Обожнення природи — основа язичництва
Рiзнi люди вкладають в поняття язичництво рiзний змiст. Мало хто
називає себе язичником, а капелан з роману Кiплiнга Кiм називав
так дев'ять десятих людства. Частiше за все язичництвом називають таке
бачення свiту, одним з проявiв якого є персонiфiкацiя, тобто
надiлення рисами особистостi, усiх елементiв реальностi. Для такого
свiтосприйняття характерна наявнiсть системи мiфiв, що дуже докладно i в
поетичнiй формi пояснюють створення свiту i причини усiх природних явиш
як iсторiю взаємовiдносин надприродних iстот i людей. Язичники
впевненi, що не лише люди, а й усе: небо, земля, вiтер, сонце i навiть
рiчка, лiс i кожна галявинка у тому лiсi мають власне Iм'я. Не таке
iм'я, яке ми в двадцять першому сторiччi подiляємо з сотнями
незнайомих людей, а те, що близьке до понять душа, iндивiдуальнiсть чи
особистiсть. То ж варто дивуватись, що народна уява додала до Iменi iншi
риси: зовнiшнiсть, характер, родиннi чи дружнi (або навпаки) стосунки з
iншими i'стотами. Ми називаємо цих iстот надприродними богами чи
нежиттю, тому, що не вiримо в ïхнє iснування. А от нашi
предки вiрили. Наприклад, вiрили в когось, хто уособлює сутнiсть
озера, i звали його водяником чи Дiдом, i надiляли бородою з водоростей,
мордою жаби та iншими, вiдомими нам з фольклору атрибутами. Сучаснi
дослiдники знають багато давнiх казок та легенд про таких iстот. А ше
нашi предки були магами. Усi. Найпримiтивнiша магiя, презирливо
скривиться хтось з сучасних екстрасенсiв, впливати на частку, а частка
впливатиме на цiле. Кожне сiльське хлоп'я знало, що частина тотожна
цiлому, а тому будь-який атрибут iстоти людини, тварини або ще когось
тотожний ïй самiй. Вiдiрвати голову восковiй ляльцi, щоб ворог, на
якого вона схожа, потерпав вiд головного болю! Нашi предки приносили
жертви й проводили ритуали, в яких ми, люди iншоï епохи, не можемо
дiбрати глузду. Вони наносили на всi речi, якими користувались, дивнi
вiзерунки, сповненi глибокого змiсту. У них не було жодноï
прикраси. Те, що знаходять археологи на мiсцях давнiх поселень: сережки,
намиста, кiльця, гривнi та iнше, мало вiдношення до когось iз богiв або
вмерлих родичiв.
Все, що ми знаємо про давнiх слов'ян, свiдчить: вони шанували
старших. Тих, кого ми називаємо богами, нашi пращури-язичники
вважали найстаршими зi своïх предкiв. Бо людей, гадали вони,
народила мати-Земля. I людей, i усiх молодших богiв, i тварин. Варто
лише зрозумiти це i стане ясно, що найпримiтивнiша з релiгiй народилася
не зi страху перед грiзними силами природи, як вважали усi освiченi люди
сто рокiв тому, а з поваги i любовi.
