Виклад сюжету повести Обелiск — глава Боротьба

Тепер уже була половина десятого, автобус, напевно, давно пройшов, на чому добиратися до мiста, залишалося невiдомим. Але дорожнi турботи лише сковзнули по краï моєï свiдомостi, тiльки-но торкнувшись його, — думками ж своïми я цiлком перебував у давньому довоєнному Сельце, до якого так зненацька прилучився сьогоднi. А мiй супутник, здавалося, знову образився на мене, замкнув, iшов, як i там, по алеï в Сельце, спереду, а я мовчачи тягся слiдом.
Ми минули освiтлене мiсце в чайноï i йшли по чорному гладкому асфальтi вулицi. Я не знав, де тут перебуває автобусна зупинка й чи можна ще сподiватися на який-небудь автобус. Втiм, тепер це менi не здавалося важливим. Пощастить — пiд'ïдемо, а нi, будемо тупотiти до мiста. Залишилося вже небагато. Але ми не пройшли, мабуть, i половини вулицi, як позаду з'явилася машина. Широка спина Ткачука яскраво освiтилася в сутiнках вiд далекого ще свiтла фар. Незабаром обидвi нашi голенастие тiнi стрiмко побiгли вдалину по асфальтi, що посвiтлiв. — Проголосуємо? — запропонував я, сходячи на узбiччя. Ткачук оглянувся, i в електричному променi я побачив його незадоволену, розстроєну особу. Правда, вiн вiдразу спохватився, витер рукою ока, i мене простромило нове почуття, що вперше з'явилося за цей вечiр, до нього. А я^-те, дурень, думав, що справа тiльки в червоном мицном.
У якийсь момент я розгубився й не пiдняв руки, машина з вiтром проскочила мимо, i нас знову осягнула темень. На тлi снопа, що бiжить, свiтла, що вона викидала перед собою, стало видно, що це газик. Раптом вiн сповiльнив хiд i зупинився, згорнувши до краю дороги; якесь передчуття пiдказало — це для нас. I дiйсно, спереду почувся звернений до Ткачуку голос: — Тимох Титович! Ткачук проворчал щось, не убистряя кроку, а я зiрвався з мiсця, боячись упустити цю несподiвану можливiсть пiд'ïхати. Якась людина вилiзла з кабiни й, притримуючи вiдкритоï дверцята, сказав: — Полезайте всередину. Там вiльно. Я, однак, забарився, чекаючи Ткачука, що неквапливо, вразвалку пiдходив до машинi. — Що ж це ви так затрималися? — звернувся до нього хазяïн газика, i я тiльки тепер довiдався в ньому завiдувача районi Ксендзова. — А я думав, ви давно вже в мiстi. — Успеется в мiсто, — пробурчав Ткачук. — Ну залазьте, я пiдвезу. А то автобус уже пройшов, сьогоднi бiльше не буде. Я сунувся в темним, пропахлим бензином нутро газика, намацав крамницю й сiл за безпристрасною-нерухомою спиною шофера. Здавалося, Ткачук не вiдразу зважився пiти за мною, але нарештi, незграбно хапаючись за спинки сидiнь, втиснувся й вiн
Завiдувач районi звучно захлопнув дверцята. — Поïхали. Через шоферське плече було зручно й приємно дивитися на пустельну стрiчку шосе, по обох сторони якого проносилися назустрiч забори, дерева, хати, стовпи. Посторонилися, пропускаючи нас, хлопець i дiвчина. Вона заслонила долонею ока, а вiн смiло й прямо дивився в яскраве свiтло фар. Сiло кiнчалося, шосе виходило на польовий простiр, що звузився в ночi до неширокоï стрiчки дороги, обмеженоï з бокiв двома бiлястими вiд пилу канавами. Завiдувач районi повернувся вполоборота й сказав, звертаючись до Ткачуку: — Зрячи ви там, за столом, щодо Мороза цього. Непродумано. — Що непродумано? — вiдразу недобро напружився на сидiння Ткачук, i я подумав, що не варто знову починати цей нелегкий для обох розмова. Ксьондзiв, однак, повернувся ще бiльше — здавалося, у нього був якийсь свiй на це розрахунок. — Зрозумiйте мене правильно. Я нiчого не маю проти Мороза Тим бiльше тепер, коли його iм'я, так сказати, реабiлiтовано… — А його й не репресували. Його просто забули. — Ну нехай забули. Забули тому, що були iншi справи. А головне, були побiльше, чим вiн, героï. Ну справдi, — оживився Ксьондзiв, — що вiн таке зробив? Чи вбив вiн хоч одного нiмця? — Жодного. — От бачите! I це його не зовсiм доречне заступництво. Я б навiть сказав — безрозсудне… — Не безрозсудне! — обрiзав його Ткачук, по нервовому переривчастому голосi якого я ще гострiше вiдчув, що зараз говорити ïм не треба. Але, як видно, у Ксендзова теж щось накипiло за вечiр, i тепер вiн хотiв скористатися з нагоди й довести своє. — Абсолютно безрозсудне. Ну що, захистив вiн кого? Про Миклашевиче говорити не будемо — Миклашевич випадково залишився в живих, вiн не всчет.
Я сам колись займався цiєю справою й, знаєте, особливого подвигу за цим Морозом не бачу. — Жаль, що не бачите! — чужим, рiзким голосом вiдрiзав Ткачук. — Тому що короткозорий, напевно! Душевно короткозорий! — Гм… Ну, допустимо, короткозорий, — поблажливо погодився завiдувач районi. — Але адже не я один так думаю. Є й iншi… — Слiпi? Безумовно! I глухi. Незважаючи на пости й ранги. Вiд природи слiпi. От так! Але адже… От ви скажiть, скiльки вам рокiв? — Ну, тридцять вiсiм, допустимо. — Допустимо. Виходить, вiйну ви знаєте по газетах так по кiно. Так? А я ïï своïми руками робив. Миклашевич у ïï пазурах побував, так так i не вирвався. Так чому ж ви не запитаєте нас? Ми адже до певноï мiри фахiвцi. А тепер же суцiльно й у всьому спецiалiзацiя. Так ми — iнженери вiйни
И про Мороза насамперед нас запитати треба б… — А що запитувати? Ви ж самi той документ пiдписали. Про полон Мороза, — загарячився й Ксьондзiв. — Пiдписав. Тому що дурнем був, — кинув Ткачук. — От бачите, — зрадiв завiдувач районi. Вiн зовсiм уже не цiкавився дорогою й сидiв, повернувшись назад особою, жар суперечки захоплювала його усе бiльше. — От бачите. Самi й написали. I правильно зробили, тому що… От тепер ви скажiть: що було б, якби кожний партизан надходив так, як Мороз? — Як? — У полон здався. — Дурень! — зло випалив Ткачук. — Безмозкий дурень! Чуєш? Зупини машину! — закричав вiн шоферовi. — Я не хочу з вами ïхати! — Можу й зупинити, — раптом многообещающе оголосив хазяïн газика. — Якщо не можете без особистих випадiв. Шофер, схоже, i впрямь пригальмовував
Ткачук спробував устати — ухопився за спинку сидiння. Я злякався за мого супутника й мiцно стис його лiкоть. — Тимох Титович, почекайте. Навiщо ж так… — Дiйсно, — сказав Ксьондзiв i вiдвернувся. — Тепер не час про це. Поговоримо в iншiм мiсцi. — Що в iншому! Я не хочу з вами про це говорити! Ви чуєте? Нiколи! Ви — глухарь! От вiн — людина. Вiн розумiє, — кивнув Ткачук у мою сторону. — Тому що вмiє слухати. Вiн хоче розiбратися. А для вас всi загодя ясно. Раз i назавжди. Так хiба так можна? Життя — це мiльйони ситуацiй, мiльйони характерiв. I мiльйони доль. А ви все хочете втиснути у двi-три розхожi схеми, щоб попроще! I поменше турбот. Убив нiмця або не вбив?.. Вiн зробив бiльше, нiж якби вбив сто. Вiн життя поклало на плаху. Сам. Добровiльно. Ви розумiєте, який це аргумент? I в чию користь… Щось у Ткачуке надiрвалося. Захлинаючись, немов боячись не встигнути, вiн намагався викласти все наболiле й, мабуть, тепер для нього саме головне. — Мороза немає. Не стало й Миклашевича — вiн розумiв прекрасно. Але я^-те ще є! Так що ж ви думаєте, я змовчу? Риса iз два. Поки живий, я не перестану доводити, що таке Мороз! Вдовбаю й самi глухi вуха. Почекайте! От вiн допоможе, i iншi… Є ще люди! Я доведу! Думаєте, старий! Не-ет, помиляєтеся… Вiн ще говорив i говорив щось — не занадто зрозумiле й, напевно, не зовсiм безперечне
Це був непiдконтрольний вибух почуття, бути може, всупереч бажанню. Але, не зустрiвши цього разу заперечень, Ткачук незабаром видихнув i притих у своєму кутi на заднiм сидiннi. Ксьондзiв, мабуть, не чекав такого запалу й теж замовк, зосереджено вп'явшись на дорогу. Я також мовчав. Рiвно й сильно гурчав мотор, шофер розвив гарну швидкiсть на пустельнiй нiчнiй дорозi. Асфальт скажено летiв пiд колеса машини, з вихром i шелестом рвався з-пiд них назад, фари легко i яскраво рiзали темень. По сторонах миготiли бiлi в променях свiтла стовпи, дорожнi знаки, верби з побiленими стовбурами… Ми пiд'ïжджали до мiста. 1971