Сюжет роману Шарля Монтеск'є Перськi листи

Дiя роману охоплює 1711-1720 р. Епiстолярна форма добутку й додатковий пiкантний матерiал з життя перських гаремiв, своєрiдна побудова з екзотичними подробицями, повнi яскравоï дотепностi й уïдливоï iронiï опису, влучнi характеристики дали можливiсть авторовi зацiкавити найрiзноманiтнiшу публiку до придворних кiл включно. При життi автора Перськi листи витримали 12 видань
У романi вирiшуються проблеми державного устрою, питання внутрiшньоï й зовнiшньоï полiтики, питання релiгiï, вiротерпимостi, ведеться рiшучий i смiливий обстрiл самодержавного правлiння й, зокрема, бездарного й навiженого царювання Людовика XIV. Стрiли попадають i у Ватикан, осмiюються ченцi, мiнiстри, все суспiльство вцелом.
Узбек i Рика, головнi героï, персияне, чия допитливiсть змусила ïх покинути батькiвщину й вiдправитися в подорож, ведуть регулярну переписку як зi своïми друзями, так i мiж собою. Узбек в одному з листiв до друга розкриває щиру причину свого вiд'ïзду. Вiн був замолоду представлений до двору, але це не зiпсувало його. Викриваючи порок, проповiдуючи iстину й зберiгаючи щирiсть, вiн наживає собi чимало ворогiв i вирiшує залишити двiр. Пiд пристойним приводом (вивчення захiдних наук) за згодою шаха Узбек залишає батькiвщину. Там, в Испагани, йому належав сераль (палац) з гаремом, у якому перебували самi прекраснi дружини-шини Персiï
Друзi починають свою подорож з Эрзерума, далi ïхнiй шлях лежить у Токату й Смiрну — землi, пiдвладнi туркам. Турецька iмперiя доживає в ту пору останнi роки своєï величi. Ори, якi тiльки за грошi одержують своï посади, приïжджають у провiнцiï й грабують ïх як завойованi краïни, солдати пiдкоряються винятково ïхнiм капризам. Мiста збезлюдiли, села спустошенi, землеробство й торгiвля в повному занепадi. У той час як європейськi народи вдосконалюються з кожним днем, вони коснеют у своєму первiсному неуцтвi. На всiх великих просторах краïни тiльки Смiрну можна розглядати як мiсто богатий i сильний, але його роблять таким європейцi. Мiстячи опис Туреччини своєму друговi Рустану, Узбек пише: Ця iмперiя, не пройде й двох столiть, стане театром трiумфiв якого-небудь завойовника. Пiсля сорокадневного плавання нашi героï попадають у Ливорно, одне iз квiтучих мiст Iталiï. Побачений уперше християнське мiсто — велике видовище для магометанина. Рiзниця в будовах, одязi, головних звичаях, навiть у найменшiй дрiбницi перебуває що-небудь надзвичайне. Жiнки користуються тут бiльшою волею: вони носять тiльки одну вуаль (персiянки — чотири), у будь-який день вiльнi виходити на вулицю в супроводi яких-небудь бабiв, ïхнi зятi, дядьки, племiнники можуть дивитися на них, i чоловiки майже нiколи на це не ображаються. Незабаром мандрiвники спрямовуються в Париж, столицю європейськоï iмперiï. Рика пiсля мiсяця столичного життя подiлиться враженнями зi своïм другом Иббеном. Париж, пише вiн, так само великий, як Испагань, удома в ньому так високi, що молено заприсягти, що в них живуть однi тiльки астрологи. Темп життя в мiстi зовсiм iншоï; парижане бiжать, летять, вони впали б у непритомнiсть вiд повiльних вiзкiв Азiï, вiд мiрного кроку верблюдiв. Схiдна ж людина зовсiм не пристосована для цiєï бiганини. Французи дуже люблять театр, комедiю — мистецтва, незнайомi азiатам, тому що по природi своєï тi бiльше серйознi. Ця серйознiсть жителiв Сходу вiдбувається тому, що вони мало спiлкуються мiж собою: вони бачать один одного тiльки тодi, коли ïх до цього змушує церемонiал, ïм майже невiдома дружба, складова тут насолоду життя; вони сидять по будинках, так що кожна сiм'я iзольована. Чоловiка в Персiï не мають жвавiсть французiв, у них не видно духовноï волi й достатку, якi у Францiï властивi всiм станам
Меж тим з гарему Узбека приходять тривожнi звiстки. Одну iз дружин, Заши, застали наодинцi з бiлим євнухом, що вiдразу, за наказом Узбека, заплатив за вiроломство й невiрнiсть головою. Бiлi й чорнi євнухи (бiлих євнухiв не дозволяється допускати в кiмнати гарему) — низькi раби, що слiпо виконують всi бажання женшин i в той же час заставляющие ïх беззаперечно коритися законам сералю. Жiнки ведуть розмiряний спосiб життя: вони не грають у карти, не проводять безсонних ночей, не п'ють вина й майже нiколи не виходять на повiтря, тому що сераль не пристосований для задоволень, у ньому все просочено пiдпорядкуванням i боргом. Узбек, розповiдаючи про цi звичаï знайомому французовi, чує у вiдповiдь, що азiати примушенi жити з рабами, серце й розум яких завжди вiдчувають приниженiсть ïхнього положення. Чого можна чекати вiд людини, вся честь якого полягає в тому, щоб сторожити дружин iншого, i який пишається самою мерзенною посадою, яка тiльки iснує в людей. Раб погоджується переносити тиранiю бiльше сильноï пiдлоги, аби тiльки мати можливiсть доводити до вiдчаю бiльше слабкий. Це найбiльше вiдштовхує мене у ваших вдачах, звiльнитеся ж, нарештi, вiд забобонiв, — мiстить француз. Але Узбек непохитний i вважає традицiï священними. Рика, у свою чергу, спостерiгаючи за парижанками, в одному з листiв до Иббену мiркує про жiночу волю й вiдмiнюється до думки про те, що влада жiнки природна: це влада краси, який нiщо не може пручатися, i тиранiчна влада чоловiка не у всiх краïнах поширюється на жiнок, а влада краси унiверсальна. Рика помiтить про себе: Мiй розум непомiтно втрачає те, що ще залишилося в ньому азiатського, i без зусиль пристосовується до європейських вдач; я довiдався жiнок тiльки з тих пор, як я тут: я в один мiсяць вивчив ïх бiльше, нiж удалося б менi в сералi протягом тридцяти рокiв. Рика, дiлячись iз Узбеком своïми враженнями про особливостi французiв, вiдзначає також, що на вiдмiну вiд ïхнiх спiввiтчизникiв, у яких всi характери одноманiтнi, тому що вони вимученi (зовсiм не бачиш, якi люди насправдi, а бачиш ïх тiльки такими, якими ïх змушують бути), у Францiï вдавання — мистецтво невiдоме. Усi розмовляють, усi бачаться один з одним, усi слухають один одного, серце вiдкрите так само, як i особа. Грайливiсть — одна з рис нацiонального характеру
Узбек мiркує про проблеми державного устрою, тому що, перебуваючи в Європi, вiн перевiдав багато рiзних форм правлiння, i тут не так, як в Азiï, де полiтичнi правила всюди тi самi. Мiркуючи над тим, яке правлiння найбiльше розумно, вiн доходить висновку, що доконаним є те, що досягає своïх цiлей з найменшими витратами: якщо при м'якому правлiннi народ буває настiльки ж слухняний, як при строгому, те слiд вiддати перевагу першому. Бiльш-менш жорстокi покарання, що накладають державою, не сприяють бiльшiй покорi законам. Останнiх так само бояться в тих краïнах, де покарання помiрнi, як i в тi, де вони тиранични й жахливi. Уява саме собою пристосовується до вдач даноï краïни: восьмиденне тюремне ув'язнення або невеликий штраф так само дiють на європейця, вихованого в краïнi з м'яким правлiнням, як втрата руки на азiата. Бiльшiсть європейських урядiв — монархiчнi. Це стан насильницьке, i воно незабаром перероджується або в деспотiю, або в республiку. Iсторiя й походження республiк докладно освiтленi в одному з листiв Узбека. Бiльшоï частини азiатiв невiдома ця форма правлiння. Становлення республiк вiдбувалося в Європi, що ж стосується Азiï й Африки, то вони завжди були гнобленi деспотизмом, за винятком декiлькох малоазiатських мiст i республiки Карфагена в Африцi. Воля створена, очевидно, для європейських народiв, а рабство — для азiатських
Узбек в одному зi своïх останнiх листiв не приховує розчарування вiд подорожi по Францiï. Вiн побачив народ, великодушний по природi, але поступово розбестився. У всiх серцях зародилася неутолимая спрага багатства й цiль розбагатiти шляхом не чесноï працi, а руйнування государя, держави й спiвгромадян. Духiвництво не зупиняється перед угодами, що розоряють його довiрливу паству. Отже, ми бачимо, що, у мiру того як затягається перебування наших героïв у Європi, вдачi цiєï частини свiтла починають ïм представлятися менш дивн i дивними, а дивуються вони цiй дивовижностi й чудностi в бiльшому або меншому ступенi залежно вiд розходження ïхнiх характерiв. З iншого боку, у мiру того, як затягається вiдсутнiсть Узбека в гаремi, пiдсилюється безладдя в азiатському сералi
Узбек украй стурбований вiдбувається в його палацi, тому що начальник євнухiв доповiдає йому про немислимi речах, що дiються там. Зели, вiдправляючись у мечеть, скидає покривало й з'являється перед народом. Заши знаходять у постелi з однiєï з ïï рабинь — а це строго заборонено законами. Увечерi в саду сералю був виявлений юнак, бiльше того, вiсiм днiв дружини провели в селi, на однiй iз самих вiдокремлених дач, разом iз двома чоловiками. Незабаром Узбек довiдається розгадку. Роксана, його кохана дружина, пише передсмертний лист, у якому зiзнається, що обдурила чоловiка, пiдкупивши євнухiв, i, насмiявшись над ревнощами Узбека, перетворила огидний сераль у мiсце для насолод i задоволення. Ïï коханого, єдину людину, що прив'язувала Роксану до життя, не стало, тому, прийнявши отруту, вона треба за ним. Обертаючи своï останнi в життi слова до чоловiка, Роксана зiзнається у своïй ненавистi до нього. Непокiрлива, горда жiнка пише: Нi, я могла жити в неволi, але завжди була вiльна: я замiнила твоï закони законами природи, i розум мiй завжди зберiгав незалежнiсть. Передсмертний лист Роксани Узбековi в Париж завершує оповiдання Н. Б. Виноградова