Герой повести Шатобриана Рене

Лiтературнi прообрази: Вертер Ґете , лiричнi героï
англiйських поетiв XVIII в. Грiючи й Томсона, героï Поем Оссиана,
оповiдач Прогулянок самотнього мрiйника Ж.-Ж.Руссо. Повiсть Рене була
вперше надрукована в складi трактату Шатобриана Генiй християнства
(1802) як додаток до глави Про невиразнiсть страстей. У цiй главi
Шатобриан аналiзує стан душi, що не залучало дотепер належноï
уваги: здатностi нашi, юнi, дiяльнi, цiльнi, але затаєнi в собi,
позбавленi цiлi й предмета, звертаються лише на самих себе. Ми
пiзнаємо розчарування, ще не зазнавши насолод, ми ще повнi бажань,
але вже позбавленi iлюзiй. Уява багато, рясно й чудово; iснування
скудно, сухо й безвiдрадно.
Ми живемо з повним серцем у порожньому свiтi й, нiчим не наситившись,
уже всiм пересиченi; сили пропадають втуне, безпредметнi страстi
спалюють самотнє серце. Шатобриан зв'язує подiбний стан iз
прогресом цивiлiзацiï i його сумних наслiдкiв: достаток прикладiв,
що проходять перед очами, безлiч книг, що трактують про людину i його
почуття, роблять спокушеним людини недосвiдченого. В описаного
щиросердечного стану були й зовсiм конкретнi iсторичнi причини, якi
Шатобриан не називає прямо, але як би має на увазi: палкi
душi, якi живуть у свiтлi, не довiряючись йому, i стають видобутком
тисячi химер,- це молодi люди пiсляреволюцiйноï епохи, у яких
революцiя вiдняла не тiльки рiдних, але й весь звичний уклад життя,
поприще, на якому вони могли б з користю розтрачувати своï сили
Втiм, у самiй повiстi iсторичнi, матерiальнi причини вболiвай Рене
залишаються за кадром, отчого скорбота ця знаходить всесвiтнiй, воiстину
метафiзичний характер. Обiйнятий меланхолiєю, Рене залишає
рiднi краï й вiдправляється в подорож по Європi,
вiдвiдує Грецiю, Iталiю, Шотландiю; вiн споглядає древнi
руïни й мiркує про долi миру, воссев на вершинi вулкана, i
нiде душу його не знаходить заспокоєння. Р. вертається
додому, де його чекає люба сестра Амели, але та марнiє вiд
незрозумiлоï хвороби й нарештi вiддаляється в монастир; у
день постригу Р. випадково довiдається ïï страшну
таємницю: Амели харчує злочинну пристрасть до нього,
своєму рiдному братовi, i саме тому бiжить вiд спокус миру в
монастир. Р., у розпачi сЪебе, що усвiдомить, причиною горя Амели,
обирає собi iнший притулок: вiн ïде в Америку, де
поселяється серед индейцев-натчезов i жениться на iндiанцi Селюте.
Амели вмирає в монастирi, Р. же залишається жити й страждати
Вiдразу ж пiсля виходу окремого видання повести образ Рене знайшов
європейську славу. У Р. з'явилася безлiч продовжувачiв, вiд
знаменитих, таких, як байроновский Чайльд-га-рольд, Жан Сбогар Нодье,
Алеко Пушкiна, Октав А.де Мюссе, до безвiсних скаржникiв, що виливають
своï суми в сумовитих елегiях. Сам Шатобриан згодом, у своïй
автобiографiчнiй книзi Замогильнi записки (изд. 1848-1850), писав, що
хотiв би знищити Рене або, принаймнi, нiколи його не створювати: вуж
занадто багато родичiв у прозi й у вiршах з'явилося в його героя,
ремствував письменник; навколо не знайдеш молодика, який би не
переситився життям i не уявляв себе нещасним страждальцем. Шатобриана
засмучувало те, що його думка не зрозумiли до кiнця, що, зачарувавшись
спiвчуттям до Рене читачi випустили з уваги фiнал повести
Адже метою письменника було не тiльки зобразити розчарованiсть i
меланхолiю Р., але й засудити ïх. У фiналi Рене герой одержує
сувору одповiдь вiд священика батька Суэля: людина не має права
зваблюватися химерами, потурати власнiй гординi й знемагати на самотi;
вiн зобов'язаний трудитися разом з людьми й на благо людей, i це життя
заодно iз собi подiбними вилiкує його вiд всiх моральних недуг.
Саме до Р. перетворює у фiналi повести iндiанець Шактас знаменитi
слова, якi так любив Пушкiна: Щастя знаходиться лише на второваних
шляхах (порiвн.: Звичка понад нас дана; Замiна счастию вона). Уторованi
шляхи — це повернення до людей, лiки вiд всесвiтньоï туги. Р.
i сам мрiє про подiбне зцiлення, недарма вiн просить натчезов
прийняти його в число воïнiв племенi й мрiє зажити такий же
простiй i чисте життя, як i вони
Однак вилiкувати Рене не призначено; i серед iндiанцiв вiн
залишається людиною, абсолютно розчарованим у життi, що
плекає свою скорботу. Таке вiдношення до миру не було придумано
Шатобрианом; мало того, що в описi психологiï Р. багато
автобiографiчних моментiв, набагато важливiше, що подiбнi почуття
випробовували на початку столiття багато молодих людей, Шатобриан лише
виразив його в такiй ємнiй i всеосяжнiй формi, яка доти нiкому не
була доступна. Багато найвизначнiших французьких письменникiв XIX в.:
Ламартин, Сент-Бев, Жорж Санд — дiзнавалися в Р. самих себе й
своï переживання. З iншого боку, iсторiя Р. не тiльки виражала вже
iснуюче умонастрiй, але й у якiмсь ступенi провокувала його, сама
ставала джерелом тотального розчарування, тому що iз цiєï
iсторiï всi запам'ятали тугу героя i його абсолютне неприйняття
навколишнього свiту, але нiхто не побажав почути проповiдi батька Суэля.
Шатобриан був переконаний, що втiлив в образi Р. хвороба столiття, що
вмре разом зi столiттям, однак читачi рiзних епох продовжували
дiзнаватися себе в Рене. За словами Ш.Нодье, хвороба виявилася бiльше
розповсюдженоï, чим думав сам автор. Це вираження тривог душi, що
усе випробувала й почуває, що все вiд ïï вислизає,
тому що всьому приходить кiнець. Це смертельна туга, нерозв'язний
сумнiв, безутiшний розпач безнадiйноï агонiï; це жахаючий крик
суспiльства, що от-от розпадеться, остання судорога вмираючого миру (Про
типи в лiтературi, 1832). У Росiï особлива увага до фiгури Р.
виявили К.Н.Батюшков (особливо чутливий до того iдеалу патрiархального
життя, що не знає свавiльних страстей, про яку Р. так безнадiйно
мрiяв) i М.П.Погодин, що вказав у передмовi до свого перекладу Рене
(1826) на подiбнiсть цього характеру з характерами Фауста, Вiльгельма
Мейстера, героïв Байрона й Пушкiна