Незбагненна Росiя у творчостi В. В. Набокова

Цього року виконується 100 рокiв вiд дня народження В.В.Набокова.
I тому було б великою помилкою не згадати про долю й про лiтературне
життя цього письменника. Я думаю, що iз творчiстю Володимира
Володимировича Набокова знайомi багато хто. Вiн добре вiдомий широким
колам громадськостi як письменник-прозаïк, навiть як перекладач,
але як поет вiн вiдомий деяким, можна навiть сказати, що залишився в
тiнi. Однак, як менi здається, лiрика Набокова заслуговує
такоï ж уваги, як i його проза. Якщо говорити точнiше, те такого
росiйського поета як Набоков нiколи не iснував. Був росiйський
письменник В.В.Сирин
Набоковим вiн став тiльки, коли почав писати англiйською мовою. При
цьому варто сказати, що про Сирина як про росiйського письменника
говорять теж умовно, тому що бiльшу частину свого життя вiн провiв в
емiграцiï (з 20-ти рокiв). Але, незважаючи на це, (судячи iз прози
англiйськоï й росiянцi, а також по його вiршах, написаним на цих
мовах), тема Росiï залишається однiєï з головних
для Набокова. Взагалi, як менi здається, Росiя є самим
цiкавим образом у творчостi Набокова. Якщо проаналiзувати ряд вiршiв, то
можна вловити концепцiю, що, можливо, допоможе краще зрозумiти Набокова.
Для того щоб моï слова не були просто словами, а мали вага, я
пропоную перейти до аналiзу вiршiв. Перше, на що я хотiла звернути увагу
— це вiрш Набокова Росiя. Воно є першим добутком,
адресованим Росiï й вiдправною крапкою його нелегкого шляху в
пошуках Росiï. Автор починає свiй вiрш iз питання, що
задає сам собi:
чиНе однаково менi, чи рабою, насмiшницею
иль просто божевiльноï тебе назвуть?
Частка чи надає цьому питальному реченню непевнiсть,
хиткiсть. Набоков, з одного боку, хоче сказати, що йому однаково, але в
той же час вiдчувається, що вiн сумнiвається у своïх
словах. Залишивши питання без вiдповiдi (видимо, розiбратися в собi
виявилося не так просто), автор продовжує: Ти свiтиш
менi…. Менi здається, що в даному контекстi
дiєслово свiтиш ужитий у значеннi кликати,
вабити. Набоков хоче сказати, що його завжди тягне в Росiю, вона
кличе його, i йому здається, що так буде завжди: Так, цi
променi не зайдуть. Слова автора: Ти свiтиш… нагадали
менi рядок блоковского вiрша iз циклу На поле Куликовом:
…ти кличеш мене видали…. Помiтьте, обоє автора
закiнчують речення многоточием, начебто дають нам паузу для осмислення
Свiй вiрш Росiя Набоков написав в 1919 роцi, будучи в Криму. Крим
для багатьох (у тому числi й для Набокова) виявився чорновим варiантом
емiграцiï, тому в минулому часi дiєслiв, що входять у
наступнi рядки, вiдчуваються ностальгiчнi нотки:
Ти в страстi моєï й у страданьях урочистих,
i в жiночому повiльному поглядi була
У полях осяяних, холодних i незайманих,
квiткою блакитним ти цвiла
Ця й наступнi двi строфи Набоков написав, використовуючи блоковскую
образнiсть. Як вiдомо, Блок представляв Росiю в образi жiнки. Вона для
нього й рiдна Галилея, i дружина, i наречена, i старчиха, i саме
життя. Блок мистецьки сполучає образ жiнки з образом Росiï:
А ти все та ж — лiс, так поле,
Так плат вiзерунковий до брiв…
И неможливе можливо,
Дорога довга легка,
Коли блисне вдалинi дорожньоï
Миттєвий погляд з-пiд хустки
Хто знає, може бути, саме цей погляд i свiтить
Набокову. Вiн взагалi, схильний багато деталей запозичити в Блоку.
Примiром, якщо в Блоку у вiршi Нова Америка (1913 р.) ми
читаємо: Крiзь земнi уклони, так свiчi,
Ектеньи, ектеньи, ектеньи
Шопотливие, тихi мовлення,
щоки, ЩоЗапалали, твоï…,
те Набоков, хоч i перебудовує фрази, але змiст залишається
колишнiм:
Ти в задушливих церквах повторювала за дияконом
слiпi слова ектеньи.
Читаючи наступнi ж рядка, я знову знаходжу подiбнiсть iз Блоком.
Наприклад, рядок: …у день зимовий я в iнеï бачив твiй лик-
асоцiюється в мене iз блоковским вiршем iз циклу На поле
Куликовом, у якому є такi рядки:
Був у щитi твiй лик нерукотворний
Свiтлий назавжди. Таким чином,
Набоков дає нам зрозумiти, що образ Росiï завжди з ним. Де б
вiн не був, що б вiн не робив, його думки завжди в Росiï, все
нагадує йому про неï. I це природно, тому що вiн сам є
часточкою ïï — Росiï:
Була ти й будеш. Таємниче створений я
Iз блиску й серпанку твоïх хмар
Вимовляючи цi слова, юний Набоков повнiстю ще не усвiдомлював, що
загального мiж ним i Росiєю. У його мовленнi немає
визначеностi. Блиск, димку — цi слова мають на увазi
щось невiдчутне, невизначене, неоформлене, як i його любов до неï.
Набоков уживає ïх лише тому, що ще поки не знає або не
впевнений, що конкретно в ньому вiд Росiï. Тiльки в 1924 роцi вiн
зможе визначитися й сказати: Кiстка в груди намацую я:
Батькiвщина, от ця кiстка — твоя
И тужать западини ступень
По землi пронизливоï твоєï
Так все тiло — тiльки образ твiй,
И душу, як небо над Невою