Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №10
... бо приросли вонине до живого дiла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
Безбородько мимоволi намацав у кишенi печатку, але стримав себе, не
скипiв, а глумливо подивився на конюха:
- Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
- Ти краще Марку передай її.
- Що з вами говорити! - махнув рукою. - Краще порадьте, де щось коням
добути.
- Чому ж ти ранiше, влiтку, не радився зi мною? Але й зараз ще не
пропащий свiт, тiльки не послухаєшся мене, ще й гнiватись будеш.
- А може, й не буду?
- Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, - аж зiтхнув старий.
- Все одно кажiть.
- Прошу тебе, чоловiче, коли таке тяжке дiло, знайди в своєму нутрi те,
що великодушнiстю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту i нечисту
грошву, навiть палац продай, а потiм ще бiльше наживешся на цих же конях i
на нас, дiдько з тобою, не пожалiємо! Коли не заглядаєш наперед, як
голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! I
перед районом гоголем випливеш, усiм пiр'ям заграєш. Не один скаже: є ж
такий голова, який i оселi позбувся, щоб громадськi конi врятувати! Це ж,
Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобi самим прибутковим
ордером впишеться!
Цi слова одночасно i обурили, i здивували Безбородька: дивись, старий
дiдько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький i не такий уже
поганий хiд каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним i навiть трохи
авторитет свiй пiдняти... Таки є клепка в головi конюха. Але, коли
подумав, що має позбутися всiх своїх статкiв, одразу ж злякався i
обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе крiт, у землянку
потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш
посмiховиськом усього села. Бiля рота вiн виморщив криву посмiшку для
старого:
- Ну й штукар ви, дiду, яких свiт не бачив. Такого наговорили та
налихословили, що на вас навiть гнiватись по-справжньому не можна...
- Нiчого не кинеш на коней? - зiв'яв. Дибенко.
- Ви думаєте, що я банк чи його фiлiя? Хтось, може, й лiчить у моїм
гаманцi грошi а насправдi там вiтер свистить.
- Не в гаманцi, а в головi свистить, - зiтхнув старий.
- Скiльки у нас є тепер ыайслабщих койей? - нетерпляче перебив його
Безбородько.
- Або що? - насторожився старий: вiн завжди нюхом вiдчував якусь
каверзу чи лиходiйство. " Бiля Безбородькового рота ворухнулась жорстока
складка:
- Доведеться добити їх!
- Добити ? - з жахом перепитав старий, i в нього пригнулася голова наче
по нiй мали вдарити молотом. - Ти що? При своєму розумi?
- А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, вiн теж
пристає, що слабiшi конi треба вбити i їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб
хоч вони вижили.
- Ранiше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашiй матерi, а
потiм уже конi! Геть, душогубе, геть, iроде, звiдси! - закричав не своїм
голосом Дибенко i, пiднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у дiло.
- Сказився старий! - з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував i зник
у темрявi, не дочекавшись, поки в стайнi засвiтять свiтло.
- Конеїд! Балаболка! Довбеха! - навздогiн жбурнув йому старий, чуючи,
що його валить iз нiг. - Ех, серце, дурне серце, - промовив сам до себе,
але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати слiз.
Плачучи, вiн пiдiйшов до струмка, навпомацки знайшов лiхтар, почав його
витирати тремтячими руками i полою свитки.
- Або ти мене зведеш зi свiту, або я тебе зведу, прилюдно вилами
прохромлю, а коней не дам, - продовжував розмову з Безбородьком .i всiм
тiлом здригався при самiй думцi, що хтось може вбивати коней. I за що, за
яку провину? Так чому ж тодi не карають самого Безбородька, який на
злодiйському поводi веде смерть коням? Тiльки тому, що вiн має на шиї не
конячу, а людську голову?
- Наговорились, дiду? - з спiвчуттям обiзвався з порога етапнi Гайшук.
- Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? -
витрiщився старий на конюха.
- А нащо менi заїдатися, - пробурмотiв Гайшук. - Чи це пособить? I
довiдочку в лiсництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
- Багато таких вас, хитроверхих, на свiтi розвелося.
- Не хитроверхих, а обережних, - поправив Гайшук. - Не з великого добра
доводиться iнодi тримати язик за зубами: вчили вже нас, i добре вчили.
I мене ж учили...
Вам легше: що з старого вiзьмеш!
Ех, Петре, не раз я собi думаю: чого у вiйну, та й без неї, однi люди
стають у нас орлами, а другi - прожерливою мишвою бiля нашого зерна.
Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самi всюди галасують, що
вони охоронцi. I так мудро галасують, що їм i зверху вiрять. Невже наше
життя це може обiйтись без усяких безбородькiв?
- Не може, - впевнено вiдповiв Гайшук.
- То чому?
Гайшук полiз рукою до потилицi, i на його високочолiй головi кротячою
купинкою заворушилася шапка.
- Це, дiду, не проста арифметика, i задачка в нiй складалася не один
день чи рiк. Трудна i заплутана задачка!
- Поговори - послухаєм.
- То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: вiд старої кривди
залишились у нас рiжки та нiжки чи ще щось?
- Та лишилося ще щось. I воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для
себе все, що може вихопити.
- Ще й як вихоплює! I це така штуковина, що її наказом не звiльниш з
роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш i не продасиш на торгу. Чи
не так я думаю?
- Не тягни. Сучи вже далi свiй мотузочок.
- Вiн такий мiй, як i ваш. Я своє мужицьке накипiле викидаю, -
насупився Гайшук. - I от далi виходить таке: при нашiй великiй правдi, що
прийшла вiд самої революцiї, перед кривдою є тiльки двi дороги: вона
мусить услiд за капiталiзмом iз мосту та у воду або лукаво натягти на себе
одежинку правди i нею ж захищати свою шкуру. Тепер на свiтi правда стала
бiльшою, а кривда хитрiшою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабiнетi чи
на трибунi, де вона буде говорити й голосувати за соцiалiзм для народу, а
потiм з цього ж народу дертиме хабарi. Ну, хто живе по правдi, той не
шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голiв чи й
скручувати їх, той i конюхом залюбки пiде працювати. А всiляки бiльшi чи
меншi безбородьки в конюхи вже не пiдуть: вони скуштували i легкого хлiба,
i меду, заробленого язиком чи лукавством, i їм це харчування стало таким
смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з
мами и кров iшла. Ось таке налипле начальство батогом звiдсiль треба гнати
справжньому начальству. Батогом!
- Намалював картину, - щось прикидаючи своє, примружився старий. - Ну,
а коли ж їм, пережиткам рiзним, кiнець прийде?
- Це вже друга задачка, i її можна так починати: скоро казка кажеться,
та не скоро дiло робиться. Я мислю - однаково треба вiрити людям, щоб не
було так: я, к примiру, син, ви - пасинок, а ще хтось - i зовсiм байстрюк,
i не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що вiн, за
дрiбну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робiтниковi, а
заготувачевi, який ближче стоїть i до меду, i до iдей по сумiсництву. То
поки ось такому заготувачевi бiльше вiрять, анiж менi чи вам, з ним не
поборешся чесно - хрест-навхрест. Вiн тебе пiд силу схопить i пiднiжку
дасть, перш нiж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас
балачок по кутках i закутках, а на вiдкритих зборах ми набираємо в рот
води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив i по-справжньому ще вмiння
i сили господарської не показав. А в партiї досить великих i невiдкладних
турбот. Вона зараз саму смерть ломить! I зломить! Але руки її й до цього
дiйдуть: розкусить вона усiх пустомолiв-свистунiв, хоч би як висвистували
вони по рiзних трибунах - i аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як
гнилi грушi, безбородьки, а далi й хитрiшi iндивiдууми, а найспритнiшi
пiдуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собi
високi пенсiї.
- Хай жеруть цi пенсiї, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх
словах, не швидко ми позбудемось цих нахлiбникiв?
- Та, мабуть, на наш вiк вистачить i приймакiв, i бюрократiв, i
пажерливих жорстокосердцiв, i невiгласiв, що дивляться не в душу людини, а
на своє черево.
- Чи не прибавив ти їм вiку?
- Навряд, дiду. Вони про своє довголiття бiльше дбають, анiж ми.
- Умiєш ти, Петре, утiшати людину, як рiзник довбнею. Потримай лiхтар.
- Старий засвiтив огонь, знову попрямував до стайнi, але вже уникав
дивитися коням у вiчi. До нього поволi пiдiйшов широкогубий конюх Максим
Полатайко. В невисокiй лапатiй постатi чоловiка було щось вiд окоренка,
але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритнiсть.
Максим з-пiд самого носа досвiдчених сторожiв, шуткуючи, мiг украсти для
коней з десяток снопiв вiвса або вночi вкоситись у сочевицю чи вегу
сусiднього колгоспу. Навiть зараз його улюбленцi були схожi на коней, бо
вiн звiдкись потаємно приносив їм у торбi чи опалцi якийсь додатковий
рацiон. Коли ж Максима ловили на гарячому, вiн з таким трагiзмом i сльозою
виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловiка
прозвали Артистом, але вiн навiть таким прiзвиськом не гордився i не
втiшався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цiєї ночi вiн
обнишпорив двi найбiльш надiйнi комори, але не знайшов там i жменi вiвса.
Правда, вiн таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було
перемолоти на жорнах. Цiєї машинерiї в Максима не водилось, а поткнутися
до сусiдiв не дуже хотiлось.
- Пiп ж робитимем, дiду? - Максим скривився усiм обличчям i повiв
головою в бiк коней. - Коли плаче людина - можна витримати, а коли плаче
худоба - не витримує серце.
- Твої ще не плачуть.
Максим пропустив натяк повз вуха i вiв своє:
- Щось дитяче є в кiнському плачi. I кричать вони, мов дiти. Я на
батарею пiдвозив снаряди. Ну, пiд Львовом на свiтанку й накрили мене
мiною. Якраз, стерво, пiд копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як
обрисувались i рвонулись вони в огненному стовпi, а потiм так заголосили,
закричали, що i я заплакав i, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до
них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обцiловують
мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що
зараз маємо робити?
- Вiзьмемось, хлопче, за злодiйське ремесло, може, воно трохи пособить
нам, - понуро, але твердо вiдповiв старий.
- Та що ви, дiду, проти ночi говорите!? - вражено розвiв руками Максим.
- Все село знає, що ви нiде навiть билиночки не пiдняли чужої.
- Що правда, то правда, а зараз пiду на таку ганьбу, бо iнакше,
виходить, не можна. - Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який
мало не танцював, знайшовши собi такого спiльника. - Не вибрикуй. I чуєш,
не всякий крадiж є злодiйством.
- Це вже щось нове навiть для мене, - аж рота роззявив Максим.
- Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловiка, що вкрав у
бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От i виходить: не всяка
крадiжка - злодiйство. А ми з тобою не такi великi люди, то вкрадемо для
коней сiна. Поїдеш зi мною чи побоїшся?
- I ви не жартуєте? - ще запитав з недовiрою, а очi загорiлись
злодiйським блиском.
- Не до жартiв тепер.
- Тодi поїхали! Зараз же! - I хлопець кинувся одв'язувати виїзнi конi.
- Де ж ви нагибали це сiно? - здивовано розгойдується на журавлиних
ногах Петро Гайшук.
- Там, де ти рибу ловиш.
- Так це ж сiно вашого кума! - аж скрикнув Гайшук.
- А кум завжди збирає сiно, мов барвiнок, не помилимось.
- Оце так, а не iнакше! - Гайшук полiз рукою до потилицi, не знаючи, що
робити: чи смiятись, чи обурюватись. - Можна сказати, по-родинному.
- Влiтку по-родинному, так само як i взяли, одвеземо кумовi сiно. Не
хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
- Хвалився. Йому не терпиться усiм розказати, що має таку велику
радiсть.
- Це добре, - вiдповiв своїм думкам старий. Незабаром вiз, розкидаючи
болото i хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На нiй темними
птицями окреслювались кущi верболозу, а помiж ними тривожно билась i
стогнала, мов поранений, невидима вода.
Мало не з-пiд копит коней з трiском i лопотiнням вилетiла пара
крижакiв, їх одразу проковтнула вогкувата глибiнь беззоряної ночi. I пiсля
цього захотiлось летiти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на
землю пахощi вже напiврозповитих бруньок. Неспокiйно цього року iшла весна
по землi, i тривожно зустрiчався з нею дiд Євмен. Це тiльки подумати: не
до плуга, не до сiвалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зiбрався
вiн. Навiть коли не впiймається, шила в мiшку не втаїш, i що тодi
подумають, заговорять про нього?! Ну, i хай говорять i судять по всьому
району, а конi мають жити. I, щоб пiдбадьорити себе, вiн торкається рукою
Максимового плеча.
Не первина тобi йти на таке непевне дiло? Не первина, дiду, вiрно
здогадуєтесь, - приємним голосом признається Максим, товстогубство не
заважає чоловiковi говорити спiвуче i чисто.
- I що ж ти крав?
- Ви краще спитайте, чого я не крав? - весело говорить конюх. - I овес
iз поля, i сiно та отаву з лугiв, i зерно з-пiд машин та в коморах, i хлiб
з пекарнi, i снопи з ожередiв, тiльки шампанського не тягнув з ресторанiв,
бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дуростi помiщикiв бавилися. А
знав би - й до нього добрався б.
- Так ти спробуй.
- А що, коли конi алкоголiками стануть? - серйозно запитав Максим.
-Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а конi - п'янюги. Не люблю я
непорядкiв.
- Ну, а бiб ти крав, Максиме?
- Який бiб? - насторожився i обернувся до старого.
- Турецький.
- Турецький? Крав колись на городах.
- А в коморах?
- Нi. А хiба його конi люблять?
- Про коней не знаю, а деякi люди полюбляють.
- Американцi найбiльше. В них, видать, животи мiцнi, - хитро
вивертається Максим.
- Ох, i збосотився ж ти, до самого краю збосотився, - з жалем сказав
старий, а Максим весело хмикнув.
Десь бiля пiвночi вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там
урочисто пiдiймались поодинокi велетнi дуби.
Максим поставив конi бiля порома, пiд яким попискувала i клекотiла
вода, i, щоб не вшелепатись, пiдiйшов до невеликої клунi перевiзника, в
якiй дiд Олександр завжди лiтував. Недалеко вiд клунi, над крутояр'ям,
стояло два гостроверхеньких стiжки сiна, господаровитий кум накосив їх у
таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний
вiтерець пiдвiвав стiжки знизу, i вони, окутанi пахощами, здавалося,
хотiли кудись летiти.
- Дiду Олександре, де ви там, давайте перевозу! - голосно гукнув у
браму Максим раз i вдруге, прислухався до вiдгомону, а потiм смiливо пiшов
до коней, пiдвiв їх пiд стiжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
I тiльки тепер старому Євмену стало не по собi, вiн мало не застогнав
од болю i, щоб приглушити його, вилами зiрвав шапку з стiжка i з силою
кинув її на воза.
- Вкладай!
- Слухаюсь начальника! - весело обiзвався Максим i заходився втоптувати
сiно.
- Ох, i шибенної ти вдачi! - покосився на нього старий.
- Пiд вашим чуйним керiвництвом! - гигикнув Максим, спритно орудуючи
граблями.
Вони по-господарськи широко вклали i врублили сiно. Тепер Євмен
пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душi в
нього зараз не було нi гризоти, нi каяття, лише з голови не виходив образ
Оксани, наче її дух витав бiля цих стiжкiв.
- Ех, донечко люба, - зiтхнув старий, коли заскрипiла, заколивалася
хура.
- Ви щось сказали? - обiзвався зверху Максим.
- I а нiчого, їдь. - Вiн по-господарськи згрiб натрушене сiно, пiддав
його до другого стiжка i притулився до нього руками.
Далеким густим повiвом достиглого лiта пахло потривожене сiно i
насiння, а берег рiчки обзивався голосами його Iвана i не його Оксани.
- Значить, не судьба. - Старий поклав граблi на плече й повернув услiд
за возом, на якому курникав якусь веселу пiсеньку шибенної вдачi Максим.
Йому, крученому, набагато легше живеться на свiтi, нiж серйознiй людинi.
Ще хура не пiд їхала до струмка, а конi почули свiй порятунок - i
стайня затряслась од ударiв копит, гудiння цимбалин i дружного iржання.
- Чуєте? - переможно обiзвався з хури Максим.
- Та чую.
З стайнi занепокоєно вибiг Петро Гайшук.
- Показились конi. Скорiше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все
гаразд обiйшлося?
- Краще, нiж у Прометея! - клубком скотився з воза Максим.
- Жаль, що вiн без тебе орудував, - в'їв Максима Гайшук. - Удвох ви й
богiв обхитрили б.
- Склади в торбу свої дотепи i передай жiнцi на згадку про її
достогибелi розумного чоловiка. Ох, i їсти ж захотiлось пiсля такого дiла.
В тебе сомини часом нема?
- Є шматочок для курохвата.
- Оце спасибi, порозкошую, мов кiт бiля сала, - i Максим першим понiс
сiно до стайнi.
Наступного дня вiн побував i на Королевщинi, i на ярмарку, сердечно
зустрiвся там з дiдом Олександром, який чаркувався з рiднею i знайомими,
привiтав його з радiстю, сам на дурничку випив чарку i хитромудре
довiдався, що старий нiчого не знає про нiчну пригоду. Це зовсiм
розвеселило чоловiка, i вiн з ярмарку мало не бiг у село, щоб вдруге
обернутись за дiдовим сiном.
- Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо
навiть до цього дiйде, i за одну, i за двi хури буде однакова. Навiть,
коли подумати, бiльша крадiжка вигiднiша за меншу. У нас i за тисячу, i за
сто тисяч однаково судять. - Максим тихцем викладав конюхам тонкощi
законодавства.
- I звiдки це все тобi вiдомо? - перебiльшено здивувався Гайшук. - Чи
ти закони вивчав, чи що?
- Не закони, а щiлини в них, це iнколи знадобиться, - не криючись,
одказав Максим.
Пiзнього вечора вiн знову поїхав з дiдом Євменом на Королевщину, знову
бiля порома i клунi про всякий випадок гукав перевозу, а потiм пiдвiв конi
до стiжка. I тiльки з нього злетiла i вляглася на вiз шапка, як вiд клунi
почувся насмiшкуватий, в'їдливий голос дiда Олександра:
- Може, вам, робiтнички, ще треба з одного помагача?
З несподiванки Максим пригнувся i хотiв погнати конi, але в дiда Євмена
вирвались дурнi слова:
- О, i кум мiй прийшов до нас... Максим у розпачi застогнав i опустив
голову: тiкати було вже пiзно. I зараз його добиває їдкий смiх старого:
- Дивись, навiть поночi пiзнав кума! Добрi очi в когось позичили. - I
кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов заснiжене дерево, пiдходить до
воза, здоровкається з кумом i допитує його: - Промишляєш, Євмене, моїм
сiном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
- Не вiзьму, куме, нiяк не вiзьму, - твердiшає i аж переривається од
болю й рiшучостi голос Євмена.
- Ти чого так загордився? - перебiльшено дивується Олександр; проти
Дибенка вiн здається велетнем. -Чого тобi по-чесному не подiлитись
виторгом? За роботу i фiр манку вiзьмiть, iцо треба, а дещицю й менi
повернiть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю - за дочку п'ю
з людьми. I з тобою хотiв би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
- Я себе, куме, бiльше зобижаю,- аж заклекотiло всерединi Євмена - Моя
честь дорожча за твої копички, але з горя промiняв її на сiио. I не
смiйся, не насмiхайся, Олександре, надi мною, бо, їй-бо, ударю тебе.
- Оце так! За моє жито мене ж буде битої? - здивовано вигукнув кум i з
усмiшкою подивився на свiй великий, мов довбня, кулак - Не сподiвався
такого вiд тебе!
- Мовчи, куме! - i Євмен вiдвiв руку для удару
- Тю на тебе! - обурився Олександр.- Навкулачки захотiлося бiля мого
добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?
.Бiда заставила, куме
- Та сам бачу, що не розкiш. Кажи! Коли старий Євмен розповiв усю свою
iсторiю, кум тiльки головою похитав:
- За цей крадiж я тобi не суддя. I я тримаюсь, куме, на тому, що i
конi, i земля, i все-усе - це наше. А безбородьки з нашого тiльки своє
викрадають собi. Втому вони забули вже не тiльки про худобу, а й про
людей. От як воно одне чiпляється за друге... Забирай мiй стiжок до
билиночки Це навiть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував
би вiддати сiно, а тепер нiкуди дiтися... Тiльки моїй бабi анiгугу, бо
вона поки що на щедрiсть не хворiла. '
- Якi ви, дiду, красивi! - вирвалось у Максима.
- А, це ти, патякало злоязичне! - Старий кулаком посварився на Максима
i заговорив до Євмена - I звiдки воно, куме, такi блазнюки беруться?
Сьогоднi ж удень цей торохтiй i пустомолот пив мою чарку, а ввечерi
приїхав красти моє сiно ще й красивiстю пiддобрюється. То не варто його
батожити вiд мого стiжка аж до вашого села?
- Руки заболять од такої роботи,- анiтрохи не образився, а навiть
гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у
темрявi.- Ану, тихенько менi. Чи не справжнiй злодiяка добирається до
сiна? Тодi я йому дам бобу,загрозливо пiдняв угору вила.
- Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? - Кум Олександр, пiдсмiюючись
у бороду, поглянув на Максима, а той аж витрiщився, подаючи знаки мовчати.
Незабаром до клунi наблизилася висока постать, i Максим розчаровано
скривив своє товстогуб я:
- Та це ж наш мiнiстр без портфеля. I чого вiн тiльки притарабанився?
Чи не якусь фiлософiю розводити?
Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук пiдiйшов до воза i, навiть не
привiтавшись, радiсно сказав:
- Скидайте, робiтнички, сiно. Досить ось так промишляти.
- А що трапилось? -з надiєю поглянув иа нього дiд Євмен
- Марко Безсмертний привiз од добрих людей i сiно, i просянку Добрий
вечiр, дiду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От i добре. Я
завжди думав, що ви такий чоловiк, яких мало на свiтi...
XVII
Привезене сiно i просянка спочатку порадували, а потiм засмутили i
стривожили Безбородька. Вiн, ще стоячи помiж хурами пашi, вiдчув, як вони
з теменi насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а
йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, вiд землянки до
землянки аж пiдстрибує звiстка, що не вiн, а Марко врятував худобу. От i
почнуть дурнi язики до небес пiднiмати Марка, а його мiсити в грязюцi. I
не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет,
нiколи, практично, чоловiк не знає, звiдки йому пiднесуть понюхати тертого
хрiну
Безбородьковi пiсля цих роздумiв одразу гiркими стали пахощi
привезеного сiна. Але як тобi не каламутне, як не гiрко на душi, проте
мусиш посмiхатися, навiть iз самого болю вiддирати похвалу Безсмертному,
хоч i шкварчить усе твоє нутро, немов пiдсмажують його на пекельному вогнi
I громаддя чужих хур, i думи, i темрява аж сутулять Безбородька, та все
одно вiн тримає фасон - на когось покрикує, когось розпiкає за
безгосподарнiсть, Мамурi наказує нагодувати хурщикiв, а потiм кладе руку
на плече Безсмертного
- Виручив, братику, практично Навiть не знаю, чим вiддячити тобi Ну,
звiсно, могорич iз мене - Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом
висвердлити його прихованi думки.- Ходiм зараз же, вип'ємо за твоє
здоров'я.
- Та нi, Антоне, почалапаю додому - втомився, перемерз.
- От чаркою i нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, - стримує i
стримати не може образи.
- - Колись iншим разом загляну в твої хороми.
- Ну, як собi хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. - Безбородько ще
стримує себе, посмiхається очима, а сам вiдчуває, як у них насочується
злiсть.
Кiлька гостроверхеньких копичок виросло бiля стайнi, у стайнi конi
хрумкотiли просянку, радiли люди, тiльки не було й крихти радостi в
Безбородька. Вiн звiдусiль стягав рiзнi думки, шеретував їх на своєму
решетi, але мало було толку з цiєї роботи. Отак i додому йшов чоловiк,
вимiшуючи думки i мiсячи багнюку.
Надворi зовсiм розвеснилось, з тополиного i вербового галуззя
обтрушувались пахощi набряклих бруньок. Гляди, ще кiлька днiв пролетить -
i земля пiде в рiст. Завтра ж у район треба вiдрапортувати, що вiн таки
роздобув пашi. Як це тiльки до ладу скласти? Мовляв, труднощi труднощами,
але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу i вiд чарки
вiдмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не
баламутив людей.
Бiля самого двору Безбородькаёосяяла щаслива думка. Вiн аж зупинився,
крутнув нею i сяк, i так, i он як, одчинив ворота i вдоволено засмiявся,
бо ще, практично, щось варить його баняк.
- Чого це ти, чоловiче, зуби сушиш? - обiзвалась iз городця гостровуха
Марiя. - Нажлуктився десь?
- Не мели дурного. Радiю, бо коням є що їсти. - Одразу ж знайшовся
чоловiк, пiдходячи до типу. - Розжилися на пашу - i вже легше на серцi.
- Марко ж, а не ти розжився, - вкусила жiнка.
- Ну й що? А тепер i я, практично, спробую дiстати. Що ти там робиш?
- Кригу в сажалцi розбиваю, щоб, часом лини та карасi не задихнулись.
- I це дiло, - похвалив жiнку. - Таки добре мати про запас свою линину
та карасятину.
- Свою, але не для себе, - махнула рукою Марiя.
- Чого ж не для себе? А для кого? -здивувався чоловiк.
- Усе для твоїх гостей i представникiв.
- Ет, не пiдкована ти полiтичне, шкабарчиш, як дiд Євмен. Краще одскоч
до Галини Кушiгiренко - нехай скорiше заводить машину та пiд'їжджає до
мене.
- Куди тебе несе проти ночi? - В голосi жiнки прокинулась задавнена
пiдозра.
- Не туди,куди ти подумала.
- I скоро повернешся?
- До перших пiвнiв. Бiжи, не патякай. Жiнка забряжчала хвiрткою, зникла
в темрявi, а вiн у задумi сперся на тин i заходився до крихти
обмiзковувати свiй план.
По сусiдству, в невеликому селi Зелена Брама, головує старий i недужий
Саврадим Капустянський. Тiльки вiйна поставила чоловiка на голову
колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим
просився, щоб його звiльнили з нелегкої посади. От хай вiн тепер i
вхопиться обома руками за Марка. Чим тобi поганий голова? Такого завзятого
не так легко знайти!
Безбородько, захоплений своїм планом, навiть не помiчає, що чи не
вперше пiдхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то
не знати який могорич поставив би старому Саврадимовi, хай п'є на здоров
я.. Але чого Саврадимовi ставити, могорич? За таке дiло хай краще Саврадим
старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так - не iнакше
треба робити...
Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати
Капустянського. Бородатий, змарнiлий господар, покректуючи, лежав на
лiжку, а бiля нього поралась жiнка, поправляючи розпарене зерно i
гiрчичники.
- Захворiли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? -
Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки спiвчуття i пiдiйшов до лiжка.
- Та виганяю ж кляту. - Чоловiк нетерпляче однiєю рукою вiдмахнувся од
жiнки, а другу подав Безбородьковi. - Трясе якась трясця, наче хто найняв
її за добрi грошi... Ех, лiта, лiта, пробуркотiли, наче голуби, а тепер
болячки та старiсть нишпорять у тiлi, мов злодiйня у коморi. Аби ж
знайшлись такi гаки у свiтi, щоб витягнути цю гидоту. Та сiдай, хитруне,
кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намiзкував
своєю головою?
Спiвчуття зiскочило, з щiк Безбородька, натомiсть з я-вилися подив i
образа:
-Приїхав, практично, провiдати вас. Почув, що нездужаєте, от i заглянув
до вас.
- Крути язиком, як лисиця хвостом,- засмiявся i одразу ж поморщився од
болю Саврадим Григорович.- Жiнко, в тебе є щось у печi?
- Тiльки дiєтичне...
- От i давай цьому лису дiєтичне.
- Як тобi не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жiнка i,
напiвобернувшись, посмiхнулася.- Ще чоловiк через порiг не переступив...
- Бо чогось цьому чоловiковi треба вiд старого. Вiн задарма порiг не
переступить.Засвiтилось колишнє завзяття в поглядi Саврадима.Ну, в якому
мiсцi тебе припекло?
- Ет, пiсля такого вiтання потягло на шапкобрання,-' насурмонився
Безбородько.- За таку шанобу i сам дiстанеш хворобу. Та й бувайте здоровi.
Сусiдський привiт вам.- Настовбурчив шапку на головi i зiбрався йти.
- Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на
старого! - здивувався i обурився Капустянський. Розсипаючи зерно i
зриваючи гiрчичники, вiн зiскочив з лiжка i обома руками всадив
Безбородька на лавi.- Стара, став щось на стiл, бо, видать, Антiн таки
по-добросусiдськи приїхав.
- Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщiй лягай,- заойкала жiнка.
- I не помислю! Це гостi будуть сидiти, а я лежати? - почав одягатися
Саврадим.
- То як же хворiсть одiйде вiд тебе, непутящого? - сплеснула руками
жiнка.
- Трясе вона мене, буду й я її трясти! - посварився на когось кулаком.-
Добре тобi, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сiвби вже все пiдготував?
- Ет, i не питайте. Насiння не вистачає, худоба не того...
- У мене справи нiби кращi, та здоров'я витекло, наче вода...Старий
витер долонею пiт i важко сiв на стiлець.- Менi б уже на печi або призьбi
кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на
старостi лiт не на своєму мiсцi.
"Чудило",насмiшкувато подумав Безбородько, а на обличчi виморщив
спiвчуття i душевно заговорив:
- Бережiть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш i не
прикупиш.
- А як його берегти, коли стiльки роботи лежить на тобi?
- Воно таке дiло. - Безбородько вдав, що вiн задумався, а потiм сказав:
- А може, Саврадиме Григоровичу, я мiг би щось порадити вам?
- Радь, радь,послухаю.
- Е, якi ви швидкi. - Безбородько багатозначно посварився пальцем на
старого. - Ставте могорич, тодi скажу дещо, може, й зарадимо вашiй бiдi.
- Я тобi не могорич, а цiлу канiстру поставлю, коли виручиш старого! -
з надiєю, цiкавiстю i пiдозрою поглянув на крутiя.
- А де вона, ця канiстра? Вважайте, що вона вже моя! - засмiявся
Безбородько.
- Ну, не тягни, як багатого за печiнки, говори вже!
- Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного
пам'ятаєте?
- А хто його в районi не пам'ятає.
- От i агiтуйте, щоб вiй узявся за дiло. Хай такни голова не ходить
безробiтним. Ви ж знаєте, який вiн господар? Це - кадр!
- Ти наче дiло кажеш, - зрадiв старий, а потiм завагався: - А пiде
Марко на такий маленький колгосп?
- Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати
невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому
буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи
побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманiє, те, се зробити, i дiло
закрутиться колесом. То заробив я могорич?
- Заробив. Спасибi тобi за пораду.
- Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько.
Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки:
- Чула, стара, план!
- Не оглухла ж!
- То де мiй кожух?! Зараз же поїду до Марка!
- Не дам! Нiкуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумi!? - в жасi заволала
дружина.
- Брешеш, поїду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для
допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чуєш?..
Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до
вiшалки, зiрвала з неї кожух i пальто й проворно побiгла до дверей.
- Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi
кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами
залопотiли її швидкi кроки.
- То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її,
похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi.
Безбородько засмiявся:
- Тепер її, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого
боїться.
- Ти ж бачив, як боїться. Баби - завжди бабами залишаються. Все
бiдкається бiля старого i не знає, що його свiчка догорiла до полички. Що
ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер
пiт, що аж юшив з обличчя.
- Їхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть
Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично,
запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбляє,- i осiкся, згадавши, як
Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього...
- Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв
на стiлець...
На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело
сказав:
- Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй!
- За що?
- За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав
Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав.
Безбородько захвилювався:
- То як ти?
- Не знаю як. А старого провiдаю.
- Провiдай! I головувати йди, не прогадаєш. Там i земля краща, i село
неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став
могорич!
- А може, Антоне, ти поставиш?
- Чого ж я?
- Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше
буде.
- Чого так думаєш? - розгубився Безбородько.
- Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i
сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на
свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко.
- Доброго знайшов собi свата, - не знає, що сказати Безбородько, але
бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'єш у такого дiдька
чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..."
XVIII
Ставки - це блакитнi очi землi, їй теж треба дивитись i на сонце, i на
зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов
дiвчата, i ведуть своє коло.
Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що
догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи їй, похитує головою та й
дивується: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не
догадується, що їх за вiйну повиїдали якiсь фашистськi вояки. Спочатку
делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство
задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох
кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при
повному озброєннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке
шанування?
Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного
чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але
одразу заспокоївся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в
марнiй надiї виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi
погойдували свої тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму
конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з
поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть.
"Чого ж їх вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло
ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не
спробувати отут?"
Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану
вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадiї закинув його:
"Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично
зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде
однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а
потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не
пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув
райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом
карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не
розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин
так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей
раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг
увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок.
"Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко.
Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси,
їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався
й грiзний Антона Безбородька:
- Що ви менi бабський бунт пiдiймаєте. Iч, як розбестилися за окупацiю!
- Безсовiсний, чого ти нам вибиваєш очi окупацiєю!? - як бiль, злетiв
жiночий зойк.
- Щоб власницькi iдеї вибити з вас.
- Зi своєї жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацiї в неволi умирав, а
вона аж в Транснiстрiю спекулювати їздила!-обiзвалася Варка Тримайвода.
- А ти бачила? - визвiрився Безбородько.
- Авжеж!
- То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв
недалеко.
- Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк
не вiзьмеш.
- Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж
прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для
нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури.
- Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого
року ляканi.
Марко виглянув iз своєї схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i
молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були
з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з
яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок
мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про
що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн думає тепер,
на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!?
Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом,
черпнув рукою воду.
- Ну, як, Ганно?
- Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить...
- Ви, баби, гарячi, одразу нагрiєте воду, - пожартував Безбородько.
-Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос
Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж
ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi?
- Вийдете, як перемитi, - заспокоїв Безбородько. - А щоб i рiзнi
виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто має
такий-сякий запас?
- У мене є, - обiзвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було
обведене самим сумом.
- У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок
значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк
перебiжить верхи.
Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох,
крутнувши коня, здимiв помiж вербами.
- Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка.
Безбородько несхвальне похитав головою:
- Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на
зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на
дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки.
- Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i
завзято, як вогонь, почала працювати.
Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на
сонце:
- От бачите, й припiкає сьогоднi. Значить, потеплiшає вода. Ну,
бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у
воду Мавра, сердито зупинив її: - Чого поперед батька лiзеш у пекло?
Молодших нема? Краще в'яжи манделi.
- Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'їдливий
голос.
Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук
i Василина Куценко.
- Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до
жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй!
Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. їх усiх вразило
обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак
Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата
вже вискочили на берег.
- Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш
стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на
Безбородька.
Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її
благенької спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
- Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
- А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по
iсторiї вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнiшаєш!.. Ти
чого мiй авторитет на людях пiдриваєш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли
нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
- Було б не вивозити його ночами поза хмари.
- Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха,
баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок.
- Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний.
- А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька
задимилися тiнi.
- I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано
ахнуло.
- Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з
ким говориш!?
- Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь.
- Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не
жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона,
роз'їдаючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн
спиною подався до коня.
- Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний
отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них
отруювала кров пекуча комашня.
- Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня
його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода.
- Лiзеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись
спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув:
- Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, -
жалюгiдний в своєму падiннi, вiй, мов не своїми ногами, пiдiйшов до води
i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся,
скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може,
по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю.
- Вона тiльки починається. Топай!
- Марку, нащо ж нам судитися?
- Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго,
подавай своєму головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая.
Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов
гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його
прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали
першi манделi. Вiн втопив їх у воду, приколов кiлками i почав зривати з
дна болотну землю. А вода уже робила своє дiло: хлющала в чоботях, вогнем
обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та
злостi. Хоч би нiхто не побачив їх. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а
сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника.
"Заструпiли твої виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я
вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти
почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн
лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це
ранiше йому не спало на думку?
- Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся
до Безсмертного, але уникав його погляду.
- Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдстоїш
у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки.
- Чому ж удвiчi?
- Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька
i почув, як хтось з жiнок зiтхнув.
Це була Мавра. При останнiх словах Марка в її дикуватих блакитних очах
стрепенувся сiрий острах.
Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче
дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'їжджав до жiнок.
- Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина
вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на неї,
прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з
лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i
покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське
навождення. Але Безбородько таки стояв у водi.
- Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав
Мамура.
- Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла
четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi:
- Можна хоч однiєю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
- Пособляй!
Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив її по вiнця i бережно
понiс до голови, виявляючи йому очима i всiєю постаттю свою облесливу
вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив:
- Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього
ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi
батьки сусiдили. Чого на вiку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторiї вiн зараз уже бачив i
смiшне.
- Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на
берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля
четвертини, бо треба було горiлкою i напоїти голову, i натерти його
померзлi ноги.
Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю
повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб
побачити, як буде повертатися з купання їхнiй голова. I от на царинi
з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з
сулiєю в руках.
Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепокоївся:
- Якого їм дiдька стовбичити в робочу годину?
На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi
сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить
Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет
голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У
сулiї тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу.
Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських
обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот
насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та
пiд'їжджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його.
Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чиємусь виду
перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи
вдавану, чи справжню.
З другого краю вулицi вибiгає розпатлана, в кожушку на розхристi його
жiнка i ще здалеку починає голосити:
- Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той
iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i
святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в
калюжах-баюрах, i в морях-океанах.
- I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий
Омелян Корж.
I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд
вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно
дзенькнувши, розсiлась на двi половини.
- Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв
нахилитися до шматкiв сулiї, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги
коня.
Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд
кiнськими копитами: то втiкав од людей, од їхнього реготу Антон
Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну
усмiшку назустрiч людям:
- От тiкає-шпарить.
- А ти ж чому не здоганяєш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян
Корж.
- Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без великої надобности!
- Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце
втнув!
- Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на
коня i поїхав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а
потiм подався до палацу свого владики.
Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони
та бiдкання дебелоногої Марiї залiзти на пiч вигрiватися в розпареному
просi.
- Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В
голосi його аж клекоче обурення.
- Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць
Безбородька.
- У всякi i рiзнi iнстанцiї, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху
до самого страшного суду! Марiє, подай паперу, - вже командував Мамура. -
По-перше, начмiлiцiї - за утопленiє i образу особи голови, якого було
названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-третє, власноручно
першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все
разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто
захлинеться!
- Чи не забагато ж отак розведемо канцелярiї? - завагався Безбородько.
- Маслом кашi не збавиш! Раз є преступлєнiє, повинно бути и наказанiє А
Марко такий, що з однiєї сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай
спробує з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на
його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь причаїлася вiдколи
вiн став завгоспом.
Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку
й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба.
- Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював
картину, -пожалкував Мамура.
- Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько.
- I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик...
- i не доказав.
На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка.
Пiдiймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
- Ой падку мiй, ой людоньки добрi...
- Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там скоїлося?
Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли
бiль i радiсть.
- Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка!
Визволили її нашi воїни з неволi! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку:
- Хтось передав, що жива?
- Щойно поштар листа занiс. Сама пише, своєю рукою.
- Де ж той лист?
- Дома на столi лежить.
- Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком,
Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем
подався додому.
В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха ...
