Виклад сюжету повести Обелiск — глава Боротьба

Тепер уже була половина десятого, автобус, напевно, давно пройшов, на
чому добиратися до мiста, залишалося невiдомим. Але дорожнi турботи лише
сковзнули по краï моєï свiдомостi, тiльки-но торкнувшись
його, — думками ж своïми я цiлком перебував у давньому
довоєнному Сельце, до якого так зненацька прилучився сьогоднi. А
мiй супутник, здавалося, знову образився на мене, замкнув, iшов, як i
там, по алеï в Сельце, спереду, а я мовчачи тягся слiдом.
Ми минули освiтлене мiсце в чайноï i йшли по чорному гладкому
асфальтi вулицi. Я не знав, де тут перебуває автобусна зупинка й
чи можна ще сподiватися на який-небудь автобус. Втiм, тепер це менi не
здавалося важливим. Пощастить — пiд'ïдемо, а нi, будемо
тупотiти до мiста. Залишилося вже небагато. Але ми не пройшли, мабуть, i
половини вулицi, як позаду з'явилася машина. Широка спина Ткачука
яскраво освiтилася в сутiнках вiд далекого ще свiтла фар. Незабаром
обидвi нашi голенастие тiнi стрiмко побiгли вдалину по асфальтi, що
посвiтлiв. — Проголосуємо? — запропонував я, сходячи
на узбiччя. Ткачук оглянувся, i в електричному променi я побачив його
незадоволену, розстроєну особу. Правда, вiн вiдразу спохватився,
витер рукою ока, i мене простромило нове почуття, що вперше з'явилося за
цей вечiр, до нього. А я^-те, дурень, думав, що справа тiльки в
червоном мицном.
У якийсь момент я розгубився й не пiдняв руки, машина з вiтром
проскочила мимо, i нас знову осягнула темень. На тлi снопа, що бiжить,
свiтла, що вона викидала перед собою, стало видно, що це газик.
Раптом вiн сповiльнив хiд i зупинився, згорнувши до краю дороги; якесь
передчуття пiдказало — це для нас. I дiйсно, спереду почувся
звернений до Ткачуку голос: — Тимох Титович! Ткачук проворчал
щось, не убистряя кроку, а я зiрвався з мiсця, боячись упустити цю
несподiвану можливiсть пiд'ïхати. Якась людина вилiзла з кабiни й,
притримуючи вiдкритоï дверцята, сказав: — Полезайте
всередину. Там вiльно. Я, однак, забарився, чекаючи Ткачука, що
неквапливо, вразвалку пiдходив до машинi. — Що ж це ви так
затрималися? — звернувся до нього хазяïн газика, i я
тiльки тепер довiдався в ньому завiдувача районi Ксендзова. — А я
думав, ви давно вже в мiстi. — Успеется в мiсто, — пробурчав
Ткачук. — Ну залазьте, я пiдвезу. А то автобус уже пройшов,
сьогоднi бiльше не буде. Я сунувся в темним, пропахлим бензином нутро
газика, намацав крамницю й сiл за безпристрасною-нерухомою спиною
шофера. Здавалося, Ткачук не вiдразу зважився пiти за мною, але нарештi,
незграбно хапаючись за спинки сидiнь, втиснувся й вiн
Завiдувач районi звучно захлопнув дверцята. — Поïхали. Через
шоферське плече було зручно й приємно дивитися на пустельну
стрiчку шосе, по обох сторони якого проносилися назустрiч забори,
дерева, хати, стовпи. Посторонилися, пропускаючи нас, хлопець i дiвчина.
Вона заслонила долонею ока, а вiн смiло й прямо дивився в яскраве свiтло
фар. Сiло кiнчалося, шосе виходило на польовий простiр, що звузився в
ночi до неширокоï стрiчки дороги, обмеженоï з бокiв двома
бiлястими вiд пилу канавами. Завiдувач районi повернувся вполоборота й
сказав, звертаючись до Ткачуку: — Зрячи ви там, за столом, щодо
Мороза цього. Непродумано. — Що непродумано? — вiдразу
недобро напружився на сидiння Ткачук, i я подумав, що не варто знову
починати цей нелегкий для обох розмова. Ксьондзiв, однак, повернувся ще
бiльше — здавалося, у нього був якийсь свiй на це розрахунок.
— Зрозумiйте мене правильно. Я нiчого не маю проти Мороза Тим
бiльше тепер, коли його iм'я, так сказати, реабiлiтовано… —
А його й не репресували. Його просто забули. — Ну нехай забули.
Забули тому, що були iншi справи. А головне, були побiльше, чим вiн,
героï. Ну справдi, — оживився Ксьондзiв, — що вiн таке
зробив? Чи вбив вiн хоч одного нiмця? — Жодного. — От
бачите! I це його не зовсiм доречне заступництво. Я б навiть сказав
— безрозсудне… — Не безрозсудне! — обрiзав його
Ткачук, по нервовому переривчастому голосi якого я ще гострiше вiдчув,
що зараз говорити ïм не треба. Але, як видно, у Ксендзова теж щось
накипiло за вечiр, i тепер вiн хотiв скористатися з нагоди й довести
своє. — Абсолютно безрозсудне. Ну що, захистив вiн кого? Про
Миклашевиче говорити не будемо — Миклашевич випадково залишився в
живих, вiн не всчет.
Я сам колись займався цiєю справою й, знаєте, особливого
подвигу за цим Морозом не бачу. — Жаль, що не бачите! —
чужим, рiзким голосом вiдрiзав Ткачук. — Тому що короткозорий,
напевно! Душевно короткозорий! — Гм… Ну, допустимо,
короткозорий, — поблажливо погодився завiдувач районi. — Але
адже не я один так думаю. Є й iншi… — Слiпi?
Безумовно! I глухi. Незважаючи на пости й ранги. Вiд природи слiпi. От
так! Але адже… От ви скажiть, скiльки вам рокiв? — Ну,
тридцять вiсiм, допустимо. — Допустимо. Виходить, вiйну ви
знаєте по газетах так по кiно. Так? А я ïï своïми
руками робив. Миклашевич у ïï пазурах побував, так так i не
вирвався. Так чому ж ви не запитаєте нас? Ми адже до певноï
мiри фахiвцi. А тепер же суцiльно й у всьому спецiалiзацiя. Так ми
— iнженери вiйни
И про Мороза насамперед нас запитати треба б… — А що
запитувати? Ви ж самi той документ пiдписали. Про полон Мороза, —
загарячився й Ксьондзiв. — Пiдписав. Тому що дурнем був, —
кинув Ткачук. — От бачите, — зрадiв завiдувач районi. Вiн
зовсiм уже не цiкавився дорогою й сидiв, повернувшись назад особою, жар
суперечки захоплювала його усе бiльше. — От бачите. Самi й
написали. I правильно зробили, тому що… От тепер ви скажiть: що
було б, якби кожний партизан надходив так, як Мороз? — Як? —
У полон здався. — Дурень! — зло випалив Ткачук. —
Безмозкий дурень! Чуєш? Зупини машину! — закричав вiн
шоферовi. — Я не хочу з вами ïхати! — Можу й зупинити,
— раптом многообещающе оголосив хазяïн газика. —
Якщо не можете без особистих випадiв. Шофер, схоже, i впрямь
пригальмовував
Ткачук спробував устати — ухопився за спинку сидiння. Я злякався
за мого супутника й мiцно стис його лiкоть. — Тимох Титович,
почекайте. Навiщо ж так… — Дiйсно, — сказав Ксьондзiв
i вiдвернувся. — Тепер не час про це. Поговоримо в iншiм мiсцi.
— Що в iншому! Я не хочу з вами про це говорити! Ви чуєте?
Нiколи! Ви — глухарь! От вiн — людина. Вiн розумiє,
— кивнув Ткачук у мою сторону. — Тому що вмiє слухати.
Вiн хоче розiбратися. А для вас всi загодя ясно. Раз i назавжди. Так
хiба так можна? Життя — це мiльйони ситуацiй, мiльйони характерiв.
I мiльйони доль. А ви все хочете втиснути у двi-три розхожi схеми, щоб
попроще! I поменше турбот. Убив нiмця або не вбив?.. Вiн зробив бiльше,
нiж якби вбив сто. Вiн життя поклало на плаху. Сам. Добровiльно. Ви
розумiєте, який це аргумент? I в чию користь… Щось у Ткачуке
надiрвалося. Захлинаючись, немов боячись не встигнути, вiн намагався
викласти все наболiле й, мабуть, тепер для нього саме головне. —
Мороза немає. Не стало й Миклашевича — вiн розумiв
прекрасно. Але я^-те ще є! Так що ж ви думаєте, я змовчу?
Риса iз два. Поки живий, я не перестану доводити, що таке Мороз! Вдовбаю
й самi глухi вуха. Почекайте! От вiн допоможе, i iншi… Є ще
люди! Я доведу! Думаєте, старий! Не-ет, помиляєтеся…
Вiн ще говорив i говорив щось — не занадто зрозумiле й, напевно,
не зовсiм безперечне
Це був непiдконтрольний вибух почуття, бути може, всупереч бажанню. Але,
не зустрiвши цього разу заперечень, Ткачук незабаром видихнув i притих у
своєму кутi на заднiм сидiннi. Ксьондзiв, мабуть, не чекав такого
запалу й теж замовк, зосереджено вп'явшись на дорогу. Я також мовчав.
Рiвно й сильно гурчав мотор, шофер розвив гарну швидкiсть на пустельнiй
нiчнiй дорозi. Асфальт скажено летiв пiд колеса машини, з вихром i
шелестом рвався з-пiд них назад, фари легко i яскраво рiзали темень. По
сторонах миготiли бiлi в променях свiтла стовпи, дорожнi знаки, верби з
побiленими стовбурами… Ми пiд'ïжджали до мiста. 1971