Иоганн Вольфганг Ґете Виборча спорiдненiсть

У стародавньому замку на березi озера живуть барон i баронеса. Щастю
ïх, здається, немає межi, тим бiльше що знайшли вони
його вже в дозрiлих лiтах. Едуард любив Шарлотту з юностi, однак йому
довелося по примусi батькiв женитися на багатiй жiнцi, що була значно
старше його. Шарлотта також вийшла замiж, корячись обставинам. Коли
ïхнiй чоловiк i жiнка вмерли, Едуард i Шарлотта змогли нарештi
з'єднатися. Тодi вони вирiшили вийти вiд двору, де обоє
колись блищали, у сiльську мiсцевiсть, оселитися на природi й жити друг
для друга. (Iз цiєю метою Шарлотта навiть вiдiслала дочка вiд
першого шлюбу Люциану, а разом з нею й сироту-племiнницю Оттилию в
пансiон.)
Днi своï вони наповнили безлiччю занять — перебудовою
запущеного парку, удосконаленнями господарства. Вони вели нескiнченнi
бесiди, Едуард освоював гру на флейтi, а Шарлотта, що прекрасно грала на
роялi, йому акомпанувала. Стояло ще розбирати шляховi записи Едуарда,
якi вiн вiв у мандрiвках минулих рокiв. Словом, життя щасливоï пари
протiкало в згодi й гармонiï
Легка тiнь лягала на цю iдилiю лише при думцi героïв про своïх
близькi. Едуарда турбувала доля старого друга, капiтана, що залишився не
при справах, Вiн не без боязкостi запропонував дружинi запросити
капiтана в замок, щоб той мiг виявити тут своï будiвничi хисти.
Шарлотта пiсля деяких коливань дала на цю згоду, усвiдомлюючи, що
ïхнє життя неминуче ускладниться. Однак вона сама так само
тривожилася за Оттилию. Листа з пансiону вiд виховательки i ïï
помiчника пiдтверджували, що якщо Люциана там панувала й вiдмiнно
встигала по всiх предметах, те лагiдна й самобутня Оттилия страждала
серед жвавих перевесниць i iз працею освоювала шкiльнi премудростi. На
жаль, Люциана дражнила й пiддягала ïï бiльше iнших. Шарлотта
вiдмiнювалася до думки забрати вихованку з пансiону й доручити ïй у
замку обов'язку економки. Коли Люциана покине стiни школи, щоб
зануритися у свiтське життя, Оттилия могла б повернутися в пансiон i
закiнчити утворення
Першим гостем чоловiка й жiнки стає капiтан. Його поява вносить
приємне пожвавлення, але тягне й деяке вiддалення Едуарда вiд
Шарлотти. Тепер старi друзi зайнятi спогадами, полюванням, оглядом
угiдь, покупкою коней i т.д. Проте всi троє вiдмiнно уживаются,
прагнучи до збереження атмосфери любовi, дружби й спокою. Серед бесiд,
якими вони супроводжують читання вголос — а Едуард великий аматор
цього заняття, — одна виявляється пророчоï для
ïхнього майбутнього. Мовлення заходить про взаємне притягання
й вiдштовхування хiмiчних елементiв, ïхньоï здатностi до
з'єднання, а потiм до розпаду й утворення нових комбiнацiй iз ще
бiльш близькими. Це явище визначається умовним науковим термiном
виборча спорiдненiсть.
Наступає день, коли в замок приïжджає Оттилия, що
Едуард пам'ятав ще дитиною. Тепер це чарiвна дiвчина, що
випромiнює сердечнiсть i в доброзичливiй обстановцi колишню
скутiсть, що швидко переборює. Проходить ще якийсь час —
верб серцях чотирьох героïв вiдбуваються складнi прихованi рухи, що
приводять до непорушного результату: Едуард виявляється охоплений
полум'яноï — i взаємноï — пристрастю до
Оттилии, а капiтан i Шарлотта так само сильно закоханi друг у друга.
Однак ситуацiя далека вiд щасливого дозволу. Шарлотта поки не
допускає й думки про те, щоб зруйнувати свiй шлюб i весь уклад
життя. Капiтан, що саме одержав вигiдне речення по службi, ïде на
ïï настiйну вимогу iз замка. Вона вiдмiнюється до того,
щоб у свою чергу виïхала й Оттилия, однак цьому категорично
противиться Едуард. Вiн сам залишає замок, щоб оселитися на
вiдстанi в невеликому власному будинку й переживати в похмурiй
самiтностi любовну тугу. Там i застає його звiстку, що наносить
удар по надiях рано або пiзно з'єднатися з Оттилией: Шарлотта
передає, що чекає вiд нього дитини. У розпачi, поклавшись на
долю, Едуард вiдправляється на вiйну. Вiн жадав загибелi, тому що
життя загрожувало стати йому нестерпноï <…> Оттилия,
коли i ïй стала вiдома таємниця Шарлотти, була уражена так
само, як i Едуард, навiть бiльше, i вся пiшла в себе, довiряючись тiльки
щоденнику. Поки Едуард ввiрився мiнливому щастю вiйни, спокiй у замку
порушений двомiсячною навалою Люциани з нареченим i цiлою ордою звитi.
вихор, Що Здiймає, свiтських забав вириває Оттилию iз
зосередженостi i як би будить ïï. Пiсля вiд'ïзду Люциани
приходить черга нових турбот: у Шарлотти народжується дитина.
Чудо! — маля одночасно схоже на Едуарда, капiтана й Оттилию! Може
бути, того, що в нiч своєï останньоï близькостi чоловiк
i жiнка таємно мрiяли про коханих i немов вiддавалися ïм, а
не один одному?.. Тим дорожче хлопчик i Шарлотте, i Оттилии. Сумний
iнцидент затьмарив його хрещення — прямо в процесi обряду вмер
старий пастор. Присутнiм було призначено побачити й усвiдомити в такiм
безпосереднiм сусiдствi народження й смерть, труна й колиска
<…>. Цей епiзод — у рядi символiчних сцен, розмов,
деталей, що пронизують всю тканину роману й нагадують читачевi про
головнi проблеми буття, про вiчнiсть, Бога, таємну природу людини
i його призначеннi. Головнi героï ставляться до життя як до
таïнства й дарунка, вони вiдчувають себе частиною природи —
але надiленою творчою волею й розумом. Звiдси ïхня моральна сила,
що дозволяє переборювати в собi дрiб'язкове, егоïстичне й у
стражданнях ставати ще шляхетнiше духом i отзивчивей до iнших. Серед
другорядних персонажiв роману є люди, близькi ïм, —
наприклад, молодий архiтектор або вчитель iз пансiону, а є глибоко
далекi, як якiсь граф i баронеса, що живуть в вiльному сполучнику i не
тяготяться почуттям морального боргу, або себелюбка Люциана й сусiд
Митлер, фахiвець iз улагоджування чужих серцевих справ
Едуард вертається з вiйни обновлений i повний рiшучостi
з'єднатися з Оттилией. Вiн запрошує до себе капiтана (уже
майора), переконує його женитися на Шарлотте й до загального щастя
дозволити ситуацiю. Обоє друга вiдправляються в замок. I от перше
пiсля розлуки побачення Едуарда з Оттилией, що вiн застає за
озером гуляющей з дитиною. Пiсля ïхньоï розмови до Оттилии
вертається надiя. Але в той же вечiр вiдбувається трагедiя;
дiвчина поспiшає додому, човен перевертається, i дитина
гине. Вражена случившимся, Оттилия в душi вiдмовляється вiд
Едуарда. Вона має намiр повернутися в пансiон i присвятити себе
педагогiчному поприщу. Ïï збирають у шлях. Ночувати ïй
має бути в невеликому пришляховому готелi. Едуард мчиться туди,
щоб ублагати неï змiнити своє рiшення. Друге побачення
виявляється тим бiльше фатальним, чим внезапнее воно для
тендiтноï Оттилии. Щоб упоратися iз собою в цю мить, вона дає
обiтницю мовчання — i з тих пор не вимовляє нi слова. Вона
засипає одягненоï, а ранком знаками просить повернути
ïï в замок. Едуард супроводжує карету, майже
збожеволiвши вiд горя
Останнi сторiнки роману овiянi свiтлим сумом. Знову героï пiд одним
дахом. Майор теж приïжджає час вiд часу. Шарлотта обiцяла
йому свою руку, як тiльки Оттилия зважиться на шлюб з Едуардом. Оттилия
весела й спокiйна. Однак вона не доторкається до ïжi —
це стає вiдомо пiзнiше, тому що вона просить приносити ïжу
ïй у кiмнату. Едуард постiйно перебуває поблизу ïï,
не вирiшуючись до неï доторкнутися й випробовуючи благоговiння. Та
й вона продовжувала випробовувати те ж почуття, була не в силах
вiдмовитися вiд цiєï блаженноï необхiдностi
<…>. Життя було для них загадкою, рiшення якоï вони
знаходили тiльки разом. Тихе осiннє свято природи оттеняет ïх
прощальне щастя
Сили залишають Оттилию напередоднi дня народження Едуарда, до якого вона
так готувалася. Останньою краплею стає безтактнiсть Митлера, що
обсуждали в ïï присутностi заповiдь про перелюбство. Вона тихо
йде до себе в кiмнату, i незабаром лунає лемент ïï
служницi. Друзi застають дiвчину вмираючоï. Перед останнiм подихом
вона звертається до Едуарда зi словами, повними нетутешньоï
нiжностi, просячи його жити. Однак через кiлька днiв пiсля похорону той
вгасає. Шарлотта вiдвела йому мiсце поруч Оттилии й заборонила
кого б те не було ховати в цьому склепi.
В. А. Сагалова