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних, що заважають
працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших
нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал
неждано вибухнув смiхом.
- Що це робиться? Чого вони регочуть? - здивовано запитав Борисенка
насурмонений Кисiль.
- Напевне, є така весела потреба в людей, - блиснув
чистим бiлозуб'ям.
- Людина знущання перенесла, а з неї смiються. Це навiть непристойно,
це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком голови
пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив своє оповiдання тим,
що комунiст Марко Безсмертний нагло пiдiрвав його авторитет серед тих
людей, що побували в окупацiї i до яких ще всiляко треба приглядатися.
Кидаючи тiнь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить
неабияку пильнiсть, хоча корiння її було не дуже глибоким - недовiрою до
людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на їхньому тлi, а на їхнi
нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки:
"Все це штучки зоставанцiв, сiяти їх треба на сито, а перецiджувати на
цiдильник".
Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще бiльше
нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся.
- Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! - обiзвався
Броварник.
-А й справдi! - пiдтримали його з зали.
Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово.
Марко поволi пiдвiвся з лави, глянув на залу, але нiкого не мiг
вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що вiн безконечно довго добирався до
трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили впасти
на помiст.
- Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? -
почув строгий голос Борисенка.
- Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко.
- Вас товариш Безбородько нiде не обмовив?
- Мене - нi, а людей обмовив: навiщо їм i досi пекти очi окупацiєю?
Рани лiкують, а не ятрять.
- Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув
на Безсмертного. - Ну, а в iсторiї з Безбородьком ви свою, як би її
назвати, помилку визнаєте?
- Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу.
- Чому?
- Мене змалку батько-матiр учили шанувати i жiночу красу, i жiночу
працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою
стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою.
- Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i зубами
i вперше посмiхнувся.
- Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання, - невдоволено
кинув Кисiль.
- А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо бiля землi,
хлiба, меду, сонця, - спокiйно вiдповiв Марко, а внизу прокотився
легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не писали, але
прийде час - напишемо, бо є про що.
- Фiлософи! - їдко чмихнув Кисiль. - А чому ви, фiлософе, свого
пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте,
скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку?
- Нi, не знаю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з мiсця i вказiвним
пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи, сказав Марко i
звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет особистий подарунок вiд мого
генерала, скiльки я отримаю?
- Цього я не знаю, це вже, виходить, iнша рiч, якщо е формальний
папiрець, - на мить розгубився Кисiль. I тодi з лави обiзвався
Безбородько:
- Безсмертному легко було воювати персональним пiстолетом зi мною,
абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже, як воював
на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у селi
пiшли чутки, що й там вiн анархiю накоїв i його позбавили нагород чи
нагороди, словом, розжалували...
- Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко.
- Нi, не було, - поблiд од незаслуженої образи, навiть кiнчик губи
прикусив.
- Нагороди маєте?
- Маю.
- Хай покаже! - гукнув Безбородько.
- Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув посмiшку
в нерiвну пiдкiвку вусiв.
- Та хай покаже, коли є що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв
iз залу.
Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а
Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця.
- Не застуй, водолазе. - Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув
шинелю, i Антона заслiпив i приголомшив блиск орденiв та медалей, а
особливо Золотої Зiрки.
"Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як же воно
так вийшло усе?"
- Ах ти боженьку мiй, нiчогенько собi нахватав заслуг, - не то
захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не помiчаючи, що так
неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись.
Повеселiшало й обличчя Борисенка.
- От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм
- не то з повагою, не то з посмiшкою глянув на Марка: - Трудно було
стiльки заробити?
- Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись
вiдповiв Марко.
- I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? - не витримав дiд Гаркавий,
прикриваючи рукою всi свої георгiї.
- На танках, Панасе Дмитровичу.
- Тодi це серйознi ордени! - багатозначно промовив старий, не
одпускаючи руки од Георгiїв, яких навiть у голод тридцять третього року не
понiс до торгсину. - I скiльки ж ти їхньої фашистської машинерiї
понiвечив?
- В тому бою чотири чи п'ять.
- Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не
знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставляє пiд удар. -
Такi бої не забуваються.
- Таке не забувається, - задумано погодився Марко, а перед ним нерiвно
виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що
страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався
вогонь, дим i чорнозем.
- Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що
спiймав Марка на брехнi.
- Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся до людей. -За
чотири точно пам'ятаю, бо тодi я ще був бiйцем, а не продiрявленим
решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй пам'ятi пiдбив, чи мої
хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi своїй дописали, щоб я
став Героєм, - щиросерде глянув у подобрiлi очi незнайомих друзiв, а
погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може,
i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi Марка було
щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом.
- Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг
Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк i не говорити про цей
п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з такою людиною, напевне, добре буде
працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи двоїти не буде.
Хорошу глибоку тишу, що очищала душу вiд намулу рiзних дрiб'язкiв,
об'єднувала добрi почуття i виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного,
хто сидiв тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
- От бачите, i примiтка, чи як її назвати, знайшлася у геройствi
товариша Безсмертного. I суттєва примiтка. Видать, не за всiма правилами
фортунило йому. I тому я хотiв би довiдатись ще про одно: чи знало
командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi?
В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя i знову залягла
така тиша, наче хтось зачарував людей.
Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв затремтiли: Безбородько
шукав i знайшов найболючiше мiсце.
- Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як
у колiнах затенькали i почали пiдгинатися покалiченi ноги. -Я не
приховував своєї бiографи, не кривив совiстю нi перед людьми, нi перед
смертю, їй теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за
костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
- Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно ударили
пiд серце. Ну, а щоб не було потiм по рiзних закутках кривих розмов,
закiнчимо їх тут перед людьми. Так лiпше буде... Довелось побувати в
тюрмi?
- Не минула тяжка година.
- Розкажiть коротко.
Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка:
- Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи...
Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв:
- А ви там i там встигли побувати?
- Мав таке щастя.
- Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки.
- Може, не треба? - насторожено запитав Марко. - Декому це може не
сподобатись...
- Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають очi. Так
невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. - Якщо можете,
говорiть.
Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн нiяк
не мiг зiбрати давнiх лiт: вони то бродили десь у темних полях, то
вершниками летiли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього
храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею: за польного гетьмана
Потоцького i за владарювання Денiкiна. А увесь зал, притихши, чекав
Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль.
- У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно стукнуло сiмнадцять лiт, я
одного вечора зi своїм другом Устимом Тримайводою вивiв з обори хазяйськi
жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило
менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i скидався на
хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли
в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i.
зроблю, i попервах побрив пушок на верхнiй губi. Отак i почалось моє
партизанське життя: в бою мене хвалять, а пiсля бою насмiхаються i
допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у польського магната. В
однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною коня i захопили
мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький
монастир, що всiма своїми вежами тягнувся до неба. Вночi пiд якимсь
камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили пальцi,
позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли в школу до
темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки. Вiн, артистично граючи
голосом, без крику, без лайки, наказав розстрiляти нас, позiхнув,
перехрестився i пiдiйшов до телефону. I тодi я помiтив, що в офiцера
блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось повезли в монастир, а через
години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста, де
трухлявiла i розсипалась камiнна старовина султанської Туреччини i
шляхетської Польщi. Навколо неї кудись пливли i пливли звичайнi бiленькi
хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про таку ж хатку в своєму
селi, де з вiкон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край
мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий липовий шлях... I
менi так тодi захотiлося жити, що я й не стямився, як на очi набiгли
сльози. Це побачив тiльки старий партизан, якого ми всi звали дядьком
Тарасом. Вiн бережно витер їх рубом долонi, поцiлував мене в щоку i тихо
сказав:
- Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей убиває, той жити
довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас, а особливо
тебе, дитино.
- Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи, як то правда згадає
малого партизана, i тодi побачив її - вона була схожа на мою матiр - i
сльози вже бiльше не з'являлися на очах.
Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй
колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як пiднялись
рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок i хтось
тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася
наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де господарювали
нашi партизани. Оце було моє перше сидiння...
А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому роцi, за зерно.
Тодi я був головою колгоспу. Виконали ми хлiбозаготiвлю, здали i
зустрiчний план, пiсля цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового
плану, я за одну нiч роздав хлiб на трудоднi. Ну, а хтось зразу ж i
настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився за гратами.
Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця, хотiв щось
сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець.
Безсмертний краєчком ока помiтив це й вiв далi:
- Слiдчому Чорноволенку чомусь невигiдно було повiрити, що я мiг
роздати зароблений хлiб без втручання якогось шпигуна. Я, як мiг,
тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати:
хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову: i страшне, i
журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько
по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят тому в заїжджого
волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в ноти заглядати. Була така
дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала
моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть. Не
раз у тюрмi згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибiгала
донька:
- Тату, Шопена грають!
I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили на
полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От однiєї ночi, згадавши
все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких рокiв завербував
етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над
моїм гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол зiзнання,
а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прiзвище... Коли ж
згодом мiй вирок переглядала трiйка, її здивував i зацiкавив протокол
зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому.
Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року ожили
не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було
чiпати своє, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох людей, якi слухали
його.
- Нелегка iсторiя... I що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тодi з
в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу?
- Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але,
на моє щастя, я кiлька чи не найважчих днiв пробув у камерi iз старим
бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто знав Володимира Iллiча
Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю на землi, а розумом
заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згадується менi. То людина була
чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбiльше з його
розповiдей я запам'ятав вiкодавнє оповiдання про свiчку: людина, мовляв,
коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим. Я тодi ж у
камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки, що горить, i дав собi
клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти менi, а буду до останку
служити людям. З цiєю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним
огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони проклятi з вiйною
разом!
Дружнi оплески покрили останнi слова Марка. Навiть обережний Кисiль,
якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi,
та вчасно схаменувся, одразу опустив їх пiд стiл i насупив брови.
Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку недовiрливу чи
полохливу душу. I освiту здобув ти, i чин маєш, може, досконало
розбираєшся i у фiлософiї, i в полiтицi, i в рiзних планах, директивах,
калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатiї, а хiба вiд усього цього комусь легше
на свiтi?"
Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з трибуни,
сiв на лаву i рукою витер пiт.
- Молодець, синку, - одразу ж привiтав його дiд Гаркавий, вже обома
руками прикриваючи свої георгiї. - От кого б я в свої помiчники взяв.
- Навiть кривого?
- Навiть кривого.
- То й берить.
- Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий.
- I чого?
- Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти воду. А
вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий.
- Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. - Чи
притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу?
- Головою колгоспу!
- Цей порядок наведе!
- Господар!
- Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали знiчену
постать Безбородька.
"I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз неї вийшов
тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!"
Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку та думати,
що буде пiсля неї, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про донос на
Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i не каяття мучили його, а
тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище
Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика.
Чи, може, й вiн свiй план виконував?
- Що, Антоне, готуєшся здавати головування? - беззлобно запитав його
дiд Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей.
Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi рiзних неприємностей, невдоволено
говорив Борисенковi:
- Не подобається менi сьогоднiшня антимонiя. Молодий ти дуже, Iване
Артемовичу, ох i молодий...
- Є така хиба в моїй бiографiї, - безжурно засмiявся Борисенко.
Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе хотiв одiгнати од себе
смiх.
- Чує моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з
ним не один кiвш лиха. Чого тiльки варте його оповiдання про тридцять
сьомий рiк? I що про це художество скаже наш начальник Управлiння
державної безпеки?
- Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко.
- Як не я доповiм, то знайдеться хтось iнший. А наш начальник, сам
знаєш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою.
- Холодною i навiть бiльшою, анiж би треба, - задумано подивився
Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя.
- Отож, сам це розумiєш, а випускаєш духа iз пляшки. Обережнiше,
обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про
недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй.
Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок.
- Чому аж на два?
- Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш
про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти на тлi великих
досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може
вхопитися заграниця, i тодi...
Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом:
- Кому ж потрiбна ця обережнiсть! Кому? Ви ж нею тiльки окрилюєте
негiдникiв, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу i добриво. I
чому це ми повиннi, на шкоду собi, оглядатись на той закордон, що
ненавидить нас ще з сiмнадцятого року?
- Ну, це питання великої полiтики... - надав обличчю вираз
глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй
птах, а я стрiляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднiшнє оповiдання
Безсмертного й тобi не iкнулося. На фронтi твiй Марко мiг бавитися в
демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один
вигляд Безсмертного насторожує мене.
- Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко.
- Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його
обличчя?
- Так, це не колегiальне обличчя! - не мiг утриматись од жарту
Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя.
- Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не
люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi українськi обличчя... - В голосi
Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а й вiдгрмiн тiєї страшної
пiдозри, яку невiдомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу
нашого життя. - Чує моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i
на твою голову.
- Чому самостiйник? Що за нерозумнi натяки i аналогiї!? -скипiв
Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой Радянського Союзу!
На ньому мiсця живого нема...
- I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе
вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi.
Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi на обличчi, що
прикривала порожнечу в головi, Бо-рисенко уже навчився розпiзнавати й
гаряче обрушився на Киселя:
- А що ж тодi для вас є фактом? Мiрка обережностi, практика пiдозри i
фiлософiя страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих
мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас, тим красивiшими, тим
дужчими, тим дружнiшими будемо ми.
- Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це все добре для
якогось поета-початкiвця, а не для солiдного керiвника, який на обох
пiвкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксiому: чим
ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не хочу
бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона
ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль. - Iди
вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе вiн
згодом i з машини, i з коня. Побачиш, як моя теорiя здiйсниться на
практицi.
- I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захищаєте?
- Яку рiдню?
- Ну, Чорноволенка. Вiн же, здається, ваш сват?
- А ти звiдки знаєш? - насторожився Кисiль.
- Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша?
- Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього не
змiг сказати.
XXI
За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i їхнi тiнi.
В затишних долинах темнисто срiблились тихi стави; на них, неначе в
глибокому снi, зривалися птицi, i крила їх маяли i над водою, i в водi. А
на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли в дрiмотному чеканнi вiтряки,
здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути своїми онемощiлими
руками.
Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились,
голубiли, туманились i мали ту прекрасну жiночу задуму, що солодко й
тривожно манить у далечiнь людину, стирає гранi мiж нею i природою. I хто
знає, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ?
А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'...
