Образ Марусi Чурай романi Л. Костенко
Роман у вiршах Лiни Костенко Маруся Чурай — це теперiшнiй гiмн
щедростi й моральнiй красi людськоï душi, ïï таланта.
Пiснi Марусi звучать ще й дотепер, розповiдаючи нам i про козацькi
походи, i про украïнську природу, i про любов. Цi пiснi кликали в
бiй, звучали бiля ставка, зачаровували на вечiрницi. Цi пiснi
розповiдали про незвичайну дiвчину, незвичайний талант. Маруся Чурай
— дитя любовi, адже любов ïï батькiв подiбна до казки:
- Звела ïхня доля, начебто в нагороду
- За те, що мали чистоï душi
Не дивно, що в таких батькiв, гарною, чуйних душею, народилася дiвчина, що своєю вродою й спiвом, якi йшли вiд самого серця, надихала на подвиги й на любов. I хоча загинув ïï батько Гордiй Чурай у боях, нi мати, нi Маруся не зламалися. До самоï смертi засiли в Марусином серцi слова:
- - Як не буде,
- не скигли, доня, те велика ганьба
- Задушили сльози — не виходи на люди
- Болить душу — не показуй виду
Пройшли року, прийшла до Марусi любов. Полюбила вона Григорiя так, що ïï любов досягала неба. Була вiрноï й терплячоï, щироï й безкорисливоï. I складала пiснi, якi були схожi на ïï душу — нiжну й трепетну, тверду й незламну. З пiснями цими йшли козаки битися iз загарбниками:
- Перемоги нашi, мучення й руïни
- Безсмертнi будуть у неï словах
- Вона ж був як голос Украïни,
- Що звучав у наших корогвах!
Доля ж не посмiхалася ïй: улюблений зрадив. I зрадив, здається, не тiльки Марусю, а самого себе, тому що не змiг забути щиростi цiєï дiвчини, ïï незвичайного достоïнства й чудового спiву. Григорiй повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зiлля й умерти. Але Марусю за це судять i прирiкають на страту. В очах же людей, якi знають ïï батькiв, якi знають ïï саму, вона не стає злочинницею: Злочинниця, — а так би й зняв би шапку. На смерть iде, — а так би й поклонився. Винесла Маруся зi своïх страждань чисту душу, незаплямовану нiяким брудом, залишилася i ïï пiсня, що летiла поперед свого автора, будила в людей почуття гордостi за свою Вiтчизну, радувала серце. Недарма не дають неï стратити, адже Маруся — теперiшнiй голос Украïни, щирий i дзвiнкий. Приносить Iван Iскра наказ вiд самого гетьмана Богдана Хмельницького, що скасовує обвинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:
- …ïï пiснi — як перлина многоценная,
- Як чудовий скарб серед земних речей…
- Таку спiвачку покарати на горло,
- И це ж нi що, а пiсню задушить!
- А пiсню задушити не можна, та й не треба, тому що вона душу народу,
- Вона — голос народу, вона — талант народу,
- Вона — моральна краса народу
И звучить грiзний голос, сповiщаючи: За тi пiснi, якi вона становила, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп'ятий у Варшавi, а не схилив перед ворогом чола — не вистачало б мiсту Полтавi, щоб i вона ще страчена була!. Маруся залишилася жива, проте, умерло ïï серце. Тiльки тодi, коли iсторiя рiдноï Украïни, що перебувала в жахливому станi, була перед очами — пiд час подорожi з дяком у Киïв — спiвала ця дiвчина. Своïм спiвом вона зачаровує дяка, що не може стримати подиву:
- Дисканти чув я, тенори, баси
- А ти спiвали. — душу всю проймає
- Бувають, може, i кращi голоси
- Але такого другого немає
Спiв i пiснi Марусi Чурай багато сторiч супроводжують життя украïнцiв. Ця дiвчина ввiйшла в безсмертя, завдяки своєму таланту, своєï непiдкупноï совiстi, своïй моральнiй красi. Ïï безсмертний дух i зараз живе серед нас, адже пiсня, як i талант, не вмирає нiколи!
