Короткий виклад роману Михайло Берга Росiя. Частина друга
Навiть якщо в моєму мозку, майже поневоле, i вставали якiсь звабнiкартинки, те й у них я не робив з нею нiчого, боячись кровозмiшення, як
пекла, i тiльки дозволяв ïй пестити себе, одночасно обсипаючи
ïï при цьому презирливими докорами й зауваженнями, як старший
з молодшоï, нiчого толком що не вмiє та й не здатноï.
Оголеноï вона була не те щоб некрасивоï, але
непривабливоï, це вуж точно; я любив тихих, покiрних, з
мальчишечьим тiльцем, тут було всi не так, нiчого загального, якщо менi
й хотiлося ïï, те зовсiм по-iншому, без усяких ласк, а грубо,
краще позаду, щоб не бачити особи й позбавляючи при цьому навiть
вiддаленого натяку на роздiлене задоволення; тим бiльше, що вона, наша
Рiс, знову стала викобениваться, переводячи домашнiх i прислугу,
поводилася зухвало, чому я не знаходив пояснень, хоча вона й була часом
вiдверта iз мною, як i ранiше, але при цьому — i тут було нове
— я почував, що вона щось не договорює, приховує,
якiсь тонкостi, важливi для неï, з характерними дiвоцькими
перебiльшеннями, навряд чи що-небудь iстотне Я виïхав усього на
тиждень по своïх справах, пiд час яких я забув про усiм на свiтi, i
вуж точно про Рос, та й що менi було про неï пам'ятати,
виïхав, а коли повернувся, то першоï новиною, що зустрiла
мене, була звiстка про ïï заручини, що розбудувалися, з одним
хлищом, якого я бачив раз, та й то мигцем; але наш панотцi схвалював це
сватовство, що дозволяло, у випадку удачi, трохи пiдправити його справи,
що похитнулися, але все розпалося, причому або по обопiльнiй iнiцiативi,
або через небажання саме з його боку, що було дивно, тому що всi
шепотiли, що вiн закоханий у неï без пам'ятi; вони жениховали бiля
напiвроку, хоча я й не заздрив цьому телепневi, повiсив би собi камiнь
на шию, бiдолаха, придбав би ще той скарб; але кинути ïï так,
майже не через що, без видимоï причини, щоправда, що я мiг знати
про його особистi причини й резони: богатий малий, може бути, вiн був i
не так дурний, як я думав. При зустрiчi ми обмiнялися з нею жартами,
нiчого уваги, що заслуговує, хоча я й помiтив, що вона не
знаходить собi мiсця вiд образи, виявленого ïй зневаги, iз працею
стримуючи себе, щоб не зiрватися, принаймнi при менi, тому що домашнiх
вона знову тероризувала, як i годиться юному стервовi, що потерпiв
любовне фiаско, — що, не вдалося стати костромською помiщицею,
пожартував я, натякаючи на вотчину невдалого нареченого, — мiняю
Кострому на Москву не дивлячись, стрiляючи вiчками, найшлася вона,
стримуючись щосили, щоб не розревiтися. I з того дня все почалося
спочатку. Не те щоб вона не давало менi проходу, але я знову спробував
вiддалитися вiд ïï, зайнятий улагоджуванням справ по опiцi над
нашим старим батьком, зовсiм недiєздатним i, мабуть, що вирiшив
роздягнути нас до нитки, пустити по мирi своïми безглуздими
авантюрами; чорт iз ним, опiкунський рада вже винесла попереднє
рiшення в мою, тобто в нашу, користь, та й вiн сам не дуже заперечував,
розумiючи, що всiм, да i йому, так буде тiльки спокiйнiше; i менi,
звичайно, було не до дурiв Рiс, Бог з нею, побесится й перестане, менi б
ïï проблеми, нехай знайде кого-небудь iншого, хто
залiкує ïï серцевi виразки; я й уваги не обертав на те,
як вона ввивається навколо мене, дурепа, доходячи до того, що була
зi своєю бонною на мою половину й вiдривала мене вiд занять,
пристаючи з питаннями, незважаючи на моï вмовляння; я неï гнав
вiд себе, як паршиву вiвцю; узимку я завжди почував себе кепсько,
саднило в горлi, я кашляв, розкурюючи цибух, майже весь день не вилазячи
з халата й крiсла, а вона вертiлася постiйно пiд ногами, як собачка,
заважала, приставала, я пiдвищував голос, i бонна вела ïï
ладь. Навiть не знаю, як це вийшло тодi, уже точно — майже
випадково, я сидiв за столом i щось швидко писав, присмоктуючи трубку, а
вона по своïй дурнiй звичцi рилася в моïй бiблiотецi, нiбито
ища собi книжку, плутаючи й заважаючи тому, покладенi мною з великим
тщанием, i, здається, що спецiально, навмисно, на зло менi,
завалила, нiбито необережним рухом, книги на пiдлогу; посипалися атласи,
енциклопедiï, тiм з юнговскими мандолами; геть звiдси, закричав я,
побачивши завал; вона розсмiялася, я розлютив; Рос i не помишляла про
вибачення, сперечаючись, виводячи мене iз себе, граючи ту дурненьку
смиреннiсть, те зарозумiлу незворушнiсть i чи ледве не образу, не
думаючи визнавати себе винуватоï, що бiсило мене найбiльше; я не
мiг дозволити пiти от так, з гордо пiдiйнятим пiдборiддям; негiдниця,
чим бiльше я виходив iз себе, тим байдужiше ставала ïï
фiзiономiя, i я разом зi зростаючим роздратуванням на неï й себе
випробовував незрозумiле порушення: стаючи огидноï, вона ставала
жiнкою, i як жiнку я ïï не мiг простити, як i не мiг дозволити
розмовляти iз мною, як з усiма; а вона ще стояла поруч зi столиком з
розставленими на ньому шахами й, даремно клацаючи запальничкою,
кокетливо посмiхалася; у головi в мене скаламутилося; iди сюди, прошипел
зненацька я, що тiльки що збирався iз трiском виставити ïï за
дверi: iди, ну; не встигаючи погасити посмiшку, зробила два кроки,
зачiпаючи столик з фiгурами, що посипалися, i порушуючи позицiю: iди; i
розгорнув шлафрок, дивлячись ïй прямо в розширенi очi, розстiбаючи
далi; ну, кому говорю. Я бачив, як у неï тряслися, подрагивали
пальцi; я не знав бiльше невпевненоï, недосвiдченоï жiнки, у
мене таких не було, ïï потрiбно було вчити всьому, як дитя.
Тiльки перший раз вона ще шепотiла щось: не тут, потiм, краще потiм; а язнущався з неï, спокiйно, упевнено, умиротворенно, от чому вiд нас
пiшла Кострома, тепер зрозумiло, вiд таких ласк утече кожний, ти раба,
зрозумiла, раба, повiя, i всi, тебе нi, ну, от твоє щастя
Скiльки це тривало: рiк, п'ять, десять; нi, усього три з половиною
мiсяця щастя, що я приховував вiд ïï й себе, змусивши неï
зрозумiти, що в неï не може бути iншоï радостi, крiм
моєï, моя радiсть — це ïï, i нiяких
вiдповiдних ласк, тiльки дозволяючи пестити себе самоï, коли менi
цього хотiлося, а менi хотiлося цього нечасто. ПРО, як пестила мене
вона, вилизуючи мовою вiд пахв до п'ят, як кобилиця лошати, я був
гладкий, огрядний з дитинства, знаючи, як цим чортихам подобаються худi,
мускулистi коханцi, нiжнi й енергiйнi, а я насолоджувався своïм
животом, що вони любили, своєю тучнiстю й рихлостью, що вони
обожнювали, тому що я принижував ïх, знаючи, що ïм потрiбно
насправдi; i Рiс була такий же, тiльки краще, краще всiх, краще себе
самоï; вона мила мене, пiдмивала, голила особу й тiло,
перетворюючись у нiщо, у придаток мене, у той благодатний ґрунт, у
якiй я iснував, умирав i воскрев знову.
Боже мiй, як любив я ïï, ще не знаючи про цьому сам,
упевнений, що лише нехтую, що вчу життя, змушуючи любити чоловiка, як
жiнку, знаходячи в ньому все своє щастя; я сам любив ïï,
обожнював неï, можливо, уже чуючи, як з кожним цiлуванням втрачаю
неï; вона йде, вiддаляється, спливає туди, звiдки
немає повернення, зберiгаючи при цьому покiрнiсть, смиреннiсть,
слухнянiсть, вправнiсть, турботу й любов. Навiть не знаю, яка вона була
з iншими, говорили, що зiв'янула, обм'якла, поостепенилась, забула про
своï штучки, стала ласкава, спокiйна, хоча й вибухала часом дико,
кричачи, ридаючи, била няньок по щоках, запустила в бонну туфлею,
щоправда, чого ранiше не було нiколи, i подарувала ïй потiм свiй
улюблений французький лiфчик у знак примирення, щоб потiм повторити всi
спочатку. ПРО, лiлiя мiж терниями, я пестив ïï, думаючи, що
роблю це вiд нудьги, у знак легкоï подяки, вдячностi, хоча подяки
не заслуговує жодна жiнка; тщеславясь своïм умiнням, знанням
жiночого тiла i його законiв; недбало, свисока, обдаровуючи ïï
тим, про що вона й не помишляла, сарна моя, а коли вона знемагала, ловив
ïï стогони губами, лiву руку тримаючи пiд головою, а
правоï обiймаючи неï. Я ль не любив ïï, вона ль не
любила мене; про любов ми не говорили. Ми помилялися, кожний на свiй
рахунок: я, думаючи, що зробив ïï щасливоï, чим
угамовував, хоча б почасти, каяття совiстi й незагойну рану раскаянья;
вона — про неï я не знав нiчого. Вона говорила те, що говорив
я, повторювала все, що я ïй скажу, а коли вона вибухала — я
думав це природним для юноï жiнки з молочно-бiлими щоками, що пила
мене до п'яти разiв у день. Що вiдбувалося з нею, я не вiдав, не бачив,
не розумiв, був слiпий, глухий, тупий, не зауважуючи, що втрачаю
неï, не знаючи, коли це почалося, як вийшло, не знаючи, що давши
ïй те, чого ïй не вистачало, уже втратив ïï,
помиляючись на свiй рахунок i думаючи, що прив'язав до себе назавжди.
ПРО, цi битви в постелi, що очiкували нас, цi красномовнi борiння,
результат яких був вирiшений: ця учениця, що перевершує учнi,
— я випестував, допомiг ïй розкритися й стати
тiєï, ким вона була, менi й собi на горi, не пiдозрюючи, не
помишляя, помиляючись: ведучи за руку своя поразка, щоб один раз,
раптово, майже випадково, зненацька для себе зрозумiти, що я обожнюю, а
вона нехтує мене! Як, чому, нi, не може бути, нiяк, неможливо; я,
що значив для неï всi, — став похiтливим козлом. ПРО, як
миловидна, прекрасна, приваблива стала вона, почавши мене уникати, як
бажав тепер “ïï я: сука, говорив я, що тобi потрiбно?
В… тебе? Нi, цього не буде, не дочекаєшся. Сучка, стерво, не
мiг я сказати ïй про свою любов, як прекраснi ноги ïï,
руки, живiт, лоно, благоухающее м'ятою, i пахви, що пахнуть яблуком. Як
заметався я, як затрiпотiв, намагаючись знайти ïй замiну,
паллиатив, кидаючись на ту й на цю, на п'яту, десяту; виïхав у
Виру, до своïх крiпосних дiвок, рум'яним, ядреним, до своïм
невiнчаним i скороминущим любовям, тiльки впустую розтрачуючи з ними
запал душi й спустошуючи мошонку, не вмiючи при цьому погасити
неутоленний вогонь страстi. Скiльки пiзнав я рiзних i однакових,
розторопних i ледачих, дорогих i докучних, щоб зрозумiти, що менi не
треба вiд них нiчого, рiшуче, зовсiм; нi вiд них, нi вiд ïï,
моєï Рiс, не тiло, якого я жадав, а душу. Як заганяв я
диявола в пекло, а вiн повставав знову, мiй диявол, начебто йому це
пекло дарма, а потрiбний iнший, але те, те пекло — його бiльше не
буде. Все прекрасне рiдко, говорив я собi, а рiдке прекрасно. Але,
заперечите менi ви, куди ж дiлася спокушена сестра ваша, наречена, або
вона кинула вас, що розбудив ïï, розбуркавши собi i ïй на
горi, утiкши, зникнувши з вашого обрiю, або попросту дала вам вiдставку.
ПРО, улюблена сестра моя, грiх мiй, сум моя, що менi вiдповiсти собi, де
ти, де я, жителька садiв, товаришi слухають голосу твоєму, дай i
менi послухати його. Де, хто тепер пестить тебе, ту, у якоï груди
так малi, що й соскiв на нiй нi, а стегна округлi й плавнi, начебто
хвилi; хто входить у неï так, як не мiг дозволити собi я, але ж ще
Тодi, коли я взяв ïï напiвсонноï, хворий, у м'ятiй
пiжамi, iз заходом поту вiд шиï й пахв, зросивши ïй груди
собою: люблю тебе, сказала Рос. Люблю (Эрскин Ф. (Берг М.) Рiс i я //
Вiсник нов. лiтератури. 1990. 1)
У минулому, пiсля закiнчення дванадцятирiчного строку, диктатор лише
iнсценував самогубство, пiдготовляючи для цього випадку спецiально
пiдiбраного двiйника, якому рiвно на день передавалися всi прерогативи
влади, а потiм останнiй, пiднявшись на помiст, зведений на Лобовому
мiсцi, посерединi Червоноï площi, при величезному скупченнi народу,
гостро заточеним ножем вiдрiзав собi нiс, вуха, губи, iншi м'якi мiсця,
примушений умерти вiд втрати кровi. Однак цього разу, у результатi явно,
що загострилася боротьби, за владу все було iнакше. Антимонархiчнi
настроï ширилися. Фронт наближався. Французи розбiжною зiркою
просочувалися в Росiю, з'являючись там, де вчора ïх не чекали;
риссю взяли Клязьму, подзадержались пiд Смоленськом, обiгнули його,
поглинули й потекли далi. По всiй краïнi бешкетували загони
штурмовикiв СС (абревiатура — Смерть Сталiну!), складенi з
компатрiотiв, що були партiйцiв i функцiонерiв, що жорстоко
розправлялися з рiзними вповноваженими, що верталися пiзно, i загуляли
бiзнесменами, що приобретли концесiю в уряду; темний провулок був
чреватий бандитською кулею, ножем або петлею для всiх спiвчуваючим
окупантам колаборацiонiстiв. Трупи тижнями не вбиралися з вулиць;
електрика й опалення працювали з перебоями, бездомнi в холоднi ночi
замерзали прямо на вулицях, у пiд'ïздах i станцiях пiдземки;
економiчна блокада, що вступила в силу слiдом за закiнченням Вiйни за
Незалежнiсть, привела до небувалого поширення моровой виразки; але
краïна не здавалася. Чи подiяв вибух народного обурення, що
згуртував воєдино вчорашнiх супротивникiв, на Инторенцо?
Як вiн жив всi цi роки, хто знає? Саме в цей перiод вiн пише тепер
широко вiдомий вiрш “Менi життя смертельно набридло”, по
сутi справи без натякiв даючи зрозумiти посланцевi, що вважає свою
мiсiю вичерпаноï. Графтио описує зворушливе побачення, що
вiдбулося саме в цей же час в Инторенцо зi своєю першою i
єдиною любов'ю, хоча ïм обом довелося перетнути для цього чи
ледве не полстрани. Iшов мокрий снiг з дощем, лiплячи моментальнi
скульптури, щось начебто миттєвих дагерротипов, що розсипаються в
наступну секунду, немов калейдоскопiчна картинка, — оголенi
суглоби сучкуватих дерев, верстовi стовпи з козирками снiгу, будиночок
станцiйного доглядача, у вiкна якого вони сидiли поруч iз погано
витертим столом з мокрими, пересiчними слiдами, залишеними
пiдсклянниками; розмовляючи пiд суперечки фельдъегерей i кур'єрiв,
яким доглядач не поспiшав пiдписувати подорожнi. Вони бачилися останнiй
раз у цьому життi, самi цього не вiдаючи, але вiдчуваючи тяжку
незручнiсть вiд розмови, що не виходить, далекi й близьк, далекi й рiднi
одночасно, не вмiючи знайти потрiбний тон i сказати те, що потрiбно й
можна було сказати саме зараз або нiколи, тому що ïхнiй час уже
кiнчалося
Вiн, Инторенцо, так багато думав про цю зустрiч, уявляючи собi всi
зовсiм iнакше, а тепер, не знаходячи слiв, мучився вiд непристойного
бажання подивитися на годинники й, користаючись iз нагоди, розсiяно
слухаючи, розглядав потьмянiлi картинки, що прикрашали стiни поштового
будиночка. Картинки зображували iсторiю блудного сина: на першоï
поважний старий у ковпаку й шлафроке вiдпускає неспокiйного юнака,
що поспiшно приймає його благословення й мiшок iз грiшми. На iншiй
яскравими рисами зображене розпусне поводження парубка: вiн сидить за
столом, оточений помилковими друзями й безсоромними жiнками. Далi, що
промотався юнак, у руб'ï й трикутному капелюсi, пасе свиней i
роздiляє з ними трапезу; особа його зображує глибокий сум i
раскаянье. Нарештi представлене повернення його до батька; добрий старий
усе в тiм же ковпаку й шлафроке вибiгає до нього назустрiч:
блудний син коштує на колiнах; у перспективi кухар убиває
вгодованого тельця, i старший брат вопрошает слуг про причину такоï
радостi
Пiд кожною картинкою стояли вiдповiднi написи, важко помiтнi з вiдстанi.
Млява розмова тривала. Не знаходячи бiльше тим, вони заговорили про
здоров'я графинi, про загальних знайомих, про останнi новини вiйни, i
коли пройшло, на його думку, ще пiвгодини, вiн, вiдчуваючи, що терпiти
бiльше невмоготу, пiднявся зi словами прощання на вустах. Князiвна
витримувала розмову дуже добре; але в саму останню хвилину, у той час,
як вiн пiднявся, вона так утомилася говорити про те, до чого ïй не
було справи, а думка, що вона, на вiдмiну вiд багатьох, обдiлена
радостями життя, так зайняла ïï, що вона в припадку
неуважностi, спрямувавши вперед погляд своïх променистих очей,
сидiла нерухомо, не зауважуючи, що вiн пiднявся. Вiн подивився на
неï своïми агатовими очами й, бажаючи зробити вигляд, що не
зауважує ïï неуважностi, сказав кiлька слiв m-le
Bourienne i знову глянув на князiвну. Та сидiла також нерухомо, i нiжна
особа ïï виражало страждання. Йому раптом стало жаль
ïï й смутно представилося, що, бути може, вiн причина того
суму, що проявлялася на негативi ïï особи. Йому схотiлося
допомогти ïй, сказати що-небудь приємне; але що, вiн нiяк не
мiг придуматися
- Прощайте, князiвна, — сказав вiн. Вона отямилася, спалахнула й
важко зiтхнула
- Ах, винувата, — сказала вона, як би прокинувшись. — Ви вже
ïдете, граф; ну, прощайте! А подушку графинi?
- Постiйте, я зараз принесу ïï, — сказала m-le Bourienne
i вийшла з кiмнати
Обоє мовчали, зрiдка взглядивая друг на друга
- Так, князiвна, — сказав нарештi Олександр, смутно посмiхаючись,
— недавно здається, а скiльки води витекло з тих пор, як
ми з вами в перший раз бачилися в Лещиновке. Ми всi тодi були нещаснi,
— а я б дорого дав, щоб вiдвертати той час … так не
вiдвертаєш Князiвна пильно дивилася йому в очi своïм
променистим поглядом, поки вiн говорив. Вона намагалася зрозумiти
таємний змiст його слiв, але не могла
- Так, так, — сказала вона, — але вам нема чого жалувати
минулого, граф. Як я розумiю ваше життя тепер, ви завжди з насолодою
будете згадувати неï, тому що самовiдданiсть, якою ви живете
зараз…
- Я не розумiю ваших похвал, — перебив вiн ïï поспiшно,
— навпроти, я безупинно себе дорiкаю; але це зовсiм нецiкава й
невесела розмова
И знову його погляд прийняв колишнє сухе й холодне вираження. Але
князiвна вже розглянула в ньому тiєï людини, який вона знала
й так любила, i говорила тепер тiльки iз цим людиною
- Я думала, ви дозволите менi сказати вам це, — проговорила вона,
кваплячись i хвилюючись. — Ми так зблизилися з вами… i з
вашим сiмейством, i я думала, що ви не почтете недоречним моя участь;
але я помилилася, — сказала вона. Голос ïï раптом
здригнувся. — Я не знаю чому, — продовжувала вона,
оправившись, — ви колись були iнший i …
- Є тисячi причин, чому, — (вiн зробив особливий наголос на
словi чому). — Дякую вам, князiвна, — промурмотав вiн
тихо. — Iнодi важко.
Отож отчого! От отчого! — раптом зрадiла вона про себе, раптово
прозрiвши. — Нi, не один вiдкритий погляд, не одну гарну
зовнiшнiсть полюбила я в ньому; я вгадала шляхетну, тверду, самовiддану
душу! Але вiн тепер бiдний, а я багата! Так, тiльки це, так, якщо б
тiльки цього не було…” I згадуючи колишню його нiжнiсть, i
тепер дивлячись на його добру й смутну особу, вона раптом зрозумiла
причину його холодностi
- Чому ж, граф, чому? — раптом майже скрикнула вона, мимоволi
посуваючись до нього. — Чому, скажiть менi? Ви повиннi сказати.
— Вiн мовчав. — Я не знаю, граф, вашого чому, —
продовжувала вона тим часом, задихаючись, — але менi важко,
менi… Я зiзнаюся вам у цьому. Ви за щось хочете позбавити мене
колишньоï дружби. I менi це боляче. — Сльози стояли в
неï в очах i чулися в голосi. — У мене так мало було щастя
в життi, що менi важка всяка втрата… Вибачите мене, прощайте.
— Вона раптом заплакала й поспiшила кдверям.
- Рiс! Заради Бога! Почекайте! — закричав вiн, намагаючись
неï зупинити, — ви неприкасаеми для мене й знаєте
чому, тут нiчого не поробити!
(Эрскин Ф. (Берг М.) Рiс i я // Вiсник нов. лiтератури. 1990. 1)
Вертаючись до Инторенцо, не можна не згадати й про досить екстравагантну
думку д-ра Мiллера iз джорджтаунского унiверситету, що наполягає
на непереконливостi й бездоказовостi всiх вищенаведених версiй смертi
Инторенцо, а також висловлене ïм власне твердження, що Инторенцо
мiг бути тiльки повiшений або, що не менш iмовiрно, повiсився сам. Д-р
Мiллер досить дотепно посилається на розкиданi по рiзних творах
Инторенцо його пророкування про те, що смерть йому з'явиться у виглядi
тривалоï букви “про” (тобто через петлю). I не
вiдкидаючи повнiстю декорацiй всiх попереднiх версiй, пропонує
уявити собi забутий де-небудь на запасних шляхах вантажний вагон з-пiд
крейди, известки або вугiлля, а може бути, i вартий за закутковоï
станцiï стара комора або сарай для сiна, з жердинами, протягненими
пiд стелею, i сирим заходом проселочного привiлля, де, скажемо, пiсля
непередбаченоï зупинки в шляху або нiчлiгу й вiдбувся акт
магiчноï передачi своïх функцiй пневматичним шляхом. Прав
Графтио, що затверджує, що смерть конгресмена, на вiдмiну вiд
смертi звичайноï людськоï iстоти, завжди наступає вiд
розриву внутрiшнього iснування, пов'язаного з неможливiстю далi
вiдправляти зазначенi функцiï. I швидкими штрихами вiдтворить перед
нашими очами напiвпорожнiй перон, сiро-попелясту, мокру вiд дощу степ з
поблескиваньем на билинах, що вибилися iз продiлу, алмазних крапель,
вiддалений перестук колiс, щиглик стрiлки, що перемкнулася, уривчастий,
густий гудок, вiд якого завмирає серце; i останнiй погляд на
рассохшиеся стiни барака, iз застряглим отут i там сiном, який-небудь
безжиттєвий, рiвний шматок неба в прохудившейся покрiвлi, i кидок
у невiдомiсть у виглядi подиху, що звузилося, вузького тунелю i
швидкоï збентеженоï тiнi, що промайнула в прорiзi висячих на
iржавих петлях дверей; ривок, швидко завмерла чечiтка нiг i подорож
душi, що неможливо не тiльки повернутися, але й оглянутися. I якщо
вiтер, що раптово потягнув зi степу, захлопнув косi дверi, що iржаво
скрипнули, то тiнь немов накрила фiгуру з розмитими обрисами ковпаком,
помiщаючи ïï в центр темряви; i лише свiтло грязно-
перламутрового вiдтiнку, що сiявся крiзь вузькi щiлинки, створив
променi, на зразок струменя проекцiйного лiхтаря, якi, перетинаючись,
виткали на мить щось дивне, начебто свiтноï карти, а потiм,
змiшавшись, розсiялися вничто. (Эрскин Ф. (Берг М.) Рiс i я // Вiсник
нов. лiтератури. 1990. 1)
