Герой повести Шатобриана Рене

Лiтературнi прообрази: Вертер Ґете , лiричнi героï англiйських поетiв XVIII в. Грiючи й Томсона, героï Поем Оссиана, оповiдач Прогулянок самотнього мрiйника Ж.-Ж.Руссо. Повiсть Рене була вперше надрукована в складi трактату Шатобриана Генiй християнства (1802) як додаток до глави Про невиразнiсть страстей. У цiй главi Шатобриан аналiзує стан душi, що не залучало дотепер належноï уваги: здатностi нашi, юнi, дiяльнi, цiльнi, але затаєнi в собi, позбавленi цiлi й предмета, звертаються лише на самих себе. Ми пiзнаємо розчарування, ще не зазнавши насолод, ми ще повнi бажань, але вже позбавленi iлюзiй. Уява багато, рясно й чудово; iснування скудно, сухо й безвiдрадно.
Ми живемо з повним серцем у порожньому свiтi й, нiчим не наситившись, уже всiм пересиченi; сили пропадають втуне, безпредметнi страстi спалюють самотнє серце. Шатобриан зв'язує подiбний стан iз прогресом цивiлiзацiï i його сумних наслiдкiв: достаток прикладiв, що проходять перед очами, безлiч книг, що трактують про людину i його почуття, роблять спокушеним людини недосвiдченого. В описаного щиросердечного стану були й зовсiм конкретнi iсторичнi причини, якi Шатобриан не називає прямо, але як би має на увазi: палкi душi, якi живуть у свiтлi, не довiряючись йому, i стають видобутком тисячi химер,- це молодi люди пiсляреволюцiйноï епохи, у яких революцiя вiдняла не тiльки рiдних, але й весь звичний уклад життя, поприще, на якому вони могли б з користю розтрачувати своï сили
Втiм, у самiй повiстi iсторичнi, матерiальнi причини вболiвай Рене залишаються за кадром, отчого скорбота ця знаходить всесвiтнiй, воiстину метафiзичний характер. Обiйнятий меланхолiєю, Рене залишає рiднi краï й вiдправляється в подорож по Європi, вiдвiдує Грецiю, Iталiю, Шотландiю; вiн споглядає древнi руïни й мiркує про долi миру, воссев на вершинi вулкана, i нiде душу його не знаходить заспокоєння. Р. вертається додому, де його чекає люба сестра Амели, але та марнiє вiд незрозумiлоï хвороби й нарештi вiддаляється в монастир; у день постригу Р. випадково довiдається ïï страшну таємницю: Амели харчує злочинну пристрасть до нього, своєму рiдному братовi, i саме тому бiжить вiд спокус миру в монастир. Р., у розпачi сЪебе, що усвiдомить, причиною горя Амели, обирає собi iнший притулок: вiн ïде в Америку, де поселяється серед индейцев-натчезов i жениться на iндiанцi Селюте. Амели вмирає в монастирi, Р. же залишається жити й страждати Вiдразу ж пiсля виходу окремого видання повести образ Рене знайшов європейську славу. У Р. з'явилася безлiч продовжувачiв, вiд знаменитих, таких, як байроновский Чайльд-га-рольд, Жан Сбогар Нодье, Алеко Пушкiна, Октав А.де Мюссе, до безвiсних скаржникiв, що виливають своï суми в сумовитих елегiях. Сам Шатобриан згодом, у своïй автобiографiчнiй книзi Замогильнi записки (изд. 1848-1850), писав, що хотiв би знищити Рене або, принаймнi, нiколи його не створювати: вуж занадто багато родичiв у прозi й у вiршах з'явилося в його героя, ремствував письменник; навколо не знайдеш молодика, який би не переситився життям i не уявляв себе нещасним страждальцем. Шатобриана засмучувало те, що його думка не зрозумiли до кiнця, що, зачарувавшись спiвчуттям до Рене читачi випустили з уваги фiнал повести
Адже метою письменника було не тiльки зобразити розчарованiсть i меланхолiю Р., але й засудити ïх. У фiналi Рене герой одержує сувору одповiдь вiд священика батька Суэля: людина не має права зваблюватися химерами, потурати власнiй гординi й знемагати на самотi; вiн зобов'язаний трудитися разом з людьми й на благо людей, i це життя заодно iз собi подiбними вилiкує його вiд всiх моральних недуг. Саме до Р. перетворює у фiналi повести iндiанець Шактас знаменитi слова, якi так любив Пушкiна: Щастя знаходиться лише на второваних шляхах (порiвн.: Звичка понад нас дана; Замiна счастию вона). Уторованi шляхи — це повернення до людей, лiки вiд всесвiтньоï туги. Р. i сам мрiє про подiбне зцiлення, недарма вiн просить натчезов прийняти його в число воïнiв племенi й мрiє зажити такий же простiй i чисте життя, як i вони
Однак вилiкувати Рене не призначено; i серед iндiанцiв вiн залишається людиною, абсолютно розчарованим у життi, що плекає свою скорботу. Таке вiдношення до миру не було придумано Шатобрианом; мало того, що в описi психологiï Р. багато автобiографiчних моментiв, набагато важливiше, що подiбнi почуття випробовували на початку столiття багато молодих людей, Шатобриан лише виразив його в такiй ємнiй i всеосяжнiй формi, яка доти нiкому не була доступна. Багато найвизначнiших французьких письменникiв XIX в.: Ламартин, Сент-Бев, Жорж Санд — дiзнавалися в Р. самих себе й своï переживання. З iншого боку, iсторiя Р. не тiльки виражала вже iснуюче умонастрiй, але й у якiмсь ступенi провокувала його, сама ставала джерелом тотального розчарування, тому що iз цiєï iсторiï всi запам'ятали тугу героя i його абсолютне неприйняття навколишнього свiту, але нiхто не побажав почути проповiдi батька Суэля.
Шатобриан був переконаний, що втiлив в образi Р. хвороба столiття, що вмре разом зi столiттям, однак читачi рiзних епох продовжували дiзнаватися себе в Рене. За словами Ш.Нодье, хвороба виявилася бiльше розповсюдженоï, чим думав сам автор. Це вираження тривог душi, що усе випробувала й почуває, що все вiд ïï вислизає, тому що всьому приходить кiнець. Це смертельна туга, нерозв'язний сумнiв, безутiшний розпач безнадiйноï агонiï; це жахаючий крик суспiльства, що от-от розпадеться, остання судорога вмираючого миру (Про типи в лiтературi, 1832). У Росiï особлива увага до фiгури Р. виявили К.Н.Батюшков (особливо чутливий до того iдеалу патрiархального життя, що не знає свавiльних страстей, про яку Р. так безнадiйно мрiяв) i М.П.Погодин, що вказав у передмовi до свого перекладу Рене (1826) на подiбнiсть цього характеру з характерами Фауста, Вiльгельма Мейстера, героïв Байрона й Пушкiна