Сюжет роману Шарля Монтеск'є Перськi листи
Дiя роману охоплює 1711-1720 р. Епiстолярна форма добутку йдодатковий пiкантний матерiал з життя перських гаремiв, своєрiдна
побудова з екзотичними подробицями, повнi яскравоï дотепностi й
уïдливоï iронiï опису, влучнi характеристики дали
можливiсть авторовi зацiкавити найрiзноманiтнiшу публiку до придворних
кiл включно. При життi автора Перськi листи витримали 12 видань
У романi вирiшуються проблеми державного устрою, питання
внутрiшньоï й зовнiшньоï полiтики, питання релiгiï,
вiротерпимостi, ведеться рiшучий i смiливий обстрiл самодержавного
правлiння й, зокрема, бездарного й навiженого царювання Людовика XIV.
Стрiли попадають i у Ватикан, осмiюються ченцi, мiнiстри, все
суспiльство вцелом.
Узбек i Рика, головнi героï, персияне, чия допитливiсть змусила
ïх покинути батькiвщину й вiдправитися в подорож, ведуть регулярну
переписку як зi своïми друзями, так i мiж собою. Узбек в одному з
листiв до друга розкриває щиру причину свого вiд'ïзду. Вiн
був замолоду представлений до двору, але це не зiпсувало його.
Викриваючи порок, проповiдуючи iстину й зберiгаючи щирiсть, вiн
наживає собi чимало ворогiв i вирiшує залишити двiр. Пiд
пристойним приводом (вивчення захiдних наук) за згодою шаха Узбек
залишає батькiвщину. Там, в Испагани, йому належав сераль (палац)
з гаремом, у якому перебували самi прекраснi дружини-шини Персiï
Друзi починають свою подорож з Эрзерума, далi ïхнiй шлях лежить у
Токату й Смiрну — землi, пiдвладнi туркам. Турецька iмперiя
доживає в ту пору останнi роки своєï величi. Ори, якi
тiльки за грошi одержують своï посади, приïжджають у
провiнцiï й грабують ïх як завойованi краïни, солдати
пiдкоряються винятково ïхнiм капризам. Мiста збезлюдiли, села
спустошенi, землеробство й торгiвля в повному занепадi. У той час як
європейськi народи вдосконалюються з кожним днем, вони коснеют у
своєму первiсному неуцтвi. На всiх великих просторах краïни
тiльки Смiрну можна розглядати як мiсто богатий i сильний, але його
роблять таким європейцi. Мiстячи опис Туреччини своєму
друговi Рустану, Узбек пише: Ця iмперiя, не пройде й двох столiть, стане
театром трiумфiв якого-небудь завойовника. Пiсля сорокадневного плавання
нашi героï попадають у Ливорно, одне iз квiтучих мiст Iталiï.
Побачений уперше християнське мiсто — велике видовище для
магометанина. Рiзниця в будовах, одязi, головних звичаях, навiть у
найменшiй дрiбницi перебуває що-небудь надзвичайне. Жiнки
користуються тут бiльшою волею: вони носять тiльки одну вуаль (персiянки
— чотири), у будь-який день вiльнi виходити на вулицю в супроводi
яких-небудь бабiв, ïхнi зятi, дядьки, племiнники можуть дивитися на
них, i чоловiки майже нiколи на це не ображаються. Незабаром мандрiвники
спрямовуються в Париж, столицю європейськоï iмперiï.
Рика пiсля мiсяця столичного життя подiлиться враженнями зi своïм
другом Иббеном. Париж, пише вiн, так само великий, як Испагань, удома в
ньому так високi, що молено заприсягти, що в них живуть однi тiльки
астрологи. Темп життя в мiстi зовсiм iншоï; парижане бiжать,
летять, вони впали б у непритомнiсть вiд повiльних вiзкiв Азiï, вiд
мiрного кроку верблюдiв. Схiдна ж людина зовсiм не пристосована для
цiєï бiганини. Французи дуже люблять театр, комедiю —
мистецтва, незнайомi азiатам, тому що по природi своєï тi
бiльше серйознi. Ця серйознiсть жителiв Сходу вiдбувається тому,
що вони мало спiлкуються мiж собою: вони бачать один одного тiльки тодi,
коли ïх до цього змушує церемонiал, ïм майже невiдома
дружба, складова тут насолоду життя; вони сидять по будинках, так що
кожна сiм'я iзольована. Чоловiка в Персiï не мають жвавiсть
французiв, у них не видно духовноï волi й достатку, якi у
Францiï властивi всiм станам
Меж тим з гарему Узбека приходять тривожнi звiстки. Одну iз дружин,
Заши, застали наодинцi з бiлим євнухом, що вiдразу, за наказом
Узбека, заплатив за вiроломство й невiрнiсть головою. Бiлi й чорнi
євнухи (бiлих євнухiв не дозволяється допускати в
кiмнати гарему) — низькi раби, що слiпо виконують всi бажання
женшин i в той же час заставляющие ïх беззаперечно коритися законам
сералю. Жiнки ведуть розмiряний спосiб життя: вони не грають у карти, не
проводять безсонних ночей, не п'ють вина й майже нiколи не виходять на
повiтря, тому що сераль не пристосований для задоволень, у ньому все
просочено пiдпорядкуванням i боргом. Узбек, розповiдаючи про цi
звичаï знайомому французовi, чує у вiдповiдь, що азiати
примушенi жити з рабами, серце й розум яких завжди вiдчувають
приниженiсть ïхнього положення. Чого можна чекати вiд людини, вся
честь якого полягає в тому, щоб сторожити дружин iншого, i який
пишається самою мерзенною посадою, яка тiльки iснує в людей.
Раб погоджується переносити тиранiю бiльше сильноï пiдлоги,аби тiльки мати можливiсть доводити до вiдчаю бiльше слабкий. Це
найбiльше вiдштовхує мене у ваших вдачах, звiльнитеся ж, нарештi,
вiд забобонiв, — мiстить француз. Але Узбек непохитний i
вважає традицiï священними. Рика, у свою чергу, спостерiгаючи
за парижанками, в одному з листiв до Иббену мiркує про жiночу волю
й вiдмiнюється до думки про те, що влада жiнки природна: це влада
краси, який нiщо не може пручатися, i тиранiчна влада чоловiка не у всiх
краïнах поширюється на жiнок, а влада краси унiверсальна.
Рика помiтить про себе: Мiй розум непомiтно втрачає те, що ще
залишилося в ньому азiатського, i без зусиль пристосовується до
європейських вдач; я довiдався жiнок тiльки з тих пор, як я тут: я
в один мiсяць вивчив ïх бiльше, нiж удалося б менi в сералi
протягом тридцяти рокiв. Рика, дiлячись iз Узбеком своïми
враженнями про особливостi французiв, вiдзначає також, що на
вiдмiну вiд ïхнiх спiввiтчизникiв, у яких всi характери
одноманiтнi, тому що вони вимученi (зовсiм не бачиш, якi люди насправдi,
а бачиш ïх тiльки такими, якими ïх змушують бути), у
Францiï вдавання — мистецтво невiдоме. Усi розмовляють, усi
бачаться один з одним, усi слухають один одного, серце вiдкрите так
само, як i особа. Грайливiсть — одна з рис нацiонального характеру
Узбек мiркує про проблеми державного устрою, тому що, перебуваючи
в Європi, вiн перевiдав багато рiзних форм правлiння, i тут не
так, як в Азiï, де полiтичнi правила всюди тi самi. Мiркуючи над
тим, яке правлiння найбiльше розумно, вiн доходить висновку, що
доконаним є те, що досягає своïх цiлей з найменшими
витратами: якщо при м'якому правлiннi народ буває настiльки ж
слухняний, як при строгому, те слiд вiддати перевагу першому. Бiльш-менш
жорстокi покарання, що накладають державою, не сприяють бiльшiй покорi
законам. Останнiх так само бояться в тих краïнах, де покарання
помiрнi, як i в тi, де вони тиранични й жахливi. Уява саме собою
пристосовується до вдач даноï краïни: восьмиденне
тюремне ув'язнення або невеликий штраф так само дiють на
європейця, вихованого в краïнi з м'яким правлiнням, як втрата
руки на азiата. Бiльшiсть європейських урядiв — монархiчнi.
Це стан насильницьке, i воно незабаром перероджується або в
деспотiю, або в республiку. Iсторiя й походження республiк докладно
освiтленi в одному з листiв Узбека. Бiльшоï частини азiатiв
невiдома ця форма правлiння. Становлення республiк вiдбувалося в
Європi, що ж стосується Азiï й Африки, то вони завжди
були гнобленi деспотизмом, за винятком декiлькох малоазiатських мiст i
республiки Карфагена в Африцi. Воля створена, очевидно, для
європейських народiв, а рабство — для азiатських
Узбек в одному зi своïх останнiх листiв не приховує
розчарування вiд подорожi по Францiï. Вiн побачив народ,
великодушний по природi, але поступово розбестився. У всiх серцях
зародилася неутолимая спрага багатства й цiль розбагатiти шляхом не
чесноï працi, а руйнування государя, держави й спiвгромадян.
Духiвництво не зупиняється перед угодами, що розоряють його
довiрливу паству. Отже, ми бачимо, що, у мiру того як затягається
перебування наших героïв у Європi, вдачi цiєï
частини свiтла починають ïм представлятися менш дивн i дивними, а
дивуються вони цiй дивовижностi й чудностi в бiльшому або меншому
ступенi залежно вiд розходження ïхнiх характерiв. З iншого боку, у
мiру того, як затягається вiдсутнiсть Узбека в гаремi,
пiдсилюється безладдя в азiатському сералi
Узбек украй стурбований вiдбувається в його палацi, тому що
начальник євнухiв доповiдає йому про немислимi речах, що
дiються там. Зели, вiдправляючись у мечеть, скидає покривало й
з'являється перед народом. Заши знаходять у постелi з
однiєï з ïï рабинь — а це строго заборонено
законами. Увечерi в саду сералю був виявлений юнак, бiльше того, вiсiм
днiв дружини провели в селi, на однiй iз самих вiдокремлених дач, разом
iз двома чоловiками. Незабаром Узбек довiдається розгадку.
Роксана, його кохана дружина, пише передсмертний лист, у якому
зiзнається, що обдурила чоловiка, пiдкупивши євнухiв, i,
насмiявшись над ревнощами Узбека, перетворила огидний сераль у мiсце для
насолод i задоволення. Ïï коханого, єдину людину, що
прив'язувала Роксану до життя, не стало, тому, прийнявши отруту, вона
треба за ним. Обертаючи своï останнi в життi слова до чоловiка,
Роксана зiзнається у своïй ненавистi до нього. Непокiрлива,
горда жiнка пише: Нi, я могла жити в неволi, але завжди була вiльна: я
замiнила твоï закони законами природи, i розум мiй завжди зберiгав
незалежнiсть. Передсмертний лист Роксани Узбековi в Париж завершує
оповiдання Н. Б. Виноградова
