Виклад сюжету повести Пушкiна Станцiйний доглядач

На станцiï N служив старий доглядач Самсон Вирин. Дружину вiн
давно поховав, єдиним скарбом i розрадою його була дочка —
красуня Дуня. Добродiï проïзнi спецiально зупинялися, щоб
подивитися на дочку доглядача. Була вона розумна, моторна, нею будинок
тримався: що прибрати, що приготувати — усе встигала. Батько
ïï плекав, нарадуватися н. емог.
Один раз зимовим вечором до станцiï пiд'ïхала трiйка , i
проïзний у вiйськовiй шинелi ввiйшов у кiмнату, вимагаючи коней.
Усе коня були в розгонi. Почувши це, проïзний став кричати па
доглядача й навiть пiдняв нагайку. Дуня, що звикла до таких сцен,
вибiгла через перегородку й ласкаво запитала мандрiвника, чи неугодне
йому що-небудь поïсти. Поява Дуни миттєво зм'якшило
проïзного. Вiн замовив вечерю й погодився чекати коней. Коли конi
з'явилися, доглядач велiв не барячись запрягати ïх у кибитку, але,
повернувшись, застав парубка без свiдомостi. Приïжджому раптово
зробилося погано, i вiд'ïзд треба було вiдкласти. Наступного дня
гусаровi стало гiрше. Послали за лiкарем, а Дуня не вiдходила вiд
хворого. Вона сидiла бiля нього з питвом, на прохання хворого подавала
йому кружку з лимонадом, а вiн дякував ïй нiжним потиском руки.
Через два днi гусарiв поправився. Вiн був весел, безумолку жартував з
Дуней i так полюбився доглядачевi, що, коли прийшов час вiд'ïзду,
Самсоновi Вирину було жаль розставатися з постояльцем. Кибитка була
готова. Гусар запропонував довезти Дуню до церкви, що перебувала на краю
села. Дуня стояла в нерiшучостi, але батько побадьорив ïï:
Його високоблагородiє не вовк, тебе не з'ïсть.
Однак не пройшло й напiвгодини, як його охопило незрозумiле
занепокоєння й вiн вiдправився в церкву. Але Дуни в церквi не
було. Залишалася надiя, що вона вирiшила доïхати до наступноï
станцiï, де жила ïï хресна мати. Але незабаром
з'ясувалося, що Дуня на нiй не вийшла, а вiдправилася далi з гусаром.
Доглядач повернувся додому й з горя злiг у постiль. Тiльки тепер вiн
догадався, що молодий хитрун його обдурив, позначившись хворим. Ледь
оправясь, доглядач випросив вiдпустку й зiбрався на пошуки
своєï дочки. З подорожньоï вiн знав, що ротмiстр
Мiнський ïхав зi Смоленська Впетербург. Семен Вирин вiдправився в
Петербург. Незабаром вiн довiдався, де живе Мiнський, i з'явився до
нього. Ваше високоблагородiє,- сказав старий,- вiддайте менi бiдну
мою Дуню, не погубите ïï понапрасну. Що зроблено, того не вiдвертаєш,-
вiдповiв парубок,- винуватий перед тобою й радий просити в тебе
прощення; але не подумай, щоб я мiг Дуню покинути: вона буде щаслива,
даю тобi слово честi… Вона мене любить; вона отвикла вiд
колишнього свого стану. Нi ти, нi вона — ви не забудете того, що
Трапилося.
Вiн сунув йому за рукав який-те згорток, вiдкрив дверi, i доглядач
опинився на вулицi. Вiн довго стояв нерухомо, потiм розгорнув згорток
— у ньому було трохи п'яти- i десятирублевих зiм'ятих асигнацiй.
Сльози навернулися на очi бiдного батька — сльози обурення. Вiн
стис папiрцi в грудку й кинув ïх додолу. Вiдiйшовши на кiлька
крокiв, старий подумав i вiдвертав, але грошей уже не було
Перш нiж вернутися на свою станцiю, вiн хотiв ще хоч один раз побачити
Дуню. Дня через два вiн знову пiшов до Мiнського. У кiмнатi, прекрасно
прибраноï, вiн побачив ротмiстра, а поруч — свою Дуню.
Помiтивши батька, Дуня з лементом упала на килим. Переляканий Мiнський
кинувся неï пiднiмати, але, побачивши доглядача, пiдiйшов до нього,
тремтячи вiд гнiву. Чого тобi потрiбно? — сказав вiн йому,
стиснувши зуби. — Що ти за мною всюди крадешся, як розбiйник? Або
хочеш мене зарiзати? Пiшов геть! Вiн схопив старого за комiр i
виштовхнув його на сходи
Незабаром старий доглядач умер. Його поховали за околицею, поруч iз
могилою покiйноï дружини. Розповiдали, що влiтку приïжджала
бариня в каретi, iз трьома маленькими барчатами й з годувальницею,
запитувала про старого доглядача й ходила до нього на могилу. Лягла там
i лежала довго. Потiм пiшла в село , покликала попа, дала йому грошей i
виïхала