Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №6
...в бути вчителем, перо, а не шаблютримати в руках, - спохватився вiя i вже iншим, одерев'янiлим голосом
сказав: - Запам'ятайте, як закатували Устима. Це i вчителька повинна
знати... В сусiдньому селi у нього була дiвчина-сирота з того наймитського
роду, що все має: i вроду дiвочу, i здоров я, i руки золотi, та не має
щастя i чобiт. Цiєї зими ми випадково зустрiли її босою бiля криницi.
Глянули спочатку на посинiлi дiвочi ноги, що сповзали з накипiлого льоду,
потiм на дiвчину, знов на ноги, скочили з коней - i до її господаря. Тодi
ми з нього не тiльки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася
дiвчина в новi чоботята i вклонилася нам у пояс. I так уклонилася, так
приклала руку до серця, так подивилась вiдкритими, як свiт, очима, що
Устим за ворiтьми, ще не сiвши на коня, схвильовано шепнув менi:
- Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйськi чоботи, а знайшов судьбу!
-Причинний! - знаючи його вдачу, вигукнув я. - Ти ж навiть пари слiв не
зв'язав iз нею!
- Так судьбу зв'язав.
- А може, вона тебе не полюбить?
- Поговори менi... Я глянув на неї...
- Ну, й що?
- А вона на мене.
- Та й на мене вона дивилась.
- Ет, кривий ти на очi, та й годi.
- Їй, певно, й роки не вийшли?
- Почекаю.
I чекав її, свою зiрку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб
мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав
бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що
виказав.Устима господар дiвчини. Вiн до цього часу не мiг простити нам
iнаимичцi за тi проклятущi чоботи. Обмiняв їх на душу. На лузi, коли Устим
повертався од своєi безталанницi, застукали його бандити, розрубали
повздовж до горловини i всю середину засипали землею i житом за те, що
вiдрiзав землю i забирав куркульський хлiб. Пiсля, катування прикопали
Устима бiля Китай-озера помiж кущами калини. Ми довго не могли найти його.
Аж сьогоднi люди побачили, що на лузi помiж калиною чомусь проросла смужка
жита. По цьому пам'ятнику i вiдшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої пiдлостi i силою життя
того житечка, що проросло з людини, вона припала до тiєї ж парти, на якiй
колись лежали Устимовi руки, й невтiшно заголосила.
В журбi обоє просидiли до опiвнiчної години, аж поки в дверях не з
явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З
темряви, не розiбравшись, що й до чого, вiн здивовано крiзь смiх викашляв:
- А тут наче досвiтками пахне. Швиденько познайомились, - i осiкся.
Знiчено пiдiйшов до тiєї тримiсної парти, де було вирiзано i його iм'я,
верхи сiв на своє колишнє мiсце.
I це ж тодi образило бiльше, анiж його дурний смiх.
"Цей i на домовину сяде. Марко б нiколи так не зробив... Три iменi -
три судьби..." - подумала тодi, з неприязню глянувши на вузькувате, з
роздвоєним носом i глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились
люди, ридала босонога наречена, а на його могилi Марко посiяв житечко, щоб
проростало воно не з людини, а з землi.
Отак уперше побачила вона по один бiк себе смерть, а по другий життя.
Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвiйне стояло
бiля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими
корогвами. Молодi хмуроокi хлопцi з карабiнами за плечима, зореноснi
чонiвцi, босонога наречена, дiтвора на огорожi й яблунях, зерна жита на
могилi i м'ясомордий причет позаду людей - все це перевертало її душу. I
вона тiльки тут починала розумiти, що таке народ, життя, розумiти його не
з прилизаних, iнтригами i сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних
книжок, не по вбранню, не по рисах красивих i некрасивих облич, а по
труднiй босоногiй iсторiї, що творилася бiля неї...
Х
Одразу ж з поминального обiду Марко обвiшався гранатами i з карабiном
за плечима пiшов у лiси. Через кiлька днiв вiн височив у Лiтинськiй Синявi
банду, яка загуляла в лiсовiй оселi дукача Онопрiєнка. Марко сам увiрвався
в хату, гранатами перебив, перекалiчив бандитiв, перехнябив оселю i
пiдiрвав себе. Непритомного, в своїй i чужiй кровi, - його повезли в
лiкарню, зробили операцiю й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона,
Степапида, прийшла навiдати його. Марко посмiхнувся одними очима, показав
рукою на своє завивало i ледь чутно прошепотiв:
- Гарний?
- Найкращий! - мимоволi вирвалось у неї.
- Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, - пустив
добрячу усмiшку пiд бинти i вже серйозно запитав: - На могилi Устима були?
- Була.
- Зiйшло житечко?
- Зеленiє.
- От i все, що залишилось пiсля чоловiка, - зiтхнув i вже нескоро
спитав: - А його ж безщасну Марiю бачили?
- Нi, тiльки чула, що вона перейшла жити до Устимових батькiв.
- Отак i дочекалися старi невiстки... Життє! - засумував чоловiк. - А
яке подружжя було б... голубiв пара...
- Що вам лiкарi кажуть?
- А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж iз ложечки, як дитя. Отак i
осiнь пролежу. Тут самi лiки та спарена кров пахнуть, а в селi зараз... -
та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англiйському
френчi, синьому галiфе i чоботях на рипах. В руцi вiн бережно, наче
незахищене свiтло, нiс лискучий ремiнний картуз з гудзиком посерединi.
Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на
виднотi и де себе посадовити. Здавалося, що вiн i до лiкарнi прийшов, аби
тiльки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати i
спiвчуттям прикрив якусь свою радiсть.
-То як тобi, Марку, тут проживається? - I, не чекаючи вiдповiдi,
бережно здмухує пилинку з картуза.
Безсмертний пекучим поглядом змiряв Безбородька i його одяг.
- Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
- От i не вгадав, братику, - самозадоволена посмiшка розповзається по
вузькуватому виду. - Чимчикую до тебе прямо вiд городського кравця, вiн
хоч i дере, та вмiє голкою грати, мов смичком, - вигнувся, оглядаючи
одежину з бокiв. - Галiфе не мале зробив?
- Кинь порося в кожну кишеню, - побiльшає, ще й музика без смичка
вищатиме.
- Обiйдеться без музики, - одразу насупився Безбородько, не знаючи,
куди подiти картуза.
- Гляди, чи обiйдеться, - на щось натякнув Марко. Безбородька
пересмикнуло вiд цих слiв, наче задихаючись, розкрив рота, щоб вiдповiсти,
але промовчав. I далi вже сидiв у палатi, мов осiння хмара.
З лiкарнi вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативнiй
пiдводi. Зручно вмостившись на ряднi, щоб не замастити новенький одяг,
Антон Iванович i сяк i так упадав бiля ней i все просив пригощатись
"монпансьє" рибкою. Цi дрiбнi кольоровi рибки вiн Прямо пригорщею
виловлював iз кооперативного мiшка, демонструючи свою гостиннiсть. В лiсi
Безбородько притих, зiщулився, занепокоєно зиркав на всi боки й
немилосердно батожив конi, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став
балакучим i заповзятим. Про Марка вiн заговорив iз спiвчуттям, але з
огудою.
- Кому потрiбне таке геройство? Теж знайшовся пiсляреволюцiйний
iндивiдуалiст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду i
рознести її на пух i пiр'я. Жаль, жаль чоловiка, але дуже безрозсудний
вiн, у всьому безрозсудний, гарячковитий. I все попереду хоче бути, а
колектив, масу недооцiнює. Ще не втямив своїм черепком, що вiк героїв
пройшов. Про це i в "Iнтернацiоналi" спiвається: "Нi цар, нi бог i нi
герой". От як воно, практично, має бути.
В той час ходили рiзнi теорiйки про героїзм, i вона, по молодостi i
недосвiдченостi, не знала, що вiдповiсти Безбородьку, який стояв за
масовiсть у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з
бандитами нiколи не брав участi, бо працював по iншiй державнiй лiнiї.
Нападався вiн i на тяжкий Маркiв характер:
- Вiн, окрiм себе i Устима, нiкого не терпiв. Такий норов має, що на
десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плотi, нiчим не
поворушиш, хоч кiл на головi теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному
називають?
- Не знаю.
- А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
- Чула. I книгу таку читала.
- Так от i нашого Марка за характер поза очi називають Марком
Проклятим.
- Бог з вами, Антоне Iвановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку
людину! - аж скрикнула вона.
- Не я ж вигадував таке прiзвисько - село, - почав оправдуватись
Безбородько. - Ну, що б там не казали, та хоробростi вiд Марка не
вiдбереш. Це, звiсно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердiє й до
iнших. А вiн його, - стишив голос, - навiть до дiвчат не має... всюди
герой.
Останнє найбiльше вразило, насторожило її, i чомусь защемiло тодi
дiвоче серце. Правда, спочатку вiрила и не вiрила, але через якийсь час
про це, наче ненароком, почула вiд хитрющого, з горшкуватим обличчям
крамника споживчого товариства. I поговори потьмарили образ Марка, бо вона
дiвчурiв ненавидiла усiєю пристрастю дiвочої душi. Але ж чого тодi так
поважають Марка i Зiновiи Петрович, i тiтка Христя? Розпитатися б у них,
так що вони подумають про неї? Та про Маркове прiзвисько вона якось
заговорила з тiткою Христею, яка мало не в усьому стала її повiрницею.
Молодиця одразу накинулась на невiдомого ворога:
- Плюньте в самiсiнькi очi якiйсь мармизi, моєю слиною плюньте. Крейдою
шпурнiть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього
дукачi-горланi i всяка шантрапа, дубило б i гнуло їх на чортове обiддя!
Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! - стояла гнiвна й червона, а на
завзятому виду жмурились i розжмурювались химернi ямки.
Вiд цiєї лайки й захисту їй стало теплiше на серцi.
Працювала вона у двi змiни. Роботи й мороки було багато. Чимало батькiв
до заморозкiв не посилали дiтей у науку. Не вистачало книг, зошитiв,
олiвцiв, а чорнило учнi робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини,
заправляючи його iржею i наваром дубової кори. Вона й не зогледiлась, коли
впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнiлий, але веселий
Марко. Вiд нього ще пахло лiками i, тим незрiвнянним повiвом сiна, коли до
нього вiд першого вологого снiгу ненадовго повертаються пахощi лiта.
- Степанидо Iванiвно, добрий вечiр вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
- Дров привезли, - чогось зрадiла вона, хоча й знала, що Марка треба
остерiгатися.
- А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорi?
- Одночасно метелицю й зорi, хiба таке може бути?
- Ходiмте - поглянете.
Вона, в чому стояла, вибiгла вслiд за Марком на необгороджений ганок,
поглянула на небо, але з нього трусився снiг, а зiрок не було видно.
- Почекайте трохи, призвичайте очi, - заспокоїв її Марко, ї вони обоє
почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла i крiзь
зрiджену сiтку снiжинок вона справдi побачила кiлька зiрок. Але одразу ж
свiжий повiв снiговицi засувоiв їх, а потiм знову вiдкрив.
- Як гарно! - вирвалось у неї.
- Атож! - яснiло i його обличчя. , "Невже вiн мiг бути безжалiсним i
зрадливим?" - ворушилась та сама, задавнена думка.
Марко, не помiчаючи її допитливого погляду, довiрливо говорив далi:
- Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небi, коли в полях пiд зорями
свiтлiють, мов рiчки, дороги, а соняшники прямо вiд зiрок перехоплюють
росу, спросоння лопотять нею i нанизують на свої пелюстки.
Вона зачудувалась його мовою:
- Ви, Марку Трохимовичу, вiршi не писали?
- Та писав, - неохоче признався вiн.
- I щось виходило у вас?
- Напевне, виходило, бо один вiрш, проти мiжнародної контрреволюцiї,
навiть у губкомiвськiй газетi надрукували. А хтось у нашому загонi вiзьми
й пусти чутку, що я звiдкись переписав той вiрш. Я тодi скипiв гнiвом,
знайшов напасника i почав доводити своє авторство кулаками. Але той
партизан зi своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тодi й подумалось
менi: "Коли так б'ють письменникiв, ще й оббрiхують їх, то краще покинути
це дiло", - засмiявся Марко. - Тепер на писання не тягне, а вчитати
хочеться побiльше, люблю, коли рiзнi картини проходять перед очима.
- I якi ви найбiльше любите картини?
- Гоголiвськi. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзi
написано. Тарас Бульба - це Бульба, а чорт, що хапає мiсяця пiд рiздвяну
нiч, - це справжнiй чорт, а Плюшкiн - це наш куркуль Саврадим, який навiть
перед богом гасить свiчку, щоб потiм поставити її перед сином божим. У
лiкарнi я в свою волю начитався, вiд цього й одужав швидше. У вас чогось
цiкавого не знайдеться?
Вiн пiшов од неї з книжками, а в головi їй лишив хитке снування, по
ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправдi Марко?
Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сiльський
джигун? Тiєї ночi вiн приснився їй Левком з "Майської ночi", а Безбородько
- однооким головою. I забреде ж така дурiсть у сон, що й наяву страхаєшся,
i дивуєшся, i не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над
ставом, тiльки замiсть шапки в нього була будьонiвка. Але i в снi дiвоча
душа тягнулась до нього i опасалась його...
Кожна дiвчина, виглядаючи своє кохання, сподiвається, що воно в неї
буде "найкращим, i жде його з вiдкритими на весь свiт очима, з вiдкритою
душею i тiєю милою самовiдданою довiрою, що часто й розтоптує дiвочу
долго. Отак i вона виглядала до Марка своє кохання, а насправдi воно чи
передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем i тоскною невiдомiстю.
А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться
усiма кишенями англiйського френча й неймовiрно великим галiфе та й почне
говорити i про полiтику, i про школу, i про музику, хоча сам навiть на
балалайцi не бренькав. У розмовах вiн завжди був самовпевненим i
похвалявся своїми зв'язками аж в окрузi. Марка ж називав другом, але час
од часу кидав на нього такi вуглячки, що вiд них вона вся починала горiти.
У великiй тривозi i все одно у великiй надiї зустрiла вона свою
вiсiмнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйнiй повенi i в
такому цвiтiннi рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в лiси.
На великдень саме зацвiли сади, вакханалiя вишневого цвiту прямо-таки
приголомшила її, а найбiльше дивували величезнi, мов столiтнi дуби.
подiльськi грушi - вони бiлими горами пiдiймались над селом i, здавалося,
пiдводили його ближче до сонця чи мiсяця й обтрушували на нього пташиний
спiв.
На Великдень святешно одягненi люди гуляли на цвинтарi. Малеча
товкалась крашанками чи бавилась на дзвiницi, дiвчата вели короголi й
спiвали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старi
люди прислухались до щебету й гомону молодостi. Пiшла й вона на цвинтар,
щоб почути й запам'ятати тi веснянки, яких не знала.
Пташиними крилами i чарами кохання шумували вони над нею, поглядали
очима весняних квiтiв i таємничого ромен-зiлля, що привертає до дiвчини
милого. I тисячу рокiв тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона
тепер, хтось питався матерi, як треба чарувати любого: чи лiсовим
корiнням, чи карими очима, чи чорними бровами, i проливав сльози, стелячи
постiль нелюбу. Столiтнi настої пiсенного кохання наморочили голову,
прадавнi сподiванки входили в сьогоднiшнi, наче це їй виспiвувались i
радощi, i муки любовi. Але неждано в цей поетичний вiдгомiн старовини
увiрвались iншi мелодiї - обiзвалися пострiли i крики.
Широкою примайданною вулицею, одстрiлюючись, утiкали бандити, їх рiдким
ланцюжком наздоганяли чонiвцi, i серед них був Марко Безсмертний. Недалеко
вiд церкви високий i дебелий бандит пiдняв обрiза, показав на людей, щось
крикнув, i всi бандити кинулись на цвинтар, змiшалися з великодньою юрбою
i люто почали обстрiлювати чонiвцiв, якi розгублено зупинилися: не
стрiляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, пiдняв руку з
карабiном, який ще димiвся, i крикнув, наче у дзвона вдарив:
- Гей, люди, лягайте на землю!
За одну мить натовп упав, оголюючи бандитiв, i вони, як очманiлi,
кинулись утiкати iз цвинтаря.
За кiлька хвилин прошумiв над нею бiй, уламок людської боротьби за
щастя, за майбутню пiсню людей i навiть за стародавнiй поетичний вiдгомiн,
що згодом перейде на сцени i в книги... I тiльки затихли пострiли за
селом, у селi знову стрепенулися пiснi про кохання, розмай-зiлля i працю.
I знов у цьому вона бачила ходу iсторiї, колесо якої не в силi зупинити нi
куций бандитський утинок, нi куцi мiзки рiзних батькiв, якi й досi
продавали Україну одразу кiльком державам, хоч на словах i розпиналися за
її самостiйнiсть.
Цi думки снувались пiд голосну веснянку, що бринiла в широкому танку i
в душi, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне,
Марко б'ється з бандитами. Тiльки б живим зостався вiн!..
Кроковоє колесо
Вище тину стояло,
Много дива видало.
Чи бачило колесо,
Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
I дiброва весела.
"I там, куди вiн пiшов, зелена трава, коли б тiльки не почервонiла
вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки
спiває вона про кроковоє колесо, а вiн рухає колесо iсторiї. "Любий мiй...
Ой, що вона, дурна, тiльки думає собi? "Кроковоє колесо-о вище тину
стояло..."
- Подобаються вам нашi веснянки? - пiдiйшов до неї Зiновiй Петрович
Гордiєнко. Вiд святешно одягненого бджоляра вiяло ранньою пергою i
пахощами свiжої землi.
- Чудеснi вони, чудеснi, мов iз дiвочої душi вийнятi.
- Як славно сказали ви, - здивувався i зрадiв Зiновiй Петрович. -
Вiрите, ми їх у Котовського спiвали! Та так спiвали, наче самi з весни
виходили... Запишете їх на ноти?
- Неодмiнно запишу.
- Марко їх дуже любить. Iнодi, на самотi, i в сiльрадi курника їх.
Пережитки, як говорить Безбородько.
- Як тепер Марко Трохимович? - в тривозi поглянула на пiдкучерявлену
бороду чоловiка, в якiй, здавалось, неодмiнно має заплутатись бджола. Але
там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвiту.
- Вже повертаються хлопцi додому, все в акурат, - заспокоїв Зiновiй
Петрович, а потiм по-сорочи, як умiв тiльки вiн, зиркнув на неї. - А
тривожитесь потроху за Марка.
- Звiсно, тривожусь, - хотiла сказати спокiйно, але одразу ж спаленiла.
- Ну, це и добре, доню, - тепло, з лукавинкою посмiхнувся чолов яга. -
Може, в свiй дзвiн ударю i чарку вип'ю на чиємусь аесiллi.
- Ой, i що ви говорите? - аж зойкнула вона. Зiновiй Петрович засмiявся:
- От i спiкся на однiй щоцi один рак, а на другiй - ще один.
- Що ви тiльки вигадуєте...
- Те, що збоку видно. Та "
Вона не знала, що вiдповiсти, i розгублено опустила голову:
- Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю i любовi не втаїш. I,
натрушуючи смiшок на пiдкучер явлену мiдь бороди, весело подибав до своїх
бджiл.
А увечерi до неї прийшов Марко з вишневою гiлочкою за церемонiєю'. Вiн
якось незвично поглянув на неї, незвично посмiхнувся, наблизив свої очi до
її очей, i вона з лячною радiстю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
- Якi ж ви сьогоднi гарнi, Степанидо Iванiвно.
- Тiльки сьогоднi?
- ї ранiше Теж... I стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що
має зацвiсти. - Вийняв з-за церемонiї вишневу гiлочку i поставив у
глиняний глечик, де одцвiтали блiдавi й рожевощокi невiстки.
- А нащо ви зломили? - строго очима показала на вiдчахнуту, з росинкою
глею гiлочку.
- То вiтер, Степанидо Iванiвно. Я цвiту не псую. Його теж любити треба.
Марко одразу чогось нахмурився, зiв'яв, попрощався й пiшов. А незабаром
забрiв Антон Безбородько. Вiн побачив вишневий цвiт, ревниво скособочив
розпухлi губи, на яких тремтiв горiлчаний дух.
- Марко принiс?
- Марко, - знехотя вiдповiла, не бажаючи мати посередника нi в домi, нi
в душi.
- Проворний, нiчого не скажеш... Не говорив, практично, що цвiт треба
любити? - напустив на свiй вузький вид жалостивiсть до неї.
- Казав, - одразу насторожилась вона, а бiль ударив пiд саме серце. -
Або що?
- Та нiчого такого, - якось таємниче вiдповiв Безбородько, сiв на
парту, i всi нашитi кишенi френча заворушились на ньому, неначе краби.
- Говорiть, коли почали.
Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
- Вам скажи, а ви йому передасте, тодi вiн i дихнути не дасть менi. I
так вiн має роботу: пiдкопується i пiд мене, i пiд мого крамника.
- Слово честi, все буде помiж нами.
- Навiть слово честi? - задумався на якусь хвилину. - Тодi глядiть!..
Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось i намарнословив.
- Чи марнослiвство, чи правда - кажiть! - наказала вона, хоча й
вiдчувала, як терпнуть ноги, як млiє душа.
- Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
- На похоронi бачила її, - в передчуттi чогось поганого мало не
зойкнула вона.
- Еге ж, вона там була, гарна така дiвчина. Так учора Марко в лiкарню
завiз її.
- Щось трапилось? - ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з
книжками.
- Еге ж, трапилось: дитя має народити.
- Ну, й що?
- Та й нiчого, дiло житейське. Але чий це буде вишневий цвiт - ще
невiдомо.
Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесi закружляли i
школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." - нестерпним болем
вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
I воно послухалось її, але на душi було так, наче туди хто жабу вкинув.
Хотiлось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке
може бути?
- Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблiдли! От лишенько! - забiдкався
Безбородько. - Не треба, Степанидо Iванiвно, так близько все брати до
серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба нi
позичати, нi купувати.
Вiн почав шукати воду, а вона, мов пiдкошена, сiла на стiлець. За
вiкном знову обiзвалась трепетна веснянка, в нiй було i сподiвання любовi,
i ромен-зiлля, i милий, який з'явився ще до того, як закипiв корiнь
любовi. Все це було у пiснi, але не в неї.
Вона взяла вiдчахнуту вишневу гiлочку i викинула В за вiкно.
А через кiлька днiв у родинi Тримайводц вона побачила безщасну матiр,
побачила й дитя, що буде викованим, тiльки без хмелин чуба, Устимом. В
честь батька його теж нарекли Устимом. I тодi якась полегкiсть прийшла в
дiвоче серце, хоча вона й вирiшила бiльше нiколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на левадi приземистий молочний туман
вбирав у свою основу срiбнi мiсячнi оризки вона лицем в лице стрiлась на
кладцi з Марком.
- Ой! - зойкнула з несподiванки, ступила назад i мало не шубовснула в
рiчечку.
- Отак i викупатись можна, - засмiявся i взяв її за руку. -Перенести?
- Перенесiть, - неждано для себе випалила й вiдсахнулась од Марка, але
вже було пiзно.
Вiн, як вiтер, пiдхопив її на руки, пiд нею гойднулась кладка,
схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесi закружляли
зорi. "Так от яке воно, кроковоє колесо", - завмираючи, подумала тодi, i
увесь свiт млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вiчi, тiснiше пригорнув до себе:
- Уже не вiдпущу!
- Що ви, Марку Трохимовичу! - тiльки тепер перелякалася, вириваючись з
парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летiла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, i вона похнюпилась перед ним, наче
школярка: боялась його i все одно чекала вiд нього найкращих слiв.
- Степанидо Iванiвно, ви знаєте, що я люблю вас? - нахилився над нею
схвильований i суворий.
Пiд кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях
протуркотiла пiдвода, i зовсiм недалеко стрепенулася дiвоча пiсня,
сповнена надiї i жалю.
- Справдi? - сказала зовсiм не те, що думалось сказати в такому
випадку.
- Справдi. Ви, певне, й не помiчали цього?
- Не помiчала.
- А я ще в лiкарнi закохався у вас... Отам зiйшлися мiй бiль i любов.
Та, видать, ви анiтрохи не кохаєте мене...
- Не знаю, Марку Трохимовичу, -i правду, i неправду, - збентежено
сказала вона.
- Я так i думав... Напевне, ви не моя доля.
- Чого ж?.. Нiхто долi не вгадає, - тихо заперечила, i вiн з надiєю
поглянув на неї.
- Подумайте, Степанидо Iванiвно, подумайте, зважте, потiм скажете...
Люблю вас, як душу, - обома руками потиснув їй руку i зник у темрявi.
"Чудний який... Чому б iще було не постояти, не сказати якогось слова.
Милий..." - Стояла в туманi пiд зорями, а потiм пiшла по тiй самiй
стежинi, якою пройшов вiн, думаючи, що не раз наступає на його слiди...
Думалось недовго їй; за один вечiр, мов цвiт, розквiтло усе те, що
збиралося давно. I другого дня вона радiсно вiдчула себе нареченою.
У солодкому туманi, у шелестi найкращих слiв i хмелi перших поцiлункiв
промайнули передвесiльнi вечори. Простеньке, небучне весiлля мали одгуляти
вони пiсля закiнчення учбового року. I от надiйшов нещасний день її
весiлля. В школу до неї пiд'їхав у англiйському френчi i в ще бiльшому
галiфе Безбородько, i вони обоє стали чекати жениха. Але вiн не приходив.
Безбородько красномовно кiлька разiв стукав нiгтем по склу цибулистого, з
американського золота годинника, а вона червонiла й полотнiла у рiзних
найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплаканi сльози, якi боялась
показати при стороннiй людинi. I вiдчувала, що любов її, мов поранена
птиця, б'ється в останнiх муках.
- Вже i їсти хочеться, а Германа все нет, - показав свою ученiсть
Безбородько. - В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав...
Пiду на розвiдини.
Обмiтаючи дверi своїм галiфе, вiн вийшов з оселi, безнадiйно махнув
рукою хурщику i зник за хатою. Повернувся обурений i аж зелений од злостi.
- Оце розжились, Степанидо Iванiвно, на женишка собi! Яке тiльки
бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весiлля, практично, маєте шанобу, а
потiм, глядiть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання.
Всього сподiвався, а цього - нiколи.
Вона вже нiчого не могла сказати, лише нiмотно, самою скорботою
допитувалась у Безбородька: "Що ж i за що таке сталося?" А вiн, вдоволений
своїми передбаченнями, всiма рухами, кроками, словами, нiби чаклун,
кам'янив їй серце, тiло i втискав у кригу, у темiнь, де й надiї нема на
добре передчуття чи почуття.
- Корову ж цiєї ночi в якоїсь удовицi вкрали. Вдосвiта кинулась вона,
розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весiлля в головi? Без
ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку i,
навiть без сорочки, рвонув по слiдах за злодїйнею. Та я в такий святковий
день свою власну корову подарував би отiй дурепi, щоб не вiдходити од
молодої. Так чи є в його розумному баняку i крученому серцi хвч якась
мализна любовi!? -Вiн подивився у вiкно i зловтiшне тицьнув пальцем: -Ось,
подивiться i погляньте - iде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очi, вона побачила на вулицi Марка. Але якого? В одних
штанях, заляпаний багнюкою з голови до нiг, вiн поволi вiв тельбастеньку,
теж заболочену корову i щось весело розповiдав людям, якi пiвколом
рухались за ним.
Його веселiсть громовицею вибиває рештки її любовi i переповнює все
тiло найгiршими пiдозрами i риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким
нетерпiнням поглянув Марко на її вiкно. Не всилi стримати сльози, що
одразу бризнули на весiльне з ромашками плаття, метнулась по кiмнатi,
схопила валiзку, щось запхнула в неї.
- Антоне Iвановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станцiї.
- Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без
проволоки, - боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зiв'яла, чужа серед
квiтiв свого весiльного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сiла на
воза, втiкаючи од свого кохання, од своїх найкращих i найтяжчих днiв, од
того крокового колеса юностi, що в кожного по-своєму кружляє...
I от випадок знову привiв її на слiди минулого. Iдучи до брата, вона
гадала, що з роками розгубилися всi почуття. Та вийшло не так. Лiта як
вода, - їм нема вороття. А втраченi почуття, мов птахи, повернулися,
закружляли над давнiм гнiздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрiтись iз Марком? - водночас побачила перед очима i
чорнявого, мов надвечiр'я, парубка, i лiтнього, з сивиною чолов'ягу на
костурах... - "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та,
певне, Марку, не стiльки ти бачив дива, як саму смерть", - знову пожалiла
i своїх молодих рокiв i пошкодувала, що не побачилась iз Марком.
XI
Тепер Григорiєвi Стратоновичу здається, що й серед тисячi людей вiн
розпiзнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ходi юної
легкостi, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в нiй зворушлива
нерiшучiсть, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається i тремтить
'жiнка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вiрячи й не вiрячи, що i вдовина доля
може зустрiтись iз щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сiтка
золотого дощу, що не напоює землю, а тiльки залишає на нiй рясноту слiз?
З темряви печаллю i нiжнiстю дивиться жiнка на свого другого мужа, який
iнколи здається їй сином. Тодi вдалинi оживав перший чоловiк, а всю душу
охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу
любов? I навiть п'ятеро дiтей, якi б гибiли на вдовиних достатках, у такi
часи не могли захистити її, i нiхто в свiтi не мiг струсонути холоднi
краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж,
iншi жiнки простiше дивляться на любов, любощi, а вона й досi чаїть у собi
почуття провини i перед людьми, i перед Григорiєм, i перед першим мужем.
У такi тяжкi години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й
само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як
сонце поза хмарами, i чи довго воно свiтитиме їй?..
Наполоханi думки забiгають та й забiгають наперед i зупиняються перед
тiєю безоднею, що лякає кожну жiнку, яку горе зробило вдовою: чи не
збайдужнiє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якiйсь мiрi передаються Григорiєвi, якого й досi
дивує глибока сором'язливiсть у коханнi дружини. П'ятеро ж дiтей має вона,
але й досi залишилась чистою, мов дiвоча сльоза. I нi спалаху, нi тiнi
жiночої пристрастi чи вдоволення нiколи не побачив у її рухах i на її
обличчi. Тiльки материнством, тiльки ним i в ньому то сумно, то
насторожено, то вперто жила вона, i все погане не чiплялось до неї, як
болото до бiлої лебiдки. I чого сумнiватись тобi? Вже за однi коси, за
один голос ти достойна любовi, кохання... Вродяться ж такi слова у
глибинах людської душi, мов зорi на вiях ночi. I хiба це не чудо, що кожен
по-своєму знаходить любов i кожен по-своєму кохає?..
Тiльки чому в стiлькох людей кохання так схоже на перелiтну птицю:
майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кiлька свiтосяйних
росинок чи сльозин та й зникне за тими обрiями, де хмари бредуть, мов
старцi, та й залишить для обiднiлої душi життєву необхiднiсть чи життєвий
тягар... Щось подiбне i в нього було пiсля iсторiї з Оксаною. Але ось
негадано прийшла i до тебе твоя запiзнiла весна, прийшла несподiвано, мов
злива, i щедра, мов злива.
Вiн їхав до Катерини лише з однiєю думкою: чимось пособити їй, щоб не
запухали з голоду дiти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотiлося
якомога бiльше знати про бої, а менших приваблювали його партизанськi
цяцьки: автомат, пiстолет i нiмецький кортик.
Катерина ж тодi сторонилась його, i на її чолi увесь час при ньому
вперто i наполохано тремтiли складки. Хоча вона без спочинку вилася бiля
свого виводка, важкуватими i легкими руками пригортала їх до самої душi,
сидячи, засинала над ними, та в очах її свiтилася замкнена жiноча
самотнiсть. Вiн помiчав, як ця самотнiсть твердiше окреслювала її повiки,
я. робила менш рухливими невигаслi очi, накладала на обличчя скульптурну
виразнiсть. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що
Катерина зараз схожа на той образ, який виходить iз каменя або входить у
камiнь, щоб iз нього без слiв i слiз говорити про людське горе i знiвечену
любов.
Якось його в Катерининiй оселi розшукав скульптор Колiсниченко,
дебеляга, з стiжком розкуйовдженого волосся i бездонними очищами; йому вiд
природи пасувало жити мiж брилами камiння. У партизанському загонi вiн
почерком розгнiваного Мiкеланджело зривав залiзничнi мости i пишався цим
руйнуванням, як пишався колись першими творiннями своїх рук, спочатку
називав їх генiальними, а далi - бездарними. Тепер у сусiдньому райцентрi
вiн мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати з дитям
над водою.
Вiйна з-пiд нiг скульптури забрала воду, осколком скосила голову
матерi, а осиротiле нерозумне немовля i досi посмiхалося довоєнною
посмiшкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час i на змiну своїх смакiв,
Колiсниченко хотiв дати iнше обличчя матерi, i вiн занадто вимогливо
добирав типаж i добрати не мiг.
- Ось тобi справжнiй образ, - показав йому очима на Катерину, яка в
напiвтемрявi босою ногою гойдала колиску, а руками ворожила бiля клаптя
парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
Колiсниченко професiйним оком зиркнув на вдову, пiдiйшов до неї,
поглянув на її шитво, погомонiв трохи, а потiм повернувся до столу й тихо,
навiть iз захопленням, забубонiв:
- Божественний типаж! Чи не можна, Григорiю, i менi тут квартирантом
стати? Ох, i типаж, але, на жаль, не оптимiстичного звучання, а це -
недолiк. Бачиш, як тiнi i складки пiдрiзали її життєрадiснiсть, смiх.
- А тобi пiсля такого лихолiття неодмiнно треба на каменi рiзати
материнський смiх? - обурився вiн. - Саме такий образ i зачепить за живе
людей, якi пережили вiйну. Чи тобi й твоїй спiлцi потрiбний вiдомчий
ентузiазм i плакатна посмiшка?
- Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавцiв.
Вони, живi, хоч i рiдко посмiхаються, та з мертвого каменя вимагають
побiльше смiху, - розреготався Колiсниченко, потiм замислився, знову
пiдiйшов до вдови i, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку
немовлятi...
Скульптор таки послухався поратi i не помилився, не помилився й вiн,
повiривши, що Катерина його суджена.
А почалось воно зовсiм несподiвано й просто. Якось надвечiр'ям, коли
сонячнi вiдблиски прокладали на морськiй зеленi небосхилу золотi мости,
вiн вiд партизанамiрошника привiз пошивку муки, що пахла i грозовими
полями, i теплом млинового каменя. В сiнях, скидаючи її з плеча, побачив
на порозi Катерину, вiрнiше її розплетенi косища i двi завислi сльозини в
нерухомих очах. Отi двi коси, двi сльози i стали мiстком до великого
кохання. Слався цей мiсток неймовiрно швидко, як усе швидко робиться у
вiйну.
В передосiннiй вечiр вiн пiзно повертався з наради. Сонне село так
тремтiло в тихому мiсячному сяйвi, що здавалося, наче хати, i сади, i
журавлi потроху переходили з одного мiсця на друге. Вiн любив цю мiнливу
таємничiсть вечорiв, коли розпухлий соняшник мiсяця осипав i осипав своїм
химерним цвiтом усе, що знаходилось пiд покрiвлею неба.
Бiля плоту, по якому плелися з цвiтом i плодами гарбузиння й тичкова
квасоля, вiн побачив Катерину. В сполоханiй грi тiней i промiння вона
здавалась висiченою з каменя, i тiльки в очах її тремтiла мiсячна роса.
Жiнка почула ного ходу, тiснiше притулилась до тину, а вiн збентежено
зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечiр i така сама
зустрiч з Катериною вже були в нього. В тишi вiн чув, як гупало його
серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова i руху.
Нарештi Катерина у благаннi пiдвела руки, i вiн побачив, як у її очах з
мiсячної роси набиралися сльози.
- Що з вами, Катерино Павлiвно? - запитав, наче прокинувся од сну.
- Григорiю Стратоновичу, - боляче заклекотав її голос, мукою узялось її
привабливо заокруглене обличчя, - вам треба їхати од нас.
- Їхати? - пiдсвiдомий острах зчавив його серце i почав руйнувати в
душi виплекану за останнi днi радiсть. - Я вам надокучив?
- Не надокучили, - запнулася вона, - але так треба...
- Чому?
Вона опустила важкуватi руки, одвела од нього погляд i ледве чутно
промовила:
- Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
- Невже соромитесь? - вiн чогось аж зрадiв.
- Хiба ж не видно?.. Не можна вам i вдовi бути пiд одним дахом, -
печаллю, тривогою i хвилюючою жiночнiстю обрисувались її повнi трепетнi
уста.
I його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвiльно
звисли донизу, до її плечей, до стану. Вiн, здається, лише тепер збагнув,
скiльки прекрасного є в жiнцi.
- Ви боїтеся поговору? - запитав хрипко, вже розумiючи,. що не може
жити без Катерини, без її очей, її уст, її брiв i ось цих сонних грудей,
на яких так добре лежати дiтям.
Вона похитала головою:
- Нi, поговору я не боюсь. На мене нiхто нiколи не тицяв пальцем.
- То чого ж ви? - їв нього, як у неї, глухiшим стає голос.
- Так лiпше буде, - пiдвела на нього правдивi i скорбнi очi, з яких
от-от мала обiрватись мiсячна роса чи сльоза.
Вiн рукою хотiв торкнутись до них, але жiнка, не зрозумiвши його,
поточилась назад, обдала його теплою хвилею кiс, що якось одразу темною
повiнню впали їй на стан, мiсяць заграв на тiй повенi, i вiн руками, душею
потягнувся до цiєї повенi...
"Двi коси, двi сльози", - i зараз у думцi, наче вiрш, повторює Григорiй
Стратонович, а сам вiдчуває, як жiнка у ваганнi зупинилась бiля церковних
дверей" як з темряви .приглядається i надивляється на нього. А вiн робить
вигляд, що прикипiв до книжки, бо хiба ж не приємно, що такi очi вiрними
зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловiка.
I при згадцi, що Катерина вважає його дуже вченим, вiн мимоволi починає
посмiхатися.
- Григорiю, ти кому посмiхаєшся? - низинно, з незбагненними переливами
клекоту й дзвiнкостi питає вона. Щось є в її голосi i вiд хвилi, що
плещеться-схлипує, i вiд спiву, коли вiн завмирає. Йому здається, що
Катерина не говорить, а творить свою мову, бо нiколи не вгадаєш, якi звуки
проб'ються в її наступному словi. Вiн був закоханий i в її голос. Часто,
прокидаючись уночi, йому хотiлось розбудити дружину, щоб почути її
нерiвний спiвучий клекiт. Навiть смiх у неї - незвичайнiсть: кожного разу
бринiв iнакше. Iнколи, одриваючись од зошитiв або книг, вiн прохав її:
- Катерино, засмiйся.
- Ти що, Григорiю? - дивувалась вона, а в очах займалися такi загадковi
вогники, якi теж здавалися вiдкриттям, але й страхали його: що iще
нерозгадане таїться у них?
- А тобi шкода засмiятись?
- З якої б радостi?
- З тiєї, що є такий смiх на свiтi. - I справдi, мав насолоду вiд нього
i вiд тих двох борозенок, що вiд пiдборiддя вибiгали на щоки, i дивувався,
чого не подарує вигадлива природа людинi в свою добру годину творчостi...
Григорiй Стратонович пiдводиться з обсмаленого стiльчика, радо йде
назустрiч дружинi.
- Питаєшся, кому посмiхався? Вiдгадай!
- Де вже менi вiдгадати, - простягає до нього важкуватi й такi милi
руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу - згадує, що в церквi.
- Посмiхався твоїм думкам.
- Моїм думкам? - Подивом озивається не лише клекiт голосу, а вся її
глибина. - Хiба ти чув, коли я увiйшла?
- Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками
йшла.
-Знову насмiхаєшся, - закохано i вдячно дивиться на свого мужа i не
вiрить, що вiн назовсiм її. - Але скажи по правдi: чув, як сюди прийшла,
як дивилась на тебе?
- Звiсно. Як я мiг не почути такого?
- I прикидався? - бiльшають Її очi, що в темрявi здаються чорними, а
насправдi вони ясно-ясно зеленi, як веснянi листочки, зволоженi росою,
соком i краплинками сонця.
- I трохи прикидався.
- Он ти який! - так нижчає її голос, що вiн, здається, бринить в усьому
тiлi, як гудiння у дзвонi. - А про що ж я думала?
- Про те саме: що маєш дуже вченого чоловiка. Вгадав? - сердечно
смiється вiн.
- Таки вгадав, - чудується Катерина, чу дуються соковитi, переповненi
зморшками уста, молодиця красиво пiдводить угору повне округле плече. - I
все насмiхаєшся надi мною?
- Тiльки трошки, бо твоє непорозумiння про мою ученiсть недовчену
приносить менi одну приємнiсть. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
- Смiйся, смiйся. А менi, буває, аж страшно стає, що ти так багато
знаєш, а я нiчого не варта, - припала чолом до його плеча, i тепер вiн уже
на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рiдним батьком, до якого було
так хороше притулитися головою.
Григорiй поклав руку на хустку, з-пiд якої вибивався пахучий снiп
волосся дружини.
- I про себе, i про мене вигадуєш по добротi своїй... Що я? От мене
вчили учителi! То справжнi були праведники в будьонiвських шапках! - обвiв
поглядом святих. - Спасибi їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
- I нi про кого з них не знаєш?
- Свiт великий, дороги широкi. Розiйшлись по них мої праведники, тiльки
про двох i знаю: один командував дивiзiєю, а тепер пiсля важкого поранення
працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
- Ти б хоч написав їм.
- Незручно, щоб не подумали чого...
- Отаким точнiсiнько Iван був: усе мiг. а тримався у тiнi, щоб люди не
подумали чого. А цим, Григорiю, i користуються рiзнi хамуватi пролази...
Вони й на стiл вилiзуть, щоб себе показати.
- На стiл ще не бiда, а от коли вони в душi влазять i починають їх
толочити... Ну, як у тебе справи по вiддiлу будiвництва i реевакуацiї з
богоугодної дзвiницi?
- Ми вже зовсiм перебрались у землянку. Зовсiм! - радiсно i журно
посмiхнулась Катерина.
- Та що ти!? Коли ж встигли? Там хтозна-яке безладдя творилося, -
здивувався Григорiй Стратонович.
- Для тебе усi-усi старалися. Навiть найменший не писнув, нiби розумiв.
Ходiмо ж, подивишся.
- Спасибi. Ходiмо. - Вiн хоче пригорнути дружину, але вона вiдхилилась:
Григорiй знову забув, що знаходиться в церквi. - I як тобi нова оселя?
- Нiчого. Стеля над головою є, тiльки все одно капає з неї. - Згадалась
та, вже продана, хатина, яку добрими зеленими руками, неначе колиску,
погойдували ясени. I стало жаль i давньої оселi, i ясенiв, мов близької
рiднi.
Григорiй Стратонович бере автомата, розбухлого портфелика, задмухує
свiтло й плечем в плече йде з дружиною, яка одразу ж притихла - лячно
стало в темнiй церквi. Надворi аж зiтхну лося з полегкiстю, i вона
притулилась головою до мужа.
- Це що за нiжностi перед самою дзвiницею? - забурчав наче невдоволено,
зупинився, поцiлував дружину, а вона зiтхнула. - Чого ти?
- Боюсь, що спливе оце, наче сон, - сумовито призналась вона й
притулилася до нього, руками охопила його плечi, а свою голову опустила
мужу на груди.
- Ну, що ти, кохана! - До його любовi приєднався i жаль: - Навiщо
тiльки сумне бачити попереду.
- Бо так воно часто й буває в життi. Надивилась я на це, Григорiю;
спочатку вуркотiння й любощi, а далi - чого не буває: байдужiсть,
неприязнь чи й сльози.
- Хай нi одна не проллється у тебе, - обома руками пiдвiв її голову й
поцiлував очi, брови, мiжбрiв'я.
- Милий мiй, милий, - заклекотiв її голос, i вона тепер уся стояла
перед мужем, як саме кохання.
- Отак i забулись про вхiдчини, - напiвжартiвливо промовив вiн i
поглянув на дзвiницю. - Може, з такої iсторичної нагоди вдарити в усi
дзвони? Хай сходяться до нас добрi люди.
- А чим ти їх будеш частувати? - набiгла тiнь на прояснене обличчя
Катерини. - Хоч би хлiбина чи якийсь кришеник сала був на столi.
- Так зате ж картопля є! А сiль яка? Чого печалитись? В лiсах це
здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмiю! Хлопчаком не раз
вителенькував усячину. Сам дяк менi за це вуха обривав, але й хвалив за
талант. - Григорiй Стратонович насправдi пiдiйшов до дверей дзвiницi, але
Катерина обхопила його по-чоловiчи мiцними руками.
- Досить. Iнодi ти буваєш наче дитина.
- От i розберися, що ти за одно! - сказав нiби з образою. - То вченим
величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду менi говориш, а
коли i лукавиш?
- Люблю тебе, - тихо загудiла у вiдповiдь.
- I зараз викрутилась, - провiв рукою по її мiжплiччi, що рiзкуватою
лiнiєю вигиналось до стану. I стегна рiзкувато видiлялись у жiнки, неначе
одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою
своєрiднiстю i жiночою принадою, що мало хто не заглядався на неї.
Григорiя це радувало, але iнодi й бiсило, коли чиїсь очi бiльш звичайного
паслись на постатi дружини.
Коли подружжя пiдiйшло до землянки, там саме погас вогник, зате
зчинився неймовiрний шарварок.
- Що тiльки цi пустотники витворяють!? - стривожилась Катерина.
- Напевне, у пiжмурки почали гратися, бо воля: нi мене, нi тебе нема.
Але невдовзi у вiконцях знову блимнуло свiтло, поколивалося якусь
хвилинку i погасло.
- Дiти, що ви тiльки робите? - гнiвно стала на порiг Катерина.
- А ми нiчого, мамо, не робимо! - одразу ж загомонiло кiлька голосiв. -
Засвiтимо каганець, а вiн гасне, засвiтимо, а вiн гасне, бо з стелин
вибивається вiтер i хукає на свiтло, - показали i губами, i коловоротом
рук, як вiтер задмухує слiпачок.
Катерина сама засвiтила мигунець, але вiтер одразу ж вигнув пелюсток
вогню донизу. Жiнка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила
дражливе свiтло рукою, перенесла в iнше мiсце. Тут менш вiяло, i вогнищ,
здригаючись, почав освiтлювати блiдi, але веселi обличчя дiтвори i вогке
убожество землянки, яка на сьогоднi вважалася мало не розкiшшю.
- Гарну маємо оселю. - Григорiй Стратонович, приховуючи посмiшку,
серйозно розглядається довкола. - Навiть пiч є, i запiчок, i лежанка,
тiльки пашнi нема на печi. Ну, дiти, як вам тут живеться?
- Добре, тату! Страшно добре! Мама навiть до картоплi уволю хлiба дала!
О! -рiзними голосами закричала з усiх закуткiв дiтвора.
- От яка у нас сьогоднi щедра мати. Почубитись на новому мiсцi ще не
встигли?
- Встигли, тiльки трошки!
- Василь менi головиць дає! То дайте йому бобу, - заремствував малий
Степанко.
- А чого ти без мами лiзеш до хлiба? їв же сьогоднi, як молотник! -
баском гримнув Василь на нерозумного братика.
- Зараз, дiти, iще поїсте, - посумнiлим, з усмiшкою Поглядом перелiчила
дитячi голiвки.
На застеленому свiжою полотняною скатертиною столi з начищеної гiльзи
снаряда нiжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних пiдснiжникiв i
гiлочка лiщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були першi веснянi
квiти. Вони одразу нагадали Григорiю i дитинство, i партизанськi весни,
коли вiсники їх - пiдснiжники - проростали мiж гiльзами патронiв чи стояли
в гiльзi снаряда у його землянцi.
- От i дочекались весни, - пiднiс квiти до обличчя, вдихнув їхнiй
свiжий земляний повiв. -Хто назбирав?
- Я, тату, - обiзвалася зеленоока, як i мати, Люба. - Це для вас, бо ви
їх любите.
- I не побоялася в лiс пiти?
- Ми з сусiдською Ольгою бiгали. В озерi пiд берегом щуку побачили,
велику-велику, - розвела ручатами. - Очi в неї були наче квасолини. Вона
мало до самої кладки Не пiдпливла. Отам бiля озера i назбирали квiтiв.
- Спасибi, доню, - притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку
десятилiтку, яка вже три днi не могла натiшитися своїми новими чобiтками i
де треба й не треба хвалилася:
- А в мене обновка, тато купив.
Повiнь добрих почуттiв затоплює душу вчителя, коли вiн чує, як
довiрливо тулиться до нього дитина. Але на цiй свiтлiй радостi нема-нема
та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно
дитя. Але на це поки що не має вiн права.
- Дiти, i в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? - приглушує сумну
росину.
- Цукерки? - першим закричав малий Степанко.
- Не вгадав. Хто далi? - заохочував Григорiй Стратонович, трусячи
обстрiпаним портфеликом.
- Булка!
- Де вона тепер вiзьметься? - розважливо заперечив найстарший,
одинадцятилiток Володимир, такий самий великоокий смiливець, яким був i
його тато.
- Цукор!
- Кислицi!
- Яблука!
Григорiй Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув
портфелик, i в землянцi одразу стало тихо.
- Ось що! - вийняв грубу i чисту, як снiг, четвертинку сала, а дiти аж
заплескали в долонi. - Зараз i в нас буде королiвська вечеря. Знаєте, як
вечеряли королi?
- У них було багацько пундикiв, м'яса i продуктiв, - обiзвався Василь.
- Правильно, Василю, у них було багато пундикiв, м'яса i... печеної
картоплi.
- I в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, - подав голос Степанко,
який i справдi повiрив, що королi ласували печеноюкартоплею.
- От i будемо їсти її з салом. Так навiть не кожен король вечеряв.
Правда, дiти?
- Правда, тату! - засмiялася дiтвора.
- А зараз мерщiй сiдайте менi! - i поклав у глиняний полумисок своє
добро.
Дiти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво.
Мати подобрiлими очима спостерiгала за цiєю сценою, а коли малеча облiпила
стiл, крадькома шепнула Григорiєвi:
- Люблю тебе.
- Справдi? - лукаво поглянув на дружину.
- Дуже! - мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом i
дзвоном голос.
- Що ж, i це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без
хлiба, зате з любов'ю.
- А ти ж мене? - куточком ока зиркнула на дiтей, чи не чують їх. Але
дiтям уже було не до батькiв.
- Та не без того, - запишався чоловiк.
- Противний. Чогось кращого не мiг менi сказати на вхiдчини?
- I тут скажу: ти найкраща!
- Чогось боюсь за тебе, за нас, - одразу ж зболiснiло i з ледь
помiтними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справдi зорями сяяли
правдивi веснянi очi.
- Та що ти, Катерино? - любується її крупним розламом брiв, її очима,
що раз од разу мiняють свiй колiр. - Чого тобi боятися?
- I сама не знаю, щось тривожить i тривожить. Iнодi так затремчу, немов
росинка; навiть оглянуся, чи не сiдає бiля тебе передвiстя бiди.
- От цього я вже не хотiв би'чути в новiй хатi.
- Проклятий Поцiлуйко отруїв моє щастя, - трагедiйно зламалися брови у
жiнки.
Григорiй Стратонович спохмурнiв:
- Щастя само нiколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя i горя вродилася
доля.
- Та чи не досить нам, Григорiю, i горя, i нестаткiв i поцiлуйкiв?
- Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.
- Утiшаєш мене?
- Нi, свято вiрю в це. Зломимо фашизм - доберемось i до нестаткiв.
Прийде час - i не над хлiбом сушитимем голови... Будем думати...
