Антиутопiя в добутках Маканина

Художник iз загостреним почуттям втрати, Маканин не мiг не прийти до пошуку особливих шляхiв попередження про небезпецi. I в цьому пошуку письменник безпомилково вийшов до жанру антиутопiï, що расцвели в росiйськiй лiтературi на рубежi й на початку 1990-х рокiв, до кафкианским мотивiв, у цей же самий час ставшим дуже популярними. “Лаз”, “Стiл, покритий сукном i iз графином посередине”, “Довгий наш шлях” — цi повiстi, римуючись iз епохою, викликали живейший вiдгук у пресi й незмiнний iнтерес читача (”Стiл, покритий сукном…” зробив автора Букеровским лауреатом).
Один iз кращих антиутопiчних досвiдiв Маканина — “Довгий наш шлях” (1991) — присвячений темi “з”. Герой повести вiдрядиться на комбiнат по синтезi харчового бiлка (пiзнiше з'ясовується, що герой-оповiдач придумує сюжет з майбутнього), але попадає на ретельно маскируемую бойню. Виявляється, тварин продовжують убивати, переконуючи людей у зворотному. I з'ясовується, що в нього, що раскрили жахливий обман людства, немає шляхи назад (традицiйна за формою ситуацiя для антиутопiчного хронотопа). У вуста iншого персонажа, Iллi Iвановича, душевнохвороï людини — не стiльки в медичному, скiльки у високому, духовному змiстi — автор вкладає сумне пророцтво. Неважливо, що Iлля Iванович говорить не про реальний свiт: вражає суть його висновку про людину: “- А ти не думав про те, що вони його тепер, мабуть, вiдтiля не випустять? Немає — не тi, хто на комбiнатi. А саме тi, хто живе в зовнiшньому свiтi (i хто про бойнi як би зовсiм нiчого не знає). Вони його до себе не пустять. Вони за ним нiкого не надiшлють. Саме вони. Навiщо пускати в мир ще однiєï людини, що узнали про зло?”
“Iсторiя про майбутнє ” у маканинском розумiннi — iсторiя смутна. Однак найбiльш пронизливим став все-таки реалiстичний роман про жорстокий “сьогоднi” — “Андеграунд, або Герой нашого часу” (1998). Роман цей лiтературний i злободенний одночасно. Не можна, читаючи його, не згадувати постiйно, скажемо, лермонтовский роман, а ще бiльше — “Злочин i покарання”. Не можна не зiставити маканинского героя з його попередниками — самими рiзними “маленькими людьми”. Рефлексiя героя часто спрямована саме в область великоï росiйськоï лiтератури. Але не можна й абстрагуватися вiд сьогоднiшньоï невпорядкованостi, бруду й убогостi, вiд всепродаваемости, вiд застрашливого зникнення культури; все це у великому просторi роману показано докладно, диференцiйовано.
Реальний — цiлком щасливий, успiшний — Маканин написав книгу про невдаху. Головний герой — “не вийшов з андеграунда” письменник, якого бiльшiсть персонажiв по-свойски називають Петровичем. Петрович — виконувач духiвницi. До нього тягнуться мешканцi величезного гуртожитку (Маканин уводить очевидну метафору “гуртожиток як краïна”), щоб вилити душу. Ця домiнанта роману вступає в протирiччя зi звичними вже песимiстичними мiркуваннями про суспiльну роль письменника в нашi днi (тобто, по сутi, про ïï вiдсутнiсть). Дiйсно, суспiльну роль набагато легше визначити для новоявленого старкуватого купця “пана Дулова” i йому подiбних, нiж для що не друкується (не бажаючого друкуватися!) Петровича. Антитеза Петрович — пан Дулов — одна iз самих яскравих у романi. В “вимираюче лiтературне поколiння” записує себе й сам Петрович. Але, може бути, роль письменника в цю “епоху нечитачiв” i повинна зводитися до такому — кухонному — спiлкуванню з “реципiєнтом”?
Кухня, кiмната в гуртожитку, уже знайомий по ранньому Маканину коридор — от мiсце дiï роману. Втiм, коридор в “Андеграунде…” на особливому рахунку. Мотив коридору, що йде (уводящего?) пiд землю, iде з “Втрати”. Петровича коридор теж привiв у буквальному значеннi “пiд землю”: в андеграунд. “Ми — пiдсвiдомiсть Росiï, — говорить Петрович. — Нас отут прописали. При будь-якому тут розкладi (при пiдлому або навiть найяснiшому) нас будуть гнати стусанами, а ми будемо тикати iз дверей у дверi й захоплюватися довжиною коридору! Будемо тинятися з нашими дешевими пластмасовими машинками в надiï, що й нам вiдшукається комнатка в нескiнченному коридорi гiгантськоï росiйськоï общаги”.
Петрович-Маканин прав у головному: культура й благополуччя в Росiï чомусь не уживаются. Чи застане Маканин (уже не Петрович, а лауреат Госпремии 1999 р. по лiтературi) iнший час? Чи напише про нього? Хотiлося б сподiватися. Хотiлося б прочитатися