Змiст комедiï Горi вiд розуму

Горi вiд розуму — один iз самих злободенних добуткiв
росiйськоï драматургiï. Проблеми, поставленi в комедiï,
продовжували хвилювати росiйську суспiльну думку й лiтературу через
багато рокiв послу появи ïï на свiтло. Горi вiд розуму —
плiд патрiотичних роздумiв Грибоєдова про долю Росiï, про
шляхи вiдновлення, перебудови ïï життя.
Iз цього погляду й освiтленi в комедiï найважливiшi полiтичнi,
моральнi й культурнi проблеми епохи. Змiст комедiï
розкривається через зiткнення й змiну двох епох росiйського життя
— столiття нинiшнього i столiття минулого. Границею мiж ними, на
мiй погляд, є вiйна 1812 року — пожежа в Москвi, розгром
Наполеона, повернення армiï iз закордонних походiв. Пiсля
Вiтчизняноï вiйни в росiйському суспiльствi зложилися два
суспiльних табори: це табiр феодальноï реакцiï в особi
Фамусова, Скалозуба й iнших i табору передовоï дворянськоï
молодi в особi Чацкого. У комедiï ясно показано, що зiткнення
столiть було вираженням боротьби цих двох таборiв
У захоплених оповiданнях Фамусова й викривальних мовленнях Чацкого автор
створює образ XVIII, минулого столiття. Столiття минулий i є
iдеалом фамусовского суспiльства, адже Фамусов — переконаний
крiпосник. Вiн готовий через будь-яку дурницю заслати в Сибiр своïх
селян, ненавидить освiту, плазує перед начальством, вислужуючись
як може для одержання нового чина. Вiн схиляється перед дядьком,
що на золотi едал, служив при дворi самоï Катерини, ходив весь в
орденах. Зрозумiло, своï численнi чини й нагороди вiн одержав не
завдяки вiрнiй службi батькiвщинi, а вислужуючись перед iмператрицею
Поруч iз Фамусовим у комедiï коштує Скалозуб — i
золотий мiшок i мiтить у генерали. Полковник Скалозуб — типовий
представник аракчеєвського армiйського середовища. На перший
погляд його образ карикатурний. Але це не так: iсторично вiн цiлком
правдивий. Як i Фамусов, Скалозуб керується у своєму життi
фiлософiєю й iдеалами столiття минулого, але в бiльше грубiй
формi. Цiль свого життя вiн бачить не в службi батькiвщинi, а в
досягненнi чинiв i нагород, якi для вiйськового, на його думку, бiльше
доступнi
Люди Фамусовского кола — егоïсти й користолюбцi. Увесь свiй
час вони проводять у свiтських розвагах, вульгарних iнтригах i дурних
плiтках. Це особливе суспiльство має свою iдеологiю, свiй побут,
погляди на життя. Вони впевненi, що немає iншого iдеалу, крiм
багатства, влади й загальноï поваги. Адже тiльки тут ще й дорожать
дворянством, — говорить Фамусов про панську Москву.
Грибоєдов викриває реакцiйнiсть крiпосницького суспiльства й
цим показує, куди веде Росiю панування Фамусових.
Своï викриття вiн вкладає в монологи Чацкого, що має
гострий розум. Для друзiв i для ворогiв Чацкий був не просто розумним, а
вiльнодумцем, що належить до передового кола людей. Iдеï, що
хвилювали його, тривожили розуми всiєï прогресивноï
молодi того часу. У Петербург Чацкий попадає тодi, коли там
зароджується рух декабристiв. У цiй обстановцi, по-моєму,
складаються погляди й прагнення Чацкого. Вiн добре знає
лiтературу. До Фамусова дiйшли слухи, що Чацкий славно пише,
перекладає. Таке захоплення лiтературою було характерно для
вiльнодумноï дворянськоï молодi.
Разом з тим Чацкого захоплює й суспiльна дiяльнiсть: ми
довiдаємося про його зв'язок з мiнiстрами. Думаю, вiн встиг
побувати навiть у селi, адже Фамусов затверджує, що вiн там
наблажил. Можна припустити, що ця примха означала добрий стосунок до
селян, можливо, деякi господарськi реформи. Цi високi прагнення Чацкого
є вираженням його патрiотичних почуттiв, ворожнечi до панських
вдач i крiпосного права в цiлому. Думаю, не помилюся, припустивши, що
Грибоєдов уперше в росiйськiй лiтературi розкрив нацiонально-
iсторичнi джерела росiйського визвольного руху 20-х рокiв XIX столiття,
обставини формування декабризму. Саме декабристське розумiння честi й
боргу, суспiльноï ролi людини протипоставлено рабськоï моралi
Фамусових. Служити б рад, прислужуватися нудно, — заявляє
Чацкий. Так само як i Грибоєдов, Чацкий є гуманiстом,
захищає волю й незалежнiсть особистостi.
Крiпосництво вiн рiзко викриває в гнiвному мовленнi А суддi хто?.
У нiй Чацкий викриває ненависний йому крiпосницький лад. Вiн
високо оцiнює росiйський народ, говорить про його розум,
волелюбнiсть, i це, на мiй погляд, теж перегукується з
iдеологiєю декабристiв. У комедiï проводиться iдея
самостояння росiйського народу. Низькопоклонство перед всiм iноземним,
французьке виховання, звичайне для дворянського середовища,
викликає рiзкий протест Чацкого.
Очевидно, що Чацкий у комедiï не самотнiй. Вiн виступає вiд
iменi всього поколiння. Виникає закономiрне питання: кого ж мав на
увазi герой пiд словом ми? Iмовiрно, молоде поколiння, що йде другим
шляхом. Чацкий вiрить у настання новоï ери. Ще зовсiм недавно
прямiй було столiття покiрностi й страху. Нинi пробуджується
почуття особистого достоïнства. Не всi хочуть прислужуватися, не
кожний шукає заступникiв. Виникає суспiльна думка. Чацкому
здається, що наступив час, коли можна змiнити й виправити
сформованi крiпосницькi порядки шляхом розвитку передовоï
суспiльноï думки, за допомогою нових гуманних iдей
Боротьба проти Фамусових у комедiï не завершилася, тому що й у
реальнiй дiйсностi вона тiльки почалася. Декабристи й Чацкий були
представниками першого етапу росiйського визвольного руху
Столiття минулий представляє в комедiï московське дворянське
суспiльство, що дотримується устояних правил i норм життя. Типовий
представник цього суспiльства — Павло Опанасович Фамусов. Вiн живе
по старинцi, своïм iдеалом уважає дядька Максима Петровича,
що являв яскравий приклад вельможi часiв iмператрицi Катерини. От що
говорить про нього сам Фамусов: Вiн не те на срiблi,
На золотi едал; сто чоловiк до послуг;
Весь в орденах; езжал-те вiчно цугом;
Столiття при дворi, так при якому дворi!
Тодi не те, що нинi…
Чацкий уважає те столiття столiттям покiрностi й страху. Вiн
переконаний, що тi вдачi пiшли в минуле й нинi мисливцiв поподличать
смiх страшить i тримає сором у вуздi.
Однак не так все просто. Традицiï минулих днiв занадто сильнi. Сам
Чацкий виявляється ïхньою жертвою. Вiн зi своєю
прямотою, гострослiв'ям, зухвалiстю стає возмутителем суспiльних
правил i норм. I суспiльство мстить йому. При першiй же зустрiчi з ним
Фамусов називає його карбонарiєм. Однак у бесiдi зi
Скалозубом озивається про нього непогано, говорить, що вiн малий з
головою, славно пише, перекладає, при цьому шкодує, що
Чацкий не служить. Але в Чацкого на цей рахунок своя думка: вiн хоче
служити справi, а не особам. Поки ж, видимо, у Росiï це неможливо.
На перший погляд, може здатися, що конфлiкт мiж Фамусовим i Чацким
— це конфлiкт рiзних поколiнь, конфлiкт батькiв i дiтей, але це не
так.
Адже Софiя й Молчалин — молодi люди, майже однолiтки Чацкого, але
вони повною мiрою належать столiттю минулий. Софiя не дурна. Доказом
тому може служити й любов Чацкого до неï. Але вона вбрала фiлософiю
батька i його суспiльства. Ïï обранець — Молчалин. Вiн
теж молодий, але теж дитя того, старого середовища. Вiн повнiстю
пiдтримує мораль i вдачi староï панськоï Москви. I
Софiя, i Фамусов озиваються про Молчалине добре. Останнiй тримає
його на службi, тому що дiловий, а Софiя рiзко вiдкидає нападки
Чацкого на ïï коханого. Вона говорить: Звичайно, немає в
ньому цього розуму, Що генiй для iнших, а для iнших чуму…
Але для неï розум не головне. Головне ж, що Молчалин тихнув,
скромний, послужливий, обеззброює панотця мовчанням, нiкого не
скривдить. Загалом, iдеальний чоловiк. Можна сказати, якостi чудеснi,
але вони брехливi. Це лише маска, за якоï ховається його
сутнiсть. Адже його девiз — помiрнiсть i акуратнiсть, i вiн
готовий догоджати всiм людям без изъятья, як учив його панотець. Вiн iде
наполегливо до своєï мети — теплому й грошовому
мiстечку. Вiн вiдiграє роль закоханого лише тому, що це завгодно
самiй Софiï, дочцi його хазяïна. А Софiя бачить у ньому iдеал
чоловiка й смiло рухається до своєï мети, не боячись
того, що стане говорити княгиня Марья Алексевна.
Чацкий, потрапляючи в це середовище пiсля довгоï вiдсутностi,
спочатку настроєний дуже доброзичливо. Вiн прагне сюди, адже дим
Батькiвщини йому солодкий i приємний, але цей дим
виявляється для нього вигарним газом. Вiн зустрiчає стiну
нерозумiння, вiдторгнення. Його трагедiя полягає в тiм, що на
сценi вiн один протистоïть фамусовскому суспiльству
Але в комедiï згадується двоюрiдний брат Скалозуба, що теж
чудить — службу раптом залишив, замкнувся в селi й книги став
читати, але ж йому випливав чин. Є й племiнник княгинi
Тугоуховской хiмiк i ботанiк князь Федiр. Але є й Репетилов, що
пишається своєю причетнiстю з якомусь таємному
суспiльству, вся дiяльнiсть якого зводиться до шумимо, братик, шумимо.
Але Чацкий не може стати членом такого секретнейшего сполучника
Але зрозумiти Чацкого можна. Вiн переживає трагедiю особисту, вiн
не знаходить дружнього спiвчуття, вiн не прийнятий, вiн вiдкинутий, вiн
вигнаний, але й сам герой не мiг би iснувати в таких умовах. Столiття
нинiшнiй i столiття минулий зiштовхуються в комедiï. Час минуле ще
занадто мiцно й породжує собi подiбних. Але час змiн в особi
Чацкого вже настає, хоча ще занадто слабко. “Столiття
нинiшнiй помiняє столiття минулий, тому що це непорушний закон
життя. Поява Чацких-Карбонарiïв на рубежi iсторичних епох природно
й закономiрно.