Михайло Стельмах. Правда и кривда
страница №9
...лись до нього, стиха iржали,оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежi, i в їхнiх скорботних
зголоднiлих очах очевидячки воскресала минувшина.
- Пiзнають, Марку, своє кiнське щастя, коли в них сiна було по колiна,
коли й вiвсом пахло у жолобах, - обiзвався з порога дiд Євмен, що саме
нагодився до стайнi.
- Таки не забули мене. - Розчулений, збентежений i водночас
розгнiваний, Марко сутулився на костурах i не знав, чим утiшити, чим
порадувати четвероногих друзiв, що чекали вiд нього i ласки, i їжi. Вiн
гладив, обiймав їх вiльною рукою, не соромлячись, притулявся до них
обличчям i з великою скорботою заглядав у їхнi очi. Де подiлася з них
довiрлива веселiсть, сумовите всепрощення до людини, яка частiш потрiбного
хапається за батiг, гарячий iз кров'ю i сполохом огонь чи розумна, зовсiм
людська лукавинка?
Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кiнських
очей, оточила їх пухлинами повiк, i вона ж потворними тiнями висить над ще
живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться iз нiг. Вискочити б з цiєї
кiнської каторги, заплакати, як плакалось у дитинствi, чи хоча б потрощити
костури на Безбородьковi i його злодiйському кодлi. В гнiвi й розпачi
Марко не помiчає, як на його повiках накипають сльози. Вiн зараз би
пострибав зi стайнi, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться
вислогубий високий кiнь. Треба й його втiшити, хоч рукою.
- I Лорд пiзнає тебе, - пiдходить ближче старий. - Чи пам'ятаєш його?
- Чом не пам ятаю. Був огонь - не кiнь.
- На очах згорiв огонь, тiльки попiл тримається пiд шкурою.
Кiнь уткнувся Марковi в груди, й чоловiку пригадалася давня пора
щедрого розiмлiлого лiта, коли голова колгоспу забуває, що, крiм роботи,
на свiтi буває й сон. Засипати доводилось тiльки в дорозi, поки вiз
котився вiд одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони
виїхали з дiдом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили
бiля молотарки. Збиралась гроза, поздовжнi блискавицi розпанахували, а
поземнi вогнем вiдгойдували вгору почорнiле небо. Пiд їхнi щедрi спалахи i
гуркiт грому вiн спокiйно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним
шелестiло колосся i дощ. Вiн ще спросоння не збагнув, що це дiд Євмен
нашвидкуруч зробив на возi куреник iз снопiв, ще не розумiв, що робиться
навкруги, коли щось темне i тепле наблизилось до нього. Вiн здригнувся,
подався назад i раптом побачив, як бiля крайнiх снопiв на якiйсь
невеличкiй, округлiй площинi замерехтiв раз i вдруге здрiбнiлий корiнь
блискавицi. I вiн тодi зрозумiв, що то грає блискавка в кiнському оцi. -
Лорд, це ти? - зрадiв i засмiявся, зовсiм виходячи зi сну.
Наляканий громовицею, кiнь тихенько заiржав, губами знайшов тодi
Маркову голову, притулився до неї i знову заiржав, а блискавка й далi раз
по раз мерехтiла в його оцi...
Марко пiдходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву i
з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навiки вiдiграли
спалахи блискавиць?
- Дай своєму мазуну сiнця, - дiд Євмен з розпореної насипки витягає
жменю сiна i простягає Безсмертному.
Марка вражає i дiдова насипка, i пучок сiна з прив'ялим чебрецем, що
чимсь нагадує спалахи блискавки в кiнському оцi. Вiн, тремтячи, з руки
згодовує сiно i мерщiй видибує зi стайнi, хоча до нього з кутка iще
обзивається довiрливо-болiсне iржання.
- Почекай, Марку, - наздоганяє його бiля порога дiд Євмен iз своєю
подушкою в руках. - Сiнце ж зосталося...
Цi слова, i насипка, що тремтить у старечих руках, i безкорислива любов
дiда Євмена, i його уболiвання над голодною худобиною до решти крають
серце чоловiковi.
- Не можу, дiду, снаги не вистачає дивитися на цi муки, - i в Марка
стискається кулак.
- I я вже не можу. А скiльки вертигузiв крутиться бiля колгоспу, щось
глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповiдають - i
нiчого... В серце б їм усi їхнi записи вкарбувати, щоб кожна буква до
живого дiла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тодi конi будуть з сiном,
люди з хлiбом, а вченi не з блокнотами, а з головами на в'язах.
- Це ви, дiду, все розоряєтесь? Уже чимсь ученi не догодили вам? -
проснувся за перегородкою Максим Полатайко i, позiхаючи, округлив широкi
губи.
- А ти, вертiю, усе спиш? - обурився старий.
- Хто там спить, коли на душi сама гризота, - здивувався Максим i
одразу ж пiрнув у сон з повною впевненiстю, що в такий час нiхто з конюхiв
не може спати.
- Украв же сьогоднi цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить,
неначе праведник, - старий навiть iз спiвчуттям кивнув головою на
перегородку. - I я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
Що мiг вiдповiсти на це Марко? З болем поглянув на дiда Євмена, потис
йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
- Ти ж куди, Марку?
- До добрих людей.
- Просити порятунку?
- Просити.
- I далеко збираєшся? - якась надiя прокинулась у голосi старого.
- Поїду колядувати до своїх друзiв. Може, щось розживуся у них.
- То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди
ж тобi з костурами?
- Спасибi, дiду, але не хочу, щоб вас. потiм Безбородько розпiкав. Ви
вже тут дивiться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
- Щасти тобi, Марку, - старий скинув шапку i помахав нею услiд
Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайнi.
Сьогоднi довго, як на зло, нiмував шлях, тiльки потемнiлi одволоженi
липи зрiдка обзивались простудженими голосами гайворонiв. Сiреньке небо з
невиразними клаптями хмар iнколи поглядало на землю здрiбнiлим оком сонця
i не знало, що йому робити: чи сiяти мряку, чи трусити крупу?
З в язками хмизу з лiсу брели натомлснi жiнки, плечi їх були зiгнутi,
очi втупленi в землю. I ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову
яснiше всяких звiтiв говорила, що село не має господаря. Жiнки пiдiйшли до
Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, i
тепер вони були схожi на. купку цвинтарних обшарпаних хрестiв. Марковi
стало моторошно вiд цього видовища. Тяжкий свiй хрест мовчки несло
жiноцтво у вiйну. Але навiщо його нести тодi, коли нема в цьому потреби?
- Жiнки Безбородька, Мамури i Шавули теж отак стараються на паливо? -
запитав, мiняючись на обличчi. Де там, вони живуть на панських дровах i
харчах.
- Таке привозять i з комори, i з лiсу.
- Це, Марку, ще не бiда, ми все перетерпимо, - обiзвалась вдова Софiя
Кушнiренко, в якої i досi великi очi лелiли дитячою голубiнню. - Аби
тiльки нашi сини повернулись.
- Та в тебе ж, Софiє, нема синiв, - хтось поправив удову.
- Так у людей є, - сказала з такою материнською тугою, що Марко аж
затремтiв.
- Ти, сину, якось одужуй скорiше та прибирай до своїх рук наше
господарство, осиротiло воно тепер, зовсiм осиротiло. - Вдова ближче
пiдiйшла до Безсмертного i голубим, дитячим сумом дивилась йому у вiчi.
Саме на шляху показався старенький грузовик. Жiнки зiйшли на узбiччя, а
Марко пiдняв угору костур. Машина заскрипiла усiм кiстяком, зупинилась, iз
кабiни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушнiренко, найменшої Софиної
доньки. I хоч усмiшка трiпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах
дiвчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затiнених берегами
густих вiй, лежить смуток.
- Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
- Прямо та й прямо, на самий край свiту.
- На самий край не можна - вiйна перепинить.
- А може, поки доїдемо, вона й закiнчиться.
- I одi їдьмо, хоч i нагорить менi вiд Безбородька, - знову
посмiхнулась окантованими устами, а в очах, як i ранiше, стояла печаль.
Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим:
iвилицi, i широкуватi щоки, i звичайний, не витонченої роботи нiс
здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрiв'я i
розгонистi, з непокоєм брови, незвична сизiсть очей i пухла довiрлива
свiжiсть вуст, що кожному, хто дивився на дiвчину, одразу ставало хороше
на душi.
Галина вискочила з кабiни, приязно поздоровкалась iз жiнками i сказала
матерi, щоб та кинула хмиз у машину.
- Обiйдеться. Як люди, так i я, - вiдповiла вдова.
- Ну як собi хочете, -трохи зобижено сказала донька i допомогла Марковi
вмоститись у, кабiнi. Машина чмихнула, затремтiла i, минаючи мiшанину
оголених печей i наростiв землянок, рушила в сiреньку далечiнь.
- То на край свiту? - вивчаюче поглянула на Марка.
- Нi, дiвчино люба, значно ближче... На край свiту поїдеш зi своїм
коханням.
- Якщо воно буде, - просто сказала Галина, стискаючи невеликими
огрубiлими ручатами кермо.
- Неодмiнно буде! - гаряче вирвалось у Марка. - А як же iнакше!
У дiвчини звузились вiї:
- Може бути й iнакше: багато нашого брата залишиться дiвчатами на все
життя, бо вiйна розкидає коханих i розколює кохання-так само просто
вiдказала, її сумна розсудливiсть здивувала i навiть неприємно вразила
Марка. Звiдки це взялося х дiвчини? Невже за вiйну притупились її
почуття?.
- А в тебе є коханий? - неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба
говорити про це.
- Нема й не було, - зiтхнула Галина.
- Навiть не було?
- Може, й був, але я нiчого не розумiла тодi, бо и що таке любов, не
знаю, тiльки вiд iнших чую, недовiрливо сказала дiвчина i зовсiм одверто,
як, може, й матерiв не говорила, розповiла про свiй перший, юний неспокiй.
Перед самою вiйною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте
його?
- Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
- Чорнявий, кремезний, мов дубок, - лягла печаль бiля дiвочих уст. - Де
б я не з'явилась, а його погляд уже й вiдчуваю. I собi крадькома
задивлялась на нього... I так тодi очiкувалось чогось доброго, незвичного.
I в снах бачила, як вiн дивиться на мене. А потiм прийшла вiйна. Нi Василь
менi, нi я йому навiть слова не сказали. Коли вiн прощався з селом, то теж
найбiльше дивився на мене, потiм пiдiйшов, простягнув руку:
- Прощавай, Галинко, - i посмiхнувся.
- Прощавай, Василю, - мало не заплакала я, надивляючись на нього. I от
Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досi. То це, Марку
Трохимовичу, була любов чи щось iнше?
- Напевно, любов, - з жалiстю i подивом глянув на повне довiри i смутку
обличчя дiвчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
За лiсом, наче зовсiм з iншого свiту, вигулькнуло з бiленькими i
блакитними хатками придолинне село. Над округлим, нiби полумисок, ставом
довгатились охайнi колгоспнi будiвлi, на льоду бiлими островами збились
гуси, а бiля прикриничних жолобiв тiснилися справнi, незахарчованi конi.
"Зразу видно господарську руку Броварника", - подумав Марко.
- Тут i зупинися, дiвчино! Приїхали.
- Оце ваш край свiту?
- Нi, тiльки початок! - Вiн подякував Галинi, звернув iз шляху на м'яку
стежину та й пострибав до колгоспного подвiр'я.
Гуси, побачивши незнайомого чоловiка, загелготiли, засичали, а конi
зустрiли його м'яким фiалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах вiн
бачив i тiнi тривоги. Це були тi конi, що носили шрами i вм'ятини вiйни.
Чоловiк на костурах знову їм нагадав i їхнє калiцтво.
- Ви когось розшукуєте? - пiдiйшов до Марка немолодий конюх,
розгойдуючи довгi й цупкi закарлючини вусiв.
- Розшукую кiнське щастя, коли вони ще не перевелося, - поздоровкався
Марко. - Любуюсь вашою худобою.
- Є чим любуватись, - у вусах старого заворушилась зневага. - Це вже
самi перебiрки та вишкребки. От до вiйни в нас були конi! Змiї їм навiть я
боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Вiд них тiльки спомин,
та медаль залишилась, - посмутнiв старий. - Ви ж будете з ходакiв чи
прошакiв?
-Нi, - розгубився Марко. - Або що?
- Та немало приїжджає тепер рiзних колядникiв до нашого колгоспу: тим
позич того, iншим - другого, а декому просто поклади щось на вiз чи в
машину.
- I кладете?
Конюх озирнувся, поправив карлючини вусiв.
- I це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде
недолiкiв, то може щось приписати, як не по господарству, то по iдеях...
Розпаскудились, розбо-сотились деякi за вiйну, самi не дуже хочуть
переживати труднощi, а нас агiтують. Ви до Броварника?
- До нього ж.
- Знаєте його?
- Знаю.
- I як вiн вам? -запитав зацiкавлено.
- Господар.
- Аякже, аякже, - зрадiв конюх. - Цей не головує, а хазяйнує. Такий нi
людину, нi землю не обмане. Зараз у правлiннi його не шукайте - саме
додому з одним гостем пiшов. Якраз трапите на обiд. Хату Данила
Васильовича знайдете чи показати?
- Знайду.
Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у
вiкна якої цiле лiто заглядали соняшники, рожi i крученi паничi. Данило
Васильович належав до тих широких натур, якi, ставши на громадську роботу,
нiкого не забувають, окрiм себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця,
зовсiм без тiєї хитринки, яку так часто приписують українцевi, село мало
.не носило на руках. Добре знаючи i глибини, i мiлкi мiсця хлiбороба, вiн
до кожного мав свiй пiдхiд i слово, ним чоловiк нiколи не страхав, не
погрожував, i кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить
людської дуростi. Бригадирiв вiн пiдбирав таких, що мали любов до людей i
землi, ланкових - найбiльш спiвучих, а сторожiв - найбiльш ледачих.
- Що таке на даному етапi наш селянин? - любив iнколи за чаркою
пофiлософствувати Броварник. - Це - соняшник! Голова його тягнеться до
сонця, а корiння - у землю. I що йому треба для повного цвiту i щастя?
Побiльше сонця i поменше горобцiв, що випивають насiння. Зараз цей
соняшник ще засмучений, бо чого тiльки не беруть iз нього, бо хто йому
тiльки не нагинає голову. Та прийде час, i справжнiй хазяїн кишкне на
горобцiв i рiзних отих, що наперед прицiлились до кожної насiнини, кишкне
на дармоїдiв та горлохватiв - i змете всi туманнi непорозумiння й
бюрократичнi iнстанцiї мiж соняшником i сонцем.
За цю фiлософiю засмученого соняшника i додатки до неї не раз
перепадало Броварниковi: знайшлися горобцi й на його голову, полiзли й до
його анкети. Але Броварник не розгубився i на пленумi райкому сказав, що
його анкета має вiсiм пунктiв - вiсiм полiв i кожне з них поки що дає по
району найвищий урожай. I це тiльки тому, що вiн вiрить людям, а вони
йому. Вiн старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печiнку.
I, напiвобернувшись до критиканiв, так закiнчив свiй виступ:
- То чи будуть ще питання з боку печiночних? Чи закiнчимо демагогiю?
Увесь пленум гримнув аплодисментами i реготом, а пiсля пленуму до
Броварника назавжди прилипло прiзвисько Соняшника, дарма, що носив вiн на
головi уже не золото кучерiв, а зимову наморозь...
На подвiр'ї Данила Васильовича стояв м'ятий i тертий, видно, зiбраний з
кiлькох поламаних машин вiллiс, а на його бамперi примостився красень
пiвень; вiн одним оком рознiжено, iз погордою поглядав на зграйку своїх
неревнивих коханок.
Марко, наче з людиною, вiтається з старою хатою, що ще бiльше вросла в
землю, бiля неї сторожею стояли посохлi, з невiдкрученими головами
соняшники i обнизанi гудзиками насiння височеннi рожi, а на хатi
кустратилось гнiздо лелеки. Все тут було таким, як i колись, окрiм
землянистої нiмецької каски, з якої кури пили воду.
Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних рокiв i з хвилюванням прямує
до дверей: як його зустрiне Соняшник? Чи дуже вiн змiнився за вiйну, як
вiдгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть дверi, на пiвсловi
обривають запальну суперечку в хатi господаря. Марко вiдразу чує на собi
погляди трьох людей, що сидять за обiднiм столом, i з приємнiстю вдихає
настiй жита: на покутi красується розкiшний снiп, а його колосся нависає
над головами Броварника i огрядного гостя. Невiдомий повернувся, пiдвiв
руку до голови, вдарив нею по колоску i поморщився.
- Марку, це ти? - скрикнув Броварник, рвучко пiдвiвся з-за столу i
застиг у подивi.
- Iз дерев'яччям пiзнали мене? - Марко стукнув костурами об долiвку.
Загримiв стiл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, вiдлiтає набiк
стiлець, i до Марка, сяючи сивиною i посмiшкою, наближається сивоголовий
Соняшник. Обличчя його за цi роки пiдсохло, притемнилось, в сiро-блакитних
очах крiзь здивовання i радiсть пробивається сум - таки, видно, горе не
обминуло людини.
- Живий, значить! - Данило Васильович, придивляючись, кладе великi руки
на плечi Марка, потiм мiцно цiлує його. - I не забув старого? Молодчина!
Спасибi, спасибi, хлопче! Жiнко, поглянь, це ж Марко, - повертає чоловiка.
- Постав ще одну чарку на стiл.
- Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. - Тiтка Соломiя, наче
виходячи зi сну, витирає руки i 'потихеньку пiдходить до Марка, а крiзь
прорiджену оправу її коротких вiй починає просочуватись волога. I чоловiк
уже знає, що єдиний син бiльше нiколи не переступить порога батькiвської
хати, не скаже "мамо", не поцiлує її. I Марко зараз цiлує її, як сини
цiлують матерiв. Тiтка Соломiя припала головою до його шинелi, потiм
випросталась, важко зiтхнула. Вогонь од печi почервонив її обвислi сльози.
- Слава богу, що хоч ти повернувся, - рiжечком хустки обтирає очi. -
Сiдай, синку, де мiй Дмитро сидiв.
- Не треба, стара, не треба, - тихо заспокоює її Данило Васильович.
Марко пiдходить до столу, за яким нiмотно i напружено сидить
розрум'янений чолов'яга рокiв сорока п'яти з головою лева, пiдстриженою
пiд бобрик. Очi в нього адмiнiстративнi, мов перепустки, а одяг того
напiввiйськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивiльних
жiнок.
- Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисiль. -
Господар вважає, що цим вiн сказав усе, але Марковi прiзвище Киселя поки
що нiчого не говорить.
- Дуже приємно, - з гiднiстю пiдводиться гiсть i через стiл простягає
випещену, пампушкувату руку, але на його обличчi проходить не приємнiсть,
а погано прихована кислуватiсть. Потiм вiн питальне Поглядає на Данила
Васильовича, той одним порухом надбрiв'я вимовляє, що з таким чоловiком i
чарку можна випити. Кисiль заспокоюється, з його зiниць зiскакують
настороженi перепустки, i м'якшає ямка на вареникоподiбному пiдборiддi.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового
Киселевого жиру, що звузив його бiлкастi очi, але поширив живiт i
протилежну йому частину тiла. Напiввiйськове галiфе Киселя чесно
витримувало свою нагрузку, хоч i не могло похвалитися досконалiстю форм.
Та не цi форми, а обличчя з печаттю грубої владностi i зарозумiлостi
пiдказують Марковi, що Андрон Потапович не належить до тих, якi люблять
приносити людям радiсть, втiху чи хоча б обдаровувати їх звичайною
посмiшкою. "Але перше враження часто буває помилковим, - думає Марко. -
Побачимо, як воно далi буде".
- Сiдай, Марку, поки горiлка не скисла. - Броварник припрошує гостя до
столу i, коли той умощується на скрипучому стiльцi, високо вiднiмає чарку:
- За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу пiч, у якiй згорять твої
костури.
- Гарно сказав. Ще добре, то добре, - похвалив Кисiль Броварника,
мружачись, нацiдився чаркою на Безсмертного i з гiднiстю випив горiлку.
- А перед цим я не так rapeo говорив? - напiвобернувся до гостя
Броварник, i насмiшка затремтiла в зморшках його повiк.
- Не говорив, а варнякав чорт зна що. - В Киселя скривились уста,
пiдборiддя i ямка в ньому.
- А менi здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а
признатися не хотiв, - засмiявся Броварник.
- I знову ж варнякаєш чортi-що. Гарний ти господар, а мислитель
нiкудишнiй, ие перерiс тих дядькiв, якi мало не кожну вiльну годину
теревенять, навiть, неначе мiнiстри, лiзуть у полiтику i мiжнародне життя.
Вони, бачиш, без високої полiтики нiяк не можуть обiйтися.
- Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядькiв не побачив
справжнiх мислителiв. Iнодi в їхньому словi бiльше мислi, анiж в iншого в
усiй головi.
- Пiсля тiєї та знову ж тiєї. - Кисiль виморщив зверхню посмiшечку. -
Темний ти, непоправний iдеалiст, Данило Васильовичу. В своїх дiдах ти
бачиш селянських , пророкiв, у дядьках - мислителiв, а сам, як видиться,
як розумiється збоку, мрiєш побудувати селянський рай. А менi плювати на
нього! - високо махнув рукою i вдарив нею кiлька житнiх колоскiв.
- Це можна, - одразу посмутнiшали зморшки на високому чолi Броварника.
- Що .можна? - здивовано запитав Кисiль, не вловивши неприязнi в голосi
Броварника.
- Та наплювати ж на все, - поволi, нiби лiньки, вiдповiв Броварник, а
Кисiль стрепенувся, наче горобець пiсля купання.
- Уже вчепився за слово?
- Нi, за стиль у керiвництвi, за стиль!
- Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархiя i не твоя печаль, - одразу
хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
- Так, це не моя єпархiя, але печаль моя, бiльша навiть, анiж хтось
думає чи догадується. А наплювати - це не керувати. Наплювати можна й у
криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на
житнiй колосок, i на землю пiд ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок
вона й вiдповiсть плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, i щось,
бачу, не подобається тобi моя мова. Ну, а пiдсолоджувати її, пробач,
совiсть не велить. Це вже твої пiдхлiбливi умiють робити.
Кисiль трибунне махнув кулаком:
- Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох i хитруєш, захищаючи з усiх бокiв
свого дядька.
- Кусати його легше, але кому це потрiбно?
- I це потрiбно! Хитрiсть, iндивiдуалiзм i рiзнi пережитки треба
вибивати з дядька. Ми рано чи пiзно заставимо його працювати на соцiалiзм.
- Нiби вiн зараз на капiталiзм працює? - Потемнiшало обличчя
Броварника, похмурнiв i Марко.
- Нi, на соцiалiзм, але вiддає йому тiльки частку, а не всю працю. З
дядька доброю довбнею треба вибивати рiзнi пережитки, рiзнi садочки, i
ставочки, i городи.
-А може, не довбнею, а добробутом! - втрутився . Марко, напружено
придивляючись до розчервонiлого обличчя Киселя. - Довбнею легше бити по
головi, анiж дукати нею.
В Киселя спочатку ображено тiпнулись двi прямовиснi складки, що йшли
вiд уст, потiм гнiвно пiдскочили гору короткуватi нерiвнi брови. Вiн
угатив своє грiзнооччя в Марка, i той неприємно .з дивувався: увесь вид
Киселя говорив, що вiн одразу зненавидiв його, зненавидiв, як ворога. I
Марко зрозумiв, що мстива Киселева натура не простить цих слiв, всюди
шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зiйдуться їхнi дороги.
"Значить, дрiбненька ти людина". - Витримав погляд Киселя, а той уже
норовисто ворухнув плечем i грiзно заговорив до Броварника:
- Не подобається менi, Даниле Васильовичу, сьогоднiшня розмова з тобою.
Вся з самого початку не подобається... Вiйна завжди розв'язує язики,
вiльнодумство й анархiзм, їх треба тримати в пляшцi, як нечистого духа, бо
сьогоднi якомусь фiлософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лiбералiзму чи
селянського раю, а завтра вiн уже почне переглядати державнi податки й
плани... Так я тебе зрозумiв? Чи, може, менi це здалося за чаркою?
- Нi, не здалося.
- От-от! - зрадiв Кисiль. - А пiслязавтра ця демагогiя вже запахне не
тiльки ревiзiєю нашої економiчної полiтики, але й економiчною
контрреволюцiєю! - i знову трибунно махнув кулаком. Колоски вiдскочили вiд
нього, заколивались i вдарили Киселя по обличчю. Вiн пiдвiвся i, мнучи їх,
почав затикати у снiп, а коли розправився з колосками, вже з посмiшкою
кинув Броварнику: - От так, голубе сиз, на цих мислях можна докотитися i
до бiлих ведмедiв..
Данило Васильович змiнився од гнiву, але пересилив себе i, приховавши
образу, рiвно поглянув на Киселя:
- Нащо ж так швидко, за чаркою, не подумавши головою, хапатися за
контрреволюцiю, за довбню, за бiлих ведмедiв? Хiба це iграшки? Ми починали
з тобою за здравiє, чого ж ти тягнеш за упокiй? Ну, бийте дядька довбнею,
добивайте грамами, замазуйте власнi помилки чи недолiки пiдчищеними
рапортами або словесним глеєм, а кому вiд цього легше буде? Державi,
дядьковi, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так легко розрубати.
їх треба розв'язувати. I рано чи пiзно ми таки будемо їх, засукавши рукава
чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може, й зубами, але без
довбнi, без крику про контрреволюцiю, а з осудженням помилок i з повагою
до цього ж дядька, з якого ти зволиш насмiхатись i називати його темним,
як нiч.
- Звiдки ти набрав якихось пiдозрiлих вузлiв? - морщиться, але вже
спокiйнiше говорить Кисiль.
- А ти, бiдненький, i досi не догадуєшся? З недосконалостi нашого
господарювання.
- Чого ще тобi зобижатися, коли в тебе не так багато рiзних помилок.
- Я менше про себе думаю.
- А бiльше про селянський рай?
- Нi, про селянське щастя. Про чорний хлiб i що треба людинi до цього
хлiба... Скiльки разiв, Андроне Потаповичу, з високих, середнiх i низьких
трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправдi хоч на один грам
вiрив у нього?. Чи мiж трибунним i справжнiм щастям не бачив рiзницi? Чи
тобi живеться на бiлому свiтi, ях тому пiвневi: проспiвав своє, а там хоч
i не розвидняйся?
- Ет, не псуй до решти настрою, бо менi ще сьогоднi треба виступати, -
вiдмахнувся кулаком Кисiль, увесь вид його почав багровiти, а в словах
озвалась погроза: -Колись ми, селянський апостоле, поговоримо бiльш
детально i в iншому мiсцi про твiй рай.
- Не лякай, - ми вже ляканi.
Кисiль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столi:
- Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлiв,
наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що для цього треба
зробити?
- Мислити, думати, i не тiльки про заготiвлi та закупки, а про життя i
землi, i хлiбороба, - задумливо вiв Броварник. - Тут є над чим покрутити
мiзками, i нi я, нi ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлiв.
- А хто ж їх розрубає?
- Партiя, тiльки вона.
-Ху, - полегшено зiтхнув Кисiль i посмiхнувся: - Прямо гора звалилася з
моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за
свою партизанщину, чи не загiтував тебе якийсь елемент...
- I вже щось шукав у менi?
- Та шукав... Другу душу намацував, - знову посмiхнувся Кисiль.
- Другу душу намацував? - недобрi вогники спалахнули в сiро-блакитних
очах Броварника. - Так заведи в мою душу мiлiцiю, щоб вона потрусила її.
Кисiль здивувався:
- Та чого ти пiсля партизанщини таким гарячим став?
- Тому, що багато холоднолобих крутиться бiля села.
- Ну, це, знаєш, переходить всякi межi! - пiдвiвся з-за столу Кисiль. -
Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати.
- Це i гостя трохи стосується, - i собi пiдвiвся Броварник.
- Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу,
будьте настiльки ласкавi... Мiй старий коли тiльки вип'є, то знайде
якогось вузла, - почала втихомирювати чоловiка й гостя дружина Броварника.
- Та прошу, їжте, їжте, щоб менше говорили.
Цi слова якось отямили всiх, а Марко засмiявся.
- Прямо не пiзнаю тебе нинi, - насторожено дивиться на господаря Кисiль
i знехотя сiдає на лаву. - Ну чого ти розприндився? На мозоль наступив
тобi?
- На корiнь мiй наступив.
- Тендiтний вiн у тебе. Пораджу тобi по-товариськи: твої думки про
дядька i рiзнi вузли - це думки на драбинi. Занадто багато береш на себе.
-Я завжди брав на себе стiльки, скiльки мiг витримати, iнодi навiть
бiльше, а ти, як придивлюсь, всюди жалiв себе. Тепер, коли я кидаю правду
у вiчi, ти ладен стати моїм ворогом. От i послухай ще трохи мене i про мою
душу теж. Ти плюнув сьогоднi в неї i навiть не зрозумiв цього, бо, пробач,
ти не ореш, не сiєш, а лише пiдганяєш, пiдштовхуєш, i горе твоє тiльки в
цьому. Як ти мiг подумати про другу душу партизана, комунiста в такий час,
коли навiть деякi принци й королi з подивом придивляються до комунiзму? От
i виходить, що вiдстав ти вiд нас на рокiв двадцять.
- Скажи: на тридцять! - криво засмiявся Кисiль.
- Вистачить з тебе й двадцяти... I звiдки тiльки беруться знавцi, якi
люблять намацувати другу душу? Хай вони краще розберуться в теперiшнiй
єдинiй душi хлiбороба без крику i пiдозрiнь.
- Шкода менi тебе! - стримуючи гнiв, сказав Кисiль. - Зарання ти
благодухiсть почав розводити. Про пильнiсть треба думати.
- Треба i про пильнiсть не забувати, але не так, як дехто робить -
кидає пiдозру на кожну людину, мов латку на одежину, - втрутився Марко.
Його слова збiсили Киселя.
- Ви теж у селянськi пророки лiзете живцем?! - блимнув одним оком на
Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усiєї душi.
- I, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?
- Хто я буду? - перепитав Марко. - Я той, хто хлiб, а як нелевує. Ще
вам якiсь анкетнi данi потрiбнi?
- Iдiть ви пiд три чорти! - вигукнув, шаленiючи, Кисiль.
- Я вже там був! - одрiзав Безсмертний. Кисiль нагнувся, схопив шапку i
кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав
головою i сказав:
- До булави ще треба й голови... Прощай, вiдсталiсть.
-Хiба ж так можна, - забiдкалась дружина. - Тепер вiн насолить тобi.
- Ет, нiчого менi не буде до самiсiнької смертi.
- Що це за одно гостювало, таке непривiтне i довбнякувате? -запитав
Марко.
- А ти й не знав? - здивувався господар. - Це ж Кисiль!
- Перевертня Адама Киселя з iсторiї знаю, а цього - нi. Хто ж вiн?
- Як тобi сказати, - замислився Броварник. - Люди його прозвали
Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розiбрався, накричав i поїхав. А
служба його - начальник обласного управлiння сiльського господарства.
- Грiзного маємо погонича, - зiтхнув Марко.
- Грiзний, та не до всiх. Перед вищим начальством - вiн з шовку
витканий. Там i приязнь має, i посмiшкою виграє, а в селi тiльки й чуєш од
нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей,
напевне, довго буде їсти начальницький хлiб: людей пiдбирає тiльки з
чистими анкетами або за чиїмись срiбними дзвiнками, працює тiльки за
вказiвками. Самостiйно теж може, але не поворухне навiть пальцем, щоб
хтось потiм i не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.
- За нашого Соняшника!
- Не забув мого прiзвиська? А все-таки селянин - це соняшник?
- Соняшник.
- От закiнчиться вiйна, пiдлiкуємо свої рани, розв'яжемо рiзнi вузли й
вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнiшими були, i
таки потягнемось i дотягнемось усiм цвiтом до сонця. Таку, а не iнакшу
вiру маю в головi.
- I я такою живу.
- Отож воно й є. I знову-таки повернусь до соняшника. В повне лiто,
пiсля цвiтiння, кожну його зернину вiнчає золота корона, кожна зернина
тобi прямо королевою пишається. А чому ж так бояться пишатись людиною
рiзнi киселi? Бо любов у них одiрвалась од серця, мов яблуко-червивка вiд
яблунi. От коли буде директива про любов до людини, тодi й киселi
заговорять про неї з рiзних трибун.
- Ще й як заговорять.
- Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? - вже строго допитується
Броварник.
- Хiба ж це вiд мене залежить?
- I вiд тебе. Скромнiсть скромнiстю, а державне дiло вище за неї.
- Так що ж менi робити: на трибуну вилазити i кричати, що й хочу бути
головою?
- Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди приїхав? -вдарив
кулаком по столу.
- Нi, приїхав... просити допомоги.
- Допомоги? Чим же я тобi пособлю?
- Не менi, нашим коням, бо вже останнiми сльозами плачуть вони. Старцем
приїхав до вас.
- Не кажи такого: брат до брата, хоча б вiн був навiть без сорочки, не
приходить старцем. - I пiсля цих слiв погляд Броварника затуманився. - А
я, Марку, таки був справжнiм старцем. Скуштував i жебрацького хлiба.
- Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?
- Навчила бiда i подаянiє просити, i на лiрi грати, - провiв рукою,
наче крутнув ручку лiри, й посмiхнувся. - В сорок другому роцi я прибився
до загону Григорiя Заднiпровського. Вiн тепер у вас. учителює.
Познайомився з ним?
- Познайомився.
- I як вiн тобi?
- Гарна людина.
- Гарна - мало. Чудесна! Має чоловiк серце лева, чоло мислителя, а очi
- дiвчини. От вiн i зробив мене, як найстаршого, щоб не їв даремно
партизанського хлiба, старцем. Вiдпустив я собi чуприну до бороди, а
бороду мало не до колiн, доп'яв якесь дрантя i з торбою та лiрою пiшов по
дорогах i селах. В одному мiсцi псалми спiваю, в другому - з людьми
гомоню, а в третьому:
Гiтлер високо лiтав
I хрести катам чiпляв,
А ми його, розбишаку,
Та й почепим на гiлляку.
Броварник тихенько заспiвав, засмiявся.
- I таки виходило це дiло в мене. Прибивався зi своєю лiрою i на явочнi
квартири, i в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, i мусив я перед
ними тримати iспит: сiв на долiвку i почав виспiвувати таких божественних,
як "Мiмо рая прохожу, горько плачу i тужу..." Таки перехитрив їх. Про
мене, чуєш, i в московськiй "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в
артистах. А як Григорiй Стратонович поживає? Бiдує зi своєю сiмейкою?
- Бiдує.
- Передасиїв йому гостинця вiд мене?
- Передам.
- Ну, а ти хлiба не маєш?
- Зате картопля є.
- Якийсь пуд муки вiзьмеш у мене.
- Я й так перебуду, не пропаду... А от з кiньми як?
- З кiньми, з кiньми! - перекривив його Броварник. - Ще на однiй
стрибаєш, а вже у кiнську шкуру обома влазиш. I коням чимсь пособимо. А
тепер скажи менi, як думаєш головувати? Якi плани маєш у своїх закапелках?
- Якi можуть бути плани, коли я не голова.
- Ох, нема кому тобi, чоловiче, всипати березової кашi, щоб не був
таким хитрим. Чи не менi взятись за це дiло? Ану, присовуйся ближче. От за
що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? I не крути менi головою, наче
кобила в спасiвку. Говори!
- Що ж я маю казати?
- З чого почнемо витягати господарство. Менi теж болить за це голова.
Менше буде безбородькiв, усiм, i менi, полегшає. Виходить, плану в тебе
нiякого нема? Може, в головi лою поменшало? Чи якогось пережитку, як
говорив Кисiль, побiльшало?.. Горох у вас є?
- Не знаю.
- Не знаєш? Та нащо на свiтi живеш? - обурився Броварник. - Ox, i
розледачiв ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька нi
горошинки в коморi. А в мене ж такий, що по 30 центнерiв вигорошує з
гектара. Пособлю тобi ним.
- Спасибi, - Марко обняв i поцiлував Броварника.
- Пiддобрюєшся? -хотiв гримнути Броварник, але обхопив Марка обома
руками i посмутнiв: згадав убитого сина.
До пiвночi просидiв Марко з Данилом Васильовичем i його дружиною.
Десятки спогадiв, десятки рокiв, десятки людей, живих i мертвих, пройшло
перед їхнiми очима. Чого тiльки не згадалось i не передумалось за цей
вечiр... Данило Васильович навiть спом'янув учительку Степаниду, яка давно
вчителювала в Марковому селi.
- Пам'ятаєш, якi в неї красивi довгастi очi були?
- Пам'ятаю, - задумався Марко.
- Коли я побачив її в лiкарнi бiля тебе, подумав, що це твоя судьба.
- Нiхто її не вгадає, - зiтхнула тiтка Соломiя.
- Гарне дiвча було, дуже гарне, - вiв далi Данило Васильович. - Де воно
тепер?
- I за ким воно тепер? - Марко напiвжартом хотiв обiрвати цю розмову,
бо минувшина болем заворушилась у грудях.
Коли проспiвали першi пiвнi, Данило Васильович повiв Марка у ванькир,
де густо пахли сухi васильки i чорнобривцi.
- Ось тут i вiдпочивай, Марку, - показав рукою на вузький тапчан. -
Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, i тiльки тодi показуйся
менi на очi. Я тобi зроблю iспит, на дурничку не повезеш сiно вiд мене.
Ну, спи спокiйно, - пригинаючись, вийшов iз ваиькира.
I Марко справдi спокiйно-спокiйно почав засипати. До нього навшпиньках
скрадалися далекi роки, пiдiйшли вишняки у цвiту i дiвчина, якiй вiн
колись принiс гiлочку вишневого цвiту i своє перше'кохання. Потiм хтось
пiдняв над землею i сади, i дiвчину, а вiн, мов на крилах, почав
опускатися в тепле забуття.
I ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися дверi. Вiн
ледь-ледь розплющив очi й побачив на порозi Данила Васильовича зi свiчкою
в руцi. Це здивувало Марка, вiн хотiв обiзватися, але вдав, що спить.
А Данило Васильович потихеньку пiдiйшов до маленького столика, поставив
свiчку i сiв на стiлець. А потiм ще тихiше, наче тiнь, у ванькир увiйшла
тiтка Соломiя i мовчки стала бiля чоловiка. Не скоро, не скоро, зiтхнувши,
вона сказала:
- Як вiн схожий на нашого Дмитра.
- I в характерi щось таке є, - i собi зiтхнув Данило Васильович.
Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, вiн
застогнав, поворухнувся i вiдчув, що над ним схилився Данило Васильович.
Марко розплющив очi, на якi набiгали сльози.
- Тобi, видать, поганий сон приснився, - нiяково сказав Данило
Васильович. - Спи, дитино...
XVI
Тихо i темно в землянцi. За благеньким, теж вiйною калiченим столом над
сорочкою сина горбиться старий Євмен, а думки його витають по далеких
Карпатських горах i нетрях, тужать бiля невiдомої камiнної стежки, з якої
вже не пiдвiвся його Iван, або зустрiчають минувшину, коли його Iван легко
ходив по землi.
Нiчого в свiтi нема кращого, нiж м'яка, що аж попискує соком, весняна
земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осiннє небо i ясноокi дiти з
батьками. Нi небо, нi земля нiколи, навiть у снах, не покидають людини.
Так чого ж, якою злобою i яким людоїдським правом од батькiв назавжди
забирають їхнє найкраще в свiтi-їхнiх дiтей?.. То будь прокляте навiки те
срiбло i злото, з якого вилуплюються гiтлери, будь прокляте i оте сiм'я,
що виклiщує катюг i убивць, будьте проклятi й тi, ненавистю пожмакованi,
гадючим смальцем насоченi мiзки, що не вмiють любити людини, її роду, її
звичайних земних турбот; радощiв i високих поривань.
Великий гнiв i велика скорбота гнуть, нагинають непокiрну сиву голову
Євмена Дибенка, а в ного наболiлiй душi клекочуть найстрашнiшi прокляття
тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах
старого проростають найнiжнiшi слова до свого єдиного сина, що не встиг ще
находитися i налюбуватися землею.
- Ластовенятко ти моє, сокiл мiй, мiсяченько мiж хмарами" - шепче
старий до синової сорочки, на яку зрiдка з вогкої стелi, лхов сльози самої
землi, падають важкi краплини...
З далеких рокiв i дорiг приходять видiння, i вiн бачить свого сина то
синьоокою дитиною, то струнким i гожим юнаком, то нахмуреним сiрооким
воїном. Неначе вiк пройшов з того дня, коли вiн за селом попрощався з
батьками, з оханою дiвчиною, з кумом Олександром, з рiднею та й пiшов
битим шляхом наздоганяти вiйну i ту лiнiю фронту, на якiй смерть не могла
здолати життя, а життя - смертi... Ось вiн самотньо зiйшов на крутий
пагорб i зник за бiлим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався
свiт... Нi робота, нi наука не були заважкими для його Iвана, не була
заважкою i горда солдатська слава, i щире золоте заслуг. I тiльки заважким
став отой клубок свинцю i чаду, який вiн прикрив своїм добрим серцем.
- Про що ти думав тодi, дитино моя? - Бережно потрiсканими руками
торкається рукавiв сорочки, а перед очима ясно i неясно вимальовуються i
оживають далекi невiдомi краї. - Про що ти думав тодi?..
I старому ввижається i вчувається, як роздаються стiни землянки, як до
нього через гори i доли з далекої Словаччини долiтає тиха вiдповiдь сина:
"Я думав, тату, про своє вiрне товариство, що було зi мною, i про те,
що тiльки ми, простi, голоднi, змученi, дуже гнiвнi i дуже добрi Iвани,
зможемо вiдтягти, одiрвати смерть од людей, не чекаючи собi за це нi
викупiв, нi грошви, нi земель, нi маєткiв, нi чинiв, нi заслуг. I думав,
тату, про свою рiдну землю, за якою .дуже скучив i дрiбочок якої носив у
своєму медальйонi смертi, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зi мною. I
думав про свою Оксану, яка має наймилiшу посмiшку i очi в цiлому свiтi i
яка вмiє найкраще складати сiно в стiжки... Я всюди шукав її. I вже в
проклятому таборi, де вона була, знайшов тiльки стiжок пересохлих дiвочих
кiс. Фашисти палили у печах i дiвчат, i матерiв, а їхнi коси зрiзали для
господарських потреб i фальшування арiйської краси. Я на зброї поклявся
тодi, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю,
простягати лапища i ножицi до кiс матерiв i дiвчат. I в свою останню
хвилину я думав про вас iз мамою, про те, скiльки ви дiла зробили своїми
ласкавими руками. Менi дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви
надi мною, коли ще не плакали ви. Але iнакше, тату, я не мiг зробити, бо
дуже усе любив..."
Старий пiдводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до
нього. Але видiння зникає у сутiнках, а в кутку людською тiнню бовванiє
гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибiгав до
такого круга малий Iван i просив, щоб тато йому вилiпив коня. Тодi ,тато
кидав свої глечики i горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати
його, а дитя, затаївши подих, радiсно дивилось, як з глини народжується
баский гривастий коник, як оживають його губи, очi i навiть посмiшка. А то
iнодi конi були череватими, пихатими чи п'яними, i в них люди, регочучи,
пiзнавали то попа з 'сусiднього селища, то свого ж зава крамницi, то
Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно i як давно все це
було.
Розчавленими роботою руками старий розгладжує бiлу, з очицями барвiнку
сорочку i гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.
З темряви вiдвалюються шматки минувшини, в них вiн знову чує i перший
крик, i смiх, i спiв своєї дитини, чує її милий голос над незбагненними,
самою мудрiстю начиненими книгами, i закохане воркотiння бiля старого
порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було i бiльше нiколи вже не буде.
I навiть солдатський трикутничок не постукає у вiконце до батькiв. Голова
старого падає на розпростерту сорочку, торкається вишитого, неживого
барвiнку, який пережив його сина.
- Поки ти, Iр.ане, ходив по землi, я старостi не чув; тодi я був
батьком, а тепер став немiчним дiдом, без дiтей, без онукiв, - жалiється
сорочцi, немов, своїй судьбi.
Вгорi загупали кроки, їхнiй вiдгомiн обiзвався у непросохлiй стелi.
Євмен здригнувся, похитуючись, пiдвiвся, похапцем згорнув синову сорочку,
поклав її у скриню i провiв рукою по обличчi, щоб зменшити, притерти слiди
печалi - нащо її виносити на люди. Вiн пiдходить до гончарського круга, на
якому стоїть ще не обсохлий глечик, i удає, наче щось робить.
На порозi, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий
конюх Петро Гайшук. Вiд нього завжди пахне тютюном, сiном i рибою.
- У вас, дiду, i досi поночi? - дивується вiн, по-пташиному розставляє
ноги, а голову пригинає. -Чому свою електрику не свiтите?
- Конюх, наче злодiй, повинен i в темрявi бачити. - Євмен, як може,
вiдганяє од себе скорботу, квапливо одягається в незмiнну свитку i, не
встигши за своїми думами приторкнутись до їжi, виходить iз землянки.
На заходi в сутiнках уже розпадаються останнi вишневi згустки, залишенi
сонцем, кiлька похилих дерев пiд ними стоять, мов скорбнi матерi. В такий
час навiть дерева печаляться, когось виглядають з далеких дорiг. А йому
вже нема кого виглядати. I старий теж гнеться, мов дерево.
- Небо наче на вiтер показує, - невдоволенням бринить тенористий голос
Гайшука. - А я завтра хотiв рибалити.
- Рибалити? - здивовано перепитує... Хоча, коли подумати, чому й не
рибалити чоловiку? Йому рiчка не навiє болiсних згадок... - Сьогоднi
вловив щось?
- Одного сомка, фунтiв на п'ять, - задоволене посмiхається Гайшук. - На
клок пiшов.
- Де зловив?
- На Королевщинi, недалеко вiд порома. Добрячi там для сомiв ковбанi.
- Кума ж мого не бачив?
- Бачив. Усе людей перевозить. I Оксанку чекає свою, - та й запнувся,
щоб не ятрити серце старого.
- Оксану? Та що ти? Може, є вiстка од псi: - затремтiв Євмен.
- Є звiстка. Прийшла з Пруссiї. Учора на поромi ваш кум Олександр усiх,
хто не їхав, цiлий день частував горiлкою. Так дехто тiльки й робив, що
перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.
- Виходить, дочекається кум Олександр своєї дитини. Щасти їм, щасти...
- мало не зiтхнув старий, i дурнi думки знову полiзли в голову: не
батьком, а тiльки зiгнутим гостем буде вiн сидiти на Оксаниному весiллi...
- Ви ж, дiду, хоч повечеряли? - Гайшук перехоплює його думки i хоче
бодай трохи звернути їх на iншi стежини.
- Я то повечеряв, а от що коням будемо на нiч закладати? - переходить
вiд однiєї журби до другої. - Може, впiймати Безбородька та Мамуру i
кинути їх, болотяникiв, за драбини?
- Конi такої поганi не їстимуть, - невесело посмїхається Гайшук i
поправляє свою мiлкувату i темну, мов кротяча, купина, шапку.
Не оминаючи поморщених, з льодком на сподi калюж, з яких виходять слiди
колiс, конюхи зосереджено йдуть до стайнi, де чахнуть од голоду конi. I
про них, i про вiйну, i про Оксану зараз думає старий i здригається од
згадки, що в якомусь таборi бiля печей смертi стiжком лежала
дiвоча'краса-дiвочi коси... Як же могли так здичавiти навiть нелюди?..
- Все меншає в людей любовi, меншає, та й годi, - вголос вiдповiдає
своїм думкам старий.
Гайшук стишує ходу i багатозначно пiднiмає вгору довгий вказiвний
палець:
- Бо вiйна, дiду, а при нiй, костомасi, усього меншає: i хлiба, i люду,
i любовi. Та й часу на неї вiйна не дає. Цiлий вiк треба любитись
чоловiку, а тепер iнший на всю свою любов не має навiть однiєї малої
години.
Останнi слова пересмикнули старого, i вiн аж рукою вiдмахнув та здих.
- Я зараз не про це, Петре.
- А про що? Може, знову про конi? - з спiвчуттям запитав Гайшук.
- Нi, про найгiршу худобину, про двоногу скотину! - понуро подивився
собi пiд ноги Дибенко.
- Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з ним.
I вiн вам не подарує свого. Дивiться, ще лiсу не випише на хату.
- Це вiн може зробити, по-всякому вмiє скрутити людину. Та що менi,
коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловiче добрий, з темними тисячами
заївся.
- З якими це темними тисячами? - Гайшук од подиву виплюнув недокурок i
покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.
Старий став на слiд колiї i, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:
- З тими, чуєш, тисячами, що хитрiсть, злобу виплiтають на весь свiт, а
гробову дошку витесують на все живе, що народилось i що має народитися...
Не так уже багато, коли подумати, є на землi цих чорних гробарiв i
мудрецiв, та впрягли i загнуздали вони в своєму диявольському золотому
шарабанi i науку, i обман, i бога, i чорта заодно, i голод, i страх, i цим
усiм спритно .окайданили, зчавили, змiзернили людину та й випихають на
смерть її: шукай у чужiй землi свою могилу i свiй хрест. То я й думаю
собi: час уже людям одiрвати вiд свого тiла оцих кiлька темних тисяч i
хоча б закинути їх на якийсь океанський острiв, щоб там вони трохи
вилюднiли, доросли, ну, хоча б до рiвня звичайних дикунiв.
Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом,
посмiхнувся:
- Це утопiя!
- I втопити можна таких, - погодився Євмен i цим ще бiльше розвеселив
Гайшука.
Бiля самої стайнi по-весняному жебонить струмок, вiн ще не пахне нiяким
зiллям, а лише'прiснотою розмороженої землi. Конi чують прихiд Євмена i з
сумним iржанням повертають до нього безнадiйно похиленi голови. Над ними
по стiнах потворяться великi переламанi тiнi, i вони здаються нинi Євмену
теж кiстлявими.
Пекучий жаль i бiль переплiтають своє снування. Старий мовчки, одним
гiрким помахом руки вiдпускає змiну, знiмає з стовпа лiхтар i поволi йде
по стайнi, черкаючи своєю тiнню безпровинно змучених коней. В їхнi очi,
ворушачись, втiкає золотий вiдбиток лiхтаря, викреслюючи i окреслюючи в
них тiльки темну муку голоду.
Євмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку вiд нього: вiн
бiльше не може дивитись на них, не може бачити, як на їхнiх головах
вибиваються лiнiї кiсток. Зiщулюючись, старий нагинається до лiхтаря,
задмухує його.
I щось недобре в цьому почули конi: заворушились, забили копитами, i
жалiсне, схоже на стогiн iржання обiзвалося з усiх бокiв. Євмен затремтiв,
приклав руку до чола, а потiм вибiг зi стайнi, розмахуючи омертвiлим
лiхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кiнське благання.
Бiля струмка зачалапали кроки ї обiзвався занепокоєний голос
Безбородька:
- Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.
Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, пiдняв лiхтар, щоб краще
бачити голову, який стає насупроти нього i гнiвно дихає горiлчаним духом.
- Дiду, чого темно у стайнi?
- А хiба коли-небудь було свiтло в домовинi!? - рубонув навiдмаш
старий.
- В домовинi? Про що ви мелете? - обурився Безбородько. - Чи не випили
часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайнi?
- А хiба ж це стайня? - натягується голос у старого. - Це вже домовина!
Чуєш, яким стогоном проклинають конi твоє безголове головування? На,
посвiти над ними похоронною свiчкою, - втиснув у руку голови лiхтар, з
якого височувався чад.
Безбородька пересмикнуло, наче в його руцi опинився не свiтильник, а
жаба. Вiн одразу ж навiдлiг жбурнув його у струмок i накинувся на Євмена:
- Їй-богу, ви, дiду, або запили, як останнiй швець, або натурально
збожеволiли...
- З горя збожеволiв. А чому ж ти не збожеволiєш отак хоча б на кiлька
днiв та не мотнешся по всiх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра
можеш приносити акти про падiж. Та пiсля цього байстрюк ти чи голова?
Безбородько затрясся:
- За такi слова, старе одоробло, в тюрмi будеш кiстками цемент
вигрiвати! В тюрмi!
- Сам, тобi на радiсть, пiду в тюрягу. Усi примусовi по твоїй резолюцiї
i вiдроблю, i вiдбуду, тiльки врятуй, Антоне, конi, бо, їй-бо, не можу
витримати - душа перерветься, - i аж застогнав старий.
- Легко сказати: врятуй! А чим я їх рятуватиму? - трохи одiйшов
Безбородько. - Може, спробуєм завтра вигнати в лiс?
- Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на нiй не виживуть. Сiна,
хоча б соломи їм треба.
- Зрештою, чи розумiєте ви: я все робив, що мiг, - стишив голос
Безбородько. - Трохи пособила держава, а бiльше не може, бо вiйна.
- На її плечi усе можна скинути - i вкрадене, i згноєне. Але цiєю
байкою не нагодуєш худоби.
- Ну й пальцями я теж не нагадую їх! - простягнув руки до Євмена.
- Такими пальцями не нагодуєш, - погодився старий, -...
